– Що б там не казали, але вiн написав свiй смертний вирок, – заперечив Лестрейд.
– Ви впевненi?
– А ви нi?
– Можливо. Менi в цiй справi ще не все зрозумiло.
– Не зрозумiло? Але ж чiткiше й бути не може. Юнак несподiвано дiзнаеться, що в разi смертi якогось немолодого джентльмена вiн успадковуе його майно. І що робить? Не кажучи нiкому нi слова, пiд якимось приводом вирушае того ж вечора до свого клiента, чекае, поки економка (единий, крiм господаря, мешканець будинку) засне, i, залишившись зi своiм благодiйником сам на сам, убивае його, спалюе труп у штабелi дощок, затим вирушае в мiсцевий готель. Слiди кровi на пiдлозi та на рукiв’i його цiпка майже не помiтнi. Можливо, йому здалося, що вiн убив Олдейкра безкровно, тому вирiшуе знищити труп, аби замести слiди, якi, ймовiрно, неодмiнно вказували б на нього. Це ж очевидно.
– У тому-то й рiч, любий Лестрейде, що аж надто очевидно. Серед ваших чеснот немае однiеi – уяви, але все ж спробуйте уявити себе на мiсцi цього юнака на одну мить i скажiть: вчинили б ви вбивство ввечерi того ж дня, коли дiзналися про заповiт? Невже вам не спало б на думку, що сусiдство цих двох подiй небезпечне, а ще небезпечнiшими е слуги, котрi знають про вашу присутнiсть у будинку. Адже дверi гостевi вiдчиняла економка! І врештi-решт, витратити стiльки зусиль, аби знищити труп, i залишити в кiмнатi цiпок, щоби всi знали, хто злочинець! Погодьтеся, Лестрейде, що це малоймовiрно.
– Що стосуеться цiпка, мiстере Голмс, то ви не гiрше за мене знаете, що злочинцi часто хвилюються й роблять те, чого б нiколи не зробили в нормальному станi. Швидше за все, вiн просто побоявся повернутися за цiпком у спальню. Спробуйте вигадати версiю, яка пояснювала б факти краще, нiж моя.
– Та скiльки завгодно! – стенув плечима Голмс. – Будь ласка, ось, наприклад, цiлком iмовiрний варiант. Дарую його як робочу гiпотезу. Якийсь волоцюга йде повз будинок i завдяки пiднятiй фiранцi помiчае в спальнi двох чоловiкiв. Адвокат пiшов. Входить волоцюга, зауважуе цiпок, хапае його й убивае Олдейкра. Потiм влаштовуе пожежу, спалюе труп i зникае.
– Але навiщо волоцюзi спалювати труп?
– А навiщо це робити Мак-Фарлейну?
– Щоб знищити докази.
– А волоцюга хотiв зробити вигляд, що нiякого вбивства не було взагалi.
– Чому ж волоцюга нiчого не взяв?
– Бо побачив, що з паперiв для нього жодноi користi.
Лестрейд похитав головою, хоча менi здалося, що вигляд у нього перестав бути таким самовпевненим.
– Якщо ваша ласка, мiстере Голмс, шукайте свого волоцюгу, а ми займаемося Мак-Фарлейном. Хто мае рацiю – покаже майбутне. Але раджу вам, мiстере Голмс, звернути увагу ось на яку обставину: вдалося встановити, що не пропав жоден папiрець, а Мак-Фарлейн – единий у свiтi, кому нiчого не треба було брати. Бо як законний спадкоемець вiн i так мав усе отримати.
Цей аргумент начебто справив на мого приятеля враження.
– Не можу заперечувати, – сказав вiн, – що деякi обставини явно свiдчать на користь вашоi версii. Я тiльки висловив думку, що можливi й iншi. Втiм, як ви слушно зауважили, майбутне покаже. Бувайте. Якщо не заперечуете, я сьогоднi ж поiду до Норвуда, щоб переконатися, як просуваеться справа.
Тiльки-но за iнспектором зачинилися дверi, мiй товариш схопився з крiсла й почав енергiйно збиратися, як людина, на котру чекае улюблена робота.
– Передусiм, Ватсоне, – говорив вiн, швидко одягаючи пiджака, – я, як i казав, поiду до Блекгiта.
– Чому ж не до Норвуда?
– Тому що перед нами два надзвичайно дивних епiзоди, якi сталися вiдразу один за одним. Полiцiя помиляеться, сконцентрувавши всю увагу на другому епiзодi, бо вiн мае склад злочину. Але логiка вимагае iншого пiдходу, це безсумнiвно. Спочатку потрiбно спробувати з’ясувати все, пов’язане з першим епiзодом, тобто з цим дивним заповiтом, який було складено так квапливо й на iм’я людини, котра найменше цього очiкувала. Можливо, це дасть ключ до розумiння другого епiзоду. Нi, мiй друже, ви менi навряд чи зможете сьогоднi допомогти. Небезпеки немае навiть найменшоi, iнакше я неодмiнно просив би вас скласти менi компанiю. Сподiваюся, ввечерi зможу оголосити вам, що менi таки вдалося зробити щось для цього нещасного юнака, котрий довiрив свою долю в моi руки.
Повернувся мiй приятель пiзно ввечерi, i його потемнiле засмучене обличчя краще за будь-якi слова повiдомило менi, що вiд його ранкових надiй не залишилося й слiду. З годину вiн грав на скрипцi, намагаючись заспокоiтися. Нарештi вiн вiдклав iнструмент убiк i почав докладно описувати менi своi невдачi.
– Кепськi справи, Ватсоне, гiрше не бувае. Перед Лестрейдом я намагався цього не показати, але, чесно кажучи, боюся, що цього разу саме вiн iде правильним шляхом, а не ми. Інстинкт тягне мене в один бiк, а факти – в iнший. А англiйськi суддi (маю всi пiдстави так вважати) не досягнули того iнтелектуального рiвня, щоб вiддати перевагу моiй теорii перед фактами Лестрейда.
– Ви iздили до Блекгiта?
– Аякже, Ватсоне, iздив i дiзнався там, що покiйний Олдейкр був негiдник, яких мало. Батько Мак-Фарлейна поiхав шукати сина, вдома була мати – маленька сивенька бабуся з блакитними оченятами, котра вся тремтiла вiд страху й обурення. Вона, звiсно, не могла й на секунду припустити, що ii син винен. А ось щодо долi Олдейкра вона не висловила нi подиву, нi жалю. Мало того, вона характеризувала його такими фразами, що позицiя Лестрейда стала ще мiцнiшою. Адже якщо Мак-Фарлейн знав ii ставлення до Олдейкра, то нiчого дивного, що вiн зненавидiв його та зважився на вбивство. «Це не людина, це злiсна, хитра мавпа, – твердила жiнка, – i вiн був усе життя таким, навiть замолоду». – «Ви знали його ранiше?» – спитав я. «Ще б пак, я його добре знала! Вiн колись залицявся до мене. Яке щастя, що я вiдмовила йому та вийшла замiж за чесного й порядного чоловiка, хоча й не такого заможного! Ми, мiстере Голмс, були з Олдейкром зарученi, i раптом я якось дiзнаюся, що вiн (який жах!) вiдчинив пташник i запустив туди кота. Його жорстокiсть так вразила мене, що я негайно ж йому вiдмовила». Вона пошукала в шухлядi секретера та простягнула менi свiтлину молодоi жiнки. Обличчя було порiзане ножем. «Це я, – сказала вона. – Ось у якому виглядi вiн вiдiслав мою фотографiю разом iз своiм прокляттям у день мого весiлля». – «Але тепер, – заперечив я, – вiн, мабуть, пробачив вам: адже весь свiй статок залишив вашому синовi». – «Нi менi, нi моему синовi нiчого не потрiбно вiд Джонаса Олдейкра – нi вiд живого, нi вiд мертвого! – вибухнула вона. – Є Бог на небi, мiстере Голмс. Вiн покарав лиходiя. І доведе, коли буде на те Його свята воля, що мiй син не винен нi в чиiй смертi!» Як я не старався, нiчого не змiг знайти на користь нашоi гiпотези. Зрештою, я облишив спроби та поiхав до Норвуда. Садиба Дiп-Дiн-гаус – великий сучасний будинок iз червоноi цегли. Вiн стоiть у саду, а перед ганком знаходиться обсаджений лавровими кущами газон. Праворуч вiд оселi та на значнiй вiдстанi вiд дороги – склад, де була пожежа. Я накидав у нотатнику план, ось вiн. Цi заскленi дверi лiворуч ведуть у спальню Олдейкра, тому з вулицi видно все, що там дiеться. Це, мабуть, найбiльш утiшне з усього, що менi сьогоднi вдалося дiзнатися. Лестрейда не було, всiм керував його помiчник-сержант. Його люди якраз перед моею появою зробили важливу знахiдку: копаючись у попелi на мiсцi згорiлого штабеля, вони знайшли, крiм обвуглених кiсток, кiлька почорнiлих металевих кружалець. Уважно вивчивши iх, я переконався, що це – гудзики вiд штанiв. На одному менi навiть вдалося розiбрати слово «Гаймс» – це iм’я кравця, котрий шив для Олдейкра. Потiм я взявся вивчати газон, чи немае там слiдiв. Але там так сухо, що земля твердiша за камiнь. Крiм того, що крiзь живоплiт iз бирючини якраз навпроти згорiлого штабеля по землi протягнули тiло або чимось навантажений лантух. Однак нiчого встановити не вдалося. Усе це, звiсно, пiдтверджуе версiю полiцii. Я цiлу годину повзав по газону пiд палючим сонцем, i все дарма. Зазнавши фiаско надворi, я подався в спальню. Плями кровi виявилися дуже блiдими – ледь помiтнi, але свiжi. Цiпка я не бачив, його вже забрали, але слiди на ньому також були нечiткi. Палиця, безумовно, належить нашому пiдопiчному – вiн сам це визнав. На килимi слiди будiвничого та Мак-Фарлейна, але жодних слiдiв третьоi особи, i це також свiдчить проти нас. Словом, чаша терезiв усе дужче схиляеться на iхню користь. І все ж у мене з’явилася надiя, хоч i дуже слабка. Я переглянув умiст сейфа, який майже повнiстю було вивалений на стiл. Папери були в запечатаних конвертах, полiцiя розкрила один чи два. Так от, наскiльки я можу судити, цiннiсть iхня вельми незначна, та й банкiвська книжка Олдейкра не пiдтвердила, що ii власник мав значнi кошти. Менi здалося, що деяких паперiв бракуе. Кiлька разiв траплялися згадки про якiсь операцii, пов’язанi, як можна припустити, зi значними сумами. Але документiв про цi угоди я не знайшов. Якби я змiг це довести, аргументи Лестрейда неминуче обернулися б проти нього. Ну, скажiть, навiщо людинi красти те, що й так мае iй дiстатися? Зрештою, зазирнувши в кожну щiлину й не досягнувши якихось результатiв, я вирiшив поговорити з економкою. Мiсiс Лексiнгтон – похмура, мовчазна жiнка, що пiдозрiло поглядала на мене спiдлоба. Вона щось знае, але випитати в неi я нiчого не змiг. Так, вона впустила мiстера Мак-Фарлейна о пiв на десяту. Краще б iй руки вiдсохли в ту мить, коли вона пiдiйшла до дверей! Економка лягла спати о пiв на одинадцяту. Їi кiмната розташована в iншому кiнцi будинку, жодного галасу вона не чула. Капелюх i, наскiльки вона пам’ятае, цiпок мiстер Мак-Фарлейн залишив у передпокоi. Жiнка прокинулася вiд вигукiв: «Пожежа! Пожежа!» Звiсно, ii любого господаря вбили. Чи були в нього вороги? У кого iх немае? Але мiстер Олдейкр жив дуже замкнуто й зустрiчався з людьми, лише коли того вимагали справи. Гудзики вона бачила й переконана, що вони вiд того костюма, який був на ньому напередоднi. Дошки в штабелi були дуже сухi, бо цiлий мiсяць не було дощу. Вони спалахнули, як порох, i коли жiнка добiгла до складу, полум’я вже все охопило. І вона, i пожежники чули запах смаженого м’яса. Нi про папери, нi про особистi справи мiстера Олдейкра нiчого не знае. Ось, любий Ватсоне, i весь звiт про моi сьогоднiшнi невдачi. І все ж, i все ж… – його руки нервово стиснулися в кулаки, i детектив продовжив iз пристрасною впевненiстю: – Я знаю, що гра нечесна. Вiдчуваю це нутром. Економка щось приховуе. Але що саме – все ще не можу збагнути. Вона дивилася похмуро та зухвало, як людина з нечистою совiстю. Але що про це говорити, Ватсоне… Боюся, однак, якщо нам не допоможе випадок, норвудська справа не займе свого мiсця в хронiцi наших успiхiв, яка, як менi здаеться, рано чи пiзно впаде на голову покiрного читача.
– Але ж для суду важливо, яке враження справляе людина, чи не так? – спитав я.
– На враження, любий Ватсоне, покладатися небезпечно. Пригадуете Берта Стiвенса, того кривавого вбивцю, котрий розраховував, що ми його врятуемо? А на вигляд вiн був такий сумирний, як учень недiльноi школи.
– Це правда.
– Тому якщо не подамо обгрунтованоi версii, Мак-Фарлейну кiнець. Докази проти нього незаперечнi, i сьогоднi я переконався, що подальше розслiдування лише погiршить справу. Мiж iншим, переглянувши папери, я виявив одну цiкаву деталь, яка може послужити висхiдною точкою для нашого розслiдування. Виявляеться, що впродовж цього року Олдейкр заплатив якомусь мiстеровi Корнелiусу доволi солiдну суму грошей, тому зараз вiн, щиро кажучи, жебрак. Цiкаво, що це за мiстер Корнелiус, iз яким будiвничий, котрий покинув справи, укладав такi серйознi угоди? Чи не мае вiн якогось стосунку до того, що трапилося? Можливо, той Корнелiус – маклер? Однак я не виявив жодноi розписки в отриманнi таких значних сум. Доведеться звернутися в банк за iнформацiею про цього джентльмена. Але боюся, любий друже, що нас чекае безславний кiнець – Лестрейд нашого пiдопiчного повiсить, i Скотленд-Ярд опиниться на висотi!
Не знаю, чи спав Шерлок Голмс тiеi ночi, та коли я зiйшов вранцi до снiданку, вiн сидiв у iдальнi блiдий, змучений, iз темними тiнями навколо почервонiлих очей. На килимi бiля крiсла лежали недопалки та купа газет, на столi – розпечатана телеграма.
– Що скажете про це, Ватсоне? – спитав вiн, пiдсовуючи послання до мене.
Телеграма була з Норвуда, у нiй йшлося: «Знайденi новi важливi докази. Провина Мак-Фарлейна доведена остаточно. Раджу вiдмовитися вiд розслiдування. Лестрейд».
– Звучить серйозно, – зауважив я.
– Наш Лестрейд насолоджуеться перемогою, – втомлено всмiхнувся Голмс. – І все ж пошуки облишити зарано. Будь-який доказ може обернутися iншим боком i дати розслiдуванню напрямок, протилежний тому, в якому рухаеться Лестрейд. Снiдайте, Ватсоне, а потiм поiдемо разом i подивимося, що можна зробити. Здаеться, менi сьогоднi не обiйтися без вашоi допомоги.
Голмс iсти не став. Цей дивовижний чоловiк у хвилини душевноi напруги навiть думати не мiг про iжу. Сподiваючись на свою виняткову витривалiсть, вiн не iв i не спав, поки вже з нiг не валився вiд повного виснаження. «Не можу зараз витрачати енергiю на травлення», – вiдмахувався вiд мене детектив, коли я, користуючись правом лiкаря, змушував його до споживання iжi. Тому я не здивувався, що Голмс i того ранку не торкнувся снiданку.
Любителi гострих вiдчуттiв усе ще юрмилися навколо Дiп-Дiн-гауса, який виявився точно такою замiською садибою, якою я ii собi уявляв. У воротах нас iз виглядом переможця зустрiв Лестрейд, на його обличчi був вираз трiумфу.
– Ну що, мiстере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? – реготнув вiн.
– Я ще не дiйшов жодного висновку, – вiдповiв мiй приятель.
– Зате ми дiйшли свого висновку! І сьогоднi вiн блискуче пiдтвердився. Доведеться вам визнати, мiстере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.
– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.
Лестрейд знов реготнув.
– Ви, як i всi, не любите програвати, мiстере Голмс! Але що вдiеш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, пiдiйдiть сюди, джентльмени, сподiваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. – Детектив повiв нас коридором у темний передпокiй. – Скоiвши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своiм капелюхом. А тепер погляньте!
Вiн театральним жестом запалив сiрника, i ми побачили на бiлiй стiнi темну пляму кровi. Лестрейд пiдняв сiрника ближче – це виявилася не просто пляма, а чiткий вiдбиток великого пальця.
– Придивiться до нього в лупу, мiстере Голмс!
– Зараз.
– Ви ж знаете, що в усьому свiтi не знайдеться двох однакових вiдбиткiв пальцiв?
– Щось таке чув.
– Тодi чи не були б ви такi люб’язнi звiрити цей вiдбиток iз вiдбитком великого пальця правоi руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогоднi вранцi за моiм наказом?
Вiн простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва – вiдбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клiенту кiнець.
