Справи Шерлока Голмса

– Ви поїдете завтра вранці найпершим потягом. Екіпаж чекатиме вас о пів на восьму. Моє найбільше бажання – ніколи вас більше не бачити.

Я не знайшов, що відповісти, пробурмотів якісь вибачення, знову згадав про нагальне бажання знайти мого приятеля…

– Не варто говорити про це, – підняв руку Емсворд. – Ви повелися дуже негідно, сер. Із незвичайним нахабством вдерлися в приватне життя малознайомих вам людей. Ваше непрохане втручання в долю мого сина додало моїй дружині й мені купу неприємних хвилин. І нарешті, ви, гість у цій оселі, виявилися звичайнісіньким шпигуном. Що далі?

Тут мої нерви не витримали, містере Голмс, і я відповів також різко:

– Містере Емсворд, я бачив Ґодфрі тут, у вашому парку. Більше того, переконаний, що він став жертвою насильства. Не знаю, навіщо ви ховаєте свого сина від людей, але попереджаю: поки не впевнюся, що Ґодфрі ніщо не загрожує, я буду всіма силами прагнути розгадати таємницю, яка його оточує, що б ви там не казали й не робили.

Старий загарчав і загрозливо підсунувся до мене. Здавалося, ще секунда, і він ударить мене. Полковник був величезним на зріст, сухорлявим і жилавим, і я мимоволі подумав, що впоратися з ним буде зовсім не просто. Якийсь час він свердлив мене пронизливим поглядом своїх сірих очей, що майже сховалися під густими бровами, потім круто обернувся на підборах і вийшов із кімнати. Природно, мені довелося вдосвіта покинути Таксберзький парк. І ось я тут, у вас, містере Голмс, сподіваючись, що ви зумієте допомогти мені в справі, що зараз мене хвилює більше за все на світі.

Ось такими були факти, які мені виклав Джеймс Додд.

Проникливий читач, мабуть, уже здогадався, що вирішення поставленої проблеми не становило значних труднощів, оскільки число варіантів логічного рішення було доволі обмеженим. Проте це, здавалося б, елементарне завдання містило в собі певні не позбавлені цікавості моменти та несподівані закрути, які й спонукали мене його описати. Я вирішив застосувати свій звичний метод логічного аналізу та передусім задати кілька запитань моєму відвідувачу.

– Скільки слуг у будинку?

– Наскільки я зрозумів, лише двоє: Ральф і його дружина. Сім’я Емсвордів живе дуже скромно.

– Отже, у хатинці ніхто не прислуговує?

– Мабуть, ні, якщо не брати до уваги того бороданя. Втім, він не схожий на слугу.

– А ви, випадково, не помітили, як передається їжа з кухні в будиночок?

– Одного разу я бачив, як Ральф із кошиком у руці йшов парком. Але тоді не звернув на це жодної уваги.

– Ви розпитували когось в околицях?

– Аякже. Я спілкувався з начальником станції, а також із власником сільського заїзду. Обоє одностайно запевняли, що молодий Емсворд пробув удома недовго, відтак подався в навколосвітню подорож. Ця версія, вочевидь, не викликає сумнівів у навколишніх жителів.

– Ви нікому не казали про свої підозри?

– Звісно ж, ні.

– Дуже правильно вчинили. Ну, що ж, містере Додд, ваша історія варта того, щоб зайнятися нею всерйоз. Ми поїдемо в Старий Таксберзький парк разом.

У той час я якраз закінчував дві справи. Одну з них згодом описав мій приятель Ватсон під назвою «Пригода в елітній школі», у яку був втягнутий герцог Голдернесс. Друга була пов’язана з дорученням турецького султана, вельми делікатним, що вимагає негайних дій, адже поточні події могли спричинити небажані політичні наслідки. Тому тільки через тиждень я зміг впритул зайнятися проблемою зникнення Ґодфрі Емсворда. Ми поїхали в Бедфорд утрьох: містер Додд, ваш покірний слуга й ще один мовчазний, суворий на вигляд джентльмен, про котрого я повідомив моєму клієнтові наступне:

– Це мій старий приятель. Може, його допомога нам знадобиться, а може й ні. Все з’ясується на місці.

Звіти Ватсона, без сумніву, привчили читачів до певних моїх дивацтв. Я не люблю зайвих слів, а ще більше не люблю розкривати свої думки, поки зайнятий обмірковуванням того чи іншого заплутаного випадку.

Додд був здивований, але промовчав, і ми продовжили подорож утрьох. У потязі я задав своєму клієнтові кілька запитань, відповіді на які призначалися для вух нашого мовчазного супутника.

– Ви цілком упевнені, що того вечора бачили за вікном обличчя вашого товариша?

– Не маю навіть найменшого сумніву з цього приводу.

– Але ви казали, що Ґодфрі дуже змінився?

– Змінився лише колір його обличчя: воно набуло неприродного блідого, як сметана, відтінку, ніби намащене білою фарбою.

– Не пригадуєте, все обличчя було вкрите цією дивною блідістю, чи лише його частина?

– Здається, що окремі частини обличчя особливо виділялися білизною. Я звернув увагу на чоло, яке було притиснуте до вікна. По ньому ніби білі смуги пробігали.

– Ви гукнули вашого приятеля?

– Я був занадто вражений. Помчав за ним, як уже казав вам, але безуспішно.

Для мене випадок був майже зрозумілим. Ще залишалася одна деталь, яку треба було з’ясувати на місці. Нарешті ми дісталися до дивної будівлі, яку описував мій клієнт. Наш мовчазний супутник залишився в екіпажі. Ми з Доддом подзвонили в парадні двері. Нам відчинив старий Ральф, одягнений у ліврею. Ми попросили повідомити про нас господареві. Мені впало у вічі те, що на руках слуги були цупкі шкіряні рукавички, які він, побачивши нас, хутко зняв і поклав на столик у холі.

Не знаю, чи зазначав доктор Ватсон у своїх нотатках, що в мене надзвичайно розвинений нюх. Я відразу ж відчув слабкий, але однозначний запах, що тягнувся від столика, на якому лежали рукавички. Я миттю підійшов до столика й нагнувся, нібито для того, щоб зав’язати шнурівку черевика. За цей час я встиг понюхати рукавички. Так, без сумніву, запах походив саме від них. Ця деталь остаточно вирішила цю справу.

На жаль, мені доводиться розкривати карти завчасно, адже я сам розповідаю про власну справу. У тих випадках, коли це робить Ватсон, мені вдається навіть його тримати в незнанні до самого кінця.

Коли Ральф повернувся, то запросив нас до кабінету, де ми якийсь час залишалися самі. Почулися важкі квапливі кроки, і в кімнату увійшов господар будинку. Його обличчя було спотворене люттю, очі блищали. У руках чоловік тримав наші візитівки. Побачивши гостей, він розірвав папірці на дрібні шматочки й почав оскаженіло топтати їх.

– Чи я вам не казав, – прогарчав він, звертаючись до містера Додда, – що вам відмовлено в гостинності тут? Тому якщо ви ще раз з’явитеся у нас, я просто застрелю вас, як собаку. Присягаюся, що зроблю це. Що стосується вас, сер, – звернувся він до мене, – то все сказане стосується й вас також. Знаю, чим ви займаєтеся. Можете проявляти свої таланти деінде, але не в моєму домі.

– Я не покину вашої оселі, – твердо відповів Додд, – поки не почую особисто від Ґодфрі, що він перебуває тут не з примусу, а з власної волі.

Замість відповіді Емсворд оглушливо задзеленчав у дзвоник.

– Ральфе, – сказав він слузі, котрий увійшов, – зателефонуйте в поліцію та попросіть прислати двох констеблів. Скажіть, що в будинок вдерлися грабіжники.

– Зачекайте хвилинку, – втрутився я, – містере Додд, в одному пункті полковник Емсворд має цілковиту рацію. Проти його волі ми не маємо права перебувати тут ні хвилини. З іншого боку, наш шановний господар має розуміти, що наші дії викликані виключно дружніми почуттями до його сина. Вважаю, що якщо полковник Емсворд захоче приділити мені кілька хвилин для розмови, я зумію змінити його погляди на це питання.

– Ви дуже помиляєтеся! – викрикнув полковник, люто вирячивши очі. – Я ніколи не змінюю своїх думок. Ральфе, робіть те, що я наказав! Якого біса зволікаєте? Телефонуйте в поліцію!

– Я впевнений, що якраз цього робити не варто, – сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, – втручання поліції не у ваших інтересах, містере Емсворд.

Із цими словами я вирвав аркуш із блокнота, написав на ньому кілька слів і показав полковнику.

– Ось що привело нас сюди, – додав я.

Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонів, а потім вся кров відійшла від його обличчя.

– Звідки ви знаєте? – задихаючись, прошепотів він, важко опускаючись на крісло.

– Знати все – мій фах, – спокійно відказав я.

Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, міркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потім він зітхнув і мовив:

– Ну, що ж, якщо ви наполягаєте на побаченні з Ґодфрі, я дам вам таку можливість. Але пам’ятайте, що я цього не прагнув.

Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Підійшли до кінця алеї та зупинилися біля того самого таємничого будиночка, про який розповідав Додд.

– Ральфе, – звернувся полковник до слуги, котрий ішов попереду, – підіть попередьте містера Ґодфрі й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.

За кілька хвилин нам назустріч вийшов невисокий на зріст чоловік із густою бородою. Крайнє здивування застигло на його обличчі.

– Я не очікував вашого візиту, полковнику Емсворд, – сказав він. – Боюся, що це завадить нашим планам.

– Нічого не можу вдіяти, докторе Кент, – похмуро зронив полковник. – Я був змушений піти на цей крок. Чи може містер Ґодфрі прийняти нас?

– Ще б пак. Він чекає всередині.

З цими словами Кент увійшов у будинок, спонукаючи нас піти за ним. Ми увійшли у велику, простору кімнату. Біля каміна спиною до дверей стояв чоловік.

– Ґодфрі, друже, я нарешті дістався до тебе, – вигукнув Додд і кинувся до нього, але Ґодфрі відсахнувся.

– Не торкайся мене, Джиммі. Тримайся від мене подалі, друже. Можеш помилуватися мною на відстані. Я не надто нагадую тобі хвацького капрала Ґодфрі Емсворда, улюбленця кавалерійського ескадрону, чи не так?

Зовнішність Ґодфрі була справді незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче білі латки, смужками. Чоло був неприродно біле, а підборіддя темне, половина носа – біла, інша половина – темна, за контрастом здавалася ще темнішою. Вражений Додд здивовано та перелякано витріщався на свого приятеля.

– Ось чому я не дуже радий відвідинам, Джиммі, – похмуро зронив Ґодфрі. – Моя спотворена зовнішність має викликати огиду. Розумію, що тебе це не стосується, Джиммі, друже, але все ж віддаю перевагу самоті.

– Ґодфрі, я так боявся за тебе. Мені здавалося, що тобі загрожує небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто місця собі не знаходив…

– Я дізнався від Ральфа, що ти тут. Уявляєш, яка це була спокуса? Тому вирішив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помітив. Через це мені довелося щодуху втікати у свій сховок.

– Господи, Ґодфрі, але що це все означає?

– Ну, що ж, розповім усе, що сталося. Це почалося з того бою біля Преторії, під час якого мене поранили.

– Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.

– Троє наших хлопців – Симеон, Андерсен і я – відбилися від інших і потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумів якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомність і не випав із сідла.

Коли я прийшов до пам’яті, була вже ніч. Я почувався зовсім знесиленим від втрати крові. До того ж було страшенно холодно. Пам’ятаєш цю пронизливу до кісток вогкість, нітрохи не схожу на наш здоровий, приємний морозець?

Словом, у мене не попадав зуб на зуб, і я відчував, як останні сили залишають мене. На мій подив, я раптом побачив доволі великий будинок із безліччю вікон. Я відчував, що моя єдина надія залишитися в живих – доповзти до цього рятівного притулку. Спотикаючись і щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ґанку, ступив у двері, смутно побачив, як у тумані, велику кімнату, заставлену ліжками, доповз до одного з них, що було порожнє, і звалився у нетямі…

Вранці я чи то прокинувся, чи то вийшов із забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, від якого здригаюся досі. Уяви собі велику, залиту сонцем кімнату з білими стінами та рівними рядами однакових ліжок. Біля мене стояла істота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик із величезною, як куля, і зовсім голомозою головою. Він жваво щось бурмотів, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще більше, бо він простягнув до мене страшні, темні, викривлені руки, що більше нагадували мацаки якоїсь дивовижної тварини.

Неподалік від ліжка стояла група людей, котрі з цікавістю розглядали мене. Я поглянув на них, і мене охопив крижаний жах. Це були нещасні, спотворені, розпухлі істоти з деформованими кінцівками, із обличчями, вкритими страшними виразками. Усі вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки від сміху. Їхній пекельний регіт досі дзвенить у моїх вухах.

Лютий карлик, вочевидь, власник ліжка, схопив мене за плече своїми страшними мацаками. Між нами виникла боротьба. Із моєї рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силі була явно на його боці. У голові моїй запаморочилося, і я знову знепритомнів.

Прийшов до пам’яті я вже в іншій кімнаті. Біля мене не було ні страшного карлика, ні інших чудовиськ. Біля вікна стояв літній, незнайомий мені чоловік, котрий, помітивши, що я опритомнів, звернувся до мене.

– Як почуваєтеся? Зараз зроблю вам перев’язку.

– Де я, лікарю? – слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурніло.

– Краще не питайте, юначе. Ваші рани виліковні, але тут вас підстерігає набагато більша небезпека, ніж на полі бою. Ви потрапили в лепрозорій. Нещасні, котрих бачили вранці, – прокажені.

Я застогнав від жаху.

– Отже, я провів ніч у ліжку прокаженого? – прошепотів я.

– Атож, дуже ризикований вчинок, – підтвердив лікар, – я маю до цієї хвороби імунітет, але все ж не наважився б на такий крок.

– Усе було скінчено, Джиммі. Мене прирекли на життя, гірше за смерть. І все ж, після того, як мене привезли в шпиталь у Преторії, я весь час сподівався на диво. «А раптом уникну зарази?» – питав я себе в тисячний раз. Після виписки я поїхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшної недуги починають з’являтися на моєму обличчі. Я все розповів батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мій від’їзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалік під наглядом надійного лікаря, який би не зрадив мою таємницю. В іншому разі мене б відправили в лепрозорій, де я був би приречений до кінця своїх днів перебувати в товаристві таких самих нещасних, яким був я. Нікому не можна було розповідати мою таємницю. Навіть тобі, Джиммі, друже мій. Я знав, що моя відсутність стане для тебе великим ударом, та що я міг вдіяти? Ось і вся моя історія.

Ґодфрі замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповіддю. Він сидів, згорбившись і затуливши обличчя руками.

– Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таємницю, – озвався батько Ґодфрі. – Ось цей чоловік, – вказав він на мене, – про все здогадався. Тоді я вирішив, що безпечніше відкритися йому повністю.

– І правильно вчинили, полковнику, – сказав я. – Можливо, моє втручання виявиться корисним. Скажіть, – звернувся я до Кента, – ви фахівець із захворювань такого типу?

– Я маю ті ж знання в цій галузі, які зазвичай має кожен освічений медик, – сухо відповів він.

– Не сумніваюся у вашій компетентності, лікарю, – поквапився додати я. – Але в такому серйозному випадку бажана консультація ще з одним фахівцем. Гадаю, що ви не показували містера Ґодфрі жодному іншому медику, оскільки боялися посвятити ще когось у свою таємницю?

Містер Емсворд ствердно кивнув.

– Я це передбачав, – правив я далі. – В екіпажі сидить мій старий приятель сер Джеймс Сондерс, відомий фахівець із подібних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?

– Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! – почервонівши, вигукнув доктор Кент. – Буду радий знайомству з таким чудовим фахівцем.

– У такому разі попросимо сера Джеймса зайти сюди, – продовжував я, і…

Але полковник перебив мене.

– А самі зайдімо до мого кабінету, де, сподіваюся, містер Голмс пояснить вам, яким чином він зумів проникнути в нашу таємницю.

Й ось тут я збагнув, як мені бракує мого вірного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зі мною не було, і мені довелося самому виступити з промовою до моєї маленької аудиторії, до якої приєдналася й мати Ґодфрі.

– Зазвичай я починаю з того, – заявив я, – що виключаю все неможливе. Те, що залишається, і має бути правдою, якою б неймовірною вона не здавалася. При цьому кожен із варіантів, що залишилися, мав бути ретельно продуманим і перевіреним Я застосував цей принцип і до цієї сумної справи. Мені здавалися можливими три пояснення дивної події, про яку мені повідав містер Додд. Чому юнака тримали відокремлено, без будь-яких контактів із зовнішнім світом?

Насамперед він міг бути причетним до якогось злочину. Другий варіант полягав у тому, що він несповна розуму, а батьки хочуть запобігти його перебуванню в божевільні. І, нарешті, третій. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагає його безумовної ізоляції. Усі три можливості були однаково вірогідними, але кожна з них вимагала вичерпних доказів. Варіант, пов’язаний зі злочином, не витримував серйозної критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоєний у цих краях. По-друге, у такому випадку сім’я містера Ґодфрі була б зацікавлена в тому, щоб відіслати його якнайдалі, а не тримати злочинця в себе під боком.

Варіант, пов’язаний із божевіллям, здавався мені імовірнішим. Його підтверджував той факт, що хлопець жив не сам, а під наглядом якогось чоловіка, імовірно, лікаря. Пригадуєте, містере Додд, я питав вас, чи не помітили ви, що читав чоловік, котрий жив із вашим приятелем! Я сподівався, що ви побачили в його руках медичний журнал. Але проти цього варіанту свідчили такі факти. Якби молодий Емсворд схибнувся, навряд чи мав би він можливість вільно розгулювати парком навіть уночі. Крім цього, чому навколо його особи була створена аж така надприродна таємничість? Зрештою, немає нічого протизаконного в тому, що душевнохворий живе у відокремленому приміщенні під постійним наглядом кваліфікованого лікаря. Ні, теорія шаленства також не годилася.

Отож залишався третій варіант, правда, найменш імовірний із усіх, але факти підтверджували саме його. Юнак воював у Південній Африці. Проказа – поширене захворювання в тих краях. Як вчинили б люблячі батьки, якби їхній син став жертвою страшного захворювання? Передусім потрібна найсуворіша секретність щодо місця перебування нещасного. Згідно із законом, хворий на проказу підлягає негайному переселенню в лепрозорій. Батьки ж його поміщають близько до себе, але в доволі відокремленому місці, щоб він не міг спілкуватися із зовнішнім світом. Після цього з ним поселяють надійну людину, ймовірно, лікаря. У цьому випадку стає зрозумілим і дивний стан шкіри – звичайний результат страшної недуги, і прогулянки нещасного ночами, і багато інших фактів.

Я вирішив діяти так, буцімто ця теорія вже доведена. Після приїзду в маєток я помітив ще одну цікаву деталь, яка розсіяла мої останні сумніви. Ральф, котрий носить їжу в хатинку, одягає при цьому рукавички. Коли він відчинив нам двері, на руках у нього ці рукавички були. Завдяки своєму гострому нюху я відразу відчув запах дезінфікуючих засобів, якими вони були просякнуті.

На цьому місці мою розповідь обірвав прихід сера Джеймса. На зазвичай похмурому обличчі знаменитого медика було щось подібне на посмішку. Він швидкими кроками підійшов до місіс Емсворд і міцно потиснув їй руку.

– Найчастіше мені доводиться бути провісником горя, – звернувся сер Джеймс до всіх нас. – Але сьогодні можу втішити вас, джентльмени. У Ґодфрі Емсворда ніякої прокази немає. О, бачу, його матінка вражена цією щасливою новиною. Докторе Кент, займіться, будь ласка, місіс Емсворд. Так от, – продовжував сер Джеймс, – побіління шкіри – справді поширений наслідок прокази. Але в цьому випадку маємо справу із захворюванням, що викликає неправильну пігментацію шкіри, так званою псевдопроказою. Ця хвороба прикра, її важко лікувати, але, безумовно, вона не інфекційна й не має нічого спільного зі справжньою проказою. Цікаво, що симптоми надзвичайно схожі, а причина захворювання – неясна. Не виключено, що тут відіграють важливу роль психологічні фактори, про які ми ще дуже мало знаємо. Можливо, що психічна травма, величезна напруга та страх, які відчував хлопець упродовж тривалого часу з того самого моменту, як опинився в тісному контакті з прокаженими, і викликали фізичні зміни організму, подібні до тих, яких він остерігався. Але бачу, – додав сер Джеймс, – що місіс Емсворд вже приходить до тями. Як добре, що від щастя не вмирають!