Справи Шерлока Голмса

– Я так і подумав.

– Можете йти, Біллі. Цей хлопчик – проблема, Ватсоне. Наскільки виправдано дозволяти йому ризикувати життям?

– А в чому небезпека, Голмсе?

– У раптовій смерті, сьогодні ввечері може щось трапитись.

– І що саме?

– Що мене вб’ють, Ватсоне.

– Ви, мабуть, глузуєте, Голмсе.

– Навіть моє обмежене почуття гумору могло б вигадати кращий жарт, ніж цей. Але доки ми можемо насолоджуватися життям, чи не так? Алкоголь дозволено? Газована вода та сигари – на старому місці. Дозвольте ще раз запропонувати вам ваш улюблений фотель. Сподіваюся, ви ще не стали зневажати мою люльку та мій жалюгідний тютюн? Вони мені зараз часто замінюють їжу.

– Але чому б не краще поїсти?

– Тому що розумові здібності загострюються, коли голодуєш. Звісно, ви як лікар, мій любий Ватсоне, маєте визнати, що травлення відбирає кров, дуже потрібну для мозку. А я – мозок, Ватсоне. Решта мене – лише додаток. Тому маю рахуватися з мозком.

– А що це за небезпека, Голмсе?

– Ага. У вашому випадку не зайвим було б запам’ятати ім’я й адресу вбивці. Ви зможете передати їх Скотленд-Ярду, з моєю любов’ю та прощальним благословенням. Його ім’я – Сильвіус, граф Неґретто Сильвіус. Запишіть це, обов’язково запишіть! Мурсайд-Гарденс, 136, Північний схід. Занотували?

Чесне обличчя Ватсона засмикалося від тривоги. Він занадто добре знав величезні ризики, на які наражає себе Шерлок, і добре тямив, що сказане ним, швидше за все, применшення, а не перебільшення. Ватсон завжди був людиною дії, тому не став гаяти часу.

– Розраховуйте на мене, Голмсе, у найближчі дні.

– Ваша мораль навіть на трохи не покращилася, Ватсоне. Ви додали брехню до всіх інших своїх вад. Ваш вигляд має ознаки зайнятого медика, котрого щогодини чекають пацієнти.

– Вони не такі важливі. А чому ви не можете заарештувати цього хлопця?

– Можу, Ватсоне. Тому він так і турбується.

– То чому б не зробити це?

– Бо я не знаю, де діамант.

– А, Біллі мені казав, що зникла коштовність корони.

– Атож, великий жовтий камінець Мазаріні. Я розкинув свої тенета й уже спіймав у них рибу. Але не камінчик. Тож яка користь від їхнього арешту? Певна річ, ми можемо зробити світ кращим, ув’язнивши їх. Але це не те, чого я хочу. Я хочу камінець.

– І цей граф Сильвіус – одна з ваших рибин?

– Авжеж, він акула, що кусається. Інша риба – боксер Сем Мертон. Непоганий хлопець, але граф його використовує. Сем не акула. Він велика, дурна, бараняча голова. Але він усе одно плутається в моїх тенетах.

– А де зараз цей граф Сильвіус?

– Я весь ранок вештався біля його носа. Ви ж бачили мене в ролі старої леді, Ватсоне. Я ще ніколи не був таким переконливим. Він навіть одного разу підняв мою парасольку. «До ваших послуг, мадам», – сказав він. Граф – наполовину італієць, а ви знаєте цей південний темперамент, коли ти дуже люб’язний у доброму гуморі, але сам чорт у кепському. Життя сповнене химерних подій, Ватсоне.

– Це ж могло стати траґедією.

– Можливо, й могло. Я подався за ним до майстерні старого Штраубензе на Майноріс. Він виготовив пневматичну рушницю – дуже гарна робота, наскільки я розумію, і мені здається, вона зараз встановлена у протилежному вікні. Бачили манекен? Звісно, Біллі вам його показав. Будь-коли куля може вцілити в цю прекрасну голову. Гей, Біллі, в чому річ?

Хлопець знову зайшов до кімнати з карткою на таці. Шерлок зиркнув на неї з піднятими бровами та зваженою посмішкою.

– Власною персоною. Я такого не очікував. Треба брати вола за роги, Ватсоне! Цей добродій дуже нервовий. Можливо, ви чули про його репутацію стрільця на далекі відстані. Це й справді було б тріумфальним закінченням його чудової спортивної кар’єри, додавши мене до свого списку. І це ще один доказ того, що він відчуває: я наступаю йому на п’яти.

– То викличте поліцію.

– Я, мабуть, так і зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вікно, Ватсоне, і поглянути, чи хто не волочиться на вулиці?

Ватсон насторожено поглянув крізь щілину у фіранці.

– Так, біля дверей стоїть якийсь брутальний хлопець.

– Це Сем Мертон, вірний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Біллі?

– У приймальні, сер.

– Приведи його, коли я задзвоню.

– Слухаюсь, сер.

– Якщо мене не буде в кімнаті, все одно його впустіть.

– Слухаюсь, сер.

Ватсон зачекав, поки двері не зачинять, а потім серйозно звернувся до свого товариша.

– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Він відчайдушний чоловік, котрого ніщо не зупинить. Можливо, він прийшов вас вбити.

– Це мене не здивувало б.

– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.

– Ви б жахливо заважали.

– Йому?

– Ні, мій любий друже, мені.

– Ну, я ніяк не можу вас покинути.

– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже ніколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограєте її до кінця. Цей добродій прийшов із якоюсь метою, але він може залишитися заради моєї.

Голмс дістав свій нотатник і накидав кілька рядків.

– Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і передайте це Юґелу з карного розшуку. Повертайтесь із поліцією. Тоді й відбудеться арешт.

– Зроблю це з радістю.

– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камінчик.

Він торкнувся дзвоника.

– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихід надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього є свій спосіб.

Отже, кімната була порожня, коли Біллі за хвилину ввів туди графа Сильвіуса. Знаменитий мисливець, спортсмен і денді був великим, смуглим чолов’ягою, з грізними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот із тонкими губами, і довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Він був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогі персні справляли неприємний ефект. Коли двері за ним зачинилися, гість оглянув приміщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто підозрює пастку на кожному кроці.

Він аж сіпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комір халата, що виступали над спинкою фотеля у вікні. Спершу на його обличчі застигло здивування. Та потім у його чорних очах убивці блиснуло світло жахливої надії. Він іще раз озирнувся, щоб переконатися, що свідків немає, а потім, навшпиньки, піднявши товстого ціпка, підійшов до мовчазної фігури. Він присів і замахнувся для удару, коли з відчинених дверей спальні його привітав холодний і сардонічний голос:

– Не ламайте, графе! Не чіпайте!

Вбивця відступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчі. На якусь мить він іще раз підняв опущений ціпок, ніби перекидаючи свою лють зі зображення на оригінал, але в твердому погляді сірих очей і глузливій усмішці детектива було щось, що змусило його руку опуститися.

– Гарна дрібничка, – зауважив Шерлок, підходячи до своєї копії. – Її зробив французький модельєр Таверньє. Він настільки ж майстерно виготовляє воскові вироби, як і ваш приятель Штраубензе пневматичні рушниці.

– Що ви маєте на увазі, сер?

– Покладіть капелюха і ціпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш візит і справді дуже доречний, бо я хотів поговорити.

Граф скривився та насупив свої важкі та густі брови.

– Я також хотів побалакати з вами, Голмсе. Ось чому я прийшов. Не заперечую, що тільки-но мав намір убити вас.

Шерлок присів на край столу.

– Я так і зрозумів, що ви замислили щось подібне до цього, – промовив він. – Але чому?

– Бо ви перейшли мені дорогу, чим неабияк роздратували мене. Адже ви посилаєте своїх шпигунів стежити за мною.

– Моїх шпигунів! Запевняю, це не так!

– Нісенітниця! Я помітив, що за мною стежили. Щонайменше двоє задіяні в цій грі, Голмсе.

– Це дрібниці, графе Сильвіус, але, можливо, ви будете достатньо люб’язні, коли звертаєтеся до мене. Ви ж розумієте, що в своїй професії я повинен спілкуватися з половиною негідників у місті, і маєте погодитесь, що винятків не роблю ні для кого.

– Що ж, пане Голмс, гаразд.

– Чудово! І запевняю вас, що ви помиляєтесь щодо моїх нібито шпигунів.

Граф Сильвіус зневажливо засміявся.

– Інші люди можуть тямити так само добре, як і ви. Вчора це був якийсь спортсмен. А сьогодні – літня жінка. Цілий день ходили за мною в назирці.

– Справді, сер, ви робите мені компліменти. Старий барон Доусон сказав напередодні своєї страти, що в моєму випадку те, що втратила сцена, здобув закон. А тепер ви вихваляєте мої маленькі перевтілення.

– То це все були ви… особисто?

Шерлок стенув плечима.

– Можете побачити в кутку парасольку, яку ви так ввічливо подали мені на Майноріс, перш ніж щось запідозрити.

– Якби я знав, то ви, можливо, ніколи…

– Не побачив знову цього скромного житла. Я це чудово усвідомлював. Ми всі схильні помилятися, про що потім шкодуємо. Але ви мене не впізнали, тож ми зараз тут!

Густі брови графа насупилися ще дужче над його загрозливими очима.

– Те, що ви сказали, лише погіршує справу. Отже, це були не ваші шпигуни, а ви самі лізете в чужі справи! Ви зізналися, що переслідували мене. Чому?

– Та годі вам, графе. Ви ж звикли стріляти левів в Алжирі.

– Ну, то й що?

– Чому?

– Чому? Це спорт… хвилювання… небезпека!

– І, без сумніву, можливість звільнити країну від хижака?

– Точно!

– Мої причини такі ж!

Граф схопився на ноги, і його рука мимоволі потягнулася до кишені на стегні.

– Сідайте, сер, краще сідайте! Була ще одна, важлива причина. Мені потрібен цей жовтий діамант!

Граф Сильвіус відкинувся на спинку крісла зі злою посмішкою.

– Дзуськи! – видихнув він.

– Ви ж знали, що я за це вас переслідую. Справжня причина вашої появи тут сьогодні – бажання дізнатися, що я знаю про цю справу та наскільки важливо мене прибрати. Ну, маю вам сказати, що з вашої точки зору в цьому справді існує необхідність, адже я знаю все, крім того, про що ви мені зараз скажете.

– Ага! І чого ви ще не знаєте?

– Де зараз діамант корони.

Граф хитро поглянув на свого співбесідника.

– І ви хочете це знати, правильно? Й як, до дідька, я маю вам сказати, де він?

– Можете і скажете.

– Справді?

– Ви не станете блефувати зі мною, графе Сильвіус.

Очі Голмса, коли він дивився на відвідувача, звузилися та загрозливо блиснули, вони були як два сталеві леза.

– Я дивлюся на вас, наче крізь скло. І бачу вас до глибини душі.

– Тоді, природно, ви бачите, де зараз діамант!

Шерлок грайливо плеснув у долоні, а потім глузливо покивав пальцем.

– Ви знаєте, самі це визнали!

– Я нічого не визнавав.

– А тепер, графе, якщо будете розсудливі, то ми зможемо домовитися. Якщо ні, то ви постраждаєте.

Граф Сильвіус закотив очі до стелі.

– І ви ще говорите про блеф! – зронив він.

Голмс у задумі поглянув на нього, наче гросмейстер, котрий обмірковує свій вирішальний хід. Потім він відсунув шухляду столу та витягнув звідти пухкий нотатник.

– Знаєте, що я зберігаю в цій книжечці?

– Ні, сер, і не хочу знати!

– Вас!

– Мене?

– Атож, сер, вас! Ви весь тут – усі події вашого мерзенного та небезпечного життя.

– Прокляття, Голмсе! – вигукнув граф із палаючими очима. – Мій терпець має межі!

– Все тут, графе. Реальні факти про смерть старої пані Гарольд, котра залишила вам маєток Блаймер, який ви так швидко проциндрили.

– Це лише ваші мрії!

– І повна історія життя панни Мінні Воррендер.

– Облиште! Ви нічого з цим не зможете вдіяти.

– Тут є ще багато, графе. Ось пограбування потяга на шляху до Рів’єри 13 лютого 1892 року. Ось підроблений чек того ж року банку «Кредит Ліон».

– Ні, тут ви помиляєтесь.

– Отже, не помилився в усьому іншому! А тепер, графе, ви граєте у карти. Коли суперник має всі козирі, то немає сенсу продовжувати.

– Який стосунок має ця вся ця розмова до тієї коштовності, про яку ви згадували?

– Потерпіть, графе. Стримайте ваш нетерплячий розум! Дозвольте мені детально ознайомити зі справою. Я маю все, що свідчить проти вас і вашого охоронця.

– Ви знущаєтеся!

– У мене є свідчення кебмена, котрий відвіз вас до Вайтхоллу, і кебмена, котрий вас привіз. У мене є свідчення швейцара, котрий бачив вас біля вітрини. У мене є свідчення Айкі Сандерса, котрий відмовився розпиляти камінець. Айкі вас заклав, тож руки вгору.

Жили напнулися на чолі графа. Його засмаглі, волохаті руки стискалися в конвульсіях стриманих емоцій. Він намагався щось сказати, але слова не вилітали з його вуст.

– Ось карти, якими я граю, – зауважив Шерлок. – Я виклав їх на стіл. Але однієї карти бракує. Це король діамантів. Я не знаю, де камінчик.

– І ніколи не дізнаєтесь.

– Ні? Будьте розумнішими, графе. Розгляньте всі аспекти ситуації. Вас заґратують на двадцять років. Так само, як і Сема Мертона. Й який зиск вам зі свого діаманта? Жодного. Але якщо віддасте його, справа до суду не дійде. Ні ви, ні Сем нам не потрібні. Ми хочемо камінець. Відмовтеся від нього, й обіцяю, що ви зможете вийти на свободу, якщо будете гідно поводитись у майбутньому. Бо якщо знову схибите, це буде востаннє. Але цього разу я отримав доручення здобути камінь, а не вас.

– А якщо я відмовлюся?

– Тоді… тоді, на жаль! Ми отримаємо вас, а не камінчик.

На виклик з’явився Біллі.

– Думаю, графе, що було б також добре запросити і вашого колегу Сема на цю нараду. Зрештою, його інтереси також мають бути представлені. Біллі, за вхідними дверима ти побачиш великого та потворного джентльмена. Попроси його зайти.

– А якщо він відмовиться, сер?

– Жодного насильства, Біллі. Якщо скажеш йому, що граф Сильвіус хоче його бачити, він обов’язково зайде.

– Що ви зараз будете робити? – поцікавився граф, коли Біллі зник.

– Тут щойно був мій приятель Ватсон. Я йому сказав, що в мої тенета потрапили акула й окунь; зараз я смикаю за тенета, і вони обоє вигулькують із води.

Граф піднявся з крісла, тримаючи руку за спиною.

З кишені халата Голмса стирчало щось загрозливе.

– Ви не помрете у своєму ліжку, Голмсе.

– Мені також часто спадало це на думку. А це важливо? Зрештою, графе, ви також, імовірніше, зустрінете смерть у перпендикулярній позиції, ніж у горизонтальній. Але такі роздуми про майбутнє занадто хворобливі. Чому б не віддатися нестримній насолоді сьогодення?

Чорні грізні очі головного злочинця раптово спалахнули поглядом дикого звіра. Постать Шерлока ніби зібралася, він напружився і приготувався до несподіванок.

– Даремно тримати пальця на гачку револьвера, друже, – сказав він тихо. – Ви ж прекрасно знаєте, що не наважитесь ним скористатися, навіть якщо я дам вам час його висмикнути. Неприємні та галасливі речі, ці револьвери, графе. Краще віддати перевагу пневматичній зброї. Ой! Здається, я чую легкий крок вашого партнера. Доброго дня, пане Мертон. Доволі нудно стовбичити на вулиці, чи не так?

Боксер-чемпіон, міцно збудований юнак із дурнуватим та упертим обличчям, котрий зупинився на порозі, незграбно застиг біля дверей, поглядаючи на господаря кімнати зі спантеличеним виразом обличчя. Манера спілкування Голмса була незвичною для нього. І хоча він невиразно відчував ворожість, проте не знав, як на це реагувати. Тож звернувся за допомогою до свого більш проникливого товариша.

– Що за гра зараз коїться, графе? Чого хоче цей хлопець? Що в нього?

Його голос був глибоким і хриплим.

Граф стенув плечима, а відповів Шерлок:

– Якщо дозволите сказати це двома словами, пане Мертон, я буду змушений повідомити, що все вирішено.

Боксер усе ж звернувся за поясненнями до свого соратника:

– Він намагається бути смішним, чи як? Та я зараз не в гуморі.

– Ні, якраз навпаки, – заперечив Голмс. – Думаю, що можу пообіцяти, що вам незабаром буде не до жартів. А тепер прошу вашої уваги, графе Сильвіус. Я зайнятий чоловік і не можу гаяти час даремно. Я піду до тієї спальні, порадьтеся за моєї відсутності. Ви можете пояснити своєму товаришу, як складається справа, не соромлячись мене. Я спробую зіграти на своїй скрипці баркаролу з «Казок Гофмана». За п’ять хвилин повернуся за вашою остаточною відповіддю. Ви добре втямили альтернативу, чи не так? Або ви, або камінь.

Шерлок підійшов до стіни, узяв скрипку і пройшов повз відвідувачів. Кілька хвилин по тому через зачинені двері спальні ледь чутно зазвучала жаліслива мелодія.

– В чому справа? – запитав Мертон стурбовано, коли його супутник обернувся до нього. – Він знає про камінь?

– Він забагато знає, можливо, навіть усе.

Жовтувате обличчя боксера стало блідим, як сметана.

– Айкі Сандерс видав нас.

– То це він? Я йому голову відірву, навіть якщо мене за це повісять.

– Нам це не надто допоможе. Необхідно вирішити, що робити зараз.

– Стривайте, – промовив боксер, підозріло поглядаючи на двері спальні. – Він хитрий лис, на будь-що здатен. Він, часом, не підслуховує?

– Як він може підслуховувати під цю музику?

– Маєш рацію. Можливо, хтось стоїть за фіранкою. Занадто багато їх у цій кімнаті.

Він озирнувся і раптом уперше побачив манекен біля вікна і застиг, вказуючи на нього, не в змозі й слова промовити.

– Це лише манекен, – пояснив граф.

– Підробка, правильно? Але вражає! Мадам Тюссо навіть позаздрила б. Як живий, одяг та все інше. Але чорт побрав би ці фіранки!

– Дайте їм спокій! Ми ж марнуємо час, а його в нас небагато. Він може заарештувати нас за цей камінець.

– Дідька лисого, він не зможе!

– Але він дозволить нам утекти, якщо скажемо йому, де камінчик.

– Що! І відмовитися від нього? Відмовитися від ста тисяч фунтів?

– Так, іншого виходу немає.

Мертон почухав свою коротко підстрижену потилицю.

– Він там сам. Якщо його вбити, нам не буде чого боятися.

Граф похитав головою.

– Він озброєний і готовий до нападу. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи вдасться звідси вибратися. Крім цього, цілком можливо, що поліція вже знає, які у нього є докази. Стривай! Що це?

Від вікна почувся якийсь неясний звук. Обидва чоловіки стрепенулися, але надалі все було тихо. За винятком однієї дивної фігури, що сиділа в кріслі, кімната, безумовно, порожніла.

– Це щось на вулиці, – сказав Мертон. – А тепер погляньте сюди, шефе, у вас є мізки. І ви можете зрозуміти як нам звідси вибратись. Якщо мої кулаки зараз ні до чого, вирішувати вам.

– Я дурив і розумніших чоловіків, ніж він, – озвався граф. – Камінець тут, у моїй потаємній кишені. Я не ризикую залишати його деінде. Його можна сьогодні ж переправити з Англії та розпиляти на чотири частини в Амстердамі вже до неділі. Він нічого не знає про Ван Седдара.

– Я думав, що Ван Седдар поїде наступного тижня.

– Він мусив, але тепер має плисти наступним пароплавом. Комусь із нас необхідно проскочити з камінчиком на Лайм-стрит і сказати йому.

– Але фальшиве дно ще не готове.

– Ну, доведеться сприймати все, як є, щоб не втрачати жодної хвилини.

Знову відчувши небезпеку, яка в спортсмена в крові, він зупинився й уважно визирнув у вікно. Той слабкий звук і справді долинув із вулиці.

– Що ж стосується Голмса, – продовжував він, – то його можемо достатньо легко обдурити. Розумієте, цей клятий дурень нас не заарештує, якщо зможе дістатися до камінця. Ми й пообіцяємо йому камінчик. Спрямуємо його по хибному шляху, і перш ніж він виявить, що заблукав, діамант уже буде в Голландії, а ми покинемо країну.

– Мені це подобається! – з посмішкою вигукнув Сем Мертон.

– Ви підете до голландця і скажете йому, щоб поквапився. Я переконаю цього нездару в тому, що камінець у Ліверпулі. Чорти б побрали цю музику, як вона мене дратує! А коли він виявить, що здобич не в Ліверпулі, камінець розпиляють на четверо, а ми опинимося у відкритому морі. Підійдіть сюди, щоб вас не було видно в щілину для ключа. Ось цей камінець.

– Цікаво, як ви наважилися носити його при собі.

– А що ще може бути безпечніше? Якщо ми зуміли поцупити його з Вайтхолла, то хтось інший міг би викрасти його з мого житла.

– Дайте поглянути на нього.

Граф Сильвіус кинув застережний погляд на свого товариша і не зважав на його немиту руку, що простягнулася до нього.

– Невже ви думаєте, я відберу його у вас? Обережно, пане, я вже втомився від ваших натяків.

– Ну, гаразд, не ображайтесь, Семе. Ми не можемо дозволити собі чвар. Підійдіть до вікна, якщо хочете роздивитися цю красу, як слід. Тепер тримайте проти світла! Ось!

– Дякую!

Шерлок пружиною вистрибнув із крісла манекена та вихопив коштовність. Тепер він тримав її в одній руці, а іншою спрямував револьвер у голову графа. Двоє лиходіїв від подиву роззявили пельки. Перш ніж вони оговтались, Голмс натиснув на електричний дзвінок.

– Жодного насильства, панове, жодного опору, прошу вас! Бережіть меблі! Вам повинно бути вже ясно, що ваша позиція програшна. Поліція чекає внизу.

Розгубленість графа перемогла його лють і страх.

– Але хай йому грець, як? – прохрипів він.

– Ваше здивування цілком природне. Ви ж не знаєте, що за цією фіранкою є ще одні двері, що ведуть до моєї спальні. Мені здалося, що ви мене почули, коли я змістив фігуру, але удача була на моєму боці. Це дало мені шанс вислухати всю вашу бесіду, яка була б не такою відвертою, якби ви знали про мою присутність.

Граф махнув, як переможений.

– Ми здаємося, Голмсе. Тепер я вірю, що ви сам диявол.

– У будь-якому разі недалеко втік від нього, – відгукнувся Шерлок із чемною посмішкою.

Тугодум Сем Мертон лише тепер спромігся оцінити ситуацію. Коли відгомін важких кроків долинув зі сходів, він нарешті порушив тишу.

– Здається, фараон! – сказав він. – Ніяк не второпаю, що з цією скрипучою скрипкою! Я досі її чую.

– Ще б пак, – відповів Голмс. – Маєте цілковиту рацію. Нехай ще пограє! Сучасні грамофони – чудовий винахід.

Поліція з’явилася блискавично, кайданки клацнули, а злочинців повели до кеба, що їх очікував. Ватсон залишився з Шерлоком, аби привітати зі свіжим листочком, що прикрасив його лавровий вінок. І знову їхню розмову перервав неспокійний Біллі зі своєю тацею.

– Лорд Кантлмір, сер.

– Кличте його, Біллі. Це знаменитий пер, котрий представляє інтереси найвищих осіб, – дозволив Голмс. – Це вірний і відданий чоловік, котрий належить до старого режиму. Змусимо його бути чемним? Посміємо дозволити собі таку примху? Він іще не знає нічого з того, що сталося.

Двері відчинилися, щоб показати тонку, сувору постать із довгим обличчям і вікторіанськими, чорними, як смола, вусами, що навряд чи пасували до його похилих плечей і невпевненої ходи. Шерлок ступив уперед і простягнув руку, на яку гість не відреагував.

– Як справи, лорде Кантлмір? Цієї пори року холодно, але в приміщенні доволі тепло. Чи можу я взяти вашого плаща?

– Ні, дякую, я його не зніматиму.

Голмс наполегливо смикнув за рукав.

– Дозвольте вам допомогти! Мій колега, доктор Ватсон, міг би вас запевнити, що перепади температури бувають дуже підступними.

Його світлість із певною нетерплячкою звільнився від руки детектива.

– Мені й так зручно, сер. Я не маю наміру тут затримуватися. Я просто зазирнув, щоб дізнатися, як просувається завдання, яке на вас покладене.

– Усе складно… дуже складно.

– Я боявся, що ви так скажете.

У словах і манері старого аристократа виразно проглядалася насмішка.

– Кожна людина врешті-решт усвідомлює свої межі, пане Голмс. Що ж, принаймні, це вилікує нас від гріха самовдоволення.

– Авжеж, сер, мене збили з пантелику.

– Хто б сумнівався.

– Особливо мене вразив один момент. Можливо, ви змогли б мені допомогти.

Примечания