Вальдшнепи

V

На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним поселком раптом розірвалась гроза. Хмари заволікли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев’яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину із запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмитрію, кинув:

– Я гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаєш.

Він, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб відмовлятись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись – це ж не город і не осіння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці.

– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов і зробив декілька нервових кроків по кімнаті.

Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскиміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аґлаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Як же розуміти цей несподіваний біль?

В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? – спитала вона.

– Очевидно, котлетки й пюре зі сметаною, – поспішно відповів Дмитрій.

Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він, чи й справді серйозно говорить.

– Чого ти витріщила на мене очі? – сказав Карамазов. – Я ж тобі говорю: котлетки й пюре зі сметаною.

– А я тобі говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю, – що ви й сьогодні – бачу – полаєтесь… Це чорт зна що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всміхнувся й простягнув свою руку лінгвістові.

– Дякую, друже, за правду-матку і прошу пробачення, – сказав він. – Дякуй і ти, моя мила Ганнусю… Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?

– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотів товариш Вовчик.

– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував… Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре зі сметаною.

Ганна зірвалася зі свого місця і підійшла до столу.

– Дімі! – сказала вона з розпукою. – Ну, навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мій, яка трагедія! – поглузував Дмитрій.

Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав руками.

– Слухай, друже… – ледве вимовив він від хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комісію.

Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очами.

– Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? – спитав Дмитрій. – Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось нарешті на всіх сто п’ятдесят мільйонів будівників соціялізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй нарешті в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.

– Дімі, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.

– Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’ячейці?

– Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон дружини вплинув на нього, чи щось інше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав він. – Я й справді трохи погарячився.

– Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацію стримувати тебе?

Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

– Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?

– Нічого особливого, Ганнусю, – спокійно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство, і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарешті, не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла, – сказав лінгвіст. – У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.

– І я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаєте? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрій. – Невже ви не вмієте говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяїна. Її кам’яні очі застигли в якійсь одній крапці, і вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спеціяльного призначення. Навіть Ганна відчула це і, зірвавшись зі свого місця, поспішила випровадити Одарку за двері.

– Я на неї спокійно не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчині підошви зашелестіли в сінях. – Вона мене своєю мовчазністю так іноді тривожить, що я, їй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволію і кинусь бігти скаженим бігом.

– Тобі, Дімі, треба лікуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дімі!

– Лікуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зідхнув Карамазов. – Справа от у чому: іноді біжиш – і зупиняєшся. Зупинився і стоїш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьої далини, а «він» стоїть і вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне піяніно… про те, що в Харкові. Це не піяніно, а якась жахлива примара. Заплющиш очі й лежиш. І от, раптом, щось штовхне тебе, і ти подивишся. І бачиш, як з піяніна лізе на тебе якась волохата істота. Підлізе – і сяде напроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нічого нема. Тоді волохата істота лізе до мене на кровать. Саме тоді, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти ніколи не встигаєш запалити, бо волохата істота страшенно метка й хутко ховається в піяніні, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– І ти серйозно віриш, що ця істота живе в піяніні? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалібно всміхаючись, сказав Карамазов. – Як комуніст, я їй не вірю, а як мешканець такої кімнати в місті Харкові, я не можу не вірити, бо майже кожного дня мені приходиться вночі тривожити дружину.

– Тобі й справді лікуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– І ти про ліки? Чудаки ви страшенні! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля і несподівано зареготав. – Ой, які ж ви чудаки! Невже ти не помітив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лінгвіст і хутко вийшов із кімнати.

Цілий день, а потім цілу ніч Дмитрію не давав спокою образ дівчини в рожевому платті й з голубою парасолькою, дівчини, що так скоро назвала його «милим», що так цікаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаєш поета Війона?»), що відчула в наших нічних базарних завулках безсмертного Фльобера, що, нарешті, в час його душевної кризи явилась до нього такою цікавою співбесідницею.

Заснув він, коли вже зовсім розвиднилось. Сон його був неспокійний, і прокинувся він за якісь дві години. Сонце вже високо стояло в чистому небі й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сиділа на канапі й держала в руках якогось листа. Дмитрій зробив гримасу незадоволення: це була записка від тьоті Клави. Ганна зиркнула на чоловіка і спитала його спокійним голосом:

– Відкіля цей лист, Дімі?

– Прочитай уважніш, і ти, мабуть, сама догадаєшся, – сказав він, повертаючись до стіни.

– Це від тих же дам?

– Мені здається, що тобі нема ніякого діла до моїх листів, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мій паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловіка.

– Я зовсім випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Мені потрібні були гроші на цукор… і, значить, нічого хвилюватись. Хіба ти раніш не дозволяв мені розпоряджатись своїм майном без спеціальних на це інструкцій? Чи може, ти тепер щось маєш ховати від мене? Так тоді треба сказати – і тільки.

Дмитрій зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, їй були такі сумні очі, що в нім раптом прокинулось почуття огиди до себе.

– Ти мені пробач, Ганнусю, – сказав він. – Я й справді різко висловився… Але виною цьому настрій: я сьогодні спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну і став ласкати її. Він нарешті підтвердив її припущення. Записка, звичайно, від «тих же дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (він майже несвідомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аґлаї) така собі міщаночка, і він це прекрасно розуміє. Чи може вона думає, що він все-таки закохається в неї? Тоді це зовсім не серйозно.

Ганні хутко забилось серце, і вона зупинила свій тривожний погляд на чоловікові.

– І ти це правду говориш? – спитала вона.

– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов. – Яку це правду ти маєш на увазі?

– А от таку, – зідхнула Ганна. – Мені, Дімі, і в голову не приходило в чомусь серйозному запідозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоїй красномовності.

– Ну, от уже й красномовність не подобається.

Карамазов держав у зубах ніжно-смугляве вухо своєї дружини й розгублено дивився на стелю. Він зрозумів, що спросонку видав сам себе, й що цього виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила своє запитання: «ти це правду говориш?», у нім спалахнула злість.

– Ні, – різко сказав він. – Я брешу.

Ганна добре знала чоловіка, і чекала такої відповіді. Але вона знала й те, що після таких вибухів він остаточно обезволюється.

– Ах, Дімі! Боже мій, Дімі! Що ти робиш із собою? Справа ж зовсім не в цих дачницях. Невже ти гадаєш, що я вже не вмію поважати себе?

Дмитрій слухав дружину й нічого не чув. В цей момент він і не міг чути, бо мислі й почуття раптом покинули його, і він лежав мертвим шматом м’яса. Так із ним завжди бувало після сварки з Ганною.

– Ах, Дімі! Ти зовсім даремно так про мене думаєш. От познайом мене з цими дачницями, і я тобі доведу це… Ти обіцяєш познайомити?.. Ну?

– Я зроблю все… що хочеш, – сказав Дмитрій. – Тільки, будь ласка, вийди відціля.

Ганна не примусила довго прохати себе, і за якусь хвилину її вже не було в кімнаті. Тоді Карамазов вийняв із чемодана купальний костюм і, покликавши товариша Вовчика, пішов із ним до річки.

– Ти подивись на ці обличчя, що обминають нас, – сказав лінгвіст, посилаючи до ніг свого сетера. – Зверни увагу, як вони дивляться: їй-богу, як вороги. От психологія! Коли приїхав на відпочинок, то обов’язково пан.

– Вони, очевидно, мають рацію так думати.

– Так, по-твоєму, треба знищити всі будинки відпочинку?

– По-моєму, треба залишити цю тему, бо все одно з порожніх фраз ми не виберемось. Коли ці дикуни не хочуть вбачати в тобі трудової людини й не хочуть розуміти, що ця людина має право за якийсь рік чи то два роки відпочити один місяць, то твоє обурення проти них є цілком законне явище. Але, з другого боку, цілком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячі, по-друге, не всі ці тисячі уміють коректно поводитись із цими людьми й, по-третє, ми й справді в порівнянні з ними – пани.

– Словом, і тут тупик? – сказав товариш Вовчик.

– Що ти хочеш цим зазначити?

– Те хочу зазначити, що ти й справді трагічна фігура. Всюди ввижається тобі сама безвихідність.

– Очевидно, така вже вдача мені, – сказав Дмитрій і широко позіхнув.

Вони підходили до річки. На пристані суєтились портовики і щось вигружали з підвод. Пароплава ще не було, не було й вітерця, так що ріка стояла, як дзеркало. Ранок був винятковий: після дощів ночі стали холодніти, і холодок нічний затримувався на воді, аж поки сходило сонце.

– Ну, вже скоро почнемо полювати, – сказав товариш Вовчик і від задоволення крякнув.

Карамазов одв’язав свій каюк, і вони, відпливши сажнів три від берега, кинулись у воду.

І тоді ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився і побачив у купальних костюмах Аґлаю і тьотю Клаву. Вони стояли на річному пляжі й готувались лізти в воду.

– Драстуйте, мої голуб’ята! – закричав товариш Вовчик.

– Здоров був, голубе! – відповіла йому криком тьотя Клава.

Дмитрій відчув, що йому стало важко дихати. Він наздогнав свій каюк і вліз у нього. Цілу ніч Аґлая не давала йому спокою, цілу ніч він мріяв про зустріч із нею (наче він не бачився з нею сто років), і от на ранок він раптом зустрічає її в купальному костюмі. В ньому, в перший раз прокинувся до неї справжній стривожений самець. Він безсоромно дивився на її таз, на її груди, і ніяк не міг одірватись. Йому захотілось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первісна людина. Йому навіть прийшла мисль підплисти до фльоберівських дам і жартуючи схопити в свої обійми Аґлаю.

– А ну, покажи, як ти плаваєш? – закричала Аґлая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, ніби вона збиралась летіти до нього.

– Ah, mon Dieu! Que difes-vous la[6], – крикнув товариш Вовчик.

– І ти тут, mоn ami? І ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi[7].

– Але компенсація, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi[8].

– C’est une grave question qui demande reflexion[9].

– Будь ласка, подумайте. Бо я до обіду дістав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидів у каюку напроти Дмитрія і поволі гріб до пляжу.

– Ти знаєш, – сказав він, звертаючись до свого приятеля. – Я говорю про загадковість, що за неї сховались наші дами. Її все-таки можна розшифрувати.

– Яким же це чином?

– Дуже просто, – тихенько засміявся лінгвіст. – Ми їх напоїмо добрим міцним вином – і вони нам усе розкажуть.

– Ти так думаєш?

– Я цього певний… Тим паче, що дами не від того, щоб колись із нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо мені й сказала, що вона хоче «кутнуть».

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотілось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковість із кожним днем його все менше й менше цікавила, – а тому, що сьогодні він побачив прекрасне Аґлаїне тіло, тому, що йому захотілось кусати її. Йому метнулось у голові, що п’янка може утворити непогану обстановку, і він уже напружено шукав місця для оргії.

– Я бачу, що ти поділяєш мою думку, – сказав товариш Вовчик.

– Я її цілком поділяю.

– Ну, так тоді допомагай мені, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам і сподіваюсь, що сьогодні вночі ми будемо з ними пиячити.

– Але де ж ми з ними зійдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годині о восьмій ми сядемо в каюк, заберемо із собою що треба й поїдемо на Зелену Косу. Там можна буде навіть огнище розвести.

На Зелену Косу? Прекрасно. Як це він про неї не подумав? Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навіть можна буде й заночувати… саме в копицях сіна.

– Ти добре придумав, – сказав Карамазов. – Яз охотою підтримую тебе.

Товариш Вовчик ще раз від задоволення крякнув і змовк: вони вже були біля фльоберівських дам.

– Що ви там секретничаєте? – спитала тьотя Клава, коли каюк легко сів на пісок пляжу.

– Це я кажу Вовчикові, – знайшовся Дмитрій, – що пора вже вас познайомити з моєю дружиною.

– Ти це серйозно говориш? – спитала Аґлая, примружуючи очі.

– Цілком серйозно… і ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловіком тьоті Клави.

Аґлая поспішила погодитись. Більше того: вона гадає, що треба це зробити сьогодні увечері.

– Тільки не сьогодні, – кинув товариш Вовчик і поінформував дам про свій плян щодо випивки.

Дами плян прийняли, але Аґлая сказала, що перш за все вона хоче познайомитись із Ганною.

– Чому це «перш за все»? – незадоволено спитав Дмитрій. – На цю історію ще буде час.

– Але й на випивку буде час, – уперто сказала Аґлая.

Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і демонстративно покинули пляж.

– І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лінгвіст.

Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі, друзі вже знали Аґлаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.

VI

Звести Аґлаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля фльоберівські дами починали чергову гулянку зі своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчула Ганна.

– Чого це ви так цураєтесь громади? – спитала Аґлая, беручи під руку дружину Карамазова.

– Відкіля це ви взяли? – У свою чергу підвела брови Ганна.

– От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?

– Ганна страшенна індивідуалістка, – пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.

– А я от думаю, що тут зовсім інша причина, – сказала Аґлая. – Ти, Дімі, як думаєш?

Карамазов іздрігнув. Він зовсім не чекав, що Аґлая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.

– Я вас прослухав, – червоніючи сказав він. – Про що ви там?

– Цебто я?

– Ну да, ви!

– Ти подумай, тьотю Клаво, – засміялась Аґлая. – Він уже до мене звертається на «ви».

– Ха, ха! – знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга фльоберівська дама.

Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.

– Ви Дмитрія не зрозуміли, – раптом спокійним голосом сказала Ганна. – Він під цим «ви» мав на увазі й вас і мене.

– Ти, Дімі, підтверджуєш це? – спитала Аґлая і уважно, навіть з деякою повагою, подивилась на Ганну.

– Звичайно, – зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигар.

Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.

– Так-от що, – сказала Аґлая. – Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?

– Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? – спокійно спитала Ганна.

– Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.

– Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.

– Ну, а як узнаєте – тоді ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:

– Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то значить, міщанки… Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого ґатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече і взяла руку «під козирьок».

– Рад стараться, вашество! – чітко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.