Вальдшнепи
Знову утворилось ніякове становище. Ганна, звичайно, зрозуміла, що тьотя Клава глузує з неї, але тепер вона вже не зуміла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убік.
– Давайте покинемо ці розмови, – сказав товариш Вовчик.
– Навіщо це робити? – промовила Аґлая. – Ця тема дуже цікава… Ти, Дімі, як гадаєш?
Карамазов нічого не відповів на це запитання і раптом зробив кілька кроків убік.
– Почекайте мене, будь ласка, хвилини дві. Я зараз буду тут.
– Це ж ти куди збираєшся втекти? – не без іронії сказала Аґлая.
– Нікуди я не думаю тікати, – грубо кинув Карамазов. – Я йду в буфет води напитись.
– А чому ти думаєш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?
– Так, і я хочу води, – сказала Карамазова.
– Ну, так тоді ходімте всі, – незадоволено кинув Дмитрій.
Вони вже стояли посеред базару, недалеко від «буфету найкращих фіялок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет і рушили вони.
– Я думаю, – сказала Аґлая, сходячи на ганок, – що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тільки фіялкою, але й святою водою?
– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усміхаючись.
– Я говорю про святу воду, цебто – про горілку.
– Ви, очевидно, гадаєте, що я, крім фіялки, продаю ще й горілку «з-під поли»? – ображено сказав І. Л. Карасик.
– Я не тільки гадаю, але й певна, що це так.
Крамар із задоволенням подивився на своїх гостей і раптом заметушився біля столиків.
– Ну, коли ви такі певні, то хай буде по-вашому… Якої ж вам горілки треба і скільки ви її подужаєте?
Компанія зареготала: мовляв, так би й давно. І нічого куражитись. Хіба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина, і, як усяка симпатична людина, вміє кожному прислужитись?
– Ми серйозно будемо пити горілку? – сказав Карамазов (він хотів сказати «ти серйозно думаєш пити», і якось не міг цього вимовити в присутності Ганни).
– Звичайно, серйозно! – сказала Аґлая. – Чому ж не пити? Хіба ти не пропонував мені влаштувати п’янку?
Карамазов почервонів і звів свої брови. Цей цинізм, що ним бравувала сьогодні Аґлая, його вже починав нервувати. Він усім корпусом зробив різкий рух і одійшов до дальнього столика. За ним пішла й тьотя Клава з Вовчиком: лінгвіст теж був незадоволений.
– Дімі – страшенний чудак, – говорила Аґлая, взявши за руку Ганну, і так говорила, ніби нічого не трапилось. – Вранці, знаєте, ледве скандалу не підняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляється.
Ганна холодно подивилась на Аґлаю.
– Я тільки не розумію, для чого це ви мені говорите, – сказала вона.
– Як для чого? Для того, щоб ви випили зі мною, бо мені зараз дуже хочеться випити.
– А мені, на жаль, не хочеться. Давайте краще підемо на свіже повітря.
– Ви зовсім не п’єте?.. Чи, може, тільки зараз одмовляєтесь?
– Чому ж не п’ю? – вимушено всміхнулась Ганна. – Іноді і я п’ю, але сьогодні я не хочу. Я гадаю, що й ви не маєте великого бажання: в таку духоту не п’ють горілки.
Аґлая знову взяла Карамазову за руку і зі співчуттям подивилась на неї.
– Що духота, то це ви правильно говорите, – сказала вона. – Але не в одній же духоті справа; я думаю, що вам усе таки важко – вам, комуністам.
– Чому ж нам важко?.. Ви зовсім даремно співчуваєте.
– Невже вам можна пити горілку? – з робленим здивуванням спитала Аґлая.
– Звичайно, можна. Хіба ви не чули?.. Але, як то кажуть, у міру.
– Словом, золота середина? Ну що ж, і це добре. Отже, зробіть мені милість і випийте зі мною в «міру».
Вона не дочекалась відповіді і, підбігши до крамаря, запропонувала йому поставити на один із столиків пляшку горілки. Потім підлетівши до компанії, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла їх до Ганни.
– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – І справді духота страшенна.
– Ну, от, і цей тієї ж співає… А що ти мені вранці говорив?
Карамазов зиркнув на Аґлаю, зробив рішучий крок до крамаря.
– Чи нема у вас якогось кабінету, де можна було б посидіти? – спитав він.
– Як так нема! – ні з того ні з сього образився І. Л. Карасик.
– Так би й давно! – сказала Аґлая і, здається, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дімі, страшенно неврівноважена натура… Ви вже давно з ним живете?
Підійшла до Ганни й тьотя Клава і теж узяла її за руку.
– Ви мені, їй-богу, подобаєтесь, – сказала вона. – Я завжди гнівалась на Дмитрія, що він так із вами поводиться.
– Я вас не розумію! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом відчула себе зацькованим звірком.
– Ну, як же так, – промовила тьотя Клава. – Хіба це гарне поводження, коли він тільки сьогодні спромігся вивести вас на люди.
– Тут Дмитрій ні при чому. Я сама нікуди не хотіла виходити.
– Сама? Ну це інша справа. Товаришка Ганна, очевидно, відпочиває, фунти, так би мовити, набирає. Це – зовсім непогано.
Вони вже сиділи в кабінеті, і біля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якісь півгодини він був похмурий, то тепер на його обличчі ввесь час грала весела усмішка, і він щедро розкидав дотепи та сентенції. Аґлаїн цинізм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоїло його чарівною водою і дало йому, так би мовити «наплювательський» настрій. Він добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що фльоберівські дами не дадуть їй спокою, і нарешті, знав, що вже, можливо, недалеко навіть до скандалу, але все це вкупі не тільки не тривожило його, все це вкупі підштовхувало його робити те, що іншого разу він би безперечно не зробив. Він згадував сьогоднішній ранок, згадував Аґлаїне тіло, і йому хотілось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дає йому взяти це тіло… і взагалі так уперто стоїть йому на дорозі.
– Ну, і хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лінгвіст, коли крамар наповнив келихи.
– Хіба ти не думаєш? – сказала Аґлая. – Ну так тоді давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?
– Не буду.
– Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu[10], – знову звернулась вона до Ганни.
– Я погано розумію французьку мову.
– Вона каже, – неохайно і з почуттям власної гідности кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.
– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer[11].
Аґлая раптом перехилила келих і випила свою горілку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.
– А тепер можна й тост придумати – сказала Аґлая після другого келиха. – Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те, безумство, що виродилось у сорентівського міщанина Пєшкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів… Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще вип’ємо за безумство.
Аґлая знову перехилила келих. Обличчя їй розчервонілось, і очі блищали химерним блиском. Карамазов із захопленням дивився на дівчину.
– Іще я хочу сказати, друзі мої, що хоч це й дивно, а породив мене ніхто інший, як ваша ячейка. Це моя рідна мама… Ну, от уявіть собі. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузі» дівчина. Дівчина, що називається, кров із молоком. Від природи її покликано до кипучої діяльности – не тієї, що комсомолить у пустопорожнє… ну, скажемо, якоюсь нудною доповіддю чи то «собачим завулком», а тієї, що, скажемо, Перовська. І от кличе її ячейка і каже: «так от що, свідома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твоє яке походження?»… А на чорта мені це походження? Не я ж робила батька? А він мене зробив!
– Мабуть, твоє походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.
– А ви, Ганно, як думаєте? Темненьке моє походження?
– Я думаю, що мені вже пора додому – сказала Ганна й підвелась із стільця.
– Ні, почекайте! Я ще не скінчила. – Аґлая грубо взяла за руку Ганну й посадила її. – Так от. Що ж мені робити? Ви розумієте – мене від природи покликано до кипучої діяльности, і я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, і не так, як ти, Дмитрій Карамазов (вона знову випила келих горілки), а так, як її творили хоробрі протягом тисячі років… Ви, звичайно, скажете, що я проповідую ідеологію нової буржуазії – хай буде по-вашому. Але й буде по-моєму, бо ми – я й тисячі Аґлай у спідницях та штанях – не можемо далі жити без повітря.
– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зіронізувала Ганна.
– Parbleu, j’etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air[12].
– Я вам уже говорила, що я погано розумію французьку мову.
– Вона говорить, – зі злістю сказала тьотя Клава, що вона задихається і просить вас відчинити вікно.
– А, це зовсім інша справа, – знову зіронізувала Ганна.
Карамазов раптом зірвався з місця і підійшов до дружини.
– Ти, Ганно, очевидно, хочеш, додому? – різко сказав він. – Так я можу провести тебе.
– Я зовсім не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокійно промовила Ганна.
– Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходім!
Тьотя Клава й Вовчик теж підвелись. Підвелася й Аґлая.
– Я передчувала, що з цієї зустрічі нічого гарного не вийде, – сказала тьотя Клава.
– А що ж мусіло вийти? – наївно спитав лінгвіст.
Дама легенько посіпала його за ніс і подала свою руку для поцілунку. Вона нарешті заспокоїлась і сказала йому, щоб він завтра приходив до них із Карамазовим: мовляв, чому ж не проїхатись у город К. на кілька годин. Словом, треба ще познайомитись із К. Поїздка, мабуть, буде цікава, бо година прекрасна й потім на пароплаві можна набратися нових вражінь. Товариш Вовчик погодився. Тоді тьотя Клава взяла під руку Карамазова і зробила і йому таку ж пропозицію.
Дмитрій теж погодився і, скинувши на плече тьоті Клавину парасольку, пропустив уперед Аґлаю й Ганну: і та і друга цілу дорогу йшли мовчки.
– А все-таки весело жити «на етом свєтє, господа», – сказала Аґлая. – Це здається твої, Дімі, слова?
Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аґлая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аґлая та Ганна.
– Товариство, – сказав товариш Вовчик. – А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?
Лінгвістові відповіла мовчанка: очевидно ніхто про це й не подумав.
– Ну, таке відношення до крамаря я можу назвати тільки свинством.
– Нічого подібного, – сказала тьотя Клава. – За І. Л. Карасика нічого турбуватись: коли він сьогодні не взяв, то візьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.
– А воно й правда! – погодився лінгвіст. – Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього ніколи не додумається.
VII
Коли приятелі підійшли на другий день до того будинку, де квартирували дачниці, їх зустріла Аґлая незадоволеним обличчям і сказала, що кавалерам зовсім не личить спізнюватися на цілих півгодини. Словом, тьотя Клава розгнівалась і поїхала сама. Аґлая, звичайно, на них уже не гнівається і просить їх зайти в кімнату. До речі, вони познайомляться і з Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно зуб кастрованої мудрости.
– Прошу! – сказала Аґлая й відчинила двері. – Заходьте, панове-товариство!
На друзів війнуло вишуканою парфюмерією. Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашній вечір. Але Аґлая, очевидно, не мала охоти говорити про це.
– Мені здається, що я вчора така ж була, як і завжди, – сказала вона.
– Безперечно! – поспішив погодитись лінгвіст і, положивши на вікно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:
– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?
– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аґлая. – Євгенію Валентиновичу! А ну бо йдіть сюди.
За дверима, що в другу кімнату, хтось засуєтився, і, нарешті, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозі.
– Євгеній Валентинович, – одрекомендувала його Аґлая. – Чоловік тьоті Клави.
Нова людина мовчки стиснула руки друзям і почала бігати по кімнаті, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий інтелігент із профсоюзу – чемний і тендітний – він зараз забув гарний тон і не звертав уваги на приятелів. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгеній Валентинович, що інакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович і не Денис або Степан, тільки Євгеній Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенійовичем. Але, по суті, це все одно.
– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романів? – спитала Аґлая, звертаючись до Вовчика.
– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лінґвіст. – Навіть страшенно дивуюсь.
– А коли не хочу?
– Тоді я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобі… ти як думаєш?
Аґлая сказала Карамазову, що вона вже змінила свій погляд на Вовчика і що тепер він їй починає подобатись. Лінґвіст подякував за комплімент.
– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романів? – поцікавився Карамазов.
– Це, бачиш, моя спадщина від прадіда. Він залишив мені дуже непогану бібліотеку.
– Чи не був твій прадід культурним поміщиком?
– Як би тобі сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсім так, але все-таки так.
– Може, ти мені назвеш його прізвище? Чи не князь це, припустім, Волконський?
– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?
– Тому що як до першого, так і до другого ти маєш таке відношення, яке я маю до Чандзоліна, припустім.
– Даремно ти так думаєш! – сказала Аґлая і зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тільки почує це прізвище, – він навіть трохи і здивований буде.
– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрій і тут же подумав, що Аґлая чим далі, то більш намагається заінтригувати його. І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті, культурний прадід – усе це підтверджує його припущення.
Товариш Вовчик захотів висловити своє співчуття мужчині в золотому пенсне:
– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав він. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.
– Мугу! – відповів Євгеній Валентинович і знову схопився рукою за щоку. – Мугу.
Тоді лінгвіст ударив себе по колінах і почав запевняти, що йому, мужчині в золотому пенсне, є прямий сенс піти до зубного лікаря. Вовчик із цим лікарем зустрівся кілька днів тому і вважає, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгеній Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?
– Звичайно, треба піти туди, – сказала Аґлая за свого родича, що крім «мугу» нічого не міг вимовити.
– Ну, й добре! Вони підуть до зубного лікаря, і зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аґлая пройтись? Може, тоді й Дмитрій не проти?.. Словом, давайте підемо всі. Правда, надворі душно, але треба ж допомогти людині. Євгеній Валентинович грає в футбол? Ні? Нарешті він безперечно грає в шахи. Так?.. Ну, й добре. Коли заніміє зуб, вони зіграють у шахи.
– Але коли ж ти поведеш Євгенія Валентиновича до лікаря? – всміхаючись, нагадала Аґлая.
Товариш Вовчик заметушився: мовляв, він це зробить із великою охотою й негайно. Словом давайте збиратись.
– Ах, який ти балакучий, – сказала Аґлая. – Чи не пора тобі взятись за діло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема ніякого сенсу всім нам пектись на сонці.
Товариш Вовчик іще більше засуєтився. Він прекрасно розуміє, що треба негайно побачити ескулапа, і компанія тут ні при чому. Він хапає свій капелюшок, одчиняє двері й пропускає в них у порив гарячого вітру – мужчину в золотому пенсне. Євгеній Валентинович бере в руку свою руду борідку й мало не вибігає. Таким чином у кімнаті порожніє, і в ній залишаються Дмитрій та Аґлая.
– Ну, слава Богу, – кинула дівчина й з полегшенням зідхнула. – Так обрид зі своїм зубом, що хоч тікай у Москву.
Карамазов нічого не сказав. Йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня він почував себе багато спокійніш. Звичайно, Аґлая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що він хоче зійтись із нею. Але то було тільки туманне передчуття, і він, наприклад, ніколи не шукав тем про кохання, він завжди говорив з Аґлаєю, як зі звичайним розумним товаришем.
Тепер не те. Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити фізіологічно, і це почуття почалось не вчора, а певніше – в той вечір, коли йому з нею не вдалось зустрітись, коли він так мучився цілу ніч. Навіть і не в той вечір – це почалось із першої зустрічі з нею на пароплаві; тисячами невидимих психологічних ниток він зв’язувався з нею до вчорашнього дня, і вчорашній день був тільки логічним і неминучим висновком. Хіба випадково вона показала йому своє тіло в купальному костюмі? Хіба випадково вона вчора ввесь вечір намагалась одрекомендувати себе? Хіба випадково він почув цю апологію безумства хоробрих на фоні вранішньої зустрічі, тієї зустрічі, коли вона стояла на пляжі в потоках сонця і демонструвала йому своє здорове рубенсівське тіло? Нічого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи іншою основою і обумовлюється він певними причинами, і коли причини були, то інакше й трапитись не могло. І згадуючи її вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотілось бути таким же безумним. Йому захотілось схопити її в обійми й закричати побідним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумні, осточортілі очі його Ганни, і він уже більше нічого не бачив. Він зовсім не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навіть не вплинула обстановка, що безперечно не відповідала його намірам. Він уже нічого не бачив, крім цієї привабливої дівчини і її мигдалевого погляду.
Карамазов нахабно подивився на Аґлаїн торс і зупинив на ньому свої очі.
VIII
І він, очевидно, мав рацію. Інакше навіщо б служка зачиняла віконниці? Чи, може, Аґлая хоче затримати спеку? Так ні, цього не може бути! Вона, безперечно, шукає півтемряви. Треба бути рішучим і тільки.
В кімнаті темніє тією денною темнотою, коли, й заплющивши очі, відчуваєш ясний безхмарний день і згоріло-порожні вулиці заштатного городка. Крізь одну віконницю лізе вогняна лапа південного сонця й, полоснувши по вазах із трояндами, легко лягає на стіну.
Аґлая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очі.
– Дмитрій, іди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосової води?
– Дякую! – кинув Карамазов і зупинився біля дівчини.
– Не хочеш?.. Ну, тоді я сама вип’ю.
Вона підійшла до глечика й з ним сіла на своє попереднє місце. Ковтаючи невеличкими ковтками воду, вона говорила йому щось про Євгенія Валентиновича й раптом поцікавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього, й особливо її цікавлять факти, так би мовити, глибоко інтимного характеру. Ну, от, знову припустім: які ж нарешті в нього взаємовідношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що він не любить свою Ганну, але це ж був тільки жарт. Вона, звичайно, нічого не знає, а її дуже цікавить, як він ставиться до своєї дружини.
Доки Аґлая подавала запитання, так би мовити, «взагалі», Карамазов готовий був їй відповідати. Але коли вона фамільярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: він несподівано образився за дружину. Мовляв, чому це Аґлая не дає їй спокою? За кілька хвилин перед тим він не міг навіть припустити, що в нім прокинеться таке почуття. Але зараз воно навіть затривожило його. Звичайно, він уже не любить, він сьогодні навіть не навидить Ганну. Але з нею зв’язані такі гарні хвилини, що він не може не поважати її якоюсь своєрідною повагою. У всякому разі, він рішуче одмовляється згадувати сьогодні її ім’я в присутності Аґлаї, так принаймні диктують йому норми елементарної етики.
– Може, Ганни ми не будемо чіпати? – спитав Карамазов. – Невже тобі не обридло говорити про неї?
– Чому це? – дитинячими очима подивилась на нього Аґлая. – На мій погляд, вона все-таки цікава женщина.
– Я гадаю, що їй зовсім не місце в нашій розмові.
– В нашій розмові? От тобі й маєш! Чому це в нашій розмові?..
Аґлая зрушила праве плече й сказала:
– Ти переконаний в цьому?.. Ну, що ж, добре! Я її не буду чіпати.
Вона змовкла, мовчав і Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому місці, і тому утворилось таке вражіння, ніби хтось когось і якось образив. Дмитрію прийшла мисль, що Аґлая зрозуміла причину його небажання говорити про Ганну, і йому стало ніяково. Чому й справді не поінтимничати?
– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав він.
Аґлая бистрим рухом розправила на колінах своє рожеве плаття, подивилась кудись убік, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рішучим і впертим голосом:
– Я це дуже хочу знати.
– Ну, так от: із дружиною я вже давно в натягнутих відносинах. Приблизно років три.
– Як розуміти тебе: ти вже розлюбив її, чи щось інше треба мати на увазі?
– Бачиш, – сказав Карамазов, – мені важко з’ясувати це. Сказати, що я її розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна.
Аґлая підвелася зі стільця, пішла до канапи й запалила папіроску.
– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти її ніколи не любив?
– Цього я не хочу говорити, бо це зовсім не так; я її сильно любив. Справа тут багато складніша. Тут… як би це сказати…
Він замовк і усміхнувся: йому й самому смішно стало, як важко вияснити цю родинну історію.
– Ну що ж далі? – засміялась Аґлая. – Як же далі, мій глупенький хлопчику?
Карамазова раптом знервувала її фамільярність, і він різко сказав: – Далі я одмовляюсь говорити.
– Який ти чудний, Дімі, – і Аґлая подивилась на нього сумними очима, – і яка ти, мій глупиш, усе таки нещасна людина… Так я зрозуміла тебе ще в нашу першу зустріч.
Дмитрій засміявся: йому страшенно подобається ця самовпевненість. Хто це їй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте, він на неї не ображається. Вона може говорити ще щось і в цьому ж дусі.
– Я, звичайно, можу говорити, – спокійно сказала Аґлая. – Але ти мусиш покинути своє самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камінь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч правду казати, я в тобі нічого не бачу ні від коси, ні від каменя.
Остання її фраза гострим болем відгукнулася в його серці. Він нічого не має ні від коси, ні від каменя? Він – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартує, чи правду говорить? Карамазов розгубився і, як ображений хлопчисько, стояв перед Аґлаєю: – Що це значить?
– Це значить, – сказала Аґлая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим мені хочеться сказати, що я тебе знаю не гірше, ніж ти сам себе знаєш.
– Що ж ти знаєш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрій і тут же відчув, що йому серце завмерло.
Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?
– На жаль, так, як сам ти себе вважав, – промовила вона.
Аґлая бачила, як вражали Карамазова її слова, але на цей раз вона, очевидно, свідомо робила їх злими. Що її штовхнуло глузувати з нього? Жіноча помста за його обережне відношення до Ганни чи щось інше? В усякому разі вона на цей раз дала собі волю. Вона на цей раз наговорила йому стільки неприємного, скільки від неї він ще ніколи не чув.
– Ти, Дмитрій Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам… Цієї нової характеристики ти від мене, мабуть, не сподівався почути? Правда? Ти, Дмитрій Карамазов, любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, великий боягуз і страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрій Карамазов, вклоняєшся перед культурою, і ти безперечно культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років… бо й самі ці роки історик схарактеризував тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?