Царівна

– Хотів ще з вами попрощатися, – сказав і подав удруге руку.

– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тітка під час повороту додому.

– Говорила.

– І що він за чоловік?

Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думала, і я сказала лише, що він поступовець.

– Гай, гай! – загомоніла тітка, – поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.

– І я мав честь говорити з ним, – обізвався вуйко з колючою іронією. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи, властиво, тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо, і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?

– Ха-ха! – сміявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні[30] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[31] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.

– Чую, що він соціаліст! – замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі обглянулася.

– Мене це зовсім не дивує, – відказав професор. – Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, наприклад, то саме відповідне medium[32] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він поступовець? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

– Кажу, пане професор.

Він засміявся знов, а тітка закашляла.

– Знаєш, Наталочко, – обізвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?

– Що, вуйку?

– Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони – духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема Бога. Так я об них думаю!

– А що найприкріше в цілій справі, – докинув професор, – це те, що їх поступування заразливе, мов чума!

– Справді заразливе! – кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.

Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин оклик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:

– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чокові Stunden der Andacht[33]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть – чистить душу.

– Амінь! – шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.

– Коли собі бажаєте, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.

– Дякую, – відповіла я, – але я тепер читаю Шекспіра.

– То я буду вас просити о ті книжки, пане професор! – кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.

– Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Недурно і його дядько не задоволений з нього, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! – замітив вуйко.

– Певна річ, що лише боїться, – підтвердила тітка. – Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер[34] подорожній запертий завсіди обережно!

– Ну, вже він впадає кожному в очі, – додав вуйко. – Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передовсім про себе, а опісля про народ. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу; що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. – Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає або як мильно поступає? Ми цього не робимо – і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити – це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!

– Лено! – скрикнула тітка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка те, чим він є.

Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..

На заході, саме над Чорним яром і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де Зубчаста Лиса злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…

Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…

В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кожним рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…

Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і, на бажання вуйка, ми мусили всі на нім явитися.

– Концерти снуються людям по голові, – нарікала тітка сердито, – і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?

Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку «по-людськи». Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.

– Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп’яні та співає. Ти, правда, не завважав того; тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!

І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.

– Годі ж бо, годі, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.

– І мене лише тото одно помиряє з ними, – відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав’язала святочну краватку сама, як звичайно.

– По концерті будуть і танці, мамочко! – кликнула Лена з побічної кімнати. – Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему[35], помилитися в грі – нащо мені сорому?

– Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?

– Добра і учтива дитина, – відповів вуйко голосним шепотом.

Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.

– Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.

– А то чого? – спитав вуйко з нетаєним зчудуванням.

Тітка усміхнулася гірко.

– Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся чому? Хто її тут побачить?

Вуйко зрозумів її вмить.

– Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! – відповів скоро. – Обі мусять виїхати, показатися світові!

– Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замітила, що я чула їх розмову.

– Наталко! щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном і поглядом.

У мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.

– Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!

– Тіточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[36], – відповіла я, мішаючись.

– Що?

– Не можу приректи напевно. Він для мене завсіди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведенням…

– Ха-ха-ха! – розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.

– І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він, може, тому з тобою й ожениться!

– Тітко! – вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. – Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!

– Ага! Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?

Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.

– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!

– Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!

– Що? – скричала. – Ти говориш мені такі слова? Мені, що, власне, я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір’ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!

– Чому би не знала, тіточко? Знаю!

Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:

– Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенням. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї буденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але ні, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, наприклад, що то таке соціалізм? Доки він нічого певного в руках не має, доти він нуль і доти не повинен ані женитися, ані дівчині про любов говорити. Це теж якісь передчасні зворушення, котрі я зовсім не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хліба, тоді най приходить; а тепер – іди!

Я пішла.

– Ти бачив її очі, Мілечку? – чула я ще. – Бачив, як побіліла? Імпертинентне[37], завзяте сотворіння!

Орядин брав дійсно участь в концерті. Грав на скрипці якусь чудову угорську фантазію в супроводі фортеп’яна.

На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, і я була би найщасливішою людиною в світі, коли би мене були музики вчили. Та ба!

Але я любуюся і грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглибимого смутку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднімаються якісь голоси в моїй душі і, злившись з нею водно, дзвенять одною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істоти…

Я не могла під час його гри відірвати від нього погляду.

Як же прегарно грав він, а й сам який був гарний!

Моє серце рвалося до нього, обнімало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонію? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він, мабуть, відчув мій погляд, відгадав. Раз мусив на хвилину в грі станути. Під час того звернув голову саме в ту сторону, де я сиділа, і його погляд спинився на мені – так гарно! Мені станула вся душа, всі думки в очах, а він усміхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавалося мені, що вираз його лиця зміняється, так мовби відкрив що в моїм лиці.

З моєї пам’яті виринули нараз тітчині й вуйкові болісні слова, і мій вид затемнився сльозами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах…

Коли скінчив грати, посипалися грімкі оплески. Він склонився потрохи змішаний і, відгорнувши волосся з чола, зійшов, утомлений, в залу.

По концерті почалися танці. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя ціла істота розуміла тепер лиш його одного, линула до нього в дивній суміщі горя і втіхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.

І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мій шептав мені раз по раз до вуха, що гуляю знаменито і що я «прегарний мотиль»!

Я сміялася. Я сміюся завсіди, коли мені приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – сміятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насміюся з них добре, насміюся й поверну спокійна додому.

Минаючи в танці Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрінутись, хоч хотіла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цілком новий препишний стрій!

Під час малої паузи в танцях надійшов і він до мене.

– До вас годі добитися, – говорив усміхаючись. – Я жду вже півгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве діждався.

З тим подав мені рам’я, й ми пішли, як багато інших пар, проходжуватися по залі. Він говорив мені щось про танці і що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всі погляди й слідили цікаво. І чому ж дивилися так всі на нас? Чим різнилися ми від других пар? Може, я справді така «велика», як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени – так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий від мене – і я не могла так «страшно» при нім виглядати!

Чи він не спостеріг, як за нами зверталися голови поважних матрон і мужчин? Я не сказала би, що зверталися зі злим виразом! ні! але все ж таки зверталися!

Він не бачив нічого.

Ступав собі так свобідно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що він біля мене, була й собі не менше гарно настроєна. Раз стрінули ми й Лену з якимсь панком, і вона усміхнулася до мене значущим усміхом.

В тій самій хвилі глянув мені Орядин допитливо в очі.

– Я й забув спитатися в вас, – казав він, – як вам подобалася концертова музика?

– Добре, – відповіла я, але я відчула, що він хотів щось інше почути, наприклад, чому на моїх очах були хоч і як слабі ознаки плачу.

– Я люблю музику, – говорила я далі, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – і жалую досі лише того одного, що не вчилася її.

– А в іншім ви щасливі? – спитав ніби жартом.

– На такі питання треба багато відповідати. Передовсім треба мати й дар бути щасливим.

– А в вас того дару нема?

– О, противно! – відповіла я живо. – Я би навіть важилася сказати, що в мене є дуже великий дар до того. В деяких хвилях відчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадібна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби мені не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра і зла життєвого! Що це таке?

– Це вже вдача така, – відповів він, і його очі промайнули палко по мені. – Я не можу цього об собі сказати. Мені чогось зовсім не спішно знати, що дарує мені доля, хіба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене свої великі чорні очі (ми вже сиділи): – Ви знаєте, хто був мій батько?

– Знаю!

Мовчанка.

– Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам’ятаю її…

– І я свою ледве пам’ятаю, – замітила я півголосом.

– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки-то зароду зла в мені, – іронізував, – а скільки легкодушності! Ви би не повірили!

– Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!

– О, в цій хвилі зовсім ні! – відповів майже весело. – Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні – і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, наприклад, характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього ні з того не додержу віри, мов та собака! – і засміявся тихо.

– О! чому ви так говорите?

– То не говорити вам того?

– Ні!

– Коли мені хочеться вам це сказати!

– То ви справді такі?

– Справді.

– Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!

Він поглянув на мене зчудованим поглядом.

– Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.

– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?

– Тепер ви іронізуєте…

– О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.

– Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам’яті, – промовив потім зниженим голосом. – Приміром, котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?

– Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам’яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переспала. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала – ах, їй мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге-довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації, – і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі… Тоту картину, чи, ліпше сказати, тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам’яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам’ять? Чому не в іншій, наприклад, в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?.. І до цього образу з тої хвилини нав’язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя – не правда ж?

– Правда, правда! – відповів він із сяючим поглядом. – І ви мусите бути цілком до неї подібні…

– Бабуня казала!

– Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не він перший ужив того прізвиська.

Я усміхнулася.

– Але він мені надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім’я.

– Наприклад, яке?

Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.

– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.

Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:

– Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, «бавлячись в Лассаля».

– Це й я чула.

– А що ви думаєте?

– Я би хотіла, щоб ви мені самі сказали, що я маю думати!

– Ви – добрі! – сказав він з поглядом щирої подяки. – І я недарма повірив у вас зараз з першого разу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то річ мається так: якимось наслідником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боровся, займає й мене, так як і багато-багато других. Але мій план життя інший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану боротися з тим, що мені буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нині не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кожний час має свої рани – і я би кинувся на все лихо, задавив би все відразу, якби до того було в однім чоловіці досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що мені до того потрібне!

Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нім було видно, що бореться з думками.

– Боже мій! – промовив опісля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скільки в нас праці потрібно, скільки сили й науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке життя приготовлюють мені мої кормильці, то приходиться хіба збожеволіти!

З його груді вирвався мов стогін, а по мені холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючись успокоїтися, а мій погляд опинився на його лиці. Він був сильно зворушений, але й я не мусила в тій хвилі спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гіркий усміх.

– Бачите? – промовив впівголос. – Я дійсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсім «біла» кров і що від часу до часу пробивається в мені – як дядько каже – квінтесенція мого люду!

Саме в цій хвилі надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.

Я відказала, дякуючи. Він видивився зчудовано на нас і віддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай і так! Мені байдуже!

– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?

– З пустих поговірок не роблю собі нічого! – відповіла я зневажливо.

– Але коли б вони не були пусті (він дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тоді що?

– Тоді терпіла би! – відповіла я мимоволі покірно, покраснівши від його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажіть мені, яке життя приготовлюють вам.

– Моя родина приневолює мене йти на теологію.

– Отже, це правда?

– Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагає більше грошей, а я… знаєте самі! Я розумію, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мій дід оставив мені на студії, став я аж «недолюдком»! Це огірчує мене до крайності. Лучче були би зробили, якби були мене віддали моєму батькові зараз першої доби по смерті матері, як він цього добивався. Я би, може, ходив нині зі скрипкою під пахвою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по «образованому» ні холодом, ні голодом. Або нехай були би віддали братові батька, як обидва того хотіли. Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нічого знати, бо з мене зробився «панич», а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли світло знання й іншого життя розкрилося передо мною, коли стою так близько до свого «полудня», оставити мене на ласку й неласку недолі – це не впору жарт! Впрочім, я не домагаюся їх добра, лише свого. Прикро це лише настільки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собі мало що з того; жив би так, як досі. З своєї школярської праці, а не їх хлібом.

– А на стрийка зовсім не надієтесь? – спитала я.

– Ні. Це темний чоловік. Він каже, або йти на мужика, або як вже в пани, так іти на попа. Інший стан в нього підлий. Каже: висисає мужиків!

Він замовк, роздразнений, а я не могла здобутися на якісь його настроєві відповідні слова. Мені було його жаль, і я була цілком перейнята його долею. Вона була подібна до моєї, мов одна крапелька води до другої, і лучча лиш тим, що він яко мужчина мав вартість, а я яко женщина – ні!

Перед нами уставлялися пари до кадриля, й декотрі з них, обглянувшись поза себе і побачивши нас побіч себе, споглядали на нас цікаво. Він замітив це і звернувся заклопотаний до мене.

– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповідаю вам бог зна що за себе і не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Він не вспів докінчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землі виросла – тітка.