Царівна
Один-однісінький погляд на її ледяні очі, на її лице з устами, згірдливо стисненими, – і я спізнала, що вона у воєннім настрої. На вершку її високої, модної фризури[38] дрижали кінці стяжок фіолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгім відпочинку на дні її найдорожчої скрині опинилося цього вечора на такім «високім становиську», дрижало і хиталося сумно з причини надто енергічних рухів голови.
– Ти тут сидиш? – спитала холодно.
– Тут, тіточко.
– Ангажована?
– Ні…
– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмішався чемно Орядин, склонившися передо мною. – Я саме в цій хвилі хотів просити вас о цього кадриля.
Тітка мов не добачувала його.
– На тобі Ленину мантильку і віднеси її до побічного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свічка.
І я її надто добре зрозуміла.
Мене не гуляючої не смів ніхто бачити, а в товаристві Орядина не хотіла вона мене бачити. Те мусила я зрозуміти, а зрозумівши, мусила виконати її розказ, коли не хотіла викликати своєю впертістю гіркої бучі дома.
Красніючи з упокорення аж під волосся, я піднялася, щоб сповнити її приказ, але Орядин заступив мені дорогу.
– Невже ж би ви дійсно трудилися сама задля цеї дрібної справи? – обізвався, усміхаючися якось дивно. – Дайте мені! Я передам її якомусь слузі, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свій лакейський обов’язок! Ми маємо прецінь танцювати!
У тітки заіскрилися очі, і вона підняла гордо голову.
– Ти чула, Наталко, що я говорила?
– Чула, тіточко, я йду.
– Підете самі? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очі запалали наглим гнівом, а його смагляве лице поблідло.
– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замітила я, відповідаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
– Ну, коли хочете самі віднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тітчину смішну, розказуючо-зарозумілу поставу, подав мені рам’я й, забравши від мене нещасне corpus delicti[39] пішов зі мною.
Вона осталася, мов скаменіла, на своїм місці.
Я не оглядалася за нею. Але мені здавалося, що і всі прочі гості почули, так як я, слівце, що вона просичала: Skan-dalös![40]
У великій притикаючій кімнаті було багато гостей. Деякі грали в карти, деякі в шахи, а інші знов балакали свобідно при скляночці.
В одній часті кімнати, коло великого, квітами заставленого вікна, відкрив Орядин ще вільне місце, і майже незамічені пішли ми обоє туди. Мені підсунув він фотель, а сам притягнув для себе крісло.
Я не сідала. Відвернувшись до вікна, старалася опанувати зворушення, котре заволоділо мною так сильно, що я трохи не плакала. Ніколи не відчувала я так глибоко упокорення і зневаги, як цього вечора, і ніколи не боліло воно мене так сильно, як в цій хвилі!
– Чи ви боронитесь завсіди так? – спитав він, приступаючи ближче до мене і стараючись ухопити мій погляд.
Я не могла відповісти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очі, я поступилася від нього за групу густих олеандрів, що стояли тут, немов жива стіна, та відлучали нас від прочих гостей, і втерла крадькома сльози.
Але він це вже замітив і зараз спинився біля мене.
– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цілої пригоди, мені це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
– Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з початку цього вечора відчув я. Мені це тим прикріше, що, стрінувши вас…
Він не докінчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний біль або смуток обгортав, – і тихий, ледве чутний стогін вирвався крізь затиснені уста.
– І ви кажете, що ні? – промовив голосом, тремтячим від зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однісінький раз зробіть це для мене! – І він стягнув лагідно мої руки з лиця і притис їх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуєте, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Він притягнув мене гарячим рухом до себе, і я мимовільно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням і якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що він гладив моє довге ненависне волосся лагідно-лагідно, мов мати, ніжною, любячою рукою і що говорив тихим здавленим голосом якісь успокоюючі, добрі, а заразом – Боже! – і чудно роздразнюючі слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дітей…
Опісля я почула край чола його уста, почула їх на руках, на волоссі; почула, як билося сильно його серце, відчула його зворушену душу – і я схаменулася. Обгорнена гарячою струєю сорому і переляку, я подалася взад, відвертаючи паленіюче лице в тінь, щоби не бачив!
Але він був мов оп’янілий.
Обвивши мій стан рукою, впився своїми гарячими очима в мій вид.
– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-одніську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досі не любив ще ніколи. Ти також ні? Скажи, пташко, ти також ні?
– І я ні, досі ні!
– Так любімося! – шептав він…
Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе.
– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив… і – на довгий, довгий час! Завтра я від’їжджаю!
– О Боже! це не може бути!
– І я би не хотів.
– Так останься!
– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
– Тепер, Орядин?
– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов’ю!
Я сиділа в фотелю, байдужна на голосне сусідство, і слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слів. Він також, окрім мене, не бачив нікого. Сидів близько мене і говорив упівголос, що не бачив ніколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилі, коли побачив мене, і що не забуде мене ніколи. Він не знав, що моє положення таке безвідрадне, що моє окруження таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зветься моєю тіткою; він задавив би її, ту мегеру, ту препогану жінку! Ні, нема на цілім світі гидшого з’явиська, як жінка без чуття, без тонкості, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його, царівна його, з сумлінням, «ніжним, мов павутина», я виростала під її безпосередньою опікою і доглядом і мала годуватися її любов’ю! Нехай я стопчу ту «любов» і нехай ані не корюся, не піддаюся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це чую? Лиш (він усміхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
– Будучність наша, – мовив з сяючими очима, – і коли вже діб’юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб’юся! Вже який я «непостійний і віроломний», але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!
Справді, я хотіла бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[41] забратися звідси, діждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перейнята ним, його істотою, кожним його словом і духом, що, – як те море з берегів, – так і виступила з себе.
– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспіху, – що ти не можеш в тій хвилі мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув досі ніколи в житті. О Орядин! – і розсміялася з якогось щастя, – я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крісла, ніжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликій, розкішній радості з рукою бабуниною, і притисла її бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цілі, тоді ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царівна… Не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов сміялася, мов та пустотлива дитина.
– Моя! І як то дивно, дивно, що ми досі не зналися!
– А тепер нараз так добре пізналися! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке життя прегарне!
– А я, – що любов така могуча сила!
– Ми якраз шість разів бачилися, а нині… подумай лише! – І веселий, майже свавільний усміх завмер на моїх устах, слова урвалися… На порозі нашої кімнати появилися дві статі: Лена з ще одною дамою. Обидві підходили до нас. Стара дама прижмурила очі, ніби не розпізнавала мене добре, а опісля звернулися її очі на нього. Лена несла голову на тітчин лад.
– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай її тут і ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!
Зі мною враз піднявся й Орядин, і я глянула на нього. На його устах грала лиха усмішка, а очі його спинилися вороже на розігрітім лиці моєї кузинки.
– Таки зараз мусить іти панна Верковичівна? – спитав з нетаємним насміхом.
– Повіз чекає!
– Ага, повіз!
Мов піднята одним замахом, мов зів’яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є, за кілька годин, від’їде він! Моє щастя скінчилося! Мовчки подала я йому руку, а він стиснув її так само мовчки. В нього горіли очі, а я чула, як зі мною заходила зміна. Справді, моє щастя скінчилося! Опісля розсталися ми. Як у сні, оглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місці, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я ніколи не забуду! Шалена розпука пірвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нім остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царівна!..
ІІІ
Від’їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним!
Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…
Дика, невгамонна туга розриває моє серце. Моє щастя скінчилося…
– Ти виглядаєш, Наталко, – каже тітка, – так, як би їла саму крейду, а твої очі дивляться так, як би перед ними ставали щохвилі інші мари!
Лена усміхнулася двозначно.
– Може, й стають мари, мамочко; адже послідній концерт викликав їх! – І її уста викривилися насмішливо.
Тітка підняла очі вгору і, зітхнувши, сказала гірко:
– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо мені й без них гірко!
– Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теологію?
Я сиділа мовчки над шитвом.
– Так куди забрався?
– До В., мамочко! Хоче таки права кінчити чи якісь іспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нічого не обходить, так як і він не обходить мене нічого. Заким-то він чого діб’ється! А ще тим більше, що має лише з лекцій удержуватися. Перед своїм від’їздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що він лихвар і що не соромиться сирітськими грішми добувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном йому на злість, всім своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від’їхав тому так несподівано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить, мене то нічого не обходить. Зоня така рада, що він від’їхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через гроші! Врешті, якось жили би, казала, але через гроші… Тепер їм усім мов камінь із серця спав.
При її послідніх словах я тихо засміялася.
– Чого ти смієшся? – спитала тітка.
– Що їм камінь із серця спав. Він упоминався за спадщину по своїм дідові, за гроші, випозичені Маєвським, і через те стався каменем…
– Це він тобі, певно, оповідав, коли ви сиділи в поетично украшенім куті, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соціалістом! – І її зимні очі спинилися проникливо на мені.
– Оповідав мені! – відповіла я, зворушена вже.
– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить? – Тут Лена засміялася вголос.
– Ви не годні мені вже болю завдавати, тіточко, ні! – Це промовила я цілком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.
– Чому ти так побіліла, коли невинна?
– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить мої сили. Ви, певно, не гадали ніколи над тим, що струна, натягнена над міру, вривається.
Вона усміхнулася холодно.
– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тій «безнастанній боротьбі», мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
– О нервах!
– Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що якраз я в ніякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждалася вже майже п’ятдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх впливу. В тебе суть нерви, а я, бувши в твоїм віку, мала замість нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З соціалістами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвеники – за тото бралась я, але за ніякі питання та ідеї… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би, що відповісти. Ну, в тебе воно інакше. Погляди вже інші – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матір, а вона походила з військових. Які військові люди – ми то знаємо. Чи це було, наприклад, в порядку, що вона була з твоїм батьком п’ять років заручена? Що заручилася ще з гімназистом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках, для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли це я вважала невідповідним? Звідки береться в тебе кокетерія? Я її тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тоді спускати очі, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв «довгі» вії!.. Це вроджена кокетерія. Яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Ти донька твоєї прегарної матінки, котра бавилася в аристократку і завела велику бучу, що її брат жениться з донькою чесного купця, і котра опісля сама вийшла за попа!
Тямлю, що по тих її словах я спинилася біля неї.
– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дає вам якесь вдоволення і має бути помстою за мою матір, але її саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати мені о ній, не вам, що ви, мабуть, так само ненавиділи її, як і мене. Я знаю це з уст моєї бабуні!
Її очі заіскрилися, і вона змірила мене зневажливим поглядом.
– Але не тобі годиться давати науки мені, що з моєї ласки живеш, те собі запам’ятай! А щодо бабуні, то її словами не зіб’єш мене з толку. Я ліпше знала обох, як ти. Одної ти не знала зовсім, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитинства панські забаги. Тим-то і не могли ми ніколи погодитися. А що я, властиво, хотіла сказати, то було це, що нехай би мені офіцер станув перед очі, нехай би мені на мою дитину відважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобі хочеться вийти за шабельку або за соціаліста, то – про мене! Я свої руки обмию і не буду ніякому скандалові винна! Моє сумління чисте, я досить навчала і говорила!
Я хотіла щось відповісти, але саме в цій хвилі отворила мала Катя двері і, звертаючи головку в тітчин спосіб до мене, закликала:
– Ходи, Наталко, покажи мені, як задачу робити! Не знаю, як її писати, ту дурну задачу!
– Зажди хвилину, прийду пізніше!
– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пізніше хочу бавитися та й вже. Ходи! – Вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосіб чемний! – упімнула я.
Дівча дивилося мені хвилину серйозно в очі. Опісля глипнуло скоро на матір і, закопиливши спідню губку, сказало:
– Ти не смієш мені розказувати, розумієш?..
* * *Мені осталися лише книжки по його від’їзді. Читаю дуже багато. Хочу станути духовно на рівнім степені з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здійматися почерез усі перепони, усі труди, почерез увесь бруд життя, хочу летіти, дібратися до щастя, що «полудня»…
Передумую цілу його істоту, почавши від поодиноких поглядів його аж до його характеру, до його натури. Раз сказав він:
«Мені закидують, що я не постійний; це може бути, але в двох речах консеквентний, а то – в ненависті до ворогів мого народу і в ненависті до тих, котрі мене вразять свідомо. Гай, гай, який я тоді консеквентний! Ви не повірили б».
А в любові чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоюється сам любов’ю! Ні, я остануся вже на ціле життя царівна його, прегарна русалка його! Я це відчуваю. Він же діб’ється до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О так! Адже вона, та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як він буде жити, з чого жити?.. Він ненавидить тітку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що він лихвар, поганий, скупий чоловік; про те натякнула мені панна Марія сама в одній гіркій хвилині. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить «в домі», в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім у кого хоче, він не має нічого проти того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!
Але я вірю в Орядина, в його здатність, в його волю і тому успокоююся. Молилась я рідко досі, але за нього буду молитися. На горі, в тихій глибині лісу буду молитися. «Над сиротою Бог з калитою», – так бабуня казала!
* * *(Дев’ять місяців пізніше.)
Гу! Як мене перейняло холодом! Гріюся і не можу розігрітися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже! – і аж нині дізналась я о тім всім!..
Перед п’ятьма місяцями писав Орядин до Маєвського, щоб йому прислав його гроші. Благав на чім світ стоїть. Писав, що мліє з голоду, що лекцій, на котрі числив із певністю, не може дістати, а товариші, що спомагали його дотепер, бідні, і він не може приймати від них нічого, давиться їх данинами. І много, много такого! А Маєвський відписав йому на те, що коли медведеві діється добре, то нехай не йде на лід гуляти. Що він йому ніколи хліба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсіди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що останеться таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для нього. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дідом оставлений гріш має бути на випадок хороби або іншого нещастя. Дід його бажав собі також, щоб він вступив на теологію, в їх родині були з роду в рід самі священики. Він, такий сирота, повинен придержуватися традиції і звичаїв родинних і, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазує про бог зна що, а вертає хутко додому та й вступає на теологію, бо час уходить і не вертається. Це він пише йому зі щирого батьківського серця і яко старий досвідчений чоловік, котрий вміє з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…
П’ять місяців пізніше, значить тепер, писав знов.
Сивіє, каже, з гризоти та впосліднє просить о свої гроші. Йому ведеться, просто як собаці. «Не пішлете мені моїх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменіться, коли не хочете мати людської душі на сумлінні. Не пхайте мене в погань і не забувайте, що викликає нужда в людськім серці!»
А він, Маєвський?
– Отже, судові хоче віддати мене мій «син», – казав. – І діждався я з бідної, на сміх полишеної сиротини на старі літа підпори! – І розсміявся гірко. – Га! Нехай віддає; це вже наслідки нинішньої модної філософії; і я покорюсь їй. Я лише спитаюся: чи має він свідків на це, як мені дід його передавав гроші? Які гроші? Скільки їх було? І що він, дід його, справді передавав мені їх? І під якою умовою? Врешті, кілька разів казав я йому, що та дрібниця, яка осталась йому по дідові, лежить ось тут у домі, що не пропаде! Досі він і не питався про те докладно, що, властиво, осталось йому від його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось інше, – казав дальше. – То пахне чимось іншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собі й є незначний і простий чоловік, але останнього кусника хліба не зречуся через нього! В мене є і своя дитина! Нині-завтра я замкну очі, і хто тоді стане про неї дбати? Мені би вже й не ходило о тих бідолашних кілька ринських, але мені ходить о те, щоб його чортівську зухвалість зломити. Зі своєю загорілістю він заженеться в нещастя. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професоре, душу тих принципів? Вона ось в тих немногих словах: «Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!» Зрозуміли, куди стежка в горох? Але найно, – шепотів злобно, – я заграю йому іншої пісеньки! Заграю її лише най ще трошки зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тоді не ручу за себе!..
І пішов. Ще дзвенить мені його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досі, як тріснув сінними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Ісусе Христе!
Таким самим солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає з них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лісі…
Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всі висувки свого комоду, всі пуделка в ній. Думала найти хоч щось, на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продірявлених монет, які дістала раз від бабуні…
Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
Що діяти?
Передумую раз у раз те, що почула.
– Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає! – радив вуйко щиро.
– І побачили б ви його, якби я післав гроші на дорогу! – сміявся надлісничий. – Поверне він сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаєте? До часу збанок воду носить!..
Я закрила очі руками, а він з’явився перед моєю душею.
З’явився блідий, з тліючими очима, в старій одежі, голодний!
Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силі тобі помогти! Я, царівна твоя!
І я наче зів’яла від двох годин.
* * *Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбійча, безнадійна одностайність зробила мене байдужою? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечора, бо вечора діждатися треба, а ніч пересиплюю, бо за нею наступає ранок. Мені однаково, що завтра буде, а позавтра? Теж байдуже!
Деколи обзивається в мені голос, що життя винно мені ще багато. Тоді згадую його і розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокій цей – то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсім із сил. Тоді кидаюсь де-небудь у траву і придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусі. Часом засипляю, а він – немов лише того ждав – присниться. Завсіди палкий, веселий… сміється з мене, що в мене сумління «ніжне, мов павутинка»…
* * *Сьогодні по обіді сиділи ми обі з тіткою в городі і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сів коло нас.
– Ну і що ж, Мілечку, що ж там нового? – питала тітка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дітвора пустує, не вчиться. Школа для них – то кримінал. Лучче би по горах, по дворі гуляла! Га, молодіж! В молодіжі, звісно, думки бог зна де…
– А дальше, Мілечку?
– Ну, відтак, Павлинко, я – зголоднів. Оце найновіше! – Він засміявся добродушно і глядів за густими клубами диму в воздусі.
– А мене сердить, Мілечку, що Лена нічого з Л. не пише, – казала тітка. – Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер діти так скоро забувають родичів. А вона також!
– Ну, що ж. Добре ведесь їй там у тітки і тому мовчить!
– Це правда, що їй у моєї сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як і що.
– Що ж би ти хотіла знати, Павлинко?
– Ей, Мілечку, тобі треба зараз все як на лопату класти, – відповіла тітка нетерпеливо. – Ти ніколи не здогадаєшся сам того, що треба!
– Мабуть, чи доволі гуляє, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.
Тітка усміхнулася гірко.
– Ти гадаєш, Мілечку, що двадцятитрьохлітню дівчину висилається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.
– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсіди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати. Ой, ще й як! Але я завсіди за спокоєм. Найкраща хвиля в житті – то хвиля, прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, борба за царську бороду не обходила мене ніколи.