Процес. Америка
Franz Kafka
Фiлософський роман «Процес» е центральним твором лiтературноi спадщини Франца Кафки. Вiн особливий ще й тим, що послугував сюжетом для постмодерного театру та кiнематографа. Це iсторiя Йозефа К., якого переслiдуе невiдома сила правосуддя. Йозеф намагаеться з’ясувати, в чому його звинувачують i хто саме, поступово усвiдомлюючи абсурднiсть цього таемничого правосуддя i марнiсть спроб йому протистояти.
У незавершеному романi «Америка» Кафка вперше використовуе свiй коронний лiтературний прийом: зображення реальностi без будь-якого авторського коментаря, через свiдомiсть персонажа. Це захоплива розповiдь про 16-рiчного хлопця на iм’я Карл, вихiдця з Нiмеччини, який шукае свiй дiм, роботу та й взагалi свое мiсце пiд сонцем – в Америцi..
Франц Кафка
Процес. Америка
Збiрник
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2006
© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
* * *
Процес
Роздiл 1
Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер
Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним.
– Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку.
Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам:
– Ви гукали?
– Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому:
– Неможливо.
«Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав:
– Може, вам краще залишатися тут?
– Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.
– Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi.
К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi.
– Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав?
– Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього.
– Hi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi.
– Я вже бачу, – кивнув головою K. – А за що?
– Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов’язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.
К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна.
– Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з’ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам’ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме.
К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок.
– Чому вона не зайшла? – запитав К.
– Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi.
– Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно?
– Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо.
– Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт.
– Господи! – скрикнув вартовий. – Ви нiяк не годнi змиритися зi своiм становищем i через те, здаеться, схильнi без усякоi причини дратувати нас, людей, якi тепер вочевидь вам найближчi!
– Повiрте, це й справдi так, – докинув Франц, проте не пiднiс до рота чашку кави, яку тримав у руцi, а подививсь на К. довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав:
– Ось моi документи.
– Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню. Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка?
– Я такого закону не знаю, – сказав К.
– Тим гiрше для вас, – мовив вартовий.
– Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому:
– Ви й самi в усьому пересвiдчитесь.
– Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть.
– Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити?
К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями. К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й побачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу!
– Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К.
– Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень. Ми вам радимо не забивати собi голову дурницями, а зосередитись, попереду ще великi випробування. Ви поставились до нас не так, як заслуговуе наша зичливiсть та прихильнiсть. Ви забули, що ми, принаймнi щодо вас, завжди можемо почуватися вiльними людьми, а це величезна перевага. А проте ми ладнi, якщо у вас е грошi, принести вам снiданок iз кав’ярнi навпроти.
