– Гадаю, – сказав чоловiк, що, до речi, був елегантно вбраний, надто впадав у вiчi його сiрий жилет iз двома довгими загостреними полами, – пановi недобре, бо на нього подiяло тутешне повiтря, отже, найкраще, – i йому самому це сподобаеться найдужче, – не вести його до кiмнати для недужих, а просто вивести з канцелярii.
– Щира правда! – закричав К., з великих радощiв майже урвавши чоловiка на словi. – Звiсно, менi одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тiльки пiдтримати мене попiд руки, я великого клопоту не завдам, та тут i дорога недовга, доведiть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах i миттю зберуся на силi, я, власне, на такi напади не страждаю, ця кволiсть i менi самому несподiванка. Адже я теж службовець i звик до конторноi задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самi казали про це. Тож, будь ласка, виявiть люб’язнiсть, проведiть мене трохи, менi, власне, голова паморочиться i тому стане зле, як я пiдведуся сам. – І К. пiдняв плечi, аби помiчникам було легше взяти його пiд руки.
Та чоловiк не послухав його, а спокiйнiсiнько сунув руки в кишенi штанiв i розреготався.
– Дивiться, – сказав вiн дiвчинi, – я, отже, не помилився. Пановi тiльки тут так погано, а не всюди.
Дiвчина теж засмiялась, але легенько вдарила чоловiка пучками по руцi, немов вiн дозволив собi з К. занадто смiливий жарт.
– Але ви собi нiчого не думайте, – сказав iй чоловiк, смiючись i далi, – я справдi виведу звiдси цього добродiя.
– Тодi добре, – i дiвчина схилила на мить свою гарненьку голiвку. – Ви не зважайте на його смiх, – звернулась вона до К., що, знову спохмурнiвши, втупився в простiр перед собою i, здаеться, не потребував жодних пояснень, – цей добродiй, – можна я вас представлю? (Чоловiк рукою дав дозвiл.) – Цей добродiй дае довiдки. Нашим клiентам вiн дае всi потрiбнi iм довiдки: адже населення не дуже обiзнане з нашим правосуддям i багато хто вимагае довiдок. Вiн знае вiдповiдь на всi запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не едина перевага, друга його перевага – елегантне вбрання. Ми, судовцi, якось собi подумали, що той, хто дае довiдки i неодмiнно перший розмовляе з клiентами, повинен, аби справляти гiдне перше враження, вишукано вдягатись. Натомiсть ми, решта, як уже й на менi можна бачити, вдягаемось, на жаль, поганенько i старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярii, навiть ночуемо тут. Але, як я вже казала, вважаемо, що подавач довiдок мае бути ошатний. Та оскiльки вiд нашого начальства, яке в цьому питаннi трохи дивне, годi чогось домогтися, ми склали грошi – нам допомагали навiть притягненi до суду – i купили йому оце гарне вбрання, а також iншi костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його смiх знову псуе геть усе, i люди лякаються.
– Справдi, – глузливо потвердив чоловiк, – але, панно, я не розумiю, навiщо ви розповiдаете чужому про нашi внутрiшнi справи, або, радше, мало не силою втовкмачуете йому те, про що вiн i слухати не хоче? Ви ж подивiться, вiн хоч сидить отут, а мiркуе про щось свое!
К. не мав бажання заперечувати, намiр дiвчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але ii зусилля виявились марнi.
– Я мушу пояснити йому, чому ви смiетесь, – мовила дiвчина. – Ваш смiх ображае його.
– Гадаю, вiн менi вибачить iще й не таку образу, якщо зрештою я таки виведу його звiдси.
К. не казав нiчого, не пiднiмав очей i терпляче слухав, як тi двое говорять про нього, мов про рiч, такий стан був йому найлюбiший. Але раптом на однiй руцi вiн вiдчув руку довiдковця, а на другiй – дiвочу.
– Ану, немiчний, уставай, – проказав довiдковець.
– Щиро вам дякую, – белькнув К., заскочений цiею радiсною несподiванкою, поволi пiдвiвся й сам направив руки помiчникiв туди, де найбiльше потребував пiдтримки.
– Може видатись, – зашепотiла дiвчина на вухо К., поки вони ступали до головного коридору, – нiби я дуже переймаюсь тим, щоб про довiдковця склалася добра думка, але, повiрте, я вам казала щиру правду. Серце його не жорстоке. Вiн не зобов’язаний виводити недужих клiентiв, але, як бачите, виводить. Можливо, серед нас узагалi нема жорстокосердих, ми б, певне, усi з радим серцем допомагали людям, але ж ми судовцi, i про нас дуже швидко йде слава, нiби ми жорстокi серцем i нiкому не хочемо допомогти. Я так мучуся через це.
– Може, трохи посидите? – запитав довiдковець, коли всi трое вийшли в коридор i якраз проминали звинуваченого, що з ним К. недавно розмовляв. К. майже засоромивсь: якщо перше вiн гордо випростувавсь перед тим чоловiком, то тепер спирався на двох помiчникiв, його капелюх хитався на вiдстовбурченому пальцi довiдковця, волосся було скуйовджене i спадало на спiтнiле чоло. Але звинувачений немов нiчого й не помiтив, смиренно пiдвiвся перед довiдковцем, що дивився кудись над його головою, i лише спробував пояснити свою присутнiсть:
– Я знаю, – заговорив вiн, – що моiх свiдчень сьогоднi аж нiяк не можуть прийняти. Але я все-таки прийшов, бо гадав, що зможу тут почекати, сьогоднi ж недiля, я маю дозвiлля i тут нiкому не заважаю.
– Вам нема потреби виправдовуватись, – заспокоював клiента довiдковець. – Ваша ревнiсть гiдна всiлякоi хвали, хоч ви тiльки дурно займаете тут мiсце, але я вам, аж поки менi остогидне, взагалi не заважатиму пильно стежити за розглядом вашоi справи. Надивившись на тих, хто злочинно занедбуе свiй обов’язок, навчаешся виявляти терпiння до таких, як ви. Сiдайте.
– Як вiн тямить розмовляти з клiентами! – зашепотiла дiвчина.
К. кивнув головою, та коли довiдковець знову запитав його, чи не хоче вiн сiсти, одразу заперечив:
– Нi, менi вiдпочинок не потрiбний. – К. вимовив цi слова якомога твердiше, а насправдi дуже б утiшивсь, якби мiг посидiти. К. почувався так, наче в нього морська хвороба. Йому здавалось, нiби вiн на кораблi, що долае розбурханi хвилi, причувалось, як б’е вода в дерев’яний борт, як з глибин коридору долинае шипiння води, що котиться через палубу, ввижалось, як хитаеться впоперек коридор i як вiдвiдувачi обабiч то опускаються, то зринають угору. Через те К. просто приголомшував спокiй дiвчини й чоловiка, що вели його. К. довiрився iм i, якби вони кинули його, впав би, наче колода. Маленькi, гострi очi помагачiв нишпорили навколо, К. вiдчував iхню розмiряну ходу, а сам, здавалось, навiть не переступав ногами, його мало не волочили. Нарештi вiн помiтив, нiби йому щось кажуть, але нiчого не розумiв, чув лише якийсь гамiр, що виповнював увесь простiр, один незмiнно високий тон, що лунав, мов сирена.
– Голоснiше, – прошепотiв вiн, не пiдводячи голови, й засоромився, знаючи, що вони й так говорять досить гучно, дарма що вiн нiчого не годен розiбрати. Нарештi перед ним наче розступилася стiна, в обличчя вiйнуло свiже повiтря, i вiн почув, як хтось поруч каже:
– Вiн спершу хотiв вийти, а тепер йому хоч сотню разiв товчи, що тут вихiд, вiн навiть не ворушиться.
К. зауважив, що стоiть перед дверима на сходи, iх вiдчинила дiвчина. До нього неначе враз повернулась уся втрачена сила, аби повнiше вiдчути наново здобуту свободу, вiн ступив на першу сходинку й розпрощався зi своiми проводирями, що схилились над ним.
– Щиро дякую, – раз по раз приказував К., потискав обом руки й пiшов тiльки тодi, коли йому здалося, що бiльш-менш свiже повiтря зi сходiв нестерпне для тих, хто звик до канцелярськоi задухи. Помiчники навряд чи мали змогу вiдповiсти йому, а дiвчина напевне б упала, якби К. не зачинив якомога швидше дверi. Ще якусь мить К. постояв, дiстав кишенькове люстерко i пригладив волосся, пiдняв капелюха, що лежав на нижчiй сходинцi, – туди його жбурнув довiдковець, – i помчав сходами вниз, так жваво i такими величезними стрибками, що аж злякавсь, як швидко минула недавня кволiсть. Здоров’я К. мав загалом мiцне, але до таких несподiванок вiн готовий не був. Може, в його тiлi революцiя, i воно готуе йому якийсь новий процес, бо старий процес для нього такий прикрий? К. не вiдкинув остаточно думки навiдатись при першiй нагодi до лiкаря, проте вирiшив, – тут вiн i сам мiг собi зарадити, – надалi збавляти час у недiлю краще, нiж сьогоднi.
Роздiл 4
Подруга панни Бюрстнер
Минав час, а К. уже не траплялося жодноi нагоди навiть перекинутися словом iз панною Бюрстнер. Вiн усiляко намагався пiдступитись до неi, але вона завжди тямила, як вислизнути й уникнути зустрiчi. К. одразу пiсля роботи приходив додому, сiдав, не запалюючи свiтла, на канапi у своiй кiмнатi й нiчого не робив, а тiльки стежив за передпокоем. Коли поряд проходила служниця й причиняла дверi начебто порожньоi кiмнати, К. пiдводився трохи згодом i знову прочиняв дверi. Вранцi вiн уставав на годину ранiше, нiж звичайно, щоб мати змогу перестрiти панну Бюрстнер на самотi, перше нiж вона подасться до контори. Але всi тi спроби були марнi. Тодi К. послав iй листи, одного на роботу, а другого додому, в них вiн iще раз намагався виправдати свою поведiнку, пропонував яке завгодно вiдшкодування, обiцяв нiколи не переступати меж, якi вона йому визначить, i просив лише дати йому нагоду поговорити з нею, надто тому, що вiн нiчого не може сказати й фрау Грубах, не порадившись попередньо з самою панною, а наприкiнцi листа К. написав паннi Бюрстнер, що наступноi недiлi вiн цiлiсiнький день чекатиме у своiй кiмнатi на якийсь знак, якусь вiстку вiд неi: згоди, що вона зглянеться на його прохання, або принаймнi пояснення, чому вона не може виконати його, дарма що К. пообiцяв у всьому iй коритися. Листи назад не повернулись, але й вiдповiдi не було. Натомiсть у недiлю К. дочекався знаку, зрозумiлого без усяких тлумачень. Іще вдосвiта крiзь замкову шпарину К. помiтив якийсь незвичайний рух у передпокоi, i причина з’ясувалася дуже скоро. Вчителька французькоi мови, що була, зрештою, нiмкеня з прiзвищем Монтаг, «понедiлок», хирлява, блiда i трохи крива на ногу дiвчина, що досi жила окремо, перебиралася до кiмнати панни Бюрстнер. Нескiнченнi години можна було бачити, як вона човгае в передпокоi. Вона все забувала якусь одежину, покривальце або книжку, що iх треба брати поодинцi й нести до нового помешкання.
Коли фрау Грубах принесла снiданок, – вiдколи К. був дуже розгнiвався, вона вже й найменших послуг не довiряла своiй служницi, – К. не мiг стриматись, аби вперше за п’ять днiв не заговорити до господинi.
– Чого це сьогоднi такий шум у передпокоi? – запитав вiн, надливаючи каву. – Може, ще який пожилець приiде? Невже саме в недiлю треба прибирати? – Хоча К. не дивився на фрау Грубах, вiн почув, як вона неначе полегшено зiтхнула. Навiть таке гостре запитання К. вона витлумачила як примирення або початок примирення.
– Пане К., нiхто не прибирае, – вiдповiла господиня. – Панна Монтаг переселяеться до кiмнати панни Бюрстнер i переносить своi речi. – Пояснивши, вона замовкла, чекаючи, як сприйме цю звiстку К., i дивилась, чи можна розповiдати далi. К. витримав це випробування i, замислившись, мовчки колотив ложкою каву. Зрештою вiн пiдвiв очi й запитав:
– А ви вже позбулися своiх пiдозр щодо панни Бюрстнер?
– Пане К.! – скрикнула фрау Грубах, що чекала саме цього запитання, i простягла до К. товстi руки зi складками сала. – Останнього разу ви дуже близько взяли до серця мое принагiдне зауваження. Та я й думки не мала ображати вас або когось iншого. Пане К., ви мене знаете досить довго, щоб уже пересвiдчитись у цьому. Ви й не знаете, як я намучилася за останнi днi! Щоб я та обмовила свого пожильця! І ви, пане К., повiрили! Скажiть, невже я хочу вигнати вас iз квартири? Вигнати вас? – Останнiй викрик здушили сльози, господиня пiднесла фартух до обличчя й заридала.
– Не плачте, фрау Грубах, – намагався втiшити ii К. i пiдступив до вiкна, на думцi в нього була тiльки панна Бюрстнер i те, що вона впустила до своеi кiмнати чужу дiвчину. – Не плачте, – сказав вiн знову, коли повернувся обличчям до кiмнати й побачив, що господиня ще не заспокоiлась. – Тодi я теж i в гадцi не мав чогось лихого. Ми обое просто не зрозумiли одне одного. Таке iнколи трапляеться й мiж давнiми друзями. – Фрау Грубах опустила фартух нижче очей, аби пересвiдчитись, що К. справдi примирився з нею. – Авжеж, бувае i таке, – переконував далi К. i наважився, виснувавши з поведiнки фрау Грубах, що капiтан не виказав його, ще додати: – Невже ви справдi повiрили, нiби через якусь чужу дiвчину я мiг посваритися з вами?
– Так, пане К., повiрила, – вiдповiла фрау Грубах; на жаль, тiльки-но iй ставало трохи легше, вона одразу верзла щось недоречне. – Я завжди себе запитувала: чого це пан К. так перейнявся панною Бюрстнер? Чого вiн через неi гнiваеться на мене, хоча знае, що кожне його лихе слово вiдбере менi сон? Таж я про панну сказала тiльки те, що бачила сама на власнi очi.
К. нiчого не вiдказав, вiн мав би ii вигнати з кiмнати вже пiсля першого слова, але йому не хотiлося. Вiн обмежився тим, що допив каву i дав фрау Грубах утямки, що вона тут непотрiбна. За дверима й далi чулось, як через увесь передпокiй човгае панна Монтаг.
– Ви чуете? – запитав К. i показав рукою на дверi.
– Так, – зiтхнула фрау Грубах, – я хотiла iй допомогти i навiть прислати на помiч iще служницю, але вона така вперта, що хоче сама все перенести. Мене тiльки дивуе панна Бюрстнер. Я не раз була бiдкалась, що в мене квартируе панна Монтаг, а панна Бюрстнер бере ii навiть до своеi кiмнати!
– А вам чого перейматися? – запитав К., роздушивши в чашцi рештки цукру. – Невже вам вiд цього збитки?
– Нi, – вiдповiла господиня, – це, власне, менi на руку, звiльниться одна кiмната, i я зможу переселити туди капiтана, свого небожа. Я вже давно боялася, що останнiм часом, вiдколи я була змушена оселити його тут поряд, у вiтальнi, вiн мiг заважати вам. Вiн такий, що не дуже зважае на людей.
– Та що ви! – пiдвiвся К. – Про це не варто й балакати! Ви, здаеться, вважаете мене за надмiру вразливого, i тiльки тому, що оцi переходи панни Монтаг – ось вона знову повертаеться – менi вже нестерпнi!
Фрау Грубах мало не зомлiла.
– Пане К., може, сказати iй, щоб решту речей вона перенесла колись потiм? Якщо ваша ласка, я iй одразу скажу.
– Але ж вона перебираеться до панни Бюрстнер! – закричав К.
– Атож, – промовила фрау Грубах, не розумiючи, що мав на увазi К.
– Отже, – провадив далi К., – ви теж повиннi носити ii речi.
Фрау Грубах тiльки кивнула головою. Ця нiма безпораднiсть, що зовнi видавалась лиш упертiстю, ще дужче роздратувала К. Вiн став походжати по кiмнатi вiд вiкна до дверей, даючи господинi змогу вийти з кiмнати, хоч вона, мабуть, вийшла б i без цього.
Саме тодi, коли К. знову пiдiйшов до дверей, хтось постукав. То була служниця, яка повiдомила, що панна Монтаг охоче поговорила б iз паном К. i тому просить його зайти до iдальнi, де вона чекае на нього. К. замислено слухав служницю, а потiм майже глузливим поглядом окинув перелякану фрау Грубах. Цей погляд, певне, мав показати, що К. давно вже передбачав таке запрошення панни Монтаг i що воно – теж частина тих мук, яких вiн мусив зазнати цього недiльного ранку вiд пожильцiв фрау Грубах. К. вiдiслав служницю, переказавши, що вже йде, проте пiдiйшов до шафи переодягнутись, а фрау Грубах, що нишком нарiкала на ту набридливу Монтаг, тiльки наказав прибрати посуд.
– Таж ви навiть нiчого не чiпали! – скрикнула фрау Грубах.
– Ах, забирайте геть! – гаркнув К., йому здавалося, нiби панна Монтаг упхала свого носа куди тiльки можна й загидила геть усе.
