У вогні плавильника. Срібло

Життя та благо мають таку ж силу, як смерть і зло.

Розділ VIII

Шеститисячне військо темною рікою сунуло на Черемошку. Кіннотники та піхотинці з аркебузами, списами, рогатинами неспішно просувались по землі Корецьких. На возах вантажені залізні гармати із ядрами. Так, княгиня Ружинська жодного шансу не залишить зрадливим черемошчанам, які забули ласку колишніх власників і так просто здались Корецьким. Софія ось вже тиждень їде верхи – однак похідне життя її ажніяк не втомило. Навпаки, пані в залізній кірасі та в чоловічому вбранні почувала себе вільною та необтяженою жодними умовностями. Вона на рівних ділила трапезу з іншими шляхтичами, на рівних з ними спілкувалась. А панство зібралось славне та звитяжне. Братик її Самійло Лащ невідомо якими вмовляннями та обіцянками пригорнув на їхню сторону київського ротмістра Адама Олізара, білоцерківського підстаросту князя Булигу, київського суддю Михайла-Силу Новицького, шляхтича Ольбрехта Брестського. Всі вони насолоджувались походом – тож штурмувати Черемошку не поспішали. Однак, Софію це не бентежило. Вона теж отримувала неабияке задоволення. Жінка лагідно усміхнулась вершнику, який її супроводжував. Адам Ружинський – молодший брат її чоловіка, сміливець, їхав без броні – у пишних і яскравих шатах, немов намагався справити враження на неї, пані в латах, яка вела похід уперед. Адам їй підморгнув. Софії подобалось це залицяння – ну то й що, що найближчого родича.

– Що ви плануєте робити із Черемошкою? Вам треба буде залишити там велике військо, аби його втримати. Корецькі безсумнівно спробують повернути землю.

Адаму ніяк не вдавалось вивідати плани Софії. І після того, як вони перейшли ріку Рось, оминули Погребище і вже наближались до колишнього замку Ружинських, він став думати, а чи має план його родичка? І чи не взяти ситуацію в свої руки? Хоч із Софією йому слід бути дуже обережним, знає він – ця жінка підступна. Однак живе у його думках відтоді, як він побачив її – молоду в білосніжних весільних шатах на братовому вінчанні. Ох, як же він побивався, що не розгледів у тому дівчиську з сусіднього села таку гожу панну. Відтоді вона не йде йому з голови і, здається, сама вже про це знає. «Не жадай жони ближнього свого» – промовляв собі Адам, коли тікав з вітчизни, вирушивши на навчання в далеку Італію, те саме повторював, коли повернувшись, знов побачив братову. А тепер вона їде поруч, без чоловіка, так близько від нього, лише простягнути руку, щоб обійняти її стрункий стан. Вершник з-під лоба зирнув на золоті кучері княгині, що вибились з-під косматої шапки.

– Не хвилюйтесь, Адаме, ми Корецьким це місто не віддамо, – Софія лукаво усміхнулась, натягнула шкіряну рукавичку, яка була їй трохи завелика, тупнула коня під боки – і гайнула вперед. За нею – особиста варта княгині.

Зелені пагорби простягались ген за обрій. Невисокі дикі вишні та груші ховали в темному листі свої поки що дрібні й непомітні плоди. Принишкли гомінкі цвіркуни, зачувши стукіт тисяч кінських копит. Сховались у полях всі тварі небесні і земні. Чорна ріка впритул наблизилась до міста, обнесеного частоколом. Софія з пагорба поглядала на Черемошку. Вона раділа – попри неспішну ходу війська, вони застигли містян зненацька. Жінка підняла руку в рукавиці догори – ріка за її велінням спинилась. Шляхтичі посунули до воїтельки.

– Відправимо гінця? – поцікавився Адам. Він не сумнівався, що черемошчани відмовляться битись і погодяться повернутись під владу Ружинських. «Така сила їх налякає. Тут стільки вершників і зброї», – переконував себе князь.

– Та які гінці для зрадників? – втрутився Самійло Лащ, який всі ці дні не просихав від варенухи. Поруч із ним їхала верхи жінка – хвойда, Євдокія, з дрібних шляхтичів, яку Самійло водив з собою у всі походи. Жінка нестримно зареготала. На неї невдовлено зирнуло панство. Софія ще раз поглянула на мури, над якими височіли дахи дерев’яного замку і нарешті промовила:

– Cамійло правий. Оточіть місто з найвигіднішої позиції. Черемошчани самі все зрозуміють. – Голос її був холодний і впевнений.

Пагорбами розносились бентежні звуки дзвонів і сурм. Містяни закрили брами і в паніці розпорошувались оселями й церквами. Чоловіки хапались за зброю і мчали на стіни. Не зрівнятись їхнім силам із армією Ружинських. Захисники Черемошки хрестились, промовляли молитви і поглядали в бік ротмістра, який біля муру завзято доводив щось наміснику Корецьких. Обидва кричали одне на одного – вочевидь, не знаходячи згоди. Нарешті намісник звелів відкрити міські ворота і у супроводі кількох вартових посунув до чорної безликої лави, яка оточила місто. Він йшов неквапливо, на ходу обдумуючи свої слова.

В його бік рушили шляхтичі на чолі із жінкою в панцирі. Натертий до блиску, він миготів на сонці. Сивий намісник Корецьких спинився, піднявши руку до чола – сонце заважало йому дивитись у бік воїнів.

– Чи прийшло панство з миром чи з війною?! – чимдужче виголосив черемошчанин, намагаючись приховати в голосі власний страх.

– Хто ти? – першою вимовила жінка.

– Я намісник князів Корецьких! – так само гучно мовив старий.

– Схопіть його! – за цими словами пані військові вмить обступили перемовника. – І відрубайте йому голову. Просто тут.

– Софіє! – вигукнув Адам Ружинський. – Для чого це?

– Не чіпай. Все вірно робить, – заступився за кузину Самійло Лащ.

Під схвальні вигуки воїнів, над головою сивого намісника, якого вже устигли поставити на коліна, занесли корд. З мурів міста донеслось ще більше гарчання. Намісник не встиг перехрестись, як його голова покотилась густою травою, заюшивши все довкола яскравою кров’ю.

– А тепер на Черемошку! Я дозволяю грабувати місто! Не залиште на ньому жодного каменю! – вигукнула воїтелька.

– Для чого це?! – вигукнув київський суддя Сила-Новицький. – Софіє, за це Ружинським оголосять королівський присуд, баніцію!

– Однією більше, однією менше! Теж мені налякали кроля морквою! – вигукнув Самійло і притягнув до себе свою хвойду Досю. – Тримайся подалі від бою, втямила? Я тобі дістану прикрас, люба!

Лащ потягнув однієї рукою повід, іншою заніс над собою зброю і майнув уперед до артилерії:

– Приготуватись! До бою!

– Софіє, не треба так. Краще залишити місто собі, – намагався переконати княгиню чоловіків брат. На що жінка лише хижо всміхнулась:

– Ніхто не посміє зневажати Ружинських. Роман, чоловік мій, знає, що тут повинно відбутись. І за правом старшого все відбудеться так, як він і я вирішили.

Черемошку обстрілювали з гармат та пищалів ось вже півгодини. Густий дим оповив замок. Ядра зливою косили захисників міста, руйнували будинки і церкви. Все довкола тут заполонив страх, галас та запах крові. Люди збивались купками біля стін храмів. Жінки прикривали дітей. Старі ревно молились. Та все дарма.

– Грабуйте все! Не лишайте живих! – вигукнув Лащ і майнув до стін понівеченого артилерією міста. За ним – загін його найжорстокіших убивць. Роз’ятрені кволим опором – з радісним улюлюканням туди ж рвонули піхота та кіннотники.

Пані в сріблястій кірасі згори пагорбу дивилась, як нищиться Черемошка. Як де-не-де спалахує вогонь і піднімається струмками в небо густий темний дим. Чорна ріка поглинала місто. До жінки линули страшні звуки бою та вбивств та кожен з них приносив їй задоволення. «Зрада ніколи не вибачається. І тепер про це знатимуть усі люди. Усі боятимуться її – жінку Ружинських». Подалі спішився Адам. У пишному вбранні він не брав участі у грабунку свого колишнього міста. Залишився охороняти пані. Адам згадував батька. Їхній з Романом тато Кирик Ружинський по краплі збирав свої землі. Він й сам часто йшов на підступ, як і більшість амбітних шляхтичів і навіть королівським судом був оголошений злочинцем через вбивство супротивника. Здавалось би, Адаму не варто обурюватись діями братової – бо сам мав би бути таким. Та блакитноокий не таким був. Не любив крові і знущань. «Не в нашу породу» – зі смутком в голосі в його бік промовляв старий Кирик, якого засмучували ратні невдачі Адама. Для набуття воїнської слави молодшого сина він відправив у служіння зброєносцем далекому родичу, який більшу частину життя проводив у походах. Та все марно, Адам і в військових кампаніях знаходив книги, які вочевидь цікавили його більше за битви.

Русявий був мовчазним, скривившись, він відвів очі від кострищ Черемошки і сів у високу траву, обхопивши голову руками. «Нащо я сюди поїхав? Звабився дружиною брата. Горе тобі, телепню».

– Адаме, не нервуй так. – Ружинська слідом спішилась з коня і наблизилась до шляхтича. – Я розумію, це жорстоко. Але ми повинні були так зробити. Це наука іншим.

– Це були наші люди, – чоловік підняв на неї свої повні суму блакитні очі. – Ми вбили наших людей.

Софія зняла з його русявого волосся шапку, провела рукою по чолу і наблизила свої червоні вуста. Звабливі, пухкі, ніжні. Адам здався, він розтанув у власному бажанні. Ніщо не могло опиратись чарам білявої пані. Він розстібнув ремені її кираси, відкинув залізяччя на землю, пригорнув до себе розпашіле тіло в короткому жупані. Запах жінки п’янив його.

– Моя будеш. Просто тут… – вимовив холодним тоном блакитноокий шляхтич.

– Твоя, мій пане, – прошепотіла на вухо йому піддатлива братова.

Розділ IX

Сивочолий провів широкою долонею по шкіряній палітурці. Він нахилився над книгою, ткнувся своїм гострим носом в обкладинку і вбирав у себе запах. Зизаній любив аромат книг – йому іноді здавалось, що він настільки залежний від нього, що й дня не зможе прожити, аби його ніс не втягнув у себе ту суміш металевого холодного та теплого горілчаного запаху друків. Лаврентій зробив протяжний видих і замружив очі. «Важку мені роботу загадала Корецька. Що ж ти таке? Напевне юдейське… Але що?»

Богослов знов подивився на книгу і нарешті розкрив її. Він вже кілька днів намагається прочитати бодай сторінку цього фоліанту. Хоч якось іврит він знає. Але тут – вочевидь, ще й зашифрований текст. Осилив хіба що назву – «Еш Мецареф».

– Вогонь плавильника… – гостроносий прошепотів викарбувані літери на палітурці.

Але окрім назви зрозуміти бодай щось було неможливим. Слова в книзі повторюються, вибудовуються у рядки з безглуздим смислом. «Ця книга справжня загадка… То що ж ти таке?»

Княгиня Корецька заборонила Зизанію показувати манускрипт будь-кому. І що ж йому тепер вдіяти? Боїться Лаврентій, що не розшифрувавши текст, залишиться без опіки Корецьких. А тепле місце і гарну парафію богослову, який пішов всупереч впливовим братським школам, полишивши викладання через скандали й непорозуміння з іншими викладачами, знайти буде важко. Лиха слава його переслідуватиме до кінця днів.

– Ну що? Справа рухається? – від неочікуваності, старий підстрибнув на кріслі, заплющив очі і провів рукою по бороді. – Я вас нялякала. Вибачте, отче, – промовила княгиня лагідніше.

Корецька вже давно зайшла у світлицю, в якій працював Зизаній, і спостерігала за його кумедними дослідженнями фоліанту. Вона ледь стрималась, щоб не розсміятись за його спиною – коли богослов став обнюхувати книгу.

– Поки я безсилий. Текст написано з шифром. І я його ще не підібрав, ваша світлосте.

Ці слова засмутили Корецьку. Господиня присіла на лаву і засмислилась.

– Але все ж таки, мені здається я здогадався, про що тут ідеться. – Лаврентій посміхнувся, і відкрив книгу на зображенні різних символів і провів рукою по малюнках: – Я бачив таке в книгах про алхімію, це наука перетворення простих металів на золото і срібло. Та й називається книга «Вогонь плавильника» – Еш Мецареф. Тож, найімовірніше, вона про алхімію. Але це лише мої здогадки, допоки я не розтлумачу манускрипт.

Корецька оживилась. Вона наблизилась до богослова, поклала руку йому на плече, від чого того аж пересмикнуло – настільки холодними йому здались пальці княгині. Володарка усміхнулась: «Ось для чого Іоасафу була потрібна ця книга. Багатства захотілось…».

– Добре, Лаврентію, продовжуйте.

– В мене дещо для вас є, моя пані. – Зизаній поважно кашлянув і дістав зі столу крихітну дерев’яну скриньку. – Я набрався сміливості і замовив це вам.

Жінка відчинила кришку скриньки, в якій лежав золотий перстень із гравіюванням. Вона усміхнулась. «Старий певно боїться мене сердити і улещує, як може» – здогадалась господиня.

– Це не простий перстень, ваша світлосте. Це армілярна сфера. Бачите, перстень – це кілька колець, коли їх рокзриваєш вони перетворюються на мапу зоряного неба, – старий підійшов ближче і став показувати жінці, як визначати за допомогою приладу та зірок напрямки.

– Ви мене здивували, Лаврентію.

– Де б ви не були, ви завжди можете визначити, де знаходяться Полярна зірка і Велика Ведмедиця, навіть якщо небо буде затягнуте хмарами. Для цього вам знадобляться азимут та висота – ось тут їхні позначки… – старий довго розповідав княгині, як користуватись небесною сферою.

– Це якийсь сучасний прилад, Лаврентію? – поцікавилась жінка, згортаючи кулю в перстень.

– Армілярній сфері щонайменше тисячу років. Її створили давні греки. Сучасні ювеліри лише удосконалили її. – Лаврентій повернувся до столу, на якому лежав манускрипт, провів рукою по сторінкам, списаним загадковим шифром і несподівано додав. – До речі, в неї є ще один прихований зміст. Люди науки впізнають одне одного по таким персням. Іноді вони вішають їх на нагрудні ланцюги, аби легше було знайти однодумців. Я подумав, що вам, як людині, яка цікавиться наукою, ця дрібничка згодилася б.

Княгиня прийняла дар, одягла пестень на вказівний палець і, залишивши старого з його книгою, вийшла зі світлиці надвір. На ганку обперлась на один з дерев’яних стовпів, які підпирали другий поверх палацу в Лісниках, і задивилась на челядь, що стала рухатись удвічі швидше, помітивши господиню. Але Корецька цього не зауважила, вона занурилась у власні думки, роздивляючись дарунок Зизанія.

«Значить, книга про те, як створювати золото. А воно й мені потрібне. За золото я викуплю всі довколишні землі. Могутність – це багатство. І з ним з Корецькими буде рахуватися сам король. Та що там король. Часи змінюються, он, звідусіль споряджають кораблі в Новий світ у пошуках золота. А ми його зможемо виробляти самі в безмежній кількості…» – господиня всміхнулась, провела рукою по оксамитовому корсажу зі срібними гудзиками. Вона відчула чийсь прискіпливий погляд, повернула голову убік і помітила Євстафія, який застиг в кінці анфілади. Той тримав щось в руках і не наважувався підійти до пані. Жінка кивнула, даючи знак, що готова до розмови. Охоронець підніс згорнутий жовтавий папір.

Та саме в цю мить з боку муру почулись сурми. Варта з башти радісно вигукнула:

– Хазяїн повернувся!

Анна скривилась «Невже Юхим? От же ж нечистий приніс…». Господиня вже повернула у бік світлиці, зустрічати чоловіка зовсім їй не хотілось.

– Князь Самійло з вершниками, – знову почулось із башти. На що Корецька розвернулась до брами і запроменіла посмішкою. Вона помчала у бік частоколу, видерлась на стіну і спостерігала, як вервечкою на замкову гору підіймаються вершники, на чолі яких її син, первісток, любов усього її життя. Чи була в цей час бодай одна жінка на цілім світі щасливіша за неї? Ні, звісно, не було такої.

У браму в’їжджав загін. Слава про Самійла Корецького розходилась усією Реччю Посполитою. Бо не було хоробрішого і завзятішого воїна, а ще красеня і нежонатого хлопця. Син спішився з коня і майнув до матері, зняв шапку і вклонився.

– А що це, синку? Де твої кучері?

– Мамо, так модно. Чуб називається.

– Да де ж там модно? В тебе такі чудові кучері! – обурилась Корецька, на що син пригорнув матір, яка ще не вирішила, злитись їй чи радіти.

– Мамо… – прошепотів він схилившись над господаркою Лісників. Самійло був статечним і дужим. Корецька видавалась дрібною порівняно з ним. – Я приїхав не сам. З Вишневецьким-Корибутом.

– Цього ще не вистчало, – буркнула Корецька, але всміхнулась сину.

– Михайле, ходи сюди. Це моя матір, княгиня Корецька.

Зняв шапку і вклонився так само поголений, як і її син, трохи старший за нього чоловік. Ох, чи їй не знати Михайла Вишневецького-Корибута! Ще той авантюрист. Але господиня Лісників йому мило всміхнулась:

– Ми сьогодні влаштуємо бенкет на честь такого дорогого гостя!

– Мамо, не треба. Ми поїдемо завтра зранку. В Лубнах готуємо похід на Московію. – Самійло підхопив матір під лікоть і повів у бік світлиці.

– Знову в похід? – материнське серце зіщемилось. – Ти ж тільки з півдня повернувся, синку.

– Мамо, якщо все вдасться, Московія буде наша. – Молодик і справді радів новій війні.

– Та чи потрібна вона нам? – Корецька ніяк не вгамовувалась і лише міцніше стисла руку сина. Але згадала власні бажання. Чи не вона прагне, аби Корецькі стали рівними королям. Чи не в битвах здобуваються нові землі і слава? Чи не почало діяти парасчине ворожіння?

Княгиня перетнулась поглядом із Євстафієм. Як вона могла забути про лист?! Охоронець так само, як і раніше стояв на ганку. Він передав господарці аркуш. Той був не запечатаний. Княгиня пробігла поглядом по рядках і зблідла. Губи її міцно стиснулись від люті – жінка розірвала послання навпіл.

– Матінко, що сталось?

Княгиня заплющила очі і металевим тоном видушила з себе:

– Ружинські пограбували і знищили нашу Черемошку. Всіх містян вбили…

– Що?! Нам треба помститись. Михайле, ти чув? – Самійло обурився, він кинув шапку додолу і ступнув ногою.

– Ми можемо це зробити просто зараз. Називай, брате, яке місто Ружинських поплюндруємо! – вигукнув Вишневецький-Корибут, схопившись за шаблю.

– Ні! – вигукнула княгиня. – Залиште це мені. Я знаю, як знищити цю наволоч Ружинських. І знаю, хто стане ціллю. Вам треба виконувати волю короля і Речі Посполитої. Соколи мої, повірте, ніхто краще не обставить цю справу ніж Анна Корецька Ходкевич.

– Ви поїдете до дядька, мамо?

– Так, мій брат врешті великий гетьман Литовський, і я скористаюсь його зв’язками при дворі. – Корецька поклала свою тендітну руку на плече сина.

– Якщо ви вирушите до Варшави, вас повинен супроводжувати чоловік-родич. Напишіть батьку, хай вертається.

Самійло попри все хотів, аби мати не їхала до королівського двору. Хто зна, що на неї там чекає. Але господиня була невблаганна:

– Я не та, яка підлаштовується під правила. Якщо ти ще не втямив, то твоя мати всі правила змінює під себе. Ходімте, ви втомились з дороги.

Цей вечір у Лісниках був довгим. Господиня і раділа, і сумувала водночас – вона побачила свого первістка, якого ледь народила в свої чотирнадцять. Ледь вижила у пологах і гарячці. І від того, либонь, він і був їй найдорожчим і наймилішим серед усіх сімох дітей. Але вже завтра зранку вона відпустить його знову в той жорстокий світ, де так легко може втратити.

Розділ X

Білява пані підняла поділ спідниці зі щільного італійського оксамиту і зняла важкі черевики із дерев’яною підошвою. Ступила на мокрий річковий пісок і наблизилась до темних вод Роставиці. Вдихала в себе ранкову прохолоду і випускала з рота пар, який струменів просто вгору, у блакитне небо. Зробила крок – ще і ще – аж поки крижана вода не хлюпнула на її ступні. Ноги почали всмоктуватись річковим мулом – ще холоднішим і підступнішим за темні води. Здавалось, ріка хоче проковтнути цю жінку у світлому вбранні і перетворити її на одну зі своїх численних русалок. Та та й не опиралась. З кожною хвилею Роставиці ноги все глибше занурювались в річне єство – ось вже по кісточку. Поділ сукні став мокрим і важким – здавалось, з цієї пастки вже не вибратись, тяжіння додолу не спинити. І за якийсь час – білявка щезне, розчинеться в одвічних холодних водах.

– Ваше світлосте! – почулось позаду. Пані не оглядалась. Але знала – це служка мчить берегом, аби врятувати її, полонянку, від крижаних і смертельних обіймів. – Ваше світлосте, до вас приїхали.

Софія спробувала відірвати ногу, яка вгрузла в мул. Та не вдавалось. Служка простягнув їй свою руку і потягнув на берег, з гучним чавканням ріка нарешті виплюнула княгиню.