У вогні плавильника. Срібло
– Там панотці приїхали до вас, – пробелькотів хлопчина, відвертаючись від господині, яка підняла спідницю і дивилась на свої побілілі від холоду ноги. Жінка зітхнула і подалась до садиби Ружинських, залишивши взуття просто на березі.
Софія змусила гостей чекати. Довго перевдягалась. Змінювала вбрання, намагаючись затриматись якнайдовше. Повернувшись з-під Черемошки, вона змінилась. Не раділа навіть, побачивши доньку, яка так довго і нетерпляче на неї чекала. Княгині Ружинській було гидко від самої себе. Соромно зізнатись, але її гнів біля мурів міста був лише миттєвим бажанням, а тепер настав час каяття. І хоч щодня вона себе намагалась запевнити і переконати, що усе скоєне було на користь родині, та марно – собі княгиня вже не довіряла. Нарешті вона надягла на плечі горностаєву пелерину і у сріблястому вбранні вийшла до панотців. Протопоп Іван Мужиловський кутичками губ усміхнувся, побачивши граційну жінку, затягнуту в корсет, у пишному вбранні і у капелюшку на непокритій голові. «От, звабливиця, янголятко із пекла», – подумав Мужиловський і підвівся, аби шанобливо схилити голову перед господинею Ружина. За спиною панотця стояв чоловік у рясі з проблисками сивини, поголений за європейською модою. Софія спинила свій гострий погляд на ньому.
– Ваша світлосте, знайомтесь – Антоній Грекович. Він наразі мешкає в обителі Видубицького монастиря.
– Чула про вас, отче, – розтягнула вуста у вимушеній посмішці володарка Ружина.
Звісно, вона знає Антонія Грековича. Та хто ж не знає цю людину? Чутки про його минуле розносяться торговищами та ярмарками. Кажуть люди, Антоній Грекович був видним православним священником, архидияконом Дерманського монастиря, очолив братську школу у Вільно – та не встояв перед молодою черничкою. Спокуса виявилась настільки солодкою, що втриматись від гріховного плода панотець не зміг. Черниця завагітніла – скандал у Вільно був величезний, і аби не бути покараним, Грекович швидко переметнувся до уніатів, утік від гріха подалі аж в самий Київ. «Що ж сталось з тою черницею?» – подумала Софія, глянувши на отця Антонія. Той помітивши докір в її погляді, знітився, сховавшись за плечем статечного Мужиловського.
– Що вас привело до Ружина? Від Києва таки далеченько, – княгиня розправила пелерину і вмостилась у різьбляне дерев’яне крісло. Дуже добре вона пам’ятала останню розмову з Мужиловським. Приємною ту їхню зустріч не назвеш.
– Ви чули про Роставицю, пані? – на ці слова Мужиловського у пам’яті виринули холодні річні води і Ружинську пересмикнуло.
– Ви про ріку кажете? – мовила вона пошепки.
– Ні, про село Роставицю. – Іван Мужиловський усміхався. Блідість прикрашала білявку ще більше за рум’яна.
– Я знаю, це ваша вотчина. І на неї не претендую, отче, – недбало кинула Софія. Її вже нудило від цієї розмови.
– Дивно, що ви не в курсі подій, які відбуваються біля кордонів ваших земель, – ці слова самовдоволеного Івана Мужиловського збудили інтерес у княгині, Софія підняла догори брову і запитально глянула. – На нашу Роставицю поклала руку княгиня Корецька. Як знаєте, це вже не перші монастирські терени, які в нас забирає Анна.
– Ви хочете, аби я їх відбила? – перервала Мужиловського жінка і підвелась з крісла, примусивши й гостей зробити так само.
– Ми хочемо аби ви повернули нам Роставицю. Наші сили не зрівняти з вашими. Всі начувані про ваш останній похід, – протопоп промовляв улесливо.
Софія зітхнула і рушила до вікна. Вона стояла так доволі довго, через що Мужиловський став нервувати – а чи не даремно вони приїхали до Ружина? Чи не занадто суворо минулого разу він розмовляв із княгинею?
– І що я отримаю, якщо відіб’ю Роставицю? Ви ж зрозуміли, що я і сама зацікавлена в землях. – Княгиня суворо зирнула на протопопа. Всміхатись йому вже не хотілось.
– Це село молоде, особливої користі вам не принесе. А от наша підтримка варта набагато більшого, ваша світлосте.
– То давайте повернемось до нашої минулої розмови, владико. – Софія вмить подобрішала і повернулась у своє крісло. Мужиловський розумів, корислива княгиня загнала його в пастку. Але йому попри все варто покарати пихату і ненаситну Корецьку – хай би й частиною своїх земель.
Переговори для обидвох сторін завершились вдало. Мужиловський вже відкланявся і вдоволений вискочив надвір. Княгиня також пішла в бік виходу, як дорогу заступив Антоній Грекович. А вона вже й забула про супутника протопопа.
– Я теж хочу запропонувати вам оборудку, ваша світлосте.
– І яку ж це? – ледь не розсміялась хазяйка, згадавши походеньки отця Антонія у Вільно.
– У Анни Корецької є дуже цінна книга. Вона її привласнила і вивезла з Софійського монастиря. Манускрипт тепер знаходиться в її обійсті у Лісниках, – швидко і пошепки промовляв чоловік у довгій рясі.
– Книги мене не цікавлять, – відрізала Софія.
– Але цікавлять нас, – прошепотів гість.
– Ви хочете, щоб я напала на найміцнішу фортецю в околицях Києва? Ви божевільний! – княгиня вже хотіла відштовхнути панотця, як той схопив її за руку.
– Це дуже важлива книга. В ній – таємні знання, із якими Корецька може отримати величезну владу. – Ружинська обдала холодом священника і той відпустив її лікоть.
Щойно хазяйка вийшла, Грекович зітхнув, поправив золотого хреста на грудях. Він був певен – Ружинська клюне на його приманку.
Мужиловський поблагословив княгиню, побажав миру її дому і сів у дормез, за ним застрибнула довірена людина ігумена Видубицького монастиря.
– І чому Іоасаф не поїхав з нами, не розумію? – роздратовано буркнув Мужиловський, якому було недовподоби, що довелось умовляти княгиню самотужки.
– Останнім часом він дуже дивно поводиться. Навіть готовий відкликати свій позов до Корецької, – зітхнув Грекович.
– Відкликати?! Ще чого?! – Мужиловський пирхнув і розправив гаптований золотом манжет рукава своєї ряси.
Розділ XI
Вдовсвіта, поки челядь спала, Анна підвелась із ліжка. Натягнула поспіхом спідницю та казяку, накинула шаль і помчала убік стаєнь. Проковзнула непоміченою до льохів, а звідти серед темряви навпомацки до землянки ворожки. Холод пощипував за вуха та шию, ноги від нього німіли, але княгиня вперто йшла вперед, відшукуючі в передсвітанковій млі парасчине зілля, яке висіло довкола її оселі. Над головою зателіпались і обдали різким ароматом трави. Ще кілька кроків – і будуть невисокі але масивні двері, які немов виросли із самої землі. Анна ще не встигла до них підійти, як вони рипнули і на порозі зі свічкою в руках у самій сорочці і в очіпку вже стояла Параска.
– Я чекала на вас, ваша світлосте. Заходьте, надворі холодно.
– То твої чари? Звідки ти все знаєш, Параско? – княгиня потирала змерзлі руки.
– Ось вам. Чай з листя смородини. Пийте поки гарячий. – Стара дістала глечик з протопленої печі, обгорнула його рушником, аби не опік пальці, і налила темну рідину у миску. – Давайте, пийте… – прорипіла стара. – Вам треба бути здоровою у дорозі.
Параска підморгнула пані і присіла на іншому боці столу. Корецька і справді змерзла, тож сьорбнула ворожчине вариво.
– Мабуть, ти знаєш для чого я до тебе прийшла…
– Я багато що відчуваю, але я не провидиця, моя зозулько. Сама я без моїх молитов нічого не варта, – пробубніла своїм старечим ротом Параска і піднесла до м’ясистого носу пучок сушеної м’яти.
– Я їду до королівського двору у Варшаву. Параско, це далеко і мене довго не буде. Я не знаю, чи зможу звідти вплинути на Ружинських.
– Вас ця Софія непокоїть? – промовила стара, не відриваючись від м’яти.
– І не лише. Мене ще непокоїть та книга, яку зараз вивчає Зизаній. Я хочу бути певна, що ніхто про неї не довідається.
Стара більше на ставила запитань, мовчки дістала порожню миску, плюнула туди, висипала потолочену траву у розвела дерев’яною паличкою, щось шепотіла… Княгиня здригнулась від холоду і потяглась до чаю.
– Стійте, моя пташко! – вигукнула стара. – Ви повинні бути пильною у вашій подорожі. Нитки скручуються у вузол. Та я не бачу, що це за вузол і до чого він. Ви повинні бути обережною.
Стара залила своє ворожіння водою і вилила всю решту у відро. Кіт нявкнув, зіскочив з печі і став тертися об ноги княгині. На це Параска всміхнулась своєю чорною порожнечою.
– Геть! – роздратувалась на тварину княгиня.
– Але й буде вам розрада, моя зозулько. – Параска підвелась і ногою відсунула мурка. – А за вашу книгу не переживайте. І за землі ваші. Без вас нічого не станеться.
– Параско, простеж за Зизанієм.
– Добре, простежу. А це вам на дорогу. – Жінка дістала два цупких крихітних мішечки, перемотаних різнокольоровими нитками.
– Ось у цьому, з зеленою ниткою, – якщо вам треба буде когось навернути на свій бік. – Корецька вражена дивилась на стару. – А з червоною ниткою – для того, кого треба буде затримати біля себе та розпалити в його душі велику пристрасть і похоть.
– Параско, ти що таке кажеш? Щоб я?
Стара зареготала.
– Моя пані, ви їдете до королівського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зілля, просто викиньте його. Але візьміть із собою, – стара всунула в руки Корецькій мішечки. – Ідіть. Вже світає.
Княгиня кинулась до світлиці, запопадливо сховавши мішечки в кишені. Увірвавшись до опочивальні тремтячими руками вона схопилась за крісло. Невідоме передчуття змушувало її нервувати. І чи не вперше княгиня засумнівалась, чи вірно все робить.
Замок став прокидатись. Зашурхотіло, загомоніло все довкола. Анна почула самійлів голос і зраділа. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню із теплої вовни. Самійло і Михайло Вишневецький снідали поспіхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле і загоріле обличчя сина. «Як він змужнів. Красивий, розумний, сміливий. Він став би гідним правителем, кращим з усіх, що коли-небудь були».
– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самійло, якому не по собі було від материнської уваги. Що ж подумає про нього побратим?
– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.
Від цих слів Корецької чоловіка пересмикнуло, він схопився з місця:
– Нам вже час. Треба якнайшвидше дістатись Лубен, – зачепив пильним поглядом Михайла Вишневецького, який все ще ласував ковбасою. Побратим зітхнув, відставив таріль і також підвівся.
Чоловіки від’їжджали поспіхом. Самійло обійняв матір, в якої боляче защемило під серцем.
– Ви ж ніколи не плачете, так, мамо?
– Так сину, ніколи. Хай тебе Господь збереже і поверне додому цілим.
Жінка благословила статечного чоловіка у легкому сірому вбранні при шаблі та з самопалом за спиною, і не скажеш, що перед нею – представник князівського роду.
– Мамо, я повернусь.
Князь скочив на коня, брама відчинилась і загін рушив уперед. Матір майнула на стіну і довго вдивлялась у вершників, що за собою лишали стовп куряви. Скільки століть ось так жінки проводжають своїх синів, у скількох з них болить серце і розривається на міріади часточок? У всіх. І кожна змахує сльозу, і не одну – так і княгиня Корецька розридалась, вдивляючись у цяточку на обрії, в яку перетворився численний загін.
Наплакавшись, Анна поволі зійшла за стіни і попрямувала до завантаженого скринями дормезу. Євстафій наказав козакам сідлати коней і невдовзі з брами замку в Лісниках виїхав почт. Неквапливо він сунув до лісових хащів, на дорогу, що вела на Варшаву. Услід чорному дормезу та вершникам у синіх доломанах вдивлявся огрядний пан. Щойно почт зник у темному проваллі лісу, Іоасаф Биховський зітхнув, сів у карету і звелів візнику повертатись до Києва.
Частина III
Залізо. У природній науці цей метал є срединною лінією, яка пролягає від одного кінця до іншого. Це той чоловік та наречений, без якого не завагітніє діва. Він є Сонцем мудрих, без якого Місяць назавжди лишиться у темряві. Хто пізнав його промені, працює вдень, інші ж шукають навпомацки вночі.
Еш Мецареф.Вогонь плавильника.Гл. 3.Розділ XII
Десятки тисяч вояків стягувались під стіни Москви. Шатри офіцерства військ царя Дмитрія Івановича та цариці Марини Мнишек біліють на полі, всіяному людом у залізних панцирях чи в шкіряних обладунках. Армія царя та цариці-католички значуща і керує нею вмілий полководець Роман Ружинський. Ось вже п’ятий рік точиться різанина у Московському царстві. А все тому, що впертюхи бояри обрали собі за царя Василя Шуйського – самозванця. Адже не має прав на престол якийсь незначущий боярин. На московському мурі темніє постать в залізних латах. Василь Шуйський пильно взирається у небокрай чорними зіницями, які звузились під косматими бровами. Дивиться цар Василь на армію, яку зібрав Ружинський. Господар Кремля точно знає, це не він, а цар Дмитро Іванович – самозванець. Бо справжнього сина Івана Грозного на власні очі бачив мертвим. Тому дитяті, якому не виповнилось й десяти років, ревниві бояри перерізали горло, і Шуйський це добре знав – бо сам на вимогу наступника Грозного – Бориса Годунова розслідував цю справу. Василь згадав тіло забитої дитини і сплюнув на землю:
«Гниди», – процідив крізь зуби і зійшов зі стіни. – «Коли там шведи підійдуть? Без них ми не подужаємо… Лишень би встигли з допомогою».
Довкола володаря Кремля скупчились радники в охабнях із довгими рукавами з прорізями, які волочились по землі. За мурами засурмили. Ружинський випробовує на міцність нерви захисників Москви і вже не вперше наказує сурмити до бою. Військо вишиковується, стоїть у бойовій позиції по півгодини і потім лунає заклик «відбій». Вояки розходяться по своїх місцях, і знову в таборі лунає гомін та регіт.
У просторому наметі зарослий в поході Роман Ружинський сидів на лаві і гострив татарський ніж. Він вже й не помічав диму і запаху пороха, який розвіювався довкола. Аромат цей багато років супроводжує Ружинського, як сірка чорта. В шатрі все похідне, аскетичне. Лава, стіл і нашкидкоруч збите з дощок ліжко. Ось і всі зручності в житлі гетьмана. Ружинський відклав ніж на стіл і тепер вже розминав шию, потягнувся рукою – його мучило поранення, отримане під час бою три місяці тому, і кожна дія відтоді була болісною. Але князь не давав собі спокою і рухався попри все. «Хай болить, буду хоча б знати, що не помер». До шатра увірвався офіцер, схиливши голову, передав Ружиському листа.
– Перехопили. Марина Мнишек відправляла Папі Римському та королю Речі Посполитої Сигізмунду.
Гетьман військ царя Дмитра Івановича і підступної й норовливої цариці скривився, розкриваючи послання. Він пробіг очима по рядках, написаних поспіхом і від того нерівних із плямами чорнил.
«Ваша милість і світлість. Я уникну пишномовства. Бо доля мене змушує до дій. Мушу сказати вам, що ми опинились у Тушино в пастці – в заручниках гетьмана Романа Ружинського. Він зневажає царя Дмитра і мене, царицю. Більше того, він дозволяє собі такі речі, про які добропорядні панни завжди мовчать. Я благаю вас втрутитись…»
До кінця Ружинський так і не прочитав. Не цікаво. Він знав, що і в посланні до Папи те саме. «Ох, Марино, Марино… звідки в тобі ця впертість?» Роман пригадав, як вбив на очах царя та цариці колишнього їхнього гетьмана Миколку Мєховєцького і пригрозив відтяти голову і самому Дмитру Івановичу. «Не велика втрата. Носити йому голову лише до нашої перемоги», – подумав Ружинський, позираючи на листи Марини. Роман і сам знає, що захищає самозванця – вже другого на його віку. Але у князя власна гра. Тільки непоступлива Марина все не погоджується бути із ним. Роман згадав палкі обійми цариці, її теплі вуста і родимку на животі над пупком. Але то все омана, не було в ній почуттів й любові – бо плани її теж підступні. «Вперта католицька відьма». Знає ж бо вона, що полонила його бунтівний розум. І він, князь, здатний тепер на все. Ружинський вже надіслав листа Папі, проголосивши, що переходить в католицизм. Та, звісно, не сказав католицькому очільнику, що рішення таке ухвалив, бо в нього великі плани на царицю-католичку.
До шатра знов увійшов офіцер – на цей раз з листом від брата Адама.
– Піднеси мені вогонь – звелів Ружицький, офіцер схопив смолоскип та підніс ближче.
Роман спалював листи Марини, дивився як вони чорніли і розвіювались попелом. «Нічого, Марино, все врешті буде так, як я хочу» – думав гетьман царських військ. Надворі знову засурмили до бою, Ружинський отямився і потягнувся до листа брата. У ньому той розповідав про напад дружини Софії на Черемошку і про збір королівської армії, яка збирається в Москву. Про дружину князь волів не думати – йому все одно, що там робить ця жінка. А от король Сигізмунд, вочевидь, вирішив скористатись його, Ружинського, перемогами і посадити на московський престол сина, Владислава. Але не бути цьому – ніхто не переступить плани гетьмана.
До шатра увійшов у повному бойовому обладунку Махровський. В руках він тримав металевий шолом:
– Чув про перехоплені листи Марини. Щось ти, Романе, надто сильно дівку залякав. – Махровський присів поруч із гетьманом.
– Передай Сапізі, аби очі з неї не спускав. Вона ще має зіграти свою роль. – Ружинський відклав братове послання.
– Коли будемо наступати? У вояків уривається терпець. Вони без грошей, хочуть хоч трофеями поживитись.
– Зараз. Треба написати листа Сигізмунду.
Махровський подивився запитально. Князь довго мовчав, поправляючи пасок та поділ жупана:
– Клич писаря. Сигізмунд вирішив втрутитись у наші справи і зібрати вершки. Хоче посадити на Москву сина свого. Але тому не бути. – Ружинський сплюнув на підлогу. – Треба старого застерегти від необдуманих кроків. Пишемо листа і починаємо наступ.
Махровський схвально кивнув головою і чкурнув за полковим писарем.
Розділ XIII
Софія Ружинська одягла жупан і підперезалась паском. Зовсім як чоловік. Пані зирнула на свій шкіряний корсет, який став їй тиснути. «Роз’їлась, як свиня. Треба припиняти жерти» – сварила себе подумки княгиня. У люстрі, яке блискотіло на столі в опочивальні вона помітила знайомі риси. Шестирічна донька дивилася з порогу на те, як мати вбирається. Світлоока білява красуня з пухкими губками і без двох передніх зубів, які випали саме тоді, коли Софія була в поході.
– Марусю, йди до мене, – матір у чоловічій хутряній шапці повернулась до дівчати. Те несміливо ступило в опочивальню, в яку входити самій їй заборонено. Маля спинилось, позираючи з-під лоба. – Я скоро повернуся. Вже до вечора буду вдома, – мати намагалась заспокоїти дитину.
Софія зітхнула – розуміла ж бо, що дитина росте без батька і без матері, обділена любов’ю. Але такий час. Врешті, вона, княгиня Ружинська, робить усе, аби майбутнє її доньки склалось якнайкраще. Доля бідних шляхтичів – складна. А от заможних – цікава і яскрава. Маруся наблизилась до матері і пригорнулась до її талії:
– Мамо, я дещо вишила.
– Вишила?
– Можна покажу? – дівчинка вискочила з кімнати і босоніж побігла до няньки. Повернулась миттю із своїм гаптуванням. Золотий хрест на шматочку червоного шовку. – Я вам це вишила, матусю. – Маруся простягнула Софії сукно.
– Це буде мій оберіг, сонечко, – матір обійняла доньку і ледь не розплакалась. На порозі так невчасно спинилась служка:
– Ваша світлосте, до вас гість.
Софія поспіхом витерла сльозу, що зрадливо покотилась щокою. Полохлива Маруся притьма втекла з мамчиної опочивальні.
– Впусти гостя. Чого стоїш?! – гаркнула господиня холодним тоном.
Залою палацу в Ружині у червоних із золотом шатах, в делії, підбитій хутром соболя, проходжався панич. Жінка в чоловічому жупані спинилась на порозі і ледь дихала – блакитноокий Адам Ружинський. «Треба було гнати звідси, як собаку», – сердилась на себе Софія, що не спитала, кого нечистий привів до її порогу. Адам розвернувся і зустрівся поглядом із братовою.
– Ти куди зібралась в цьому? Знову воюєш? – чоловік гримнув на неї.
– Я не повинна перед тобою звітувати, Адаме. Бо ти мені ніхто, – жінка вколола його своїм холодним сірим поглядом.
Адам підскочив до дружини брата, схопився за барки жупана і подивився так само зухвало – чи то з пристрастю, чи то з ненавистю.
– Ніхто, кажеш? – процідив він крізь зуби.
– Так. Тебе не обходять мої справи, – Софія мовила непохитно, металево, та слова її обірвались із цілунком, яким затулив їй рота блакитноокий. Млосне тремтіння довго розливалось їхніми тілами. Чоловік притис білявку до стіни, вона його обійняла, скинула з нього хутряну шапку, здавалось, вона знову йому піддається. Та раптом панич відірвався від звабливиці, гримнув кулаком у стіну і відвернувся від Софії.
– Я написав твоєму чоловікові про Черемошку. Навіть без його відповіді я знаю, що ти з ним не обговорювала напад на місто. – Адам намагався говорити, як і раніше, суворим тоном. – У відсутності твого чоловіка, я головний в родині, – нарешті промовив князь те, заради чого приїхав в Ружин.
– Тобто ти, Адаме, хочеш мною командувати, верховодити. Хочеш бути моїм гетьманом? Бо одного гетьмана-Ружинського мені замало? – Софія зареготала.
Адам подивився на неї по-хлоп’ячому, наївно, він образився і не приховував цього. Чи знає ця жінка, які муки йому приносить?
– Геть звідси. Ніхто не буде наказувати Софії Ружинській! – прошипіла княгиня.
– Ти не Ружинська. Ти з Карабчіїв! – вигукнув роздратовано Адам.
– Іди, прошу, – братова змінилась в лиці, і подивилась на гостя стомлено. Князь відвернув від неї обличчя і помітив у проймі дверей шестирічну дівчинку у камізельці, спідничці та фартушку. Маруся – донька його брата Романа – була налякана, вона безпорадно кліпала блакитними очима. «Як схожа на матір». Чоловік підняв із підлоги шапку, і більше не промовляючи жодного слова, вийшов із зали.
Дитина підскочила до матері та обійняла її, в її очах були сльози.
– Він налякав тебе, доню? – дівчинка кивнула. Княгиня зітхнула і всадовила малу у крісло, присіла поруч. – Доню моя, чоловіки сильніші за нас. А ми маємо бути розумнішими і хитрішими за них. – Маруся ще раз кивнула, хоч і не зрозуміла материних слів.
Софія Ружинська не могла більше гаяти часу. Її гайдуки були готові до наїзду на Роставицю. Пані очолила загін. Село Софіївського монастиря було зовсім поруч. Її воїни блискавично вибили звідти людей Корецьких. Сама чільниця нападу стояла на відстані і у бою участі не брала, та з насолодою спостерігала, як людей бунтівної Анни шматують кордами, як тікають козаки Корецької, не встигаючи навіть одягти жупани на себе. Ружинська посміхалась. Ротмістр тримав вуздечку її коня і помітив радість на лиці хазяйки:
– Ваша світлосте, може, заберемо Роставицю собі?
– Ні, контрактів треба дотримуватись, чи ти цього не знав?
Жінка хотіла ще щось додати, але у вухах різко зашуміло, мряка застелила очі і княгиня відчула, як тіло її мліє. Ротмістр ледь встиг підхопити зблідлу господиню, яка вже падала з коня.
Отямилась жінка в траві, її оточили вірні гайдуки.
– Треба повертатись, Ваша світлосте.
– Залиште тут наших людей, поки не приїде варта Софійського монастиря.
Пані підвелась і ледь вмостилась у сідло. Вона відчула, як її нудить. Стала згадувати, що це вже не вперше. «Невже я вагітна? За що така кара? Більше місяця з часу нападу на Черемошку… значить, буде адамове дитя… брата мого чоловіка… Ні, це не може статись». Діставшись дому, княгиня звеліла служкам налити в купальню гарячої води, майже окропу. Знала вона – жінки-челядниці розгадають її таємницю, а тому заборонила розповідати будь-кому, що відбуватиметься в Ружині наступні кілька днів.
Розділ XIV
Анна Корецька нервувала. Ніяк не могла обрати, який комір фрез більше пасував би до її вбрання – чорного з дрібними перлами та золотими ланцюгами. Вона має прибути до королівського палацу за годину і вже мусила виїхати, але все ще стояла перед люстром у мідній оправі. Служка, побачивши нервування княгині, принишкла – ніколи свою сувору пані такою розгубленою не бачила. Анна почала глибоко дихати – вдихала і повільно видихала. Голова від того світлішала.
– Давай той, що поменше, – нарешті звеліла господиня, і челядниця заходилась пришивати до цупкого єдвабу охайний невеликий комір із вузькою смужкою мережива.
Нарешті вбрання було готовим і можна було їхати. Вже на порозі княгиня застигла, розвернулась, підскочила до скрині і витягнула щось звідти, та так швидко, що покоївка не встигла розгледіти. Потому господиня помчала до почту зі своїх гайдуків.
Анна їхала в кареті у напрямку королівського палацу – вона здогадувалась: її поява при дворі мало кому сподобається. Чоловік, як дізнається про те, що без його дозволу вона наважилась приїхати до Варшави, буде лютувати. Але що там Юхим – всі при дворі будуть вражені своєвільною жінкою, для якої правила неписані. Підтримки Корецька вирішила шукати у найближчої до короля особи – фаворитки, яка насправді й править Річчю Посполитою. Без поради Урсули Маєрін Сигізмунд жодного рішення не ухвалює. Королівські піддані ненавидять німкеню Урсулу, яка всюди встромлює свій довгий ніс, але будь-які питання все ж таки вирішують у її покоях. Сімнадцять років величезною країною править з опочивальні коханка короля. Урсула прибула до двору разом з іншими фрейлінами шістнадцятирічної Анни Австрійської, якій судилось вийти заміж за Сигізмунда та стати королевою Речі Посполитої. Але в чужу країну їхала Урсула із секретними настановами матері, королеви Марії-Анни Габсбург, імператриці Священної Римської імперії. Серед речей в її крихітній дорожній скрині було лише кілька суконь, зваблива білизна та документи на несправжнє ім’я. Урсула – насправді Гінгер фон Грюбеншл із дрібного князівського роду з Баварії. Маленьку кучеряву Гінгер з привабливим личком знайшла серед баварських гір та полонин сама імператриця. За її велінням далеку родичку Габсбургів доставили до двору у Відень і поставили перед вибором – «або розгрібати гній за свинями у себе в провінції, або лягти в ліжко із королем Сигізмундом і стати шпигункою Габсбургів». Імператриця була невпевнена у принадах власної доньки, та й інформатор при дворі нового короля Речі Посполитої був просто необхідний. Гінгер-Урсула із завданням блискуче впоралась. І поки королева народжувала дітей – аж п’ятьох, Маєрін ставала все могутнішою і впливовішою у Речі Посполитій. Ось вже й королева спочила у Бозі, але всевладна німкеня не повернулась додому, вона допомогла наступній дружині Сигізмунда, яку прислала з Відня стара імператриця. Сестра Анни Австрійської – Констанца вже п’ять років у повній залежності від могутньої Урсули, яка навіть призначає їй час побачень із чоловіком. А любить Сигізмунд лише хитру і мудру німкеню і наплювати йому на плітки та етикет. Утрьох – король, королева та фаворитка – вечеряють і подейкують, що навіть сплять. Нещодавно підданих його величності шокувала звістка – монарх замовив сімейний портрет, на якому посередині зображений не він, а гостроноса Урсула Маєрін.