Камiнний хрест. Новели
Василь Семенович Стефаник
Рiдне
Героi творiв Василя Стефаника (1871–1936) опиняються в межовiй ситуацii, iхнi трагедii новелiст переживае як власнi («І все, що я писав, менi болiло»). Письменник уживае покутський дiалект, передае живi, як саме життя, образи трагiчноi дiйсностi, якi неможливо було б вiдтворити лiтературною мовою. До видання увiйшли новели зi збiрок «Синя книжечка», «Камiнний хрест», «Дорога», «Мое слово» та iн. Автор зачiпае теми самотньоi старостi та трагедii зайвих ротiв у бiдних селянських родинах («Сама-самiська», «Ангел», «Осiнь», «Катруся», «Новина»), емiграцii за океан галицького селянства на межi XIX та XX ст. («Камiнний хрест») тощо. Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами свiту.
Василь Стефаник
Камiнний хрест
Новели
Серiя «Рiдне» заснована у 2020 роцi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту
Синя книжечка
Синя книжечка
Отой Антiн, що онде п’яний викрикуе на толоцi, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нiщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дiстане. За кожний раз отак.
Але як умерла йому жiнка, а за нею i два хлопцi, та й Антiн як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собi вiд вiйта синю книжку службову та й мае йти десь найматися, служби собi шукати.
Сидить отам п’яний та й рахуе, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
– Продав – та й авус! Не мое – та й решта! Не мо-о-е! Ей, коби дiд мiй та пiдвiвси iз гроба! Моспане, штири воли як слимузи, двацiть штири морги поля, хати на цiле село! Все мав. А онука, адi!
Показував селовi синю книжечку.
– Ой, п’ю та ще буду. За свое п’ю, нiхто до того рихту не мае. А вiн менi каже: мой, грунт прiсцев-ес! Печетку прибивае та й картае! Е, я ще не таких вiтiв видiв.
– Аби тобi так умирати легко, як менi гезди легко!
– Йду я з хати, геть цалком вже вiходжу, та й поцiлував-сми порiг, та й iду. Не мое – та й решта! Бий, як пса вiд чужоi хати! Можна – проши. Було мое, а тепер чуже. Вiходжу надвiр, а лiс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антiн б’еться обидвома кулаками в груди, аж гомiн селом iде.
– Знаете, туск такий прiшов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидiв, посидiв, та й вiходжу – не мое, що маю казати, коли не мое…
– Аби так моiм ворогам конати, як менi було iз своi хати вiступати!
– Вiходжу я надвiр та й нi, таки обмарило. Дзелений мох на хатi, треба би ii пошивати. Камiнь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камiнь – аби камiнь, та й розпук би си iз желю!
Антiн по цiм словi гатить руками у землю, як у камiнь.
– Сiв я на приспу. Ще небiжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускае, ступаю – не пускае. А менi жель, не жель, нi! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з нi хто паси дер. Люди ззираютьси на покаянiе.
– Адi, отам коло ворiт та пiп прощi казав. Увес мир плакав. Поредна, каже, жона була, працовита…
– Перевертайтеси в гробi, небожета, б-м лайдак. Пропив-ем усе що до нитки. І полотно пропив. Чуеш, Марiе, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дедя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антiн тепер показуе на вiйтову хату.
– Але вiтиха – добра жiнка. Вiнесла ми хлiб на дорогу, аби вiт не видiв. Най пан Бог твоiм дiтем годить, де си поступ’ють. Най вам Бог усiм дае лiпше, як менi…
– На який гатунок я маю на чужi приспi сидiти? Іду. Лиш поступив-ем си, а вiкна в плач. Заплакали, як маленькi дiти. Лiс iм наповiдае, а вони сльозу за сльозов просiкають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.
– Обтер-ем полов вiкна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й вiдступив-ем цалком.
– Ой легко, як камiння гризти. Темний свiт навперед мене…
Антiн обводить рукою довкола себе.
– Є ще гезди грошi, але буду пити. З нашими людьми нап’юси, з ними пустю. Най знають, як iз села-м вiходив.
– Адi, в пазусi маю синю книжечку. Оце моя хата, i мое поле, i моi городи. Іду собi з нев на край свiта! Книжечка вiд цiсаря, усюда маю дверi втворенi. Усюда. І по панах, i по жидах, i по всекi вiрi!
Виводили з села
Над заходом червона хмара закаменiла. Довкола неi заря обкинула своi бiлявi пасма, i подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тоi голови промикалися промiнi сонця.
На подвiр’i стояла гурма людей. Вiд заходу било на них свiтло, як вiд червоного каменя, – тверде i стале. З хорiм iще сипалося багато народу. Як вiд умерлого – такi смутнi виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок iз обстриженою головою. Всi на нього дивилися. Здавалося iм, що та голова, що тепер буяла у кервавiм свiтлi, та мае впасти з плiч – десь далеко на цiсарську дорогу. В чужих краях, десь аж пiд сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозi.
– Ти вже йдеш, синку?
– Йду, мамо.
– А ти ж на кого нас покидаеш?
Жiнки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвiрка.
Пiдiйшов до сина тато.
– Сiдаймо, синку, на фiру, бо колiю спiзнимо.
– Ще цу нiч переначуй у мене, синку. Я тебе так гiрко пiстувала, дула-м на тi, як на рану… Я тебе разом з сонцем вiрiдю i плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
