– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…
Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:
– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?..
Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.
У корчмi
Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.
– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’е! – казав Іван. – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить. Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гара?вус!
Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетiти. Подав голову взад, очi вп’ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.
Проць помахував головою та й нiчого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.
– Мой, ти, паршеку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, бре, горiвки. Я платю, а ти давай, бо мiй кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тоi браги… – казав Проць та й бив кулаком у стiл.
Жид смiявся, наливаючи горiвку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе i вiдхилювалися, як би двi галузцi, що ними легенький вiтер колише.
– Та гадаеш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарiв, аби нi брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що нi жiнка била, а я руки обтев. Може би-м, яку днину посидiв, а може бих, i годину не пацив…
По цiм словi пили горiвку. Так гiрко пили, як кров, кров свою – так кривилися.
– Процю, брате… видиш, п’емо горiвку, ти мене честуеш, але п’емо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’емо, жидам бенькарти годуемо. Але радю тобi, щире тебе наказую, припри собi жiнку, най вона до тебе руки не протегае. Мой, таже ти смiхом став по селу, жiнка б’е та духу наслухае, а ти газдов маеш бути?! Я би таку жiнку дзумбелав, та в ступу бих запрегав, та канчук дротений з клинка бих до неi стегав!
Іван виймив грошi i хотiв заплатити горiвки, але Проць змiв грошi на землю, бо дуже розсердився.
– Іванку, чьо мене, бре, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачестувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рiдна на добре радиш. Не тич менi гроший, але пий.
Та й знов пили.
– Або говори з нев по добро! Як прийдеш додому, та й кажи жiнцi так: «Мой, жiнко, де ти менi прицегала? Ци на смiтю, ци в церковi? Ци рабiн нас вiнчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протегаеш, а я ручки втну. Адi, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ii заповiдай, та, може, напудиш…
– Іванку! Ти, небоже, моi жiнки не знаеш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чесом хочу i дати огрозу, але вона, що мае пiд руками, та як нi впоре! Аби i дохторi так по смертi пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тегнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий вiд неi битий, такий парений, що прийде ми си вiд хати йти. Але кажу, може, i Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…
– Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вiтер здоймати. О, вже ти такий газда своi жiнцi, як вербовий занiз у ярмi. Плюнути не варт на такого газду!
Проць закашлявся, аж посинiв. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потiм скреготав зубами на всю коршму.
– А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкiру лупиш; скажи менi, ци е такий паруграф, аби жiнка чоловiка била? Ци е такий рихт? Ти читаеш у книжках, аж скаправiв-ес, то десь там воно повинно найтиси. Як цiсар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цiсар таке право вiдав, то най моя також мене б’е. Руки складу навхрест, а вона най бучкуе. Як право цiсарське, то мае бути цiсарське.
Жид казав, що такого права не дочитався. А Процевi казав, що повинен йти додому, бо жiнка буде сварити.
Проць плюнув, пролупив очi й довго дивився на жида. Хотiв сварити, але обмiркувався та й встав з лави.
Ідучи додому, горланив на цiле село:
– Коли ж бо не боiтьси, що сине за нiхтем, не боiтьси…
– Але я руки обiтну, ек вербу пiдчiмхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хатi, а тепер? Де, де тому край?
Чути було, як Проць приспiвував: «Де, де-е, та де тому край?..»
Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.
Лесева фамiлiя
Лесь своiм звичаем украв вiд жiнки трохи ячменю i нiс до коршми. Не нiс, але бiг до жида i все обзирався.
– Ого, вже бiжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забiчи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на цiле село.
І побiг з мiшком на плечах. Але жiнка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мiшок.
– Ой не тiкай, ой не бiжи, не розноси мою працу з-межи дiтий!
– А ти, мерзо?, знов хочеш робити веймiр на всi люди! Лице би-с мала!
– Лица я iз-за такого газди не мала, та й не буду мати! Давай мiшок та пропадай. А нi, то будем тi бити, буду тi бити з дiтьми насеред села! Най буде покаянiе на увесь свiт! Давай!
– Ти, стара лерво, та ци ти здурiла? Та я тебе i бахурiв твоiх повiшiю!
– Андрiйку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлiбець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На калiку то ще заробимо, але на пiяка ми не годнi наробити!
Вона говорила до своiх хлопцiв, що стояли з бучками i несмiло дивилися на тата. Андрiйко мав, може, десять рокiв, а Іванко з вiсiм. Вони не смiли приступити i бити тата.
– Бий, Андрiйку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лицi. Вiн поправив ii ще лiпше, аж кров потекла. Тепер хлопцi пiдбiгли i почали валити бучками по ногах.
– Лiпше, синку. Увалiть му ноги, як псовi, аби тегав за собов!
І плювала кров’ю, i синiла, але тримала за руки.
Хлопцi вже зважилися, i пiдбiгали, як щенюки, i били по ногах, i вiдбiгали, i знов били. Майже бавилися, майже смiялися.
З коршми вибiгло кiлька людей.
– Мой, та же цего ще нiхто не видiв, вiдколи свiт! Адi, як б’ють, ще цицка коло рота не обiсхла. Покаянiе на увесь мир!
Хлопцi били як скаженi, а Лесь i Лесиха стояли закаменiлi, покервавленi i не рушалися з мiсця.
– Мой-ня, хлопцi, таже ви пiрветеси коло дедi…
– Було брати довшi буки, аби-сте лiпше доцегали…
