Замок. Подорожнi щоденники. Вiсiм зошитiв
Franz Kafka
«Замок» – останнiй незавершений i найзагадковiший роман Франца Кафки. У центрi роману, як майже в усiх творах письменника, – втаемниченi, алогiчнi, незбагненнi взаемини людини зi свiтом, з системою, з владою, з iншими людьми. Головний герой К. шiсть днiв блукае стежками зимового Села, намагаючись знайти дорогу до Замку. Історiя героя нагадуе перипетii долi самого автора i так само трагiчно передае самотнiсть i безпораднiсть людини в ii протистояннi жорстокостi й абсурдностi життя.
Також видання мiстить «Подорожнi щоденники» (1911–1912), в яких Кафка описав подорожi до Фрiдлянда, Райхенберга, Парижа, Юнгборна та iнших мiст, i «Вiсiм зошитiв» (1917–1919) – маленькi зошити у восьму частку аркуша, в яких письменник занотовував своi поетичнi фантазii, фрагменти майбутнiх творiв та афоризми.
Франц Кафка
Замок. Подорожнi щоденники. Вiсiм зошитiв
© С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Наталка Сняданко, переклад украiнською, 2006
© Л. В. Логвиненко (правонаступниця Олекси Логвиненка), переклад украiнською, 2000
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2020
* * *
Замок
Роздiл перший
К. прибув пiзнього вечора. Село загрузло в глибокому снiгу. Замковоi гори не було видно, ii поглинули туман i темрява, жоден, навiть слабенький, промiнчик свiтла не виказував iснування великого Замку. К. довго стояв на дерев’яному мiстку, який з’еднував гостинець iз Селом, i вдивлявся в те, що здавалося порожнечею.
Потiм вiн вирушив шукати мiсце для ночiвлi. У заiздi ще не спали, i хоча в господаря, розгубленого несподiваним пiзнiм вiзитом, не виявилося для гостя вiльноi кiмнати, вiн запропонував К. нiчлiг на солом’янiй пiдстилцi в загальному залi. К. погодився. Кiлька селян ще сидiли за пивом, але прибулий не хотiв нi з ким спiлкуватися, тому принiс собi солом’яну пiдстилку з горища i влiгся поближче до печi. Було тепло, селяни сидiли тихо, вiн ще трохи спостерiгав за ними втомленим поглядом, а далi заснув.
Та невдовзi його розбудили. По-мiському вбраний юнак iз обличчям актора – вузькi щiлини очей i густi брови – стояв перед ним разом iз господарем. Селяни теж були ще тут, деякi з них навiть повернули своi крiсла, щоб краще бачити i чути. Юнак дуже ввiчливо вибачився за те, що розбудив К., назвав себе сином замкового каштеляна i сказав:
– Село – це власнiсть Замку, тому кожен, хто живе чи ночуе тут, певною мiрою живе чи ночуе в Замку. Нiхто не мае на це права без дозволу графа. А у вас немае такого дозволу, в кожному разi ви його не показували.
К. сiв, поправив рукою волосся, подивився на людей знизу догори i сказав:
– У яке село мене занесло? Хiба тут е Замок?
– Саме так, – повiльно вимовив юнак, а дехто з присутнiх похитав головою на слова К., – Замок графа Вествеста.
– Отже, потрiбно отримати дозвiл для ночiвлi? – запитав К., нiби хотiв пересвiдчитися, чи не наснилися йому часом попереднi слова.
– Дозвiл потрiбно отримати, – прозвучало у вiдповiдь, i юнак звернувся до присутнiх, простягнувши руку вперед, у цьому жестi вiдчувалося пiдкреслено глузливе ставлення до К. – Хiба ж можна без дозволу?
– Тодi доведеться взяти дозвiл, – сказав К., позiхаючи, i вiдсунув ковдру, нiби збирався вставати.
– У кого? – запитав юнак.
– У графа, – вiдповiв К., – нiчого iншого менi не залишаеться.
– Зараз, опiвночi, брати дозвiл у графа? – скрикнув юнак i вiдступив на крок назад.
– Хiба це неможливо? – байдуже запитав К. – Тодi навiщо ви мене будили?
Тут юнак страшенно розлютився.
– Ви поводите себе як волоцюга! – закричав вiн. – Я вимагаю поваги до графських служб! Вас розбудили, аби поставити до вiдома, що ви негайно повиннi покинути графськi володiння.
– Припинiть цю комедiю! – пiдкреслено тихо сказав К., лiг на землю i натягнув на себе ковдру. – Ви, юначе, забагато собi дозволяете, i завтра я ще повернуся до вашоi поведiнки. Господар та панове за столами стануть моiми свiдками, якщо взагалi вимагатимуться якiсь свiдчення. А щодо всього iншого, то досить вам буде знати, що я землемiр i прибув на виклик графа. Моi помiчники з iнструментами приiдуть завтра. Менi забаглося прогулятися пiшки по снiгу, але, на жаль, я кiлька разiв збився зi шляху i тому прийшов так пiзно. Те, що сьогоднi вже не слiд заявляти про себе в Замку, я знав i без ваших повчань. Тож задовольнився, як бачите, i таким мiсцем ночiвлi, а ви, м’яко кажучи, дещо неввiчливо перервали мiй сон. На цьому я завершую своi пояснення. Добранiч, панове, – i К. вiдвернувся до печi.
– Землемiр? – почув вiн чиесь нерiшуче питання в себе за спиною, а потiм усi затихли. Та невдовзi юнак опанував себе i стишеним голосом, з огляду на сон К., хоча й достатньо виразно, щоб усiм було чути, сказав господаревi:
– Я запитаю по телефону.
Отже, в цьому сiльському заiздi е телефон? Непогано тут усе облаштовано. Це трохи здивувало К., але загалом вiн сподiвався чогось подiбного. Виявилося, що телефон знаходиться просто в нього над головою, а вiн його навiть не помiтив спросоння. Тепер якщо юнак дзвонитиме, вiн змушений буде потривожити К., тож залишалося вирiшити, чи дозволяти йому дзвонити. К. вирiшив дозволити. Тепер вже не мало сенсу вдавати з себе сплячого, i К. перевернувся на спину. Вiн побачив, як селяни нерiшуче пiдсунулися ближче один до одного i перемовлялися; прибуття землемiра – подiя небуденна. Вiдчинилися дверi кухнi, i весь отвiр заступила собою могутня постать господинi, господар наблизився до неi навшпиньки, щоб увести в курс справи. І тут почалася телефонна розмова. Каштелян уже спав, але його помiчник, точнiше, один iз його помiчникiв, Фрiц, був на мiсцi. Юнак назвав себе Шварцером i розповiв, як вiн знайшов у заiздi К., – тридцятирiчного чоловiка в лахмiттi, що спокiйно спав на солом’янiй пiдстилцi, використовуючи замiсть подушки невеличку торбу, а поряд поклав сучкувату палицю. Ясна рiч, чоловiк видавався пiдозрiлим, i оскiльки господар, вочевидь, злегковажив своiм обов’язком, Шварцер змушений був узятися за остаточне з’ясування цiеi справи. Перерваний сон, допит i цiлком законну погрозу вигнання з графства К. сприйняв дуже обурено, хоча, як з’ясувалося згодом, iмовiрно, мав на це право, оскiльки стверджуе, що вiн землемiр i прибув за викликом графа. Безумовно, iснуе принаймнi формальна необхiднiсть перевiрити це твердження, i тому Шварцер просить Фрiца звернутися до центральноi канцелярii за довiдкою про те, чи справдi очiкуеться прибуття землемiра, а тодi вiдразу ж зателефонувати про результат.
Потiм було тихо, Фрiц довiдувався на тому кiнцi дроту, а в заiздi всi чекали на вiдповiдь. К. не зрушив з мiсця, навiть не повернувся, на його обличчi не було й тiнi цiкавостi, вiн мовчки втупився поперед себе. Сумiш недоброзичливостi й обережностi в розповiдi Шварцера свiдчила, що в Замку навiть такi дрiбнi службовцi, як цей, трохи навченi дипломатii. Не бракувало там i старанностi, оскiльки центральна канцелярiя працювала й уночi. Та ще й досить швидко давала довiдки, бо незабаром Фрiц передзвонив. Його вiдповiдь була дуже короткою, i Шварцер iз люттю кинув слухавку.
– Так я i знав! – крикнув вiн. – Нiякий вiн не землемiр, а гидкий брехливий волоцюга, а можливо, i ще гiрше.
Цiеi митi К. подумав, що зараз Шварцер, селяни й господарi накинуться на нього. Щоб витримати хоча б перший натиск, вiн скулився пiд ковдрою. І тут ще раз задзвонив телефон, К. здалося, що звук був дуже рiзким. Вiн поволi висунув голову назовнi. Здавалося не дуже вiрогiдним, що це знову стосувалося К., але всi завмерли, а Шварцер повернувся до апарата. Прослухав довге пояснення i тихо сказав:
– Отже, помилка? Це надзвичайно неприемно. Дзвонив сам начальник канцелярii? Дуже дивно, дуже дивно. І як я маю пояснити це пановi землемiру?
К. прислухався. Отже, Замок затвердив його в ролi землемiра. З одного боку, це було йому невигiдно, бо свiдчило про те, що в Замку знали про нього все необхiдне i, зваживши спiввiдношення сил, заввиграшки прийняли виклик. З iншого боку, це було добре, бо, здаеться, доводило, що його недооцiнюють i таким чином дарують бiльшу свободу, нiж та, на яку вiн мiг би сподiватися. А якщо iм здаеться, що цим пiдтвердженням посади, яке було явним перевищенням його компетенцii, вони примусять К. постiйно тремтiти вiд страху, то це помилка: йому стало трохи лячно, але не бiльше.
К. вiдмахнувся од Шварцера, який спробував несмiливо наблизитися; вiдмовився й од наполегливоi пропозицii перейти до хазяйськоi спальнi, лише взяв iз рук господаря склянку з напоем, а вiд його дружини – рукомийник iз милом та рушником. Йому навiть не довелося вимагати, щоб спорожнили зал, бо всi кинулися геть один поперед одного, нiхто не хотiв уранцi бути впiзнаним. Лампу загасили i нарештi дали йому спокiй. Вiн спав спокiйно до самого ранку, лише раз чи два його потривожили щури, якi пробiгали поблизу його ложа.
Пiсля снiданку – харчування й ночiвлю гостя, як сказав господар, мав оплатити Замок – К. хотiв iти вiдразу в Село. Але господар постiйно крутився довкола, i К. дозволив йому трохи посидiти бiля себе у вiдповiдь на нiме прохання, хоча з огляду на вчорашню поведiнку й не прагнув зайвий раз вступати з господарем у бесiду.
– Я ще не знаю графа, – сказав К. – Кажуть, вiн щедро платить за добру роботу, це правда? Коли вiдриваешся од жiнки та дитини i мандруеш так далеко, як оце я, хочеться привезти назад якомога бiльше.
– Стосовно цього вам не варто турбуватися, на погану платню ще нiхто не нарiкав.
– Але я, – сказав К., – маю досить вiдваги i можу висловити свое незадоволення навiть графовi, хоча, ясна рiч, iз можновладцями завжди краще бути в мирi.
Господар сидiв навпроти К. на краечку пiдвiконня й не наважувався вмоститися зручнiше, вiн не вiдводив од гостя великих карих наляканих очей. І хоча перед тим не вiдходив од К., тепер, здавалося, прагнув утекти геть. Можливо, злякався, що його почнуть випитувати про графа? Чи побоювався, що «пан», за якого вiн уважав К., виявиться людиною ненадiйною? Довелося перевести розмову на iнше. К. поглянув на годинник i сказав:
– Незабаром пiд’iдуть моi помiчники. Чи знайдеться тут для них мiсце?
– Звичайно, пане, – сказав господар. – Але хiба вони не житимуть разом iз вами в Замку?
Невже вiн так легко та охоче позбувався пожильцiв та особливо К., бажаючи неодмiнно прилаштувати того в Замок?
– Це ще невiдомо, – вiдповiв К. – Спочатку треба довiдатися, що за роботу доведеться виконувати. Якщо, наприклад, потрiбно буде працювати тут, унизу, то доцiльнiше б тут i оселитися. Окрiм того, пiдозрюю, що життя в Замку навряд чи менi сподобаеться. Я б хотiв завжди бути вiльним.
– Ти не знаеш порядкiв Замку, – тихо сказав господар.
– Справдi, – погодився К. – Не варто приймати поспiшних рiшень. Наразi я знаю про Замок тiльки те, що там розумiються на виборi добрих землемiрiв. Можливо, знайдуться i ще якiсь переваги.
І вiн пiднявся, щоб звiльнити вiд своеi присутностi господаря, який неспокiйно покушував губи. Завоювати довiру цього чоловiка було не так легко.
