– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.
К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.
– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.
– Я й не збирався залишатися, – сказав К. – Лише трохи перепочити. Вiдпочив i тепер пiду.
– Ви, мабуть, дивуетеся нашiй негостинностi, – сказав чоловiк. – Але гостиннiсть – це не наш звичай. Нам не потрiбнi гостi.
К. посвiжiшав пiсля недовгого сну, знову змiг зосередитися i зрадiв вiдвертостi цих слiв. Тепер вiн був здатен рухатися вiльнiше, перейшовся по кiмнатi, спираючись на свою палицю, наблизився до жiнки в крiслi, мимоволi зауважив, що найвищий iз усiх присутнiх.
– Ясна рiч, – сказав К. – До чого б вам гостi. Але час вiд часу хтось бувае потрiбен. Наприклад, такий, як я, землемiр.
– Цього я не знаю, – повiльно сказав чоловiк. – Якщо вас покликали, отже, ви потрiбнi. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькi люди, дотримуемося правил, у цьому нам не можна дорiкнути.
– Нi, нi, – сказав К. – Я мушу вам тiльки подякувати. Вам i всiм, хто тут живе. І несподiвано для всiх К. рiзко повернувся i вмить опинився перед жiнкою в крiслi. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, ii прозора шовкова хустка сягала iй до середини чола, немовля спало на ii грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона вiдповiла презирливо, незрозумiло було тiльки, кого бiльше стосувалося ii презирство – самого К. чи ii ж власноi вiдповiдi:
– Я служниця iз Замку.
Це тривало лише одну мить, а потiм справа та злiва вiд К. опинилися обидва чоловiки i мовчки, але силомiць, так нiби не iснувало iнших методiв порозумiння, посунули його до дверей. Старий iз незрозумiлих причин раптом радiсно заплескав у долонi. Бiлявка також несподiвано засмiялася, а разом iз нею й дiти.
Невдовзi К. стояв на вулицi, а чоловiки спостерiгали за ним iз порогу. Знову почав падати снiг, але все одно вулиця здалася йому трохи свiтлiшою, нiж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираетеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.
На це К. не вiдповiв, але звернувся до другого, який видався йому ввiчливiшим навiть попри свою зверхнiсть:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у вiдповiдь. – Але дякувати нiкому не потрiбно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловiк. Цiеi митi бородань пiдняв руку i вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єремiе!
К. озирнувся, отже, в цьому Селi таки можна зустрiти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двое молодих хлопцiв середнього зросту, обидва тендiтнi, у вузькому одязi i дуже схожi один на одного. Їхнi обличчя були темно-смаглявi, а гострi борiдки такi чорнi, що видiлялися навiть на тлi цiеi смаглявостi. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовiрно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.
– Що у вас? – крикнув бородань. Поспiлкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у вiдповiдь i посмiхнулися.
– Де?
– У заiздi.
– Я теж туди iду! – крикнув К. голоснiше за всiх, вiн дуже хотiв, щоб цi двое взяли його з собою. Знайомство з ними не обiцяло нiчого особливого, але вони, швидше за все, були непоганими i бадьорими супутниками. Та хлопцi тiльки кивнули у вiдповiдь на слова К. i зникли з поля зору.
К. продовжував стояти i не мав анi найменшоi охоти витягати ногу з-пiд снiгу тiльки для того, щоб вiдразу ж занурити ii в iншу кучугуру. Чинбар та його товариш, задоволенi, що вдалося остаточно витурити К., постiйно озираючись, повiльно прослизнули до хати крiзь вузьку щiлину напiввiдчинених дверей. К. залишився сам у глибокому снiгу. «Це була б непогана нагода для невеличкого розчарування, – подумав вiн, – якби я потрапив сюди випадково, а не свiдомо».
Тут iз лiвого боку хати одчинилося вiконце, зачиненим воно здавалося темно-синiм, можливо, через блиск снiгу, i було таким крихiтним, що не вмiщало навiть обличчя того, хто визирав назовнi, а тiльки очi, старечi карi очi.
– Вiн стоiть там. – К. почув тремтячий жiночий голос.
– Це землемiр, – додав чоловiчий.
Потiм чоловiк пiдiйшов до вiкна i запитав без неприязнi, але тоном, що наголошував на необхiдностi дотримання порядку на вулицi перед його вiкном:
– На кого ви чекаете?
– На санчата, якi мене заберуть, – сказав К.
– Сюди не приiдуть нiякi санчата, – заперечив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
– Але ж це вулиця, яка веде до Замку, – наполягав К.
– Це не мае значення, – незворушно повторив чоловiк. – Тут нiхто не iздить.
Тодi обое замовкли. Але чоловiк напевно ще обмiрковував щось, бо не зачиняв вiкна, з якого виповзала пара.
– Погана дорога, – пiдказав йому К.
Але той тiльки буркнув:
– Саме так.
Та за якусь мить додав:
– Якщо хочете, я вiдвезу вас на своiх санчатах.
– Зробiть це, будь ласка, – радiсно погодився К. – Скiльки це коштуватиме?
– Нiскiльки, – вiдповiв чоловiк.
К. дуже здивувався.
– Ви ж землемiр, – пояснив чоловiк, – i належите до Замку. Куди б ви хотiли iхати?
– До Замку, – швидко вiдповiв К.
– Тодi я не поiду, – сказав чоловiк.
– Але ж я належу до Замку, – повторив К. слова чоловiка.
