– Звичайно, загалом i я так вважаю, – сказав вiн. – Можливо, я висловився трохи iнакше, але це для того, щоб пан землемiр краще мене зрозумiв. Справедливо й те, що Кламм, перш нiж вийти назовнi, кiлька разiв озирнувся.
– Можливо, вiн шукав мене, – припустив К.
– Можливо, – вiдповiв чиновник. – Таке не спало менi на думку.
Усi засмiялися, i найголоснiше Пепi, яка навряд чи розумiла хоча б щось зi сказаного.
– Раз ми вже сидимо так гарно всi разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемiр, подати деякi вiдомостi про себе, щоб заповнити папери.
– Тут багато пишуть, – зауважив К. i здалеку подивився на документи.
– Так, погана звичка, – погодився його спiврозмовник i знову засмiявся. – Але ви, здаеться, ще не знаете, хто я такий. Мене звати Момус, я сiльський секретар Кламма.
Пiсля цих слiв у кiмнатi запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепi, ясна рiч, знали секретаря й ранiше, вони також перебували пiд глибоким враженням вiд названого iменi та рангу. Навiть сам Момус, здаеться, перейнявся важливiстю сказаного i, щоб уникнути подальшоi врочистостi, якоi вимагали цi слова, заглибився у своi папери та почав швидко писати, тому в кiмнатi не було чутно нiчого, крiм скрипу пера.
– Що означае «сiльський секретар»? – запитав К. через деякий час.
Тепер, пiсля представлення, Момусовi не пасувало давати такi пояснення, тому сказала господиня:
– Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як i всi iншi його секретарi, але мiсце його працi, а також, якщо я не помиляюся, його службовi повноваження, – цiеi митi Момус пожвавлено вiдiрвався од писання й пiдняв голову, тодi шинкарка виправила сама себе, – лише мiсце його роботи, але не службовi повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконуе в Селi всi необхiднi Кламмовi записи, а також приймае всi папери, зверненi до Кламма.
Коли К. подивився на господиню порожнiми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:
– Так уже в нас заведено, всi працiвники Замку мають сiльських секретарiв.
Момус, який слухав набагато уважнiше за К., додав:
– Бiльшiсть сiльських секретарiв працюють тiльки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма i Валлабене.
– Справдi, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працюе на двох чиновникiв, на Кламма й на Валлабене. Отже, вiн подвiйний сiльський секретар.
– Навiть подвiйний, – сказав К. i кивнув Момусовi, який спостерiгав за ним дуже уважно, майже перехилившись через стiл – так дивляться на дитину, яку щойно похвалили. І хоча в цьому поглядi була певна зневага, то вона або залишилася непомiченою, або ж була очiкуваною. Саме перед К., негiдним навiть випадкового погляду Кламма, тепер були детально перелiченi всi заслуги чоловiка з найближчого Кламмового оточення з явною метою викликати визнання й похвалу. Але К. не сприйняв цього як годиться. Вiн, що всiма силами намагався заслужити бодай один погляд Кламма, зовсiм не цiнував посаду такого собi Момуса, якому дозволялося жити в Кламма на очах. К. був далекий вiд захоплення, не кажучи вже про заздрiсть, бо для нього бажаною була не так абстрактна близькiсть Кламма, як можливiсть особисто, без посередництва, зустрiтися з ним, шанс висловити свое власне, а не чиесь прохання. Зустрiтися не для того, щоб залишитися бiля Кламма, а щоб проникнути завдяки йому далi, до Замку.
Тут К. подивився на годинник i сказав:
– Менi час додому.
І вiдразу ж ситуацiя змiнилася на користь Момуса.
– Звичайно, – сказав вiн. – На вас чекають обов’язки шкiльного слуги. Але мусите присвятити менi ще одну мить. Кiлька коротких запитань.
– Я не маю нi найменшого бажання, – сказав К. i вирушив у напрямку до дверей.
Момус стукнув папкою по столi i встав:
– Іменем Кламма я зобов’язую вас вiдповiсти на моi питання.
– Іменем Кламма? – повторив К. – Його цiкавлять моi справи?
– Про це, – вiдповiв Момус, – я не поiнформований, а ви тим бiльше, тож облишмо цю справу на його власний розсуд. Але я наказую вам, владою призначеноi менi Кламмом посади, залишитися й вiдповiсти на запитання.
– Пане землемiр, – утрутилася господиня. – Я маю певнi застереження щодо того, аби знову давати вам поради. Усе, що я рекомендувала вам досi, а це було якнайбiльш прихильно з мого боку, – ви вiдкинули з нечуваною впертiстю, тому я прийшла сюди, до пана секретаря, – менi немае чого приховувати, – щоб належним чином поiнформувати канцелярiю про вашу поведiнку й намiри, а також захистити себе в майбутньому вiд можливостi повторного вашого поселення в моему домi. Такi в нас iз вами стосунки, i вони вже нiколи не змiняться, тож якщо я тепер висловлюю свою думку, то зовсiм не для допомоги вам, а тiльки, щоб трохи полегшити пановi секретарю нелегке завдання спiлкування з таким чоловiком, як ви. Але попри це ви можете, якщо забажаете, отримати вiд моiх слiв якусь користь, адже хоча я й розмовляю з вами з великою неохотою, зате цiлком вiдверто, по-iншому я не можу з вами говорити. Отже, дозволю собi зауважити, що единий шлях, який приведе вас до Кламма, лежить через протоколи його секретаря. Хоча не буду перебiльшувати, можливо, цей шлях i не приведе вас до Кламма, а обiрветься напiвдорозi. Це вирiшуватиме пан секретар. У кожному разi, це единий шлях, який веде вас принаймнi в напрямку до Кламма. І вiд цього единого шляху ви збираетеся вiдмовитися без жодноi поважноi причини, через саму лише впертiсть?
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
