Історія Флоренції. Державець

Обурення пополанів грандами досягло такого рівня, що Синьйорія вирішила заради збереження порядку та заради власної безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Ті, передбачаючи відмову, вирішили випередити її та ще до повернення всього війська з’явилися біля брами міста, щоб увійти до нього першими. Однак флорентійці були напоготові, тож задум не вдався, і їх відкинули ті, що залишалися в місті. Тоді вони вирішили все ж спробувати дістати добром те, що не далося їм силою, і послали в Синьйорію вісім обраних ними осіб, аби ті нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якої вони щойно зазнали, сподіваючись на обіцяну нагороду. Нобілі вважали себе особливо пов’язаними обіцянкою Синьйорії, бо зі свого боку підтвердили її вигнанцям, тому вони з усіх сил добивалися виконання обіцяного, однак їхня поведінка, через яку війну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцію, що їхній захист вигнанців не мав успіху – на превеликий збиток і безчестя для міста. Багато нобілів, обурившись відмовою Синьйорії, вирішили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що ті, озброєні, підійдуть до міста, а вони зі свого боку, щоб допомогти їм, візьмуться за зброю в місті. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч нападникам і нагнати такого страху на внутрішніх змовників, щоб ті не наважились взятися до зброї. Довелось і тим і тим відмовитися від свого наміру, нічого не добившись. Коли вигнанці пішли, у Флоренції порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всі добре знали, хто винні, жодна людина не насмілилася не те що звинуватити їх, ба навіть просто назвати. Тому вирішили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засіданні Ради кожен напише імена винних і таємно передасть свою записку капітанові. Отже, звинуватили месера Амеріго Донаті, месера Тегіайо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, та суддя в них був більш милостивий, ніж, можливо, заслуговував їхній злочин, і їм присудили тільки сплату штрафу.

Сум’яття, що виникло у Флоренції, коли бунтівники підійшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирішили, що надалі в кожному загоні буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньєра буде по два-три помічники, яких назвали пенноньєрами, і все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цілого загону, а якоїсь частини його, ця частина могла виступати під орудою свого командира. Далі сталося те, що зазвичай буває в усіх державах, коли нові події скасовують старі постанови і затверджують інші. Раніше склад Синьйорії оновлювався через певні проміжки часу. Тепер синьйори та їхні колеги, почуваючись достатньо сильними, змінили цей порядок, привласнивши право заздалегідь намічати нових членів на наступні сорок місяців. Записки з іменами заздалегідь дібраних членів Синьйорії складали в торбу і кожні два місяці витягали звідти. Але оскільки значна кількість громадян побоювалася, що їхні імена до торби не потрапили, довелось іще до закінчення сорока місяців додати нові імена. Так виник звичай заздалегідь добирати нових кандидатів на магістратури задовго до закінчення повноважень старих магістратів, як у самому місті, так і поза ним, і, отже, імена нових посадовців були відомі вже тоді, коли старі ще були при владі. Такий порядок обрання дістав потім назву «вибори за жеребом». Оскільки вміст торби оновлювали кожні три роки, а то й раз на п’ять років, здавалося, що в такий спосіб місто позбувається зайвих хвилювань і будь-якого приводу для розбрату, що виникав при зміні кожної магістратури через велику кількість осіб, які претендували на неї. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного іншого, але ніхто не помітив тих істотних недоліків, які приховувала ця не така вже значна перевага.

Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці ставляться до своєї волі, як вони доручають її захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, і вирішив, що, коли вони поставлять його при нагоді їхнім військовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його і своїм правителем. Він безперестанку нагадував їм про це, стверджуючи, що коли в місті не матиме тієї влади, яку вже має у війську, то йому не добитися покори, необхідної капітану військ. А оскільки флорентійці на це не йшли, він зі свого боку нічого не робив, гаячи час, який, натомість, використовував Каструччо, бо до нього підходили підкріплення, обіцяні Вісконті й іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він зібрався на силі, месер Раймондо, який раніше через свою лукавість не намагався його розгромити, тепер через нездатність свою не зміг навіть урятувати себе. Поки він повільно рухався вперед зі своїм військом, Каструччо напав на нього неподалік від Альтопашо і розгромив після жорстокої битви, у якій загинули або втрапили в полон багато флорентійських громадян і, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що він і заслуговував від флорентійців. Не злічити всіх лих, яких Флоренція зазнала від Каструччо після цієї його перемоги: він тільки те й робив, що грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо протягом кількох місяців мав змогу, не зустрічаючи опору, хазяйнувати зі своїм військом у володіннях флорентійців, які раді були хоча б тому, що вберегли місто.

І все ж не настільки вони занепали духом, щоб не готуватись, ідучи на будь-які витрати, до оборони, не споряджати нове військо, не посилати по допомогу до союзників. Однак цього всього було недостатньо для успішної протидії такому ворогу. Урешті-решт змушені були вони обрати своїм синьйором Карла, герцога Калабрійського, сина короля Роберта, щоб він погодивсь їх захистити, бо ці державці, звиклі самостійно правити у Флоренції, добивалися не дружби її, а покори. Карл, однак, у той час опікувався воєнними діями на Сицилії й не міг особисто прибути до Флоренції та прийняти владу, а тому послав туди француза Готьє, герцога Афінського, котрий як намісник свого синьйора захопив місто і почав призначати там посадовців на свій розсуд. Все ж поведінка його була цілком гідна, що навіть трохи суперечило його натурі, і він завоював загальне добре ставлення. Закінчивши свою сицилійську війну, Карл на чолі тисячі вершників прибув до Флоренції та ввійшов до неї в липні 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не міг безперешкодно спустошувати флорентійські землі. Проте добру славу, завойовану своїми діями за стінами міста, Карл невдовзі втратив власне у місті, якому довелося зазнати від друзів тих збитків, яких воно не зазнало від ворогів, бо Синьйорія нічого не могла вирішувати без згоди герцога, і той за один рік витиснув із міста чотириста тисяч флоринів, хоча за укладеною угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч: ці грошові побори він і його батько проводили у Флоренції мало не щодня. До цього лиха додались іще нові тривоги та нові вороги. Ломбардські ґібеліни настільки занепокоєні були появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті й інші ломбардські тирани грошима та обіцянками приманили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч папському бажанню імператором. Він удерся до Ломбардії, потім вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пізу і звідти, з награбованим добром, пішов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполітанське королівство, поспіхом покинув Флоренцію і залишив там намісником месера Філіппе да Саджінетто. Після того як імператор пішов із Пізи, Каструччо захопив її, але втратив Пістойю, яку в нього відняли флорентійці, змовившись із її жителями. Каструччо взяв у облогу це місто, причому з такою рішучістю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентійці допомогти Пістойї, нападаючи то на військо Каструччо, то на його володіння, не змогли вони ані силою, ані хитрістю змусити його відмовитися від своїх планів, так люто прагнув він покарати пістойців і перемогти Флоренцію. Пістойя змушена була визнати його зверхність, але перемога ця виявилася для нього настільки славною, наскільки й гіркою, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер. А оскільки доля зрідка дарує благо або уражає нещастям, не додавши і нового блага і нового лиха, то і сталося, що в Неаполі тоді ж помер Карл, герцог Калабрії й володар Флоренції. Отже, флорентійці, не чекавши того, майже водночас позбулись і влади одного, і страху перед іншим. Звільнившись, вони заходились упорядковувати правління: всі колишні ради було скасовано, а замість них запровадили дві нові: перша – з трьохсот членів, яких обирали тільки з пополанів, і друга – з двохсот п’ятдесяти і з грандів, і з пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.

Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходів проти папства: багато з них він утілив, але чимало з них і не мали успіху. Закінчилося тим, що з Рима він із ганьбою пішов і повернувся до Пізи, де вісімсот германських вершників, чи то чимось незадоволені, чи то через відсутність платні, повстали проти нього й укріпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно імператор вийшов із Пізи до Ломбардії, вони захопили Лукку, вигнавши звідти Франческо Кастракані, якого там залишив імператор. Розраховуючи мати з цієї здобичі користь, вони запропонували Флоренції купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, але флорентійці, за порадою месера Сімоне делла Тоза, на цю пропозицію не пристали. Таке рішення було б для нашого міста вельми корисним, якби флорентійці його дотримувались, але невдовзі їхні настрої змінилися, що і призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це місто мирно і за дуже гарну ціну, вони від нього відмовились, а коли захотіли його та готові були заплатити значно більше, було вже пізно. Ці справи також спричинили те, що Флоренція знову запровадила зміни в своєму управлінні, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч флоринів генуезець месер Герардіно Спінолі. Люди зазвичай не так поспішають узяти те, що їм легко дається, як спраглі того, до чого їм зась. Тільки-но стало відомо про угоду, укладену месером Герардіно, і про заплачену ним низьку ціну, як народ Флоренції запалився бажанням здобути Лукку, гніваючись і на себе, і на тих, хто радив відмовитися від покупки. Вирішивши будь-що забрати силою те, що відмовилися купити, він послав своє військо шарпати і грабувати луккські землі. Тим часом імператор пішов із Італії, а антипапу, за рішенням пізанців, відправили полоненим у Францію. Після смерті Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентійці між собою жили мирно, опікуючись тільки зовнішніми справами та ведучи приватні війни в Ломбардії через появу там Іоанна, короля чеського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасили новими будівлями та, за порадою Джотто, найвідомішого тоді художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище від звичайного, сталася повінь. Багато мостів і будівель було зруйновано, однак усе відновили, не шкодуючи сил і витрат.

Але 1340 року виникли нові причини для розбрату. Найвпливовіші громадяни мали два способи посилювати і зберігати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усіляко зменшувати під час жеребу кількість нових посадовців, аби жереб випадав завжди їм або їхнім друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителів і, отже, завжди користуватись їхньою прихильністю. Цей другий спосіб був для них таким важливим, що їм уже було замало двох ректорів і вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось їм провести третю людину – месера Якопо Габріеллі да Губбіо зі званням капітана варти й надати йому всю владу над іншими громадянами, і він, бажаючи вдовольнити правителів, творив усілякі несправедливості. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’єтро Барді й месер Бардо Фрескобальді, нобілі, а тому, природно, люди вельми зверхні, і вони не бажали терпіти, щоб якийсь чужинець ні з сього ні з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республіки, ображав їх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього і проти уряду, і в цьому заколоті взяли участь багато нобільських родів і дехто з пополанів, яким тиранія правителів була кісткою в горлі. Задум полягав у тому, щоб зібрати у своїх домівках достатню кількість озброєних людей і рано-вранці наступного дня, після урочистого поминання Всіх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокій душ своїх близьких, вбити капітана й головних членів уряду, а потім обрати нову Синьйорію та провести реформи в державі. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечні, їх зазвичай вельми докладно обговорюють і з утіленням не дуже-то поспішають, а тому заколоти, для здійснення яких потрібен час, переважно розкриваються. Один із заколотників, месер Андреа Барді, міркуючи про це, схильний був більше піддатися страху перед покаранням, аніж тішитися надією на помсту. Він розповів про заколот своєму зятю, Якопо Альберті, який видав усе пріорам, а ті попередили інших урядовців. Небезпека насувалася, бо день Усіх святих був не за горами, і от багато громадян, зібравшись у палаці та вважаючи, що зволікання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорія наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброї. Гонфалоньєром був Тальдо Валоні, а одним із членів Синьйорії Франческо Сальв’яті. З Барді вони були родичі, тож бити в дзвони їм аж ніяк не кортіло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ із будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, і ніколи з того нічого доброго не виходило, що розпалити пристрасті легко, а погасити важко і що краще буде, мабуть, спершу перевірити відомості про заколот і покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходів, ніж загрожувати добробуту Флоренції, вживши за простим доносом заходів надзвичайних. Ніхто не хотів цього слухати, членів Синьйорії погрозами та образами змусили бити у дзвони, і, зачувши їх, усі громадяни, озброївшись, збіглися на площу. Зі свого боку, Барді та Фрескобальді, бачачи, що задум їхній викрито, вирішили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброї, сподіваючись успішно захищатись у тій частині міста за річкою, де були їхні оселі. Вони укріпилися на мостах, оскільки розраховували на допомогу нобілів, що мешкали в контадо, та інших своїх друзів. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з їхнього кутка міста стали на захист Синьйорії. Оточені зусібіч заколотники очистили мости і відступили на вулицю, де жили Барді, як найзручнішу для захисту, і там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбіо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, і боячись смерті, так вжахнувся, що зовсім розгубивсь, і нічого не робив, оточений своєю озброєною охороною неподалік від Палацу Синьйорії. Але інші правителі, не настільки винні, виявляли разом з тим більше мужності, особливо подеста, на ймення месер Маффео деї Карраді. Він вирушив на місце бою, перейшов без найменшого страху міст Рубаконте просто під мечі людей Барді та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловіка цього так поважали через його високі моральні якості й інші достоїнства, що битва миттю припинилась і його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованості, засудив він їхній заколот, показав, яка небезпека їм загрожує, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав їм надію на те, що їх уважно вислухають і будуть до них поблажливими, пообіцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливість їхнього обурення до них поставилися з належним співчуттям. Повернувшись потім до синьйорів, він заходився переконувати їх, щоб вони не добивалися перемоги ціною крові своїх співгромадян і нікого не засуджували, не вислухавши. І діяв він настільки успішно, що Барді й Фрескобальді зі своїми вийшли з міста і вирушили безперешкодно в свої замки. Після цього народ роззброївся, і Синьйорія задовольнилася тим, що притягла до відповідальності лише тих членів родин Барді та Фрескобальді, які здійняли зброю. Щоб послабити їхню військову міць, у Барді викупили замки Мангона і Верніа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укріплені замки ближче ніж за двадцять миль від міста. За кілька місяців відтяли голову Стьатті Фрескобальді та ще багатьом членам цієї родини, оголошеним бунтівниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Барді й Фрескобальді. Як часто буває з людьми, що дедалі сильніше зловживають своєю владою та дедалі нахабнішими стають, вони, уже не задовольняючись одним капітаном варти, що дошкуляв усьому місту, призначили ще одного для інших земель Флоренції з особливо великими повноваженнями, щоб люди, які викликали у них підозру, не могли жити не тільки в місті, а й узагалі на території республіки. Так вони налаштували проти себе всіх нобілів, і ті готові були заради помсти й самі продатись, і місто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались із цієї нагоди дуже швидко.

Під час безперервної колотнечі, що роздирала Тоскану та Ломбардію, місто Лукка опинилося під владою Мастіно делла Скала, володаря Верони, який, хоча і зобов’язаний був, згідно з угодами, передати Лукку Флоренції, не зробив цього; він вважав, що, володіючи Пармою, може утримати також і Лукку, і тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентійці в союзі з Венецією повели проти нього таку нещадну війну, що він мало не втратив усі свої володіння. Однак єдиною вигодою, яку вони дістали, було задоволення від того, що вони погромили Мастіно, бо венеціанці, як усі, хто уклав союз зі слабшим, ніж вони, заволодівши Тревізо і Віченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренція залишилася ні з чим. Утім, за певний час Вісконті, герцоги Міланські, відняли у Мастіно Парму, і той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирішив продати її. Покупцями були Флоренція та Піза, і під час торгу пізанці зрозуміли, що флорентійці, як багатші, візьмуть у цій справі гору. Тоді вони вирішили захопити Лукку силою і за допомогою Вісконті взяли місто в облогу. Флорентійці все ж не відступились, уклали з Мастіно угоду, виплативши частину грошей готівкою, а на інші видавши зобов’язання, і послали трьох комісарів – Надо Ручеллаї, Джованні ді Бернардіно Медічі та Россо ді Річчардо Річчі – отримати у володіння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного міста, і військо Мастіно, що перебувало там, передало їм Лукку. Пізанці, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодіти містом, флорентійці ж намагалися змусити їх зняти облогу. Після досить тривалої війни, у якій флорентійці втратили свої гроші та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла під владу Пізи. Втрата цього міста, як завжди в таких випадках буває, викликала у флорентійському народі крайнє роздратування проти правителів держави, і їх паплюжили на всіх площах, звинувачуючи у скнарості й бездарності. Попервах вести війну доручили двадцяти громадянам, які призначили месера Малатеста да Ріміні капітаном війська. Він же вів воєнні дії і нерішуче, і невміло, а тому зібрання Двадцяти послало королю Робертові Неаполітанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренції Готьє, герцога Афінського, який (з волі неба, яке вже готувало майбутні лиха) прибув саме тоді, коли затія з Луккою остаточно провалилася. Зібрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирішило, що призначення нового воєначальника викличе у народі нові надії й або зовсім знищить, або значно притупить привід для нападу на неї. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афінському такі повноваження, щоб він міг успішніше захищати її, вона призначила його спершу зберігачем, а потім капітаном війська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволенні, а проте багато з них були тісно пов’язані з Готьє, коли він від імені Карла, герцога Калабрійського, керував Флоренцією. Тут вони і вирішили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я їхньої ненависті й що єдиний спосіб здолати народ, який завдав їм стільки образ, – це віддати його під владу правителя, який, добре знаючи достоїнства однієї з партій і розгнузданість другої, першу винагородить, а другу триматиме в узді. До цього треба додати і розрахунок на ті блага, які, безсумнівно, мали стати їхньою часткою як нагорода за їхнє сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таємно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обіцяючи допомагати йому всім, чим тільки зможуть. У цій справі до них приєдналися деякі пополанські родини, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі: зав’язлі в боргах і не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро і на те, що, віддавши в неволю батьківщину, вони позбудуться неволі, якою погрожували їм претензії кредиторів. Усі ці вмовляння розпалили в честолюбному серці герцога спрагу влади та могутності. Щоб уславитись як суворий правдолюбець і заслужити так симпатії низів, він затіяв судове переслідування тих, хто керував Луккською війною, стратив месерів Джованні Медічі, Надо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а багатьох інших засудив до вигнання або грошового штрафу.

Вироки ці дуже налякали всіх громадян середнього стану, а припали до душі тільки грандам і низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всі образи, завдані їм пополанами, другим – тому що їм від природи властиво радіти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями міста, його гучно славили за душевне благородство, і кожен публічно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зібрання Двадцяти щодня важило дедалі менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усі громадяни, прагнучи засвідчити свою прихильність до нього, зображували на фасадах своїх будинків його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозуміти членам Синьйорії, що переконаний у необхідності для блага держави дістати всю повноту влади і, оскільки все місто з цим згодне, сподівається, що й Синьорія не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всі вони, почувши цю вимогу, відчули велике хвилювання і, попри ясне усвідомлення того, що їм загрожує небезпека, відповіли одностайною рішучою відмовою, щоб не зрадити батьківщині. Герцог, бажаючи постати в очах усіх особливо прихильним до віри та загального блага, обрав місцем свого перебування монастир братів-міноритів Санта Кроче. Вирішивши, що час уже здійснити підступний свій задум, він звелів читати всюди заклик до народу зібратися завтра перед ним на площі Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорію ще більше, ніж попередні його дії, і вона об’єдналася з тими громадянами, яких вважала найбільш відданими батьківщині та свободі. Добре усвідомлюючи сили герцога, вони вирішили тільки умовляти його та спробувати, якщо опір уже неможливий, переконати його відмовитися від задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кілька членів Синьорії вирушили до герцога, і один із них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потім за указом вашим про всенародні збори, бо нам здається безсумнівним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотіли вам дати законним порядком. Ми аж ніяк не маємо наміру силою опиратися вашим задумам, ми тільки хочемо, щоб ви зрозуміли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираєтеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про наші поради та про ті, зовсім протилежні, які дають вам люди, стурбовані не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба місто, яке завжди жило вільно, бо влада, яку ми колись вручали неаполітанським королям, означала співдружність, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означає для такого міста і як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолає, час не зітре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, які сили будуть потрібні, щоб тримати таке місто в рабстві. Тих, що ви отримаєте ззовні, буде недостатньо, а внутрішнім ви довіритися не зможете, бо нинішні ваші прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зі своими недругами, відразу ж шукатимуть способів знищити вас, аби залишитися в панівному становищі. Низи, яким ви зараз довіряєте, змінюються за найменшої зміни обставин, тож будь-якої миті все місто може перетворитися на вашого ворога, згубивши і себе, і вас. Ліків проти цієї біди немає, бо убезпечити своє панування можуть лише володарі, у котрих мало ворогів, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточує тебе зусібіч, не може бути безпеки, бо не знаєш, звідки загрожує удар, а, побоюючись усіх, не можна довіряти нікому. Намагаючись позбутися загрози, тільки посилюєш небезпеку, бо всі скривджені розпалюються ще більшою ворожнечею і ще лютіше готові мститися. Немає сумніву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охоплені нею в багатьох містах жителі, що ніколи самі не відчули її смаку, але любили її з пам’яті, залишеної їхніми батьками, і, якщо їм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали її з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навіть цієї пам’яті не заповідали їм батьки, вона вічно живе в громадських будівлях, у місцях, де вершили справи посадовці, в усіх зовнішніх ознаках вільних установ, у всьому, що прагнуть на ділі пізнати всі громадяни. Що саме розраховуєте ви зробити, аби врівноважити солодкість вільного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинішній лад? Ні, нічого такого не вдасться вам здійснити, навіть якби ви приєднали до цієї держави всю Тоскану і щодня поверталися до цього міста після перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не їхньою славою, і громадяни Флоренції придбали б не підданих, а товаришів по рабству, що ще глибше занурювало б їх у рабський стан. І навіть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спілкуванні, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вільно, і будь-які закови стискають його. До того ж правління насильницьке несумісне з добрим правителем, і неминуче трапиться, що вони або уподібняться один до одного, або одне знищить інше. Тому у вас є лише один вибір: або правити цим містом, застосовуючи найбільш крайні засоби насильства, для чого доволі часто недостатньо буває фортець, збройної варти, зовнішніх союзників, або задовольнятися тією владою, якою ми вас наділили, до чого ми вас і закликаємо, нагадуючи вам, що єдина міцна влада – та, яку люди визнають за своєю доброю волею. Не прагніть в осліпленні честолюбством становища, в якому не зможете міцно утвердитись і з якого вам не можна буде піднятися вище і де, отже, ви приречені на падіння на превелике ваше і наше нещастя».