Історія Флоренції. Державець

Отже, напруга дедалі зростала, і от сталося так, що значна кількість членів роду Черкі та роду Донаті зустрілися на одному похороні. Між ними почалася сварка, незабаром бійка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всі розійшлися по домівках, Черкі вирішили напасти на Донаті й рушили на них великим натовпом, та завдяки відвазі месера Корсо були відбиті й майже всі поранені. Усе місто озброїлося, Синьйорія та закони були безсилі перед шаленством знаті, а найрозумніші та найдоброчесніші громадяни жили в постійному страху. У Донаті та їхніх прибічників було більше причин для всіляких побоювань, бо вони були слабші, і от, аби залагодити їхню справу, месер Корсо порадився з іншими очільниками чорних і з капітанами ґвельфської партії, і вони вирішили, вважаючи, що це приборкає білих, просити папу прислати до Флоренції якого-небудь принца королівської крові, щоб він привів до ладу державу. Супротивна партія доповіла пріорам про ці збори й ухвалене на них рішення, зобразивши його як заколот проти народної волі. Оскільки обидві партії були озброєні, Синьйорія, що осміліла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодішніх її членів, вирішила озброїти народ Флоренції, до якого приєдналося багато жителів контадо. Отже, глави супротивних партій змушені були скласти зброю, після чого месера Корсо Донаті й багатьох із чорних було вигнано. Щоб засвідчити свою неупередженість, Синьйорія вигнала також декого з білих, які, проте, невдовзі повернулися до міста під тим чи іншим поважним приводом.

Месер Корсо і його прибічники, впевнені в тому, що папа на їхньому боці, вирушили до Рима і переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворі перебував тоді Карл Валуа, брат короля Франції, проїздом на Сицилію, куди його покликав неаполітанський король. І папа, на прохання флорентійських вигнанців, вирішив, що буде цілком доречним послати Карла до Флоренції в очікуванні, поки не настане пора року, сприятлива для морської подорожі. Карл прибув туди, і, хоча білі, які правили містом, ставилися до нього з підозрою, як до ватажка ґвельфів і посланця папи, вони все ж не тільки не насмілилися перешкоджати його приїзду, але навіть, прагнучи добитись його прихильності, дали йому право розпоряджатись у місті, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це викликало в народі підозру – чи не зазіхає він на волю Флоренції, – і от усі сховались у своїх будинках, готові вийти звідти зі зброєю, ледве Карл щось учинить. Черкі й глави партії білих, що певний час очолювали республіку, своєю зверхністю викликали до себе загальну ворожість. З цієї причини месер Корсо та інші вигнанці з партії чорних сміливо намірились повернутися до Флоренції, бо були до того ж впевнені, що Карл і капітани ґвельфської партії на їхньому боці. Попри те, що все населення міста побоювалося Карла і тому було озброєне, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі значної кількості своїх друзів безперешкодно ввійшли в місто. І хоча багато людей спонукали месера Вері Черкі вийти зі зброєю їм назустріч, він відмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентійському народу, який і мусить приборкати зухвальців. Однак сталося зовсім інше: замість покарати чорних народ охоче прийняв їх, і самому месеру Вері довелося заради порятунку тікати. Бо месер Корсо, ввірвавшись у місто через ворота Пінті, закріпивсь у Сан П’єтро Маджоре неподалік від свого будинку, а потім, коли до нього почали прибувати його друзі й багато пополанів, що прагнули змін, насамперед звільнив усіх, хто сидів у тюрмі за державні й кримінальні злочини. Він примусив синьйорів повернутись у свої будинки вже як приватних осіб, влаштував вибори нової Синьйорії, тільки з пополанів і прибічників чорних, які протягом п’яти днів громили будинки найвідоміших членів партії білих. Черкі та інші очільники цієї партії, бачачи, що принц Карл і більша частина народу проти них, утекли з міста й закріпились у своїх замках. Спочатку вони не хотіли дослухатися до порад папи, та тепер були змушені звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замість помирити флорентійців між собою приніс у місто лише нові чвари. Тоді папа знову послав до Флоренції легатом своїм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення між домами Черкі й Донаті, закріпивши його новими шлюбами. Та оскільки легат на додачу захотів, щоб білих допустили до влади, а чорні на це не погодилися, він поїхав із Флоренції надзвичайно незадоволений і розгніваний, наклавши на місто за непокору інтердикт.

Отже, у Флоренції мусили уживатися тепер обидві партії, і обидві були незадоволені: чорні – тим, що вороги їхні повернулись і могли знову знищити їх і відняти у них владу, білі – тим, що все ж так і не мають ані влади, ані шани. До цих неминучих приводів для роздратування і підозр додались іще нові образи. Месер Нікколо Черкі вирушив із багатьма друзями в свої заміські маєтки, і поблизу Понте ад Аффріко на нього напав Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бій був надзвичайно жорстокий і закінчився для обох сторін плачевно, бо месера Нікколо було в ній убито, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця подія знову спричинила сум’яття в усьому місті, але, хоча чорні були в ній більш винні, правителі взяли їх під захист. Не встигли ще ухвалити рішення у цій справі, як викрили заколот, влаштований білими і месером П’єро Ферранте, одним із баронів принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи від Черкі до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи підроблені Донаті, які розраховували за їхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них після смерті месера Нікколо. Однак усіх Черкі та їхніх прибічників із партії білих, а серед них і поета Данте, було засуджено до вигнання, майно їхнє було конфісковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урізнобіч разом із багатьма ґібелінами, що приєдналися до них, шукаючи собі нових справ і нової долі. Карл, натомість, виконавши те, навіщо його послали у Флоренцію, повернувся до папи, щоб потім взятися втілювати свої плани на Сицилії. Але там він виявився не мудрішим і не кращим, ніж у Флоренції, тож, втративши більшість своїх людей, із ганьбою повернувся до Франції.

Після того як Карл відбув із Флоренції, життя в ній було мирним. Не знаходив спокою тільки месер Корсо, бо здавалося йому, що він не має в республіці належної шани: при владі перебували пополани, і, на його думку, республікою правили особи набагато менш значні, аніж він. Через такі почуття він вирішив приховати за добрими намірами свої недостойні душевні прагнення. Він зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи їх у розтраті громадських грошей на особисті потреби й вимагаючи їх викрити і покарати. Ці звинувачення підтримувалися тими, хто поділяв його бажання, а також значною кількістю тих, хто не знав, але вірив, що месер Корсо надихається виключно любов’ю до батьківщини. Однак обмовлені месером Корсо громадяни, спираючись на довіру та любов до них народу, всіляко захищалися. Розбрат цей поглибився настільки, що, коли законні засоби нападу і захисту виявилися недостатніми, дійшло до збройних сутичок. На одному боці були месер Корсо з єпископом Флорентійським месером Лоттьєрі, багатьма грандами та деякими пополанами, на іншому – члени Синьйорії та більша частина народу, тож майже в усьому місті спалахували безперервні сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, і от усі жителі Лукки поспішили до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню настав спокій, безлад припинився, народ зберіг свої закони і волю, та не став переслідувати винних у розбраті. До папи дійшли відомості про колотнечу у Флоренції, і, щоб покінчити з ними, він послав туди своїм легатом месера Нікколао да Прато. Широко відомий завдяки своєму становищу, вченості й порядності, він одразу ж викликав до себе таку довіру, що легко добився у Флоренції права встановити на свій розсуд спосіб правління. Походячи з ґібелінського роду, він прагнув повернути до міста вигнанців. Однак насамперед він намагався завоювати симпатії народу, а для цього відновив колишнє, поділене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанів і послабило грандів. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, він вирішив ужити заходів для повернення вигнанців. Брався він до цієї справи і так, і так, але нічого не виходило, і врешті-решт люди при владі почали ставитися до нього з такою підозрою, що він, розгніваний, був змушений покинути Флоренцію та повернутися до папського двору. Флоренція ж лишилась, як і раніше, у чварах, до того ж іще й під інтердиктом. Роздирали місто не тільки ці чвари, а ще й ворожнеча між пополанами і грандами, ґібелінами і ґвельфами, білими і чорними. Усе місто було озброєне, і всюди спалахували сутички, бо від’їзд легата не сподобався всім, хто хотів повернення вигнанців. Першими почали розбрат Медічі і Джуньї, які були заодно з легатом і вимагали повернення заколотників. Тож сутички точилися майже в усіх кварталах міста.

До всіх лих додалась іще й пожежа. Спершу загорілось у Орто Сан Мікеле, у будинку Абаті, потім вогонь перекинувся на будинки Капонсаккі, які згоріли дощенту разом із будинками Маччі, Ам’єрі, Тоски, Чіпріані, Ламберті, Кавальканті й усім Новим ринком. Потім вогонь шугонув до брами Санта Марія, яка теж тоді вщент згоріла, і, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардіні, Пульчі, Амідеї і Лукардезі та ще стільки інших, що згорілих будівель нарахували понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково під час однієї із сутичок. Та дехто стверджував, що місто підпалив Нері Абаті, пріор Сан П’єтро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинів: бачачи, що народ тільки й робить, що б’ється, він, мовляв, вирішив учинити таку мерзенність, із якою люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, він підпалив будинок своїх родичів, де його злочину ніхто не подумав би завадити. Так у липні 1304 року Флоренція і стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донаті не брав до рук зброї, вважаючи, що так йому значно простіше буде стати посередником між обома сторонами, коли, втомившись, нарешті, від своїх боїв, вони захочуть помиритися. Вони й справді припинили збройні сутички, але більше від пересиченості заподіяним злом, ніж від прагнення до миру та злагоди. Закінчилось усе тим, що заколотників не повернули, і партія, що підтримувала їх, вийшла з боротьби послабленою.

Папський легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові сутички у Флоренції, взявся переконувати папу, що, коли він хоче об’єднати Флоренцію, йому необхідно викликати до себе дванадцять найвідоміших її громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде і зовсім знищити. Папа дослухався до цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, виконали його наказ. Ледве вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив вигнанцям, що головних ватажків у місті немає і настав саме час повертатися. Тоді вигнанці, об’єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через іще недобудовані мури до міста і досягли площі Сан Джованні. Гідне зауваги, що ті, хто щойно боровся за повернення вигнанців, коли вони, беззбройні, благали пустити їх на батьківщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлись і силою хочуть проникнути до міста. Бо для цих громадян спільна справа виявилася важливішою за особисті схильності, й вони, об’єднавшись із усім народом, змусили заколотників піти геть. Заколотникам, натомість, не вдалося досягнути своєї мети, тому що частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не захотіли чекати месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу їм забезпечить не стільки сила, скільки стрімкість напору. У таких справах узагалі нерідко трапляється, що від зволікання втрачаєш сприятливий момент, а від надзвичайної швидкості не встигаєш зібратися на силі. Після втечі заколотників Флоренція знову повернулася до колишніх чвар. Щоб відняти владу в родини Кавальканті, народ силоміць відібрав у них стародавнє володіння їхнього роду, замок Стінке, що стояв у Валь-ді-Греве. Оскільки всі захоплені в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеної нещодавно тюрми, цій новій будівлі дали назву замка, яка збереглася до сьогодні. Потім люди, які були при владі в республіці, відновили народні загони і видали цим загонам, що раніше збиралися під прапорами цехів, нові прапори. Начальники цих загонів почали називатися гонфалоньєрами компаній і колегами синьйорів: вони мали допомагати Синьйорії в разі будь-якого розбрату зброєю, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом із гонфалоньєрами мусив стримувати нахабство грандів. Тим часом помер папа, і месер Корсо разом із іншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б і далі мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у місті нові чвари. Прагнучи популярності, він завжди висловлював думки, протилежні тим, яких дотримувалися правителі, і, щоб мати дедалі більшу довіру народу, завжди був на тому боці, куди тягнуло народ. Тому він виявлявся головним, коли виникали розбіжності або починались які-небудь виступи, і до нього звертались усі, хто хотів добитися чогось незвичайного. Через це його ненавиділи багато найшанованіших громадян, і ненависть ця посилилась до того, що в партії чорних почався розкол, бо месера Корсо підтримували сила і вплив приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистість його була оточена таким ореолом могутності, що всі його боялись. І от, щоб позбавити його симпатій народу, було застосовано найбільш відповідний для цього засіб: поширили чутки, що він замислив установити тиранію, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настільки його спосіб життя відрізнявся від притаманного приватній особі. Думка ця ще зміцнилася, коли він узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка ґібелінів і білих, людини вельми впливової в Тоскані.

Цей шлюб, тільки-но про нього стало відомо, додав мужності супротивникам месера Корсо, які й підняли проти нього зброю. З тієї самої причини народ не тільки не захотів захищати його, а й переважно приєднався до його ворогів. Супротивників його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні та месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми прибічниками та більшістю народу зібрались, озброєні, біля Палацу синьйорії, з постановою якої месеру П’єро Бранка, капітану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що він за допомогою Угуччоне збирається встановити тиранію. Потім його закликали постати перед судом і заочно засудили як заколотника. Між обвинуваченням і вироком минуло не більше ніж дві години. Після того як вирок було винесено, члени Синьйорії в супроводі народних загонів, які йшли під своїми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсім не злякався ні того, що друзі покинули його напризволяще, ні вироку, ні влади синьйорів, ні численності ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись протриматись у ній, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким він послав. Довкола його будинку і на прилеглих вулицях зведено було барикади, які його озброєні прибічники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозі був захопити. Бій усе-таки був вельми кривавий, з обох сторін було багато вбитих і поранених. Тоді народ, бачачи, що на відкритій місцевості йому нічого не досягти, захопив сусідні з оселею Корсо будинки, пробив мури і вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який він і не подумав. Месер Корсо, бачачи, що він оточений зусібіч, і не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирішив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом із Герардо Бордоні загін найсміливіших і найвідданіших своїх друзів, він раптом напав на ворогів, із боєм прорвався крізь їхні ряди та вибрався з міста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслідували, і на березі Аффріко Герардо загинув під ударами Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали і захопили вершники-каталонці, які перебували на службі у Синьйорії. Та коли його везли назад у Флоренцію, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-переможців і зазнати приниження, зіскочив із коня, впав на землю і був заколотий одним із тих, хто його віз; тіло його підняли ченці Сан Сальві й поховали без будь-якої шани. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і багато чим добрим, і багато чим поганим, і якби душу його менше тривожили пристрасті, то й пам’ять про нього була б більш славною.

Та він заслуговує на те, щоб його ймення було серед найвидатніших громадян нашого міста. Щоправда, неспокійний характер його змусив і батьківщину, і партію, до якої він належав, забути про його заслуги, і цей неспокійний характер приніс йому смерть, а батьківщині й партії – чимало лиха. Угуччоне, який спішив на допомогу зятю, дізнався в Ремолі про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумівши, що допомогти він йому тепер ніяк не зможе і тільки зашкодить самому собі, не принісши користі зятю, він повернувся назад.

Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренції панував мир до того дня, коли стало відомо, що імператор Генріх увійшов до Італії зі всіма флорентійськими заколотниками, яким він обіцяв повернення на батьківщину. Тут люди при владі вирішили, що краще було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхню кількість. Тому вирішили повернути всіх заколотників, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнанні лишилися більшість ґібелінів і дехто з партії білих, а серед них Данте Аліг’єрі, сини месера Вері Черкі та Джано делла Белла. Окрім того, Синьйорія відправила до короля Роберта Неаполітанського послів із проханням про допомогу. Зробити його своїм союзником їм не вдалося, тоді вони передали йому на п’ять років владу над містом, для того щоб він захистив їх як своїх підданих. Увійшовши до Італії, імператор обрав шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирішивши потім підкорити флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу й Ареццо і розташувався зі своїм військом поряд із монастирем Сан Сальві, за милю від міста. Там він безуспішно простояв п’ятдесят днів, утратив надію скинути правління, що було в місті, і вирушив до Пізи, де домовився з Фрідріхом, королем Сицилії, про спільне завоювання королівства Неаполітанського. Він рушив зі своїм військом у похід, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.

Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодів Пізою, а потім Луккою, куди його впустила ґібелінська партія, і за допомогою цих міст завдавав сусідам надзвичайно великих збитків. Бажаючи убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П’єро очолити їхні війська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою міць і, діючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно і Валь-д’-Ньєволе. Коли ж він обложив Монтекатіні, флорентійці вирішили, що слід допомогти цьому місту, щоб вогонь не знищив усю їхню країну. Зібравши досить значні сили, вони проникли у Валь-ді-Ньєволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавій битві вони зазнали поразки, П’єро, брат короля Роберта, загинув, і навіть тіла його знайти не змогли, а з ним полягли понад дві тисячі людей. Але й Угуччоне перемога дісталася дуже і дуже нелегко: він утратив одного зі своїх синів і багатьох воєначальників. Після цієї поразки флорентійці укріпили навколо міста всі поселення, а король Роберт послав їм як капітана їхнього війська графа д’Андріа, прозваного графом Новелло. Та через його поведінку, а може, просто тому, що власне у природі флорентійців бути незадоволеними будь-яким становищем і мати розбіжності з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і ворогів короля. Главами ворожих угруповань були месер Сімоне делла Тоза, родина Магалотті та ще деякі пополани – в уряді вони мали більшість. Вони всіляко намагалися добитись, аби по воєначальників і солдатів послали спершу до Франції, потім до Германії, щоб мати можливість вигнати з Флоренції графа, котрий правив містом від імені короля. Однак їм у цьому не пощастило, і вони нічого не досягли. Проте своїх задумів вони не полишили і, не маючи змоги знайти потрібну людину у Франції чи в Германії, знайшли її в Губбіо. Вигнавши з Флоренції графа, вони викликали Ландо да Губбіо на посаду екзекутора, чи барджелло, і надали йому необмежену владу над усіма громадянами. Людиною він був жадібною і лютою. З великим загоном озброєних людей він обійшов усю округу, вбиваючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Нахабство його дійшло до того, що він заходився карбувати фальшиву монету від імені Флорентійської республіки, і ніхто не насміливсь опиратися цьому – таку владу він здобув через розбрат у Флоренції. Воістину велике і нещасне місто: ні пам’ять про колишні чвари, ні страх перед Угуччоне, ні могутність короля не могли згуртувати його, і перебувало воно тепер у найгіршому становищі; зовні його розоряв Угуччоне, а всередині мучив Ландо да Губбіо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибічників були родини нобілів і багатих пополанів, усе ґвельфи. Однак держава була в руках їхніх супротивників, і їм було б надзвичайно небезпечно відкрито заявляти про свої почуття. Вирішивши, однак, скинути таку мерзенну тиранію, вони таємно написали королю Роберту з проханням призначити його намісником у Флоренції графа Гвідо да Баттіфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не насмілилась опиратися цьому, бо граф уславився своїми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорія та гонфалоньєри компаній були на боці Ландо і його партії. Поки Флоренцію роздирали всі ці події, у ній зупинилася проїздом дочка германського короля Альберта, яка їхала до свого чоловіка, сина короля Роберта – Карла. Друзі короля віддали їй велику шану і гірко скаржилися на становище, у якому опинилося місто, а також на Ландо та його прибічників. Діяли вони так майстерно, що до від’їзду принцеси завдяки її особистому посередництву та посланням короля ворожі сторони у Флоренції помирились, а Ландо позбавили влади і відіслали назад у Губбіо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентійців. Під час встановлення нового правління Синьйорія ще на три роки подовжила верховні повноваження короля, а оскільки в її складі було вже семеро прибічників Ландо, його поповнили шістьма новими членами з друзів короля. Так протягом певного часу Синьйорія складалась із тринадцяти членів, але згодом кількість синьйорів було знову зведено до сімох, як у давнину.

У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, який був до того звичайним громадянином Лукки, став її синьйором. Цей молодик, сповнений нестримної енергії та сміливості, у найкоротший термін став главою всіх тосканських ґібелінів. З цієї причини флорентійці, припинивши на кілька років свої громадянські чвари, почали міркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч їхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як їм від нього захиститися. Для того щоб Синьйорія могла ухвалювати мудріші рішення й діяти більш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради і згоди яких синьйори не могли ухвалити жодної важливої постанови. За цей час збіг термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало саме собі правителем, повернулося до звичного свого ладу зі звичними керівниками та магістратами, а внутрішній його згоді сприяв великий страх перед Каструччо. Останній, натомість, після численних воєнних дій проти володарів Луніджани взяв у облогу Прато. Флорентійці вирішили стати на захист цього міста, замкнули свої крамниці й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячі піхотинців і тисяча п’ятсот вершників. Аби послабити Каструччо та посилити своє військо, синьйори вирішили, що кожен ґвельф-бунтівник, який захищатиме Прато, дістане після закінчення воєнних дій право повернутися на батьківщину. На заклик цей відгукнулися чотири тисячі бунтівників. Численність цього війська і швидкість, із якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, він відступив до Лукки. І тут, у флорентійському таборі, між нобілями і пополанами знову виникли суперечності. Пополани хотіли переслідувати Каструччо і, продовжуючи війну, покінчити з ним. Нобілі ж вважали, що слід повертатися, бо досить уже того, що Флоренція в небезпеці через захист Прато. Звісно, казали вони, зробити це було необхідно, але тепер, коли досягли цілі, не треба спокушати долю і ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскільки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорію, але там виникли такі самі суперечності. Коли про це стало відомо в місті, на площі вийшов народ, який заходився відкрито погрожувати грандам, унаслідок чого злякані нобілі поступились. Однак рішення продовжувати війну виявилося пізнім і неодностайним, ворог, натомість, устиг безперешкодно відійти до Лукки.