Право на вбивство

Кирило Карпов (на вигляд не старший за двадцять п’ять років) отетеріло витріщився на слідчого. З-під густих чорних брів на Скляра дивилася пара майже чорних очей. Перший підозрюваний (а такий статус у Скляра отримували всі, хто так чи інакше мав зв’язок із жертвою) виявився викладачем філософії в університеті Водного господарства та природокористування. Або, як в народі його називали, Водніка.

Скляр не вперше дивувався тому, яке враження часом можуть справляти деякі люди. Чоловік перед ним мало скидався на викладача вишу – смаглявий красень, яким, без сумнівів, цікавиться чимало жінок. Таких, як він, сучасна мода називає ламберсексуалами[23] – борода, вуса та підкачане тіло, мов у дроворуба. Тільки от Єгор завжди сумнівався в розумових здібностях чоловіків, які за собою доглядали більше, ніж жінки. На руках у хлопця Скляр помітив акуратний манікюр, навіть поверхня нігтів вкрита прозорим лаком. «Цікаво, педикюр він теж робить у салоні?» На безіменному пальці лівої руки красувався золотий перстень.

Одяг (однозначно дорожчий за всю його місячну зарплатню) – чорні джинси та молочного кольору кофтина з V-подібним вирізом на грудях, що сексуально підкреслювала м’язи. Чорні туфлі не менш дорогі та якісні. У правому вусі золота сережка. Засмага – з солярію. Єдине, що псувало зовнішність хлопця, – низький зріст (орієнтовно метр сімдесят). Навіть красиві широкі плечі не могли врятувати зовнішність хлопця від цього недоліку. Поряд зі Скляром викладач скидався на карлика.

«Де він на це все бере гроші?»

– Ви що, мене в чомусь підозрюєте? – запинаючись, промовив Карпов.

«Переляк у поєднанні з обуренням – багато про що говорить».

Із сусідньої аудиторії вивалила група студентів, пройшла повз, голосно обговорюючи початок завтрашнього карантину. Ще мить – і з кафедри філософії (де Єгор і знайшов свого свідка) вийшли викладачі. Дві жінки років сорока в потворних окулярах зупинилися неподалік, ледь ковзнувши поглядом по Карпову та його гостеві. Вони стиха про щось балакали, та по напруженій поставі Скляр безпомилково визначив: дослухаються.

Єгор подумки усміхнувся: «Цікавість вбила кицьку».

З початком перерви в коридорі стало надто гамірно й двом чоловікам довелося пошукати спокійнішого місця. Колеги Карпова з досадою подивилися їм вслід, розуміючи, що намір дізнатися, що до чого, провалився. Врешті поліцейському та його свідку вдалося більш-менш усамітнитися, відійшовши в кінець довгого коридору до вікна.

– То де ви були, ви так і не відповіли? – суворо промовив Єгор. Слідчий сканував кращого приятеля Павелкова очима, намагаючись вирахувати, чи йому казатимуть правду.

– Вдома, – стенув той плечима.

Він не отримав відповіді, яка б підтвердила чи спростувала його підозри. Та воно й не потрібно: чіпкий погляд поліцейського сказав все за свого власника.

– Хто може це підтвердити?

– Ніхто. Я сам живу. Я весь день перевіряв контрольні студентів і писав дисертацію.

Хлопець дивився на Єгора знизу вверх, і подумки Скляр кепкував з цього переляканого Дон Жуана. А ще, його страшенно цікавило, чого той боїться.

– Але я не вбивав Андрюху. Навіщо мені це? – затараторив, у той час, як Скляр продовжував безмовно дивитися на нього.

Єгор відповів не відразу.

– Коли ви востаннє бачили його? – нарешті поцікавився слідчий.

– Минулого тижня, – Карпову відлягло, коли слідчий нарешті заговорив.

Мовчанка поліцейського лякала значно більше.

– Точніше.

– На позаминулих вихідних. У неділю. Зустрілися випити пиво.

Карпов хотів щось додати, та раптом запнувся. Скляр запам’ятав цю паузу.

– Де ви були? Де пили пиво?

– У Броварні на Грушевського.

– У його машині знайдено ваші відбитки.

Насправді поліція поки що змогла встановити лише одну з трьох осіб, чиї відбитки знайшли в машині. І вони належали не Карпову. Та Єгор вирішив піти ва-банк.

– І чого б це? – іронічно поцікавився Карпов. – Ми з ним приятелювали. Я неодноразово їздив з ним у його автівці.

– Ви сварилися з ним останнім часом? Мали якісь конфлікти?

– Та н-ні. Ми ніколи не сварилися, ми ж приятелювали, – стенув плечима чоловік.

Сунув руки до кишені, проте майже відразу вийняв та схрестив на грудях.

«Схрещені руки – захисна реакція. Чого ти боїшся, га?»

Скляр мовчки вдивлявся в обличчя хлопця. Ось доглянута борода чорного кольору, вуса, почервонілі від хвилювання щоки, налякані очі… Суб’єкт не витримав погляду Скляра й відвів очі. Лише на мить, проте слідчому цілком достатньо: від нього щось приховують.

– Брешете, – відрізав Скляр і пильніше вдивився в обличчя викладача вишу.

Карпов запнувся на пів слові. Хлопець із роззявленим від подиву ротом глянув на слідчого. Хтось зі студентів із ним привітався, він відсторонено відповів, заледве повернувши голову. Три студентки побіжно (але з цікавістю) оглянули рудого невідомого та свого викладача й зайшли до вбиральні, що була зовсім поряд. За ними з гуркотом зачинилися двері.

– Не брешу. За кого ви мене маєте? – обурився Карпов. – Ви приходите до мене на роботу, у мій робочий час і звинувачуєте в невідь-чόму, не маючи при цьому жодних доказів! Яке ви маєте на це право?

Скляр мовчав, лиш уважно спостерігав, як приятель Павелкова, сам того не усвідомлюючи, видає себе з головою. У хлопця аж слина з рота вилітала. На бороді лишилося кілька дрібних краплинок, на губі – біла піна, і Скляр відчув, що його зараз знудить. Гучний дзвінок – заклик на пару – перервав тираду Карпова.

– Мені потрібно йти. Я не витрачаю свій час на порожню балаканину на роботі.

Не чекаючи дозволу, Карпов зробив кілька кроків у бік кафедри. З туалету вийшли троє дівчат, з якими він мало не зіштовхнувся, знову кинули зацікавлені погляди на двох чоловіків і пішли до аудиторії. Єгор відчув приємний запах парфумів, що линув від котроїсь із них.

– Оксано! – гукнув Карпов, – пара у двісті двадцять восьмій?

– Так, Кириле Миколайовичу.

Єгор помітив у її руках журнал. «Староста», – вмить збагнув.

– Шановний! – кинув Карпову навздогін Скляр.

Той знехотя озирнувся.

– А я вам і не казав, що звинувачую вас у вбивстві. Чому раптом ви так подумали? – Єгор підійшов, став впритул. – Я сказав, що не вірю в те, що ви з ним не мали конфліктів.

Двоє чоловіків дивилися один на одного. Слідчий зацікавлено спостерігав, як змінюється вираз обличчя Кирила Карпова: злість перетворилася на розгубленість. Він більше нічого не сказав, мовчки попрямував на кафедру.

– Зайдете сьогодні в міськвідділ – у вас візьмуть відбитки, – кинув навздогін Єгор.

Карпов різко озирнувся, та від подиву не промовив і слова: слідчий зблефував, коли заявив, що вони мають його відбитки! Скляр лиш глузливо посміхнувся.

Довжелезний коридор поволі порожнів: студенти та викладачі розбрідалися по аудиторіях. За дві хвилини все стихло, лиш де-не-де чулися кроки тих, хто ще не встигнув добігти до місця призначення.

За кілька хвилин з кафедри філософії знову вийшов Карпов. У руках він тримав стос паперів (очевидно, реферати) і темного кольору папку. Йшов він понуро, опустивши плечі. Взявшись за ручку дверей аудиторії (вони були лиш за два метри від кафедри), чоловік спинився, немов щось відчув. Озирнувся.

На нього мовчки витріщався слідчий, з яким щойно так безглуздо завершилася розмова.

Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 16:35

Скляр втомлено посміхнувся. Він знав, що знайде Кир’яха тут. Якщо його немає в кабінеті (але колеги при цьому запевняють, що той у міськвідділі), то, скоріше за все, він курить на вулиці.

– Я не буду гасити цигарку, – попередив Кир’ях, щойно помітив Єгора.

Єгор тільки байдуже махнув рукою. Обоє відійшли подалі від входу. Оперативник випустив дим з рота й тільки після цього заявив:

– Чув, що сталося. Ти хоч не посварися з Михайловичем, – порадив, маючи на увазі керівництво. – А Гусейнову можеш натовкти пиву. Покличеш – допоможу, – посміхнувся.

Єгор виглядав блідим і ніби ще більш худим (хоч куди ще більше білості та худорлявості?). Сьогодні Гусейнов офіційно передав одну зі своїх нових справ Єгорові – якийсь грабіж. Скляр і без того не знав, за що хапатися.

– Що робитимеш?

Скляр знизав плечима:

– А в мене є якийсь вибір? – нарешті озвався. – Я тільки не розумію, як Гусейнову вдалося відкараскатися від цього розслідування.

Кир’ях зробив глибоку затяжку – примружуючись від задоволення – і врешті викинув сигарету до смітника. Вирішив не дражнити Єгора – тόму й без того не легко.

– Єгоре, ти мов маленький, їй Богу. Ти що, Антона не знаєш? Пішов до керівництва – як завжди, з виразом на обличчі «Пошкодуйте мене, я такий нещасний» – і вуаля – справу віддають тобі, – розвів руками оперативник. – Він тебе ще з часів стажування в Харкові ненавидить. Він же ж так хотів поїхати туди.

Примечания