– Ти хоч спав сьогодні?
– Трохи, – коротко сповістив Скляр, повертаючись до реальності.
Озирнувся й втомлено усміхнувся Жені.
Він страшенно любив оці ранкові хвилини перед початком робочого дня, коли ні Гочмановського, ні Гусейнова в кабінеті ще не було. Натомість вони з Кир’яхом пили каву й балакали на різні теми. Інколи до них приєднувався Войтюк, проте сьогодні оперативник телефоном повідомив, що запізниться через проблеми з донькою.
– Єгоре, так не можна, – відпив оперативник своєї кави. Від задоволення він заплющив очі, насолоджуючись новим, донедавна незнаним смаком. – Де ти купив цю каву? Я такої смачної ще не куштував.
– Не скажу. Це буде моєю таємницею, – широко усміхнувся Скляр.
– Радий, коли ти усміхаєшся. Це так рідко буває, Єгоре.
Скляр зітхнув, врешті всівся на своє місце навпроти оперативника. Взяв до рук своє горня й сьорбнув кави. Гарячий напій робив його пробудження швидшим та приємнішим. Як і минулої ночі, він зміг заснути під ранок, тож тепер почувався розбитим.
– Ти ознайомився з тим, що знайшов Войтюк? – Єгор кивнув на аркуш А4, який йому вчора ввечері приніс молодий оперативник.
У кишені куртки Єгор носив його згорнутим у кілька разів, тож тепер папір виглядав зім’ятим.
Женя зовсім не здивувався, що Скляр проігнорував його останнє зауваження. Єгор рідко говорив про власні проблеми.
– Ознайомився, – кивнув Кир’ях, відставляючи каву подалі й зосереджуючись на роботі. За свій майже тридцятирічний стаж оперативника він привчився миттєво перемикатися з розслабленого стану в робочий і навпаки. – Не надто багато, але і не мало, як то кажуть. Принаймні хоч щось. Вчора ми взагалі навіть не знали, хто наш вбитий і чим займався. А що ти вчора довідався?
Скляр відмахнувся:
– Не надто багато. Скидається на те, що дівчини в нього немає й що жив він доволі нудно: жодних гулянок вдома, друзі навідувалися не надто часто. Один із сусідів прийде сьогодні на тринадцяту, щоб скласти фоторобот приятеля, якого він час від часу бачив з Павелківом. Необхідно встановити його особу.
– А що на роботі розповіли?
– Ні-чо-го, – промовив по складах одне з найнеулюбленіших слів на службі. – Працював сумлінно, у конфлікти не вступав, з усіма в гарних відносинах, проте друзів на роботі не мав. За словами колег, мав дівчину (таку собі Юлю), з якою давно розійшовся. Останнім часом найбільше спілкувався з університетським приятелем, та вони не мають його контактів. Ім’я Кирило. Думаю, це той самий, про кого згадував сусід жертви.
– Гм… не так уже й нічого, – звів брови оперативник. – Кращий приятель вбитого – нова ниточка, яка може навіть і до розв’язки привести. Хтозна, може, справа виявиться банальною: два приятелі щось не поділили. Наприклад, дівчину.
Єгор знуджено зітхнув і відсторонено подивився у вікно. Думки його блукали деінде: на відміну від Кир’яха Скляр частенько грішив тим, що переймався особистими питаннями на робочому місці. Кир’ях не вперше спостерігав за пригніченістю Скляра, проте вирішив не допитуватися – «захоче, сам розповість». На його превеликий подив, оце «захоче» настало дуже швидко.
– Я так довго не витримаю, Жень, – Єгор затулив обличчя руками, відтак з силою потер очі й чоло. – Мене ці постійні перевірки скоро доконають.
Скляр не надто полюбляв дослухатися до наказів керівництва, часто проводячи розслідування на свій розсуд. Завдяки репутації кмітливого й цілеспрямованого слідчого йому багато пробачали. Аж до поїздки в Харків.
– Я задовбався скніти в цьому вузенькому кабінетику, де завжди купа людей, галасу й все заставлено, – він підняв зі столу й приречено кинув назад пакунок з речовими доказами, – ось цим всім. Я хочу займатися розслідуваннями. По-справжньому ними займатися.
– Ти займаєшся, – Кир’ях спробував хоч якось підбадьорити.
Він прекрасно знав, що має на увазі Єгор, проте не бачив жодної можливості допомогти.
– Ти ж чудово розумієш, про що я.
Двері кабінету відчинилися, Єгор приречено звів погляд, очікуючи побачити, як сюди заходить Гусейнов чи Гочмановський. Проте то лише зазирнув один з оперативників, шукаючи Войтюка. Єгор з полегшенням зітхнув.
– Він буде на дев’яту, донька захворіла, – пояснив Скляр і не без задоволення подивився, як колега зачиняє двері з протилежного боку.
Попри те, що побоювання не втілилися, серце в нього стислося: все одно обоє слідчих скоро прийдуть, а відтак почнеться новий марудний день на службі.
– Єгоре, ти слідчий. Такі твої обов’язки: сидіти тут і виконувати більше паперової роботи. Це ми з Льошею бігаємо містом.
– Ніколи не хотів бути слідчим – пішов на повідку батька. Мені більше до смаку оперативна робота.
– Я помітив це, – усміхнувся старший колега й прочистив горло. – І, я тобі скажу, у тебе це чудово виходить. Якщо тобі так це подобається, спробуй змінити посаду. Хтозна, можливо, вийде, – стенув плечима Женя.
Двері кабінету вкотре відчинилися, і цього разу Єгорові не пощастило. На роботу врешті дістався не лише Гочмановський, а й Гусейнов. Обидва слідчі зайшли до кабінету, обговорюючи початок карантину. Гочмановський відразу всівся за свій стіл. Сьогодні він виглядав бадьоріше, ніж вчора: на відміну від Єгора добре виспався. Гусейнов, своєю чергою, кинув барсетку на завалений паперами стіл і відразу кудись вийшов. Цей, як завжди, прийшов на службу незачесаний, у пом’ятому несвіжому одязі, запиленому взутті й із невдоволеним виразом обличчя. Педант до мозку кісток, Єгор ніколи не міг збагнути логіки Гусейнова в питанні особистої гігієни.
Та зараз проблема неохайності колеги мало привернула увагу Скляра. Слідчий вкляк. Ніколи до цього моменту Єгор не помічав такої очевидної речі. Лише зараз Скляр збагнув, що кожен його ранок на службі починається практично однаково: він приходить раніше за своїх колег, п’є каву (інколи з Кир’яхом, обговорюючи робочі питання), відтак кілька хвилин по восьмій заходять Гусейнов та Гочмановський.
«Гусейнов відразу кудись йде, а Гочмановський заварює собі каву. На відміну від Гочмановського Гусейнов свою ранкову порцію кави п’є завжди о дев’ятій».
«У мене вкотре день бабака»[18], – з жахом усвідомив Єгор, і йому зненацька забракло повітря.
* * *Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 08:45
– То що з тією нічною стріляниною? Нічого не чув? – почухав свого гладкого живота Нагай. У руках він тримав папери, які Гусейнов щойно дав йому для вивчення.
Від оперативника Тараса Нагая пахло кавою, і це нагадало Гусейнову, що час і себе потішити, як по-модному це називає Скляр, американо. У животі забурчало: він, як завжди не снідав.
– Ні, нічого, – похитав головою, хоч насправді прекрасно знав, чим все завершилося.
Вночі біля стрип-клубу почалася бійка, що переросла в стрілянину. Поліції вдалося відразу затримати лише одного стрільця, а вже під ранок впіймали й другого. Обоє виявилися під дією наркотиків. За попередньою інформацією, амфетаміну.
Наразі Гусейнова більше турбувала справа, яку йому щойно доручили розслідувати. Нутром слідчий відчув, що новий грабіж – справжнісінький висяк. Усередині все кипіло від почуття несправедливості: ну чому найважчі справи завжди дістаються саме йому? Чому саме до нього таке незаслужене ставлення?
З сусіднього кабінету вийшов Скляр і кудись швидко попрямував. Скоріше за все, зустріти свідка чи понятого[19].
– Ходить тут, такий модний і самовпевнений, – кивнув вбік Єгора Гусейнов.
– Йому можна, – зітхнув Нагай, – він хороший слідчий.
– Був би хорошим слідчим, не поставив би під загрозу життя колеги. Це серйозна помилка, його б мали звільнити. Якби не татко, давно б вилетів звідси. Ти можеш уявити? Йому довірили поїхати на курси від закордонних колег – єдиному слідчому з усіх нас – а він все так спаплюжив! Осоромив наш міськвідділ перед усією Україною та ще й перед канадцями! А, між іншим, тоді мав їхати я. Я б ніколи не дозволив статися тому, що дозволив собі він.
Нагай задумливо кивав. Він добре пам’ятав той ажіотаж, що почався, коли в міськвідділі оголосили конкурс на поїздку до Харкова. До колишньої столиці з’їхалися правоохоронці з усієї країни. Гусейнов звідкись дізнався про заплановане масштабне навчання ще до оголошення конкурсу, тож уже в перший день його заява, резюме та мотиваційний лист лежали в кабінеті керівництва. До останнього Антон був певен, що поїде саме він – навіть збиратися потроху почав. Тільки от не так сталося, як гадалося. Єгор, завжди на своїй хвилі, занурений у роботу, дізнався про конкурс мало не в останній день. Нагай і досі бачив, як загорілися очі Скляра. Слідчий подав потрібні документи в той самий день. І, якщо по правді, Тарас Нагай ні на мить не засумнівався, що перевагу нададуть саме Єгору. Не через батька. Через його компетентність. Нагай тоді й сам хотів поїхати, та навіть не подав свою кандидатуру. Хто б його обрав?
– І на тебе визвірився, – ніби здалеку почув голос Гусейнова Нагай. – Ні за що.
Оперативник відволікся від спогадів і подивився на колегу. Відразу зрозумів про що йдеться. Йому досі неприємно було згадувати конфлікт, що виник якось між ним та Єгором: Тарас справді припустився помилки, він дуже шкодував про це. Проте Єгор виявився з тих, хто дуже неохоче пробачають. Відтоді співпраця Скляра та Нагая звелася до мінімуму.
– Ну… – протягнув Тарас. Йому приємним був захист Гусейнова (зменшувало почуття провини), – я таки справді налажав. Ми б значно швидше впіймали вбивцю, якби я ретельно перевірив всю інформацію.
Гусейнов гмикнув:
– Тарасе, Єгор примусив тебе повірити, що ти винен. Хай там як, а порівняно з його промахом, твій – незначний.
Нагай замислився. З Гусейновим важко було не погодитися: через Скляра мало не загинув працівник поліції. Таки правда, Єгор «облажався» набагато більше, ніж свого часу він.
* * *Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 09:45
Льоша Войтюк з цікавістю спостерігав за роботою криміналістів. Один із них (його оперативник бачив вперше за весь час своєї служби у Рівне) вивчав сірий Daewoo Lanos на наявність відбитків пальців. Чоловік пенсійного віку скрупульозно обстежував кожен сантиметр автівки, час від часу бурмочучи щось собі під ніс. Його сива голова то з’являлася з вікна, то знову ховалася всередину. Поряд з авто він лишив розкладеною свою валізку з усіма необхідними для його роботи засобами. Саме зараз він щось дістав із неї й повернувся до Lanos.
Льоша пошукав очима кінолога. Чолов’яга міцної статури (але дуже низького зросту) разом із німецькою вівчаркою вивчав прилеглу територію.
Оперативник на повні груди вдихнув свіжого повітря й голосно видихнув.
– Насолоджуєшся весняним ранком? – усміхнувся Кир’ях, підходячи ближче.
Щойно старшого колегу привезли на місце події патрульні. Кир’ях обережно ступав болотом – позавчора пройшов рясний дощ, і тут, у лісі, земля не встигла добре висохнути. Войтюк з усмішкою на обличчі спостерігав, як оперативник намагається дійти, не замазавши взуття.
– Не старайся, Жень, це нереально, – кивком голови вказав на свої кросівки, які з білих перетворилися на біло-коричневі.
– Привіт, – врешті підійшов ближче Кир’ях і потиснув руку Льоші. – Що тут?
– Ну, тепер ми можемо з певністю казати, що нашого нового жмуріка Андрія Павелкова вбили не через бажання заволодіти його ТЗ[20]. Судячи з усього, авто намагалися тут заховати, – Войтюк обвів поглядом територію й врешті вказав на ще одну автівку – власники її пів години тому подзвонили до поліції сповістити про знахідку. Двоє літніх чоловіків сиділи в салоні й тихо балакали.
– Ну і що ці двоє тут робили?
– На рибалку приїхали. Там, – Льоша витягнув праворуч свою довгу худу руку, – знаходиться непогане озеро. Сам інколи з кумом сюди приїжджаю рибалити.
– Навіщо ховати машину там, де її швидко знайдуть? – замислився Кир’ях.
– Ну, у мене тільки один варіант, – Войтюк знову із задоволенням вдихнув пахучого лісового повітря, примружуючи очі. Сьогодні його донька почувалася набагато краще, і від цього настрій його значно поліпшився. У вухах і досі лунав радісний сміх Злати, коли він вранці привіз її до батьків (школи зачинили на карантин, тож сімейною радою одноголосно було вирішено в робочий час залишати малу в дідусів та бабусь). Таня нарешті змогла піти на роботу, а він – зі спокійним серцем на службу. – Наш вбивця не знає цієї місцевості.
– Отже, не місцевий, – замислено промовив Кир’ях. – Не рівненський.
– Не рівненський або просто не рибак. Відтак не знав про озеро й вважав, що тут машину довго не знайдуть. Врешті-решт звідси озера не видно. Заїхав машиною сюди, залишив ТЗ і пішов, – Льоша стенув плечима.
– Звідси до міста доволі далеко. Хочеш сказати, він пішки пішов?
Войтюк звів брови.
– Більше слідів машин тут поки не знайшли, – Войтюк провів Кир’яха по території, вказуючи на відбитки на землі. – Натомість є сліди невідомої особи. Судячи з розмірів, це чоловік. Хоча напевне сказати важко – все розмите. Якби земля не була вологою, ми б отримали щось більш чітке.
– Та ми тут нічого не отримаємо, – розчаровано проказав старший оперативник. – Не бачу жодного чіткого сліду. Це можуть бути як жіночі, так і чоловічі сліди.
– Думаєш, вбивця жінка? – здивувався Льоша.
– Чисто теоретично, звісно, можливо, проте не думаю, що жінці б вдалося вбити здорового міцного хлопця, заховати його тіло, а потім ще й машину. Надто якось все складно.
– Є відбитки! – несподівано вигукнув експерт. Чоловік просунув крізь вікно машини свою напівлису голову й тріумфально подивився на оперативників. – Ба більше, ми ще й ДНК матимемо, – криміналіст вийшов з машини, у правій руці він тримав пінцет і дивився на нього так, немов ця річ як мінімум золота.
Рибалки витріщалися на нього з нерозумінням, а от оперативники відразу збагнули: пінцетом той тримає волосину, яку здаля побачити неможливо.
– Супер. Якщо є ДНК та відбитки, впораємося швидко, – зрадів Кир’ях.
* * *Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 10:59
– А ти хіба не маєш зараз відсипатися? – усміхнувся Єгор.
– А ти хіба не маєш зараз спілкуватися з понятими? – парирувала патрульна, коли несподівано зустріла його в холі.
Жінка теж широко усміхнулася.
Вона саме прийшла до колеги Єгора, теж слідчого, аби розповісти про нічний інцидент, що трапився на околиці міста цієї ночі. Її екіпаж першим опинився на місці події – знайшли обгорілий труп чоловіка. За попередньою інформацією, автівка загорілася через коротке замикання. Власник не встигнув врятуватися.
Замість відповіді Єгор ніби ненароком роздивився в коридорі, відтак взяв її за лікоть та повів до виходу з міськвідділу. Він помітив її кілька хвилин тому з вікна свого кабінету: балакала з колегою на подвір’ї. Не довго думаючи, Єгор спустився вниз – саме вчасно, щоб перестріти її до того, як вона загубиться в темному коридорі сірої поліцейської будівлі.
У холі, як завжди в цей час, було чимало людей – переважно патрульні та порушники, яких вони сюди привезли. Власта привіталася з двома хлопцями з іншої роти. Відтак вони з Єгором пройшли через турнікет-вертушку, на них ніхто майже не звернув уваги.
– Єгоре, у мене тут зустріч по роботі, – вона ніяк не могла второпати, куди він її тягне.
Скляр не відповів, тільки звів на неї розчарований погляд.
– Я думав, ти вільна. У тебе сьогодні вихідний.
– І оце я б просто так у свій вихідний припхалася до міськвідділу? Та ще й у той час, коли мала б спати після нічної. Що трапилося? – заінтриговано допитувалася патрульна, коли вони вийшли на вулицю. – Ти мені можеш сказати, куди ми йдемо? У мене таке враження, що ти зібрався мене викрасти.
– Дуже смішно, ха-ха, – буркнув Скляр, все ще тягнучи її за лікоть.
Слідчий йшов так швидко, що їй мало не доводилося за ним бігти.
Скляр озирнувся на чийсь голос – то Гусейнов балакав з Нагаєм. Про що саме, звідси Єгор не чув, та вирішив відразу пришвидшитися, поки його не помітили. Власта простежила за поглядом Скляра й теж побачила Гусейнова. Слідчий відпустив її руку й вирвався вперед настільки, що їй довелося наздоганяти. Власта зрештою збагнула, що Єгор прямує до Toyota Prius, який належав патрульним поліцейським, і впевненіше пішла за ним.
– Типу, вони не помітять твоєї відсутності в кабінеті, – сказала, коли сіла за Єгором у машину.
Невиспана після зміни, Власта почувалася страшенно виснаженою. Пів години тому вона випила допіо[21], та воно не надто допомогло. А ще Артем – вони вранці посварилися.
Єгор гмикнув і відмахнувся:
– Я це розумію. Просто не хочеться ловити на собі ці погляди з-під лоба.
– Єгоре, ти перебільшуєш. Не так вже погано вони до тебе ставляться.
– Не перебільшую, – кисло заявив Скляр. – І взагалі, я більше не можу стирчати в тому маленькому вузенькому кабінетику, – поскаржився Єгор.
– Ми за тією адресою, що ви просили? – поцікавився патрульний за кермом.
Хлопець не без задоволення розжовував гумку, у той час, як салоном ширився свіжий м’ятний аромат. Його напарник тим часом балакав з командиром роти телефоном. З цими хлопцями Власта не була знайома.
– За тією, – кивнув Скляр. – Тільки зачекайте кілька хвилин. Дама з нами не їде, – Єгор звів на Власту запитальний погляд.
– Єгоре, зараз одинадцята. Я вже мала б бути в кабінеті Кулика.
Скляр скривився:
– Почекає.
Єгор обережно пошукав поглядом Гусейнова та Нагая – саме вчасно, щоб помітити, як слідчий та оперативник заходять до міськвідділу. Скляр голосно зітхнув та заплющив очі: подалі від міськвідділу йому дихалося легше. І тепер нарешті він може зосередитися на роботі. Кир’ях нещодавно відзвітував: експерти нині перевіряли знайдені в машині Павелкова відбитки. Єгор був майже певен, що хлопця вбив хтось із друзів чи знайомих: звична річ. За таких обставин він сподівався швидко розкрити злочин.
– До речі, я тобі розповідала, що буду тут сьогодні зранку.
Єгор здивовано подивився на неї, відірвавшись від думок про розслідування.
– Вибач, я забув. Думав, ти вільна. Думав, ти до мене прийшла в гості, – лукаво усміхнувся, та попри це очі його лишалися сумними.
Власта замислилася. Розсіяність для Скляра – останнім часом звичне явище.
– Єгоре, помирися з нею.
– Що? Ти про кого?
– Єгоре, ти прекрасно розумієш, про кого, – усміхнулася.
Скляр звів погляд на патрульних – ті обговорювали робочі моменти.
– Власто, ми з нею вже рік не те що не спілкувалися. Ми навіть не бачилися.
– І що?
– Що? Вона мене вже забула. У неї цілком може бути хтось інший.
Єгор пригадав нове фото, яке Таня зовсім недавно виклала в інстаграмі, і все всередині знову стиснулося. Хотілося кричати, від безвиході його кинуло в жар, легені стислися. Слідчий опустив вікно й вдихнув холодного повітря. Патрульний за кермом байдуже озирнувся, відчувши прохолоду, і відразу повернувся до розмови з напарником.
– Єгоре, я ж бачу, як ти переживаєш. Навіть коли хтось просто вимовляє ім’я «Таня», ти відразу супишся. Ну принаймні поговори з нею. Зустріньтеся. Кави разом випийте. Це ж ні до чого не зобов’язує.
– Власто, я не збираюся зараз обговорювати особисті питання, – процідив роздратовано Скляр, поглядаючи на патрульних. Йому аж ніяк не хотілося, щоб цю розмову хтось слухав. – Та й взагалі не маю наміру будь з ким обговорювати своє життя.
– Як хочеш, – зітхнула вона.
* * *Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 11:15
На вайбер надійшло сповіщення. Не відкриваючи його, Єгор прочитав повідомлення від Світлани – запитувала, коли дочекається від нього дзвінка. Єгор зітхнув і вирішив відписати пізніше.
Слідчий підвів голову, почувши чиюсь бесіду. То проходили повз жінка середнього віку з хлопцем-підлітком. Мама та син, запідозрив Єгор. За інтонацією Скляр зрозумів, що вона давала якість настанови хлопакові, але той не мав жодного бажання дослухатися. Єгор знову зосередився на екрані мобільного.
Ще пів години тому Єгор мав неочікуване натхнення приєднатися до допитів, які в цей момент проводили колеги. Спілкуватися з усіма підряд мешканцями будинку жертви (і усіх прилеглих будинків) – марудно, Скляр по можливості це уникав. Інша річ – проводити бесіду з тими, хто безпосередньо пов’язаний зі справою. Але не сьогодні. Сьогодні – усе, що завгодно, тільки б не сидіти в кабінеті поряд з Гусейновим та Гочмановським.
Та не так сталося, як гадалося. Після згадки про Таню натхнення накивало п’ятами в невідомому напрямку. Він страшенно картав себе за слабкодухість, та нічого не міг вдіяти. Зараз Єгор всівся на лавку на Бродвеї[22] (перед цим переконавшись, що вона не брудна) й віддався потоку думок, паралельно проглядаючи інстаграм Тані.
Єгор провів пальцем по обличчю дівчини. Зі світлини на нього дивилися такі рідні колись очі. Щоки його й досі палали від роздратування – він ненавидів поради, що стосувалися особистого життя. Та що там – Єгор усі поради терпіти не міг.
Внизу екрану з’явилося сповіщення. Скляр байдуже торкнувся пальцем червоної позначки – виявилося, що в нього черговий фоловер. Цього разу якийсь магазин меблів. Реальних знайомих у цій соціальній мережі він мав надзвичайно мало. Надто через те, що ніколи не афішував своєї там присутності. Ба більше, слідчий ще не виклав тут жодної світлини (і не мав наміру цього робити). Єдина мета створення профілю – спостерігати за новинами в житті Тані. Відколи вони розійшлися, зазирання сюди стало, немов ритуалом. І попри це, йому й досі не вдалося дізнатися, чи зустрічається з кимось дівчина. Питати він не мав кого – усі їхні спільні знайомі насправді були друзями Тані. У своїх знайомствах Єгор обмежувався суто колегами.
Та й то, з більшістю він ніколи не мав особливого бажання спілкуватися.
Ще з інституту Скляр зажив слави відлюдька. А дехто навіть звинувачував його у зверхності. За цієї причини слідчий ніколи не мав багато друзів. Ні в Луцьку, де він пропрацював більшу частину своєї кар’єри, ні тут, у Рівному. Коли, перебуваючи пів року тому в Харкові, Єгор припустився помилки у веденні справи, почалося службове розслідування. Чимало заздрісників сповнилося надії, що його звільнять. На Єгора налетів такий шквал критики (переважно незаслуженої), що Скляр і сам вірив – доведеться піти зі служби.
Чутки про те, що відбувається, дійшли до батька – колишнього слідчого, надто шанованого, аби хтось дозволив собі його ігнорувати. Попри категоричну Єгорову відмову прийняти допомогу, він потурбувався про те, щоб від сина відчепилися. Єдине, що для батька було неможливим (та й для будь-кого іншого), – змусити всіх заздрісників стулити писки. Тож тепер Єгор жив в умовах постійних доносів та контролю з боку керівництва та колег.
«До біса все!» – Єгор вийшов з інстаграму й пошукав у телефоні значок «Нотатки».
Усі важливі нюанси розслідувань Єгор завжди занотовував у смартфоні – у той час, як інші колеги досі користувалися блокнотами. Кир’ях взагалі примудрився відкопати записник, які були популярні в дев’яності, якщо не у вісімдесяті. Сторінки блокноту виявилися пожовклими, і Єгор підозрював, що той справді завалявся в оперативника ще з давніх часів. Єгор ніяк не міг збагнути: навіщо мати смартфон (фактично мінікомп’ютер) і при цьому користуватися ним лише для дзвінків та соцмереж? Сам же Скляр обожнював все сучасне. Щоправда, грошей у нього на таку техніку бракувало, тож слідчий обмежувався тим, що спостерігав за новинками за допомогою інтернету.
Скляр перечитав усю наявну інформацію по справі Павелкова. Відтак передивився фото. Нічого нового не зауваживши, вийшов з програмки й байдуже роздивився навколо. Люди проходили повз, не звертаючи на нього особливої уваги. Дехто носив захисні маски. Від завтра – у країні карантин на два тижні. Усе зачиняється, людей по можливості переводять працювати з дому. Тільки от поліції це аж ніяк не стосується.
Силою волі Єгор переборов бажання вкотре зайти в інстаграм і передивитися профіль Тані. Як правило, таке залипання тривало довго, час йшов, а робота (якої й без того по самі вінця) стояла на місці. Скляр змирився з власною долею, підвівся й попрямував на зупинку, щоб повернутися до своєї в’язниці – кабінетику в міськвідділу.
Смартфон видав характерний звук сповіщення у вайбері, Єгор апатично розблокував екран, очікуючи побачити там повідомлення по роботі – він вже давно не чекав сповіщень від Тані. То Войтюк надіслав важливу інформацію: номер телефону, місце роботи та адресу кращого приятеля загиблого.
«Справа поволі просувається», – втішився Єгор.
Єгор різко зупинився, розвернувся в протилежний бік і рішуче попрямував до іншої зупинки.
* * *Рівне. Вівторок, 17 березня 2020 року. 12:05
– Де ви були п’ятнадцятого та в ніч з п’ятнадцятого на шістнадцяте березня? – ошелешив своїм запитанням Єгор.