Історiя фiлософii. Античнiсть та Середньовiччя
Collective work
Коли у первiсноi людини з’явилась можливiсть думати не тiльки про виживання, вона замислилася про те, для чого вона прийшла в цей свiт i хто створив усе, що ii оточуе, – саме тодi, можна стверджувати, i народилася фiлософiя як така.
За первинною етимологiею термiн «фiлософiя» означае «любов до знання». Людина завжди хотiла знати: Чи е в цьому свiтi справедливiсть? Чому потрiбно страждати? Чи iснуе життя пiсля смертi? Що таке душа i де вона перебувае? Що таке iстина?
Можна продовжувати цей перелiк безкiнечно: усе це фiлософськi питання, i не потрiбно бути професором фiлософii, щоб iх ставити. Вони цiкавлять кожного з нас, бо фiлософiя передусiм допомагае нам призвичаiтися до абстрактного мислення.
Історiя фiлософii розпочинаеться з грекiв. Саме iхня думка утворила простiр мислення захiдного свiту, й лише зрозумiвши, як розмiрковували греки, ми зможемо збагнути, в який спосiб розвивалося мислення протягом наступних майже трьох тисячолiть.
Наше видання знайомить читача з розвитком фiлософii вiд Античностi до Середньовiччя, висвiтлюючи тiсний зв’язок фiлософськоi думки Сократа, Платона, Арiстотеля з формуванням поглядiв таких представникiв середньовiчноi фiлософii, як Альберт Великий, Тома Аквiнський, Роджер Бекон та iншi.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Умберто Эко
Історiя фiлософii. Античнiсть та Середньовiччя
© EM Publishers SRL, 2014
© О. В. Сминтина, О. А. Юдiн, Ю. В. Григоренко, Д. Ю. Кондакова, переклад украiнською, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
Чому фiлософiя? Умберто Еко
Що таке фiлософiя
Хоча термiн «фiлософiя» за первинною етимологiею й означае «любов до знання», з’ясувати, що таке фiлософiя, е справою нелегкою, оскiльки значення цього слова змiнювалося протягом столiть. У Стародавнiй Грецii класичного перiоду вважалося, що людина починае фiлософствувати (як говорив Арiстотель) у вiдповiдь на диво, що сталося. Утiм, вони реагували на диво, ставлячи запитання: «Хто створив усе, що нас оточуе?» (питання цiлком фiлософське, до того ж притаманне всiм релiгiям) або ж цiкавлячись, «чому у всiх жуйних е роги, а у верблюда iх немае», й саме на такого роду питання намагався знайти вiдповiдь Арiстотель. Однак сьогоднi ми у подiбних пошуках покладаемося на науковi дослiдження, а не на фiлософiю.
І хоча нинi походження та природу жуйних тварин мае пояснювати наука, й вона може стверджувати, що вони е продуктом природноi еволюцii, залишаеться суто фiлософське питання, на яке ми й донинi даемо дуже рiзнi вiдповiдi: «Навiть якщо жуйнi тварини були результатом природноi еволюцii, чи iснуе якийсь розумний задум, що встановив закони природи, за якими цi тварини еволюцiонували саме таким чином (тобто за яким кожен бик, що народжуеться у будь-який час та у будь-якому мiсцi, мае роги)?». Цiлком зрозумiло, це питання е черговою формою проблеми iснування (або не-iснування) Бога. Наука може сказати, що для пояснення походження всесвiту та життя не е необхiдним припускати наявнiсть iх творця, але вона не може продемонструвати, що Бога немае так само, як не може довести, що вiн iснуе, – попри те, що ще в Середньовiччi Тома Аквiнський вважав, що розум може пiдкрiпити вiру, та розробив п’ять доказiв (фiлософських) iснування Бога. Однак згодом Кант стверджував, що подiбний спосiб доказiв не е логiчно обгрунтованим й iснування Бога може бути доведено лише на пiдставi моральних постулатiв. Саме таким чином фiлософiя зазiхае на царину науки, продовжуючи пхати (так би мовити) скрiзь свого носа.
Отже, можна стверджувати, що вiд часiв Античностi до наших днiв людство делегувало науцi право вiдповiдi на певнi запитання. Однак iснують й iншi питання, вiдповiдi на котрi в науки немае (наприклад, що таке благо та справедливiсть, чи iснуе модель держави, кращоi за iншi, чому iснують зло та смерть тощо), i вони е предметом дослiдження фiлософii. Хтось навiть сказав, що фiлософiя е дисциплiною, яка займаеться питаннями, якi не мають вiдповiдi.
Це утрируване визначення. Справдi, iснують питання, на якi немае вiдповiдi, але вони е й у науковому просторi. Вiзьмемо, наприклад, питання про те, яке з непарних чисел найбiльше: цiею проблемою опiкуеться наука математика, й воно належить до того ii рiвня, котрий ми визначимо як фiлософiя математики. Отже, фiлософiя займаеться скорiше тими питаннями, на якi iншi дисциплiни не знаходять вiдповiдi, як-от: «Що означае «iснувати»?». Є рiзниця мiж твердженням «я е» в розумiннi «я iсную» або «собаки е ссавцями» та висловом типу «я був народжений у певному роцi» або запитанням, якою е погода. Отже, чи вiдрiзняються причини, через якi ми сприймаемо iдеi про те, що прямий кут мае дев’яносто градусiв, а всi люди смертнi? Якщо я вважаю, що собаки справдi належать до ссавцiв, зараз дощить, волхви вiдвiдали новонародженого Ісуса, Наполеон помер на островi Святоi Єлени, а прямий кут мае дев’яносто градусi – чи всi цi моi переконання е «правильними» в одному й тому самому сенсi? Й що таке iстина? Не те, щоб цi питання не мають вiдповiдей, насправдi вiдповiдей на них дуже багато, й iснують рiзнi визначення iстинностi.
Найкритичнiшим фiлософським питанням, iмовiрно, було та залишаеться: «Чому iснуе дещо бiльше, нiж нiщо?».
Можливо, усе це складнi питання, й хтось вважае, що фiлософи марно витрачають час, ставлячи питання такого роду. Втiм, уявiмо собi пригнiченого стражданнями або хворобами безталанника, який запитуе: «Чого я народився? Чи не могли моi батьки не приводити мене в цiй свiт?». Цей бiдося говорить про дещо суттеве для нього, i навiть якщо й займаеться фiлософiею, то не усвiдомлюючи цього, так само як знаменитий персонаж Мольера нiколи не пiдозрював, що говорить прозою.
А ось й iншi, типово фiлософськi, запитання, якi ставлять перед собою пересiчнi люди: Чи е в цьому свiтi справедливiсть? Чому потрiбно страждати? Чи iснуе життя пiсля смертi, в якому моi страждання будуть вiддяченi? Моя кохана здаеться менi гарнiшою за iнших, але що означае «гарна»? Що краще: коли всi е рiвними або коли кожному воздасться по його чеснотах? Прямий кут мае дев’яносто градусiв, i я в це вiрю. Втiм, якщо так само iстинним е те, що всi люди смертнi, то чи достатнiм буде зустрiти лише одного безсмертного, аби ця вiра розвiялася? Якщо з лiтаючоi тарiлки на Землю зiйдуть iнопланетяни, чи будуть вони теж уважати, що прямий кут становить дев’яносто градусiв? Проте хто сказав, що прямий кут дорiвнюе дев’яноста градусам? Якi тварини мають душу? А в мене вона е? Що таке душа? І де вона перебувае? І що таке пам’ять, адже якщо хтось зовсiм втрачае пам’ять, здаеться, нiби вiн також бiльше не мае душi. Чому я плачу над тим, як розгортаються подii в романах, хоча знаю, що iхнi дiйовi особи вигаданi? Чи не краще розбагатiти, вiдправивши до бiса всiх навколо, нiж жити, як альтруiсти? Менi говорять, що свиня розумнiша за собаку, але чому тодi менi подобаеться ходити на прогулянку iз собакою? Це залежить вiд дружби, вiд кохання, вiд iдентичностi? Але що таке дружба, кохання, iдентичнiсть? Чому я вважаю, що особа, в яку я закоханий, е найдосконалiшою серед усiх, тодi як чи не закохався б я в якусь iншу, живи я в iншому мiстi або працюй в iншому офiсi? У чому полягае рiзниця мiж переконанням шляхом доведення математичноi iстини (наприклад, теореми Пiфагора) та вмовлянням когось (наприклад, проголосувати за ту чи iншу партiю)? Якщо доведення теореми здаеться «рацiональним», то переконання проголосувати залежить вiд «iррацiонального» вибору? Або вiд вибору суто «розважливого»? Доведення теореми не торкаеться почуттiв, тодi як рiшення проголосувати грунтуеться також на вiданнi переваги, на почуттях, на емоцiях. Отже, тодi я маю бiльш довiряти геометрам (технiкам), нiж полiтикам? У чому полягае вiдмiннiсть мiж розумом, iнтелектом, переконаннями, вiдданням переваги та вибором за звичкою? Наскiльки наше тiло заважае нашому мозку?
Можна продовжувати безкiнечно: усе це фiлософськi питання, i не потрiбно бути професором фiлософii, щоб iх ставити. Фiлософськi питання цiкавлять кожного з нас.
Звiсно ж, ви можете вирiшити, що всi цi запитання перебувають поза часом i можна собi спокiйно жити, розважаючись, заробляючи грошi або вмираючи вiд голоду, так i не стикнувшись iз ними у притул. Утiм – окрiм того, що певнi людськi iстоти не можуть опиратися тому здивуванню, котре приносить iм постановка подiбних запитань – протягом iсторii цi «незначущi» запитання визначили наш спосiб життя, започаткували утворення певних угруповань пiд час релiгiйних вiйн, справили глибокий вплив на науковi дослiдження, встановили наш спосiб ставлення до життя, до розваг, до наших здобуткiв та бiд навiть тих, хто нiколи на це не зважав.
Надзвичайно важливо, що фiлософська практика навчае розмiрковувати, а правильне розмiрковування може будь-кого змусити почуватися задоволеним, навiть якщо вiн i не досяг практичного успiху в життi, але допомiг багатьом iншим вiддатися практичним проблемам. Окрiм цього факту, не варто нехтувати й тим, що такi видатнi вченi, як Декарт, Паскаль, Галiлей i навiть Ейнштейн та iн., займались як науковими дослiдженнями, так i фiлософською рефлексiею.
Інколи трапляеться, що маленька дитина, дiйшовши певних висновкiв, може сказати (доводячи батькiв до екстазу): «зважаючи на те, що…». Дитина в такий спосiб для отримання висновку практикуе методи логiки (якщо дощитиме, земля намокне; отже, якщо дощить, то на землi буде мокро, отже добре, що я не вийшов босонiж) або навiть вдаеться до арiстотелiвського силогiзму (всi зливи промочують землю, за прогнозом, буде злива, отже слiд очiкувати, що земля намокне). Логiка е одним зi стовпiв фiлософii. Кожен користуеться логiкою, навiть якщо не помiчае цього. Крiм того, iснують помилковi логiчнi судження, наприклад такi: усi зливи намочують землю, земля мокра, отже була злива. Це мiркування видаеться помилковим навiть тому, хто не вивчав логiку, оскiльки е очевидним, що земля може намокнути тому, що пройшла поливальна машина. Втiм, логiка виробила жорсткi критерii, за якими може продемонструвати, що мiркування не е правдивим. До того ж iснують й iншi помилковi твердження, неправильнiсть котрих розпiзнати складнiше.
Зрештою, спираючись уже на цi простi мiркування, практикуватися у фiлософськiй рефлексii варто так само, як варто робити гiмнастику. У другому випадку ви не потовстiшаете, а у першому – станете розумнiшими.
Фiлософiя передусiм допомагае нам призвичаiтися до абстрактного мислення. Усi ми думаемо через абстракцii. Наприклад, лiкар робить менi щеплення вiд сказу, навiть не бачивши собаку, який мене вкусив, адже посилаеться на загальне поняття про собаку (ii природу та звички) й знае, що може трапитися, коли вiн нас кусае. Втiм, ветеринар зазвичай опiкуеться певним собакою. Водночас фiлософ цiкавиться не тiльки поняттям про собаку, а й поняттям про поняття, тобто пiдставами, на яких ми виробляемо поняття. Це iнколи спонукае фiлософiю працювати над абстракцiями, котрi випадають з нашого безпосереднього розумiння, й це змушуе нас думати, що фiлософ живе поза дiйснiстю. Однак чимало з того, що тiсно пов’язане з нашою реальнiстю (зокрема й багато наукових вiдкриттiв) стали зрозумiлими саме через опрацювання на рiвнях дуже абстрактного мислення.
Дитина у першi роки свого життя знайома з чихуахуа, мастифом та доберманом i загалом здатна назвати iх усiх «собаками». Наука, дослiджуючи структури нашого мозку, готова (або майже готова) вiдповiсти, як та чому це вiдбуваеться. Втiм, що означае ця iдея «собаки», котру навiть дитина сприймае у першi роки свого життя? Чи е це конструктом нашого головного мозку, котрий однаковим чином функцiонуе в усi часи в усiх краях? Чи це е дещо таке, що iснуе за межами свiту (платонiки могли б заохотити нас назвати це гiперуранiйською iдеею, хоча сам Платон цього нiколи не стверджував)? Чи це закон природи, який залишиться чинним, навiть якщо випадково всi собаки на цiй землi помруть через епiдемiю й на свiтi не залишиться жодного собаки як зоологiчного об’екта? Як трапляеться, що дитина негайно розумiе, що мiж вовком i пекiнесом iснуе генетична спадковiсть, а мiж пекiнесом та смугастою кiшкою – нi? Фiлософ так сформулюе цю проблему (як вiн це робив протягом столiть): «Чи iснують унiверсалii, або вони е продуктом культури та мовлення?».
Чим фiлософiя вiдрiзняеться вiд iнших дискусiй про всесвiт?
В iсторii людства iснували й iншi способи реагувати на дива, якi його оточували. Вiзьмемо, наприклад, релiгii, якi е предметом вiри й передаються у формах мiфiв або одкровень, тимчасом як фiлософiя грунтуеться суто на використаннi розуму. Колись iснували фiлософii, якi прагнули продемонструвати, що релiгiйнi одкровення не суперечать «здоровому глузду» (згадаймо, як Тома Аквiнський розробив п’ять рацiональних способiв продемонструвати iснування Бога), так само як траплялись випадки, коли фiлософiя збурювала критику проти релiгiй (як це робили Феербах та Маркс). Існують також космологii, або дещо фантастичнi оповiдання, про те, як народився всесвiт чи про генеалогiю богiв (наприклад, у Гесiода). Усi цi «наративи» вiдрiзняються вiд фiлософських роздумiв, за допомогою яких завжди прагнули дотримуватися того, що вважалося законами нашого розуму.
Сьогоднi цей факт знаемо ми, але це було вiдомо також грекам ще до зародження фiлософii: iснували та iснують й iншi форми знання, зокрема, китайська мудрiсть, iндiйськi вчення, так само як iснували форми вченостi у Стародавньому Єгиптi або в ассирiйцiв та вавилонян. І зовсiм недостатньо просто констатувати, що багато з цих форм мислення втiлювалися через мiфи та поетику (й тому належать до мистецтва або мiфологii, а не до фiлософськоi думки). Адже, як ми побачимо далi, розглядаючи фiлософiв, Парменiд також говорив вiршами, а Платон часто висловлювався за допомогою оповiдань. Часто стае дуже прикро, що ми мало знаемо про форми не-захiдного мислення, так само як ми мало знаемо про стародавню мудрiсть, яку несуть у собi мiфологii американських iндiанцiв або багатьох африканських етносiв. Ідеальна вища освiта мае передбачати ознайомлення з цими формами мислення, та й у школi так само не повиннi вивчати лише те, що сказали грецькi фiлософи або що говорить Бiблiя чи, наприклад, Коран. Інакше нам нiколи не збагнути, про що думали iншi, котрi потроху також стають частиною нашого свiту.
Утiм, причина того, що iсторiя фiлософii розпочинаеться вiд грекiв, полягае в культурi. Саме iхня думка утворила простiр мислення захiдного свiту, й лише зрозумiвши, як розмiрковували греки, ми зможемо збагнути, в який спосiб розвивалося мислення протягом наступних майже трьох тисячолiть. Якщо представник захiдного свiту iде працювати до Китаю, вiн мае розумiти дещо в китайському менталiтетi, i так само китаець, котрий починае жити серед нас, повинен сприймати форми захiдного мислення, народженi у Грецii. Ви можете закидати менi, що це несправедливо, але iснують тисячi прикладiв того, як молодi представники схiдноi цивiлiзацii, котрi прибувають до Сполучених Штатiв на навчання, навчаються розумiти захiдне мислення, й ця iхня гнучкiсть стае пiдгрунтям того, що вони отримують кращу пiдготовку, нiж iхнi американськi ровесники, й посiдають кращi позицii в науковiй та економiчнiй царинах.
Спочатку вважалося, що причина цього полягае у структурi захiдних мов (пiдмет, зв’язка та присудок, типу «рiчка е каламутною»), що ми бачимо всесвiт як послiдовнiсть речей, котрим приписуемо певнi властивостi. У окремих примiтивних мовах розрiзняють не речi та властивостi, а подii, й описуеться не конкретний об’ект – рiчка, що мае властивiсть бути каламутною, а скорiше йдеться про безперервну течiю води, що завжди рiзна (а Гераклiт вiд самого початку говорив, що не можна двiчi увiйти в одну й ту саму рiчку). І все-таки в захiднiй фiлософii обговорювалися й далi обговорюються речi, сутностi або об’екти, яким наданi певнi властивостi, i якщо ми не зрозумiемо, як народилося поняття матерii в Арiстотеля, то ми так само не зрозумiемо тi випадки, коли сучасна фiзика ставить цi поняття пiд сумнiв. Навiть якщо все захiдне мислення помилялося, його необхiдно знати, щоб зрозумiти, звiдки ми походимо й ким ми е. Інакше це схоже на те, якби ми дали настанову студентам i науковцям, що не варто вивчати грецьку мiфологiю, оскiльки вона е зiбранням вигадок, i позбавили iх у такий спосiб можливостi зрозумiти, про що йдеться у Гомера та Вергiлiя, або якби в школах нiколи не згадували про Старий та Новiй Заповiти, позбавивши таким чином молодь можливостi зрозумiти дев’яносто вiдсоткiв зображень, створених протягом усiеi iсторii мистецтва, починаючи вiд Рiздва Христового й до Розп’яття.
Середовище
Фiлософи нiколи не витали у хмарах, як це змальовували карикатури iх лихомовникiв або як уявляла собi народна мудрiсть, що завжди кепкувала над «замрiяними професорами». Справдi, Платон у дiалозi «Теетет» розповiдав, що Фалес, дослiджуючи зiрки та дивлячись угору, впав у колодязь. Однак Арiстотель майже врятував Фалеса вiд репутацii замрiяного мудреця, переказавши, що тим часом як сучасники докоряли йому через марнiсть фiлософii, вiн на пiдставi астрономiчних пiдрахункiв спрогнозував рясний урожай оливок i ще взимку задешево перекупив усi чавильнi для iх обробки в Мiлетi та на Хiосi, а коли настав час збирати врожай, здавав iх в оренду за великi грошi, показавши, що за бажання навiть фiлософи можуть збагатитися.
Однак справжня проблема полягае у тому, що кожен фiлософ живе у чiтко визначеному полiтичному, соцiальному та культурному середовищi, й кожен його спосiб фiлософствування зазнае багатьох далеко не фiлософських впливiв. Не слiд iгнорувати того факту, що першi фiлософи, шукаючи рацiональне пояснення навколишнього свiту, жили у певному контекстi, де й практикувалися мiстичнi ритуали,
Вшановувалися боги, велися вiйни, iснували раби та вiльнi люди, практикувалися певнi види медицини. Усе це стосуеться й фiлософiв нашого часу, дехто з яких зазнавав впливу соцiальних конфлiктiв, виникнення диктатур, нових проблем, котрi ставить перед нами розвиток технiки, так само як значна частина фiлософii доби Вiдродження та пiзнiшого часу зазнавала впливу астрономiчних вiдкриттiв Коперника, Галiлея або Кеплера. Не говорячи вже про те, що спалахи iдей цих учених у широкому розумiннi були пiдготовленi попереднiми або сучасними iм фiлософськими теорiями.
Можливо, iснуе багато iнших причин для вивчення та розумiння фiлософii, i для викладу iх усiх знадобляться всi сторiнки цього тому. Втiм, сподiваемося, цих кiлькох акцентiв цiлком вистачить, аби залучити кожного до розумiння того, що означае думати. Оскiльки мислення, i фiлософське мислення зокрема, е саме тим, що вiдрiзняе людей вiд тварин.
Зауваження[1 - Тут i далi курсив автора. – Прим. перекл.]
Історiя фiлософськоi думки в цьому томi переповiдаеться текстами рiзного характеру. Роздiли, що мають послiдовну нумерацiю, спрямовують читача традицiйним шляхом хронологiчного оповiдання. Вони можуть супроводжуватися коротенькими вставками, за допомогою яких в дужках поглиблюються аргументи, теми та автори.
Роздiли «Культурне середовище», розмiщенi в нижнiй частинi роздiлiв, роблять свiй внесок у встановлення зв’язку мiж фiлософським дискурсом та матерiальним i культурним життям певного часу.
Крiм того, е тексти, якi розпочинаються з символу [?], де розглянутi iншi сюжети: вiдступи в часi, екскурси до iнших дисциплiн, довiльнi розвiдки, що разом можуть посприяти бiльш широкому та детальному викладу теми.
Звертаемо також увагу на те, що непiдписанi тексти пiдготовленi кураторами видання – У. Еко та Р. Федрiгою.
01. Зародження фiлософськоi думки
«Акт народження» грецькоi фiлософii в Мiлетi став результатом не того, на що дуже часто посилаються як на грецьке «диво», а був зумовлений специфiчною iсторичною та культурною ситуацiею, в якiй набувае своiх рис архаiчне грецьке мiсто.
Розглядаючи iдеi грецьких фiлософiв VI та V ст. до н. е., здоровий глузд пiдказуе, що слiд брати в численнi лапки як термiн, що визначае iх як «фiлософiв», так i те, що iх розмiщено «ранiше за Сократа».
Насправдi назву «досократики», якiй так пощастило з моменту ii запровадження, цiлком можна критикувати, i приклад такоi критики подае Демокрiт (не говорячи про софiстiв), сучасник самого Сократа. Втiм, сьогоднi передусiм здаеться слабкою iдея про те, що Сократ являе собою певний рубiж, оскiльки пiсля перiоду, коли фiлософська думка була зосереджена на дослiдженнi природи, вiн започаткував новий предмет дослiдження – етику. Таке уявлення е давнiм i важливим; його окреслено Арiстотелем у першiй книжцi його «Метафiзики» в рамках грандiозноi реконструкцii фiлософськоi традицii, котра iснувала до нього, а потiм переказано Цицероном у пам’ятному образi (Сократ, котрий «першим спустив фiлософiю з неба на землю та розташував ii в мiстi, безпосередньо увiвши до домiвок…»). Утiм, новiтнi дослiдження виявили, що певнi елементи моральних теорiй iснувала й до Сократа: варто лише згадати екзистенцiальнi проблеми, якi пронизують афоризми Гераклiта, або iнтерес до душi та ii потойбiчноi долi, що походить iз пiфагорiйськоi традицii чи з фрагментiв текстiв Емпедокла.
Гострiшим видаеться питання про те, що розумiють пiд термiном «фiлософiя», коли йдеться про досократикiв. Справдi, можна також запитати, «що саме» зрештою розпочинаеться з викладу теорii Фалеса, згiдно з якою «первоначалом» природи е вода. На думку деяких дослiдникiв, навiть не можна стверджувати, що мислителi, вiд Фалеса до Демокрiта, займалися фiлософiею, оскiльки в жодного з них провiдною темою дослiдження не був (як це вперше спостерiгаеться у Платона) iдеал iнтелектуальноi дiяльностi, спрямованоi на чисту свiдомiсть (фiлософiя е славнозвiсною «любов’ю до знання»), котрiй можна присвятити усе життя. Втiм, вiдсутнiсть назви та чiткоi теоретичноi рефлексii не виключае того, що на практицi подiбнi сюжети дослiджувалися. Буде цiлком легiтимним визначити як «фiлософiю» iнтелектуальну дiяльнiсть досократикiв, якщо вдасться продемонструвати, що ця дiяльнiсть передбачала визнання вирiшальних теоретичних положень щодо загальних питань про природу або про свiдомiсть, якщо, як висловиться згодом Арiстотель, фiлософiя народжуеться як акт здивування таемницями речей, котрi нас оточують. Через цей подив з’явилися вчення Фалеса, Анаксiмандра та Анаксiмена, якi в Мiлетi заклали пiдгрунтя для розроблення поняття про природний порядок. Цi вчення самi по собi стали епохальним вiдривом вiд мiфологiчних космогонiй, якi набули яскравого втiлення на стародавньому Близькому Сходi (з яким цi мислителi мали б контактувати в рiднiй Іонii) або у поемах Гомера та Гесiода.
«Акт народження» грецькоi фiлософii в Мiлетi разом iз тим не е результатом того, що часто називають грецьким «дивом», а походить вiд доволi специфiчноi iсторичноi та культурноi ситуацii, вiд саме тих обставин, за яких набувае своеi форми архаiчне грецьке мiсто, чиi контури чiтко визначалися – крiм розмаiття полiтичних режимiв – поступовим пiдвищенням рiвня критичних дискусiй стосовно спiльних рiшень, що спiввiдноситься з посиленням конкуренцii мiж рiзними функцiями знання. Вчення досократикiв не зароджуеться з нiчого й, зрештою, виникае навiть не в межах одного мiста-держави (pоlis). Воно народжуеться в рiзноманiтних середовищах, якi розташованi на вiддаленнi одне вiд одного, але контактують мiж собою, вiд Мiлета до Колофона (Ксенофан), вiд Ефеса (Гераклiт) до колонiй Великоi Грецii та Сицилii (пiфагорiйцi, елеати, Емпедокл), i, нарештi, в Афiнах. Воно народжуеться з-помiж надто не схожих мiж собою особистостей, оскiльки не лише давало вiдповiдь на час вiд часу безпрецедентнi запити, що мали свiдомо iнновацiйний характер, а й виразно висловлювало цi вiдповiдi рiзними стилями, спрямованими на залучення певноi аудиторii, вiд копiювання урочистоi епiчноi поезii у Парменiда та Емпедокла до суто «науковоi» прози Демокрiта. Саме тому досократики, як описував iх Нiцше, справдi були «монолiтними» та нiби «зробленими з одного шматка каменя».
1. Іонiйськi космогонii. Марiя Мiкела Сассi
