Дiяльнiсть Фалеса, першого автора, вiд якого до нас дiйшли його погляди про природу (а також елементи астрономiчноi та геометричноi теорiй), припадае на другу половину VII – першi десятилiття VI ст. до н. е. Розквiт iдей Анаксiмандра вiдбуваеться приблизно за сорок рокiв пiсля Фалеса, близько середини VI ст. до н. е., тодi як третiй iонiйськiй мислитель, Анаксiмен, може бути дещо молодшим.
Насправдi, спiльнiсть iхнiх фундаментальних iнтересiв не заважала iм дотримуватися доволi вiдмiнних позицiй стосовно природи i космосу, й пояснюеться це спiльнiстю iхнього походження з Мiлета.
Мiлет, розташований на пiвденному узбережжi Іонiчного моря (сучасна пiвденно-захiдна область Туреччини), у тi роки був центром активноi торгiвлi мiж Сходом i Заходом, вiдкритим для контактiв мiж рiзними культурними традицiями, що, помiж iншим, стимулювало критичне протистояння мiж космологiчними моделями, розробленими в мiфологii Месопотамii, Фiнiкii та Єгипту.
1.1. Фалес, «зачинатель» фiлософii
Фалес не довiрив своi iдеi писаному тексту, й це серед iншого стало причиною того, що його постать вже досить скоро стала сприйматись як архетип фiлософii. Наприклад, у знаменитому фрагментi платонiвського дiалогу «Теетет» вiн постае символом життя, присвяченого роздумам та спогляданню, коли викликае насмiшки молодоi фракiйськоi служницi, оскiльки, зосередившись на спогляданнi зiрок, падае в колодязь. Ще бiльш значущою стане операцiя, яку здiйснить у першiй книжцi своеi «Метафiзики» Арiстотель, проголосивши Фалеса «зачинателем» дослiджень стосовно матерiальних причин витокiв буття, з котрих, власне, й розпочинаеться вивчення природи (а з цього – i фiлософiя як така), оскiльки саме Фалес вказав, що першопричиною виникнення та iснування всiх речей е вода. Ця «першопричина» позначаеться грецьким термiном archе (архе).
Столiття не зменшили постатi Фалеса як «батька фiлософii». На хвилi присвячених античному свiту антропологiчних дослiджень, характерних для першоi половини ХХ ст., iсторики грецькоi релiгiйноi та фiлософськоi думки «заново вiдкрили» значущiсть мiфу як засобу мислення та доклали чималих зусиль для того, аби простежити у свiтi схiдноi мiфологii витоки того бачення космосу, що було запропоноване представниками iонiйськоi школи. Найбiльш очевидним попередником iдей Фалеса було поняття про виникнення космосу з певноi маси первинних вод, що у першоджерелах не випадково пов’язуються з просторами великих рiчкових цивiлiзацiй, таких як Месопотамiя та Єгипет, а також представленi у найбiльш давнiй грецькiй поезii в образi космiчноi рiчки Океан. Утiм, слiд зазначити, що сам Арiстотель в уривку з «Метафiзики» згадуе «деяких» авторiв, котрi пов’язують теоретичнi дослiдження стосовно природи з «надзвичайно давнiми» поетами (Гомером та Гесiодом): вони одними з перших розпочали дискурс щодо богiв, позицiонуючи постатi морських богiв, зокрема, Океана та Тетиса, як «прабатькiв», або стверджуючи, що боги присягаються на пiдземнiй рiчцi Стiкс.
Арiстотель наголошуе, що погляди Фалеса е першою спробою чiтко зосередитися на природi. Тобто вони спрямованi на розв’язання специфiчноi проблеми, визначаючи при цьому як базовий принцип iснування природи не певну божественну сутнiсть, а такий суто фiзичний елемент, як воду, й здiйснюючи це на пiдставi спостереження ролi рiдини у проявах життя. Якщо ми погоджуемося з тим, що всi цi характеристики були властивi вже Фалесу, то можемо пiти далi й надiлити його титулом «батька фiлософii». Крiм того, як ми побачимо згодом, тi самi риси характеризують i розвиток iдей Анаксiмандра та Анаксимена, й це змушуе погодитися визнати думки iонiйцiв, у ширшому контекстi, осередком народження фiлософii як дiяльностi в царинi свiдомого та критичного мислення.
1.2. Анаксiмандр та Анаксiмен: божественна сутнiсть природи
Якщо вислiв «скрiзь повно богiв» i справдi належить Фалесу, як приписувалося йому ще з давнiх-давен, то вiн усе одно не мав намiру тим самим вказувати на те, що уособленi боги традицiйноi релiгii активно присутнi у свiтi природи. Скорiше, у такий спосiб було висловлено бачення природи як такоi, що мае душу та надiлена внутрiшньою рушiйною силою.
Анаксiмандр так само приписуе певнiй абстрактнiй та позбавлений особистостi сутностi властивiсть безсмертя, яке вважалося традицiйним атрибутом олiмпiйських богiв. Ця сутнiсть замислювалася як матерiальна, й у нiй проявлявся принцип становлення всього космосу: аpeiron[2 - Апейрон, або нескiнченне матерiальне першоджерело. – Прим. перекл.], принцип, що «не мае обмежень» як за протяжнiстю, так i в тому, що на всiй його протяжностi немае вiдмiнностей. Завдяки таким своiм характеристиками вiн виступав як свого роду невичерпне вмiстилище формування та розвитку речей i природи. Свiт Анаксiмандра не потребуе втручання творця або упорядника з-помiж божественних постатей, i вiдсутнiсть такоi необхiдностi е важливим показником iнновацiйностi порiвняно з тим баченням процесу утворення всесвiту або грецькоi культури, що було властивим мiфологii та втiлилось, наприклад, у «Теогонii» Гесiода.
Справдi, для Анаксiмандра всесвiт початково утворюеться шляхом вiдокремлення вiд осередку, що за «довiчним» принципом е генератором «жару» та «холоду», власне, вiн i е апейроном. Тут Анаксiмандр уводить до обiгу аналогiю, до котроi вже вдавався Фалес у досконалiшiй формi: вiн порiвнюе цей процес iз бiологiчним ростом. Так, «жар» е вогненною сферою, в серединi якоi, чiтко по центру, перебувае найхолоднiша на Землi маса, що мае форму цилiндричного стовбура.
Земля оточена атмосферним шаром, до якого прилягае зовнiшнiй шар вогню (його можна порiвняти з корою); згодом пiд тиском повiтря вiн подiляеться на декiлька кiл, що чергуються з колами пари: Сонце, Мiсяць та зiрки розташованi так, що iхнi вогнi можуть просвiчуватися у великих округлих просвiтах, якi вiдкриваються в парi, нiби крiзь «отвори в мiхах».
Зародження надiленого душею життя вiдбувалося через аналогiчнi способи взаемодii мiж фiзичними чинниками: першi тварини могли б народитися вiд нагрiтоi Сонцем вологи. Вони були загорнутi у вкриту шипами кiрку для успiшного пересування суходолом, i в цьому своему новому середовищi буття змогли би прожити дуже короткий час, якби iхня кiрка трiснула. Люди, зi свого боку, розiв’ються в надрах специфiчного виду риб, i в тому середовищi вони отримували iжу та притулок аж доти, доки не стали здатними до самостiйного життя на землi. Варто зауважити, що ця картина постае свого роду антиподом мiфiчним переказам, за якими створення людини приписуеться тому чи iншому боговi.
Утiм, повернемося до утворення зiрок: вiдстань до Землi вiд просвiтiв для зiрок, Мiсяця та Сонця визначена Анаксiмандром вiдповiдно як у 9, 18 та 27 разiв бiльше дiаметра Землi. У подiбнiй конструкцii вiдображаеться iдея симетрii та рiвноваги всесвiту, котра в iнший спосiб проявляеться також у поняттi про те, що Земля посiдае у всесвiтi центральне мiсце. Про те саме йдеться й у знаменитому фрагментi 1 Анаксiмандра, що вважаеться першим оригiнальним текстом грецькоi фiлософськоi традицii, який зберiгся дотепер: «Там, де беруть свое походження всi iснуючi речi, вiдбуваеться також i iх знищення, й це мае бути так: вони насправдi слугують взаемним покаранням, приносять один одному данину, перебуваючи у повному розпорядженнi часу».
«Речi», про якi йдеться у фрагментi, – це великi космiчнi маси вiтру, води, пари та вогню, котрi колись виокремилися з апейрону та вступили у сповнену конфлiктiв гру змiни пор року, чергування ночi й дня або цикли випаровування води iз земноi поверхнi та повернення ii у формi дощу. Переважання одного з них над iншим становитиме несправедливiсть, котра мае бути подолана протягом обмеженого промiжку часу через надання простору своiй протилежностi. Отже, у словах Анаксiмандра можемо бачити перше ствердження закону всесвiту, що будуеться на принципi рiвноваги. Примiтним е те, що цей закон також був iнспiрований аналогiчним процесом, котрий цього разу розгортався в юридичнiй площинi.
Ідеться про «динамiчну», внутрiшню для свiту рiвновагу, але яка також почасти посилаеться на верховного гаранта, на апейрон: за Анаксiмандром, цей принцип спрацьовуе як суддя пiд час розгляду справи. Отже, апейрон е тим принципом, який не лише дав початок буттю впорядкованого свiту, а й продовжив, як сказав Арiстотель у «Фiзицi» (ІІІ, 4, 203b, 6) «оточувати всi цi речi та керувати ними», гарантуючи, що жоден з основоположних принципiв iснування всесвiту не перетвориться на абсолютного управителя над iншими, ламаючи обмеження на домiнування, котре е припустимим лише в ритмi регулярного чергування рiзних космiчних сил.
За свiдченням Арiстотеля, щойно процитованим вище, Анаксiмандр увiв до обiгу також термiн для позначення цього акту «оточення» (periеchein).
Сам термiн з’являеться у фрагментi 2 Анаксiмена, де визначаеться принцип природних трансформацiй у повiтрi, яке «оточуе» всесвiт так само, як наша душа, будучи повiтрям (грецьке слово psychе насправдi означае передусiм «подув», а вже у другу чергу «душа») пiдтримуе в нас життя. «Саме так, як наша душа […] будучи повiтрям, домiнуе над нами, утримуючи нас, так само повiтря та дихання оточують всесвiт загалом». Подiбний образ чогось, що оточуе все з усiх бокiв, покликаний саме для того, щоб пiдкреслити визначну роль archе. Анаксiмен, певно, приписував повiтрю такий самий status безсмертного та божественного, що був властивим апейрону Анаксiмандра. Показове те, що це поняття в Анаксiмена е також першим специфiчним виразом бачення природи людськоi души. Саме тому не стверджуеться, що в цьому фрагментi слiд убачати просту аналогiю, котра залучае бiльш вiдомий мiкрокосм для iлюстрацii майже незнайомого макрокосму. Цiлком можливо, що Анаксiмен припускае, що роль дихання для живих iстот е такою самою, що ii вiдiграе атмосфера навколо Землi для рослин, i цi явища пояснюють одне одного в тому розумiннi, що змiни щiльностi та температури повiтря е для нього вiдносно легко придатними для спостереження у просторi як окремоi людини, так i всесвiту (у цьому контекстi фрагмент 1 Анаксiмена пiдсилюе висновок про те, що дихання е бiльш або менш гарячим залежно вiд того, наскiльки щiльно зiмкненi губи).
У будь-якому разi роздуми Анаксiмена демонструють тi самi елементи, якi ми вже розпiзнали у Фалеса та Анаксiмандра як характернi риси iонiйських теорiй всесвiту: безпосереднiй зв’язок iз реалiями фiзичних елементiв, вiдрив вiд мiфологiчних моделей устрою всесвiту на користь уявлення про природу, котре знаходить принципи свого пояснення в самому собi, конструювання методу дослiдження, що базуеться на розбудовi аналогiй. Нарештi, це розроблення нового уявлення про устрiй всесвiту, що мае розглядатися на тлi процесу формування та консолiдацii архаiчного полiса, котрий демонструе дедалi зростаючий вiдрив вiд посилання на надприродне як пiдвалини соцiального устрою на користь законодавчого врегулювання економiчних зв’язкiв та влади в середовищi рiзних груп громадян.
2. Народження богiв та свiтового порядку. Габрiела Пiронтi
2.1. Вiд космогонii до «мiфу про спадковiсть»
У своему викладi витокiв всесвiту та iсторii безсмертя Гесiод не бере на себе клопiт зiбрати разом i систематизувати рiзнi традицii, а вдаеться до дiахронii, описуючи наявний славетний порядок, налагоджений Зевсом. Потомок роду Урана (Неба) та Геi (Землi), останнiй син Хроноса та Реi, Зевс е единою божественною силою, що здатна протистояти будь-якiй загрозi та забезпечити рiвновагу у всесвiтi. Пiсля тривалоi фази зародження, внутрiшнiх конфлiктiв та воен свiт богiв, а разом iз ним i свiт людей, нарештi знаходить спокiй, який забезпечуе божество царського роду, що зiйшло на трон пiсля того, як довело свою силу та авторитет i стало царем на прохання iнших богiв. Таким чином, це божество, Зевс, репрезентуеться як монарх, влада якого е певною мiрою виборною та базуеться на меритократii. Окидаючи поглядом iсторiю божественного свiту, поет ii переказуе у свiтлi iдеi довiчностi царства Зевса.
Існуе три споконвiчнi сили, вiд яких бере свiй початок увесь всесвiт: спочатку Хаос, що е не безладом або порожнечею, а великою Безоднею, широко вiдкритою прiрвою, свого роду безформною та нестiйкою чорною дiрою, де все перебувае; потiм Гея (Земля), стабiльний осередок iз чiтко визначеними кордонами, що, однак, уходить своiм корiнням до Тартару, iнфернальноi областi, пiд якою вiдкриваеться первозданна прiрва; i, нарештi, Ерос, непереборний iмпульс, «вiд котрого слабшають кiнцiвки» (lysimeles), справжня рушiйна сила продовження роду (Теогонiя, 116–122).
Вiд Хаосу народжуються Нiч та Морок[3 - Або Ереб, що у мiфологii уособлюе царство мертвих. – Прим. перекл.] («пiтьма» чоловiчого роду), котрi поеднуються мiж собою, щоб привести на свiт День (Hemеre, грецькою мовою жiночого роду) та Ефiр, уводячи в такий спосiб до всесвiту, що перебувае у процесi формування, просторово-часовi координати. Гея, зi свого боку, шляхом партеногенезу[4 - Тобто непорочне зачаття, народження без заплiднення. – Прим. перекл.] продукуе Урана, Небо, який розмiщений над нею, а згодом – Гори, котрi оформлюють ii поверхню, й нарештi Понта, Море, що хвилюеться у своiх глибинах. Контури всесвiту визначилися. Утворивши Урана, свого партнера чоловiчоi статi, Гея переорiентовуеться на жiночу постать; розмiщуючись одне напроти одного, вони утворюють первинне подружжя, Небо i Землю, та дають життя цiлому племенi божеств, яким судилося управляти всесвiтом.
До жахливих дiтей Урана та Геi належать Циклопи та Гекатонхейри[5 - Персонажi давньогрецькоi мiфологii, велетнi, що мали п’ятдесят голiв та сто рук. – Прим. перекл.], першi (не плутати з Полiфемом та його супутниками) були володарями потужноi космiчноi зброi, до якоi належать блискавка, грiм та громовиця, а другi були надiленi неймовiрною фiзичною мiццю. Вiд цього первинного подружжя народжуються також iншi божества, яким згодом дали назву «титани», оскiльки вони повстали (грецькою мовою titainein) проти свого батька Урана.
Побоюючись подiбних нащадкiв та вiдчуваючи заздрiсть до iхньоi сили, Уран повертае iх назад до надр Геi, i мати замислюе проти Урана план, реалiзувати який вдалося наймолодшому серед синiв, Кроносу (не плутати з Хроносом, Часом). Це стало першим поворотом сюжету так званого мiфу про спадковiсть: отримавши вiд Геi як зброю вигнутий серп, Кронос, бог «зi збоченим iнтелектом» (ankylometes), оскопляе Урана та з допомогою обману та жорстокостi стае царем над безсмертними. Батько, на якого вiн пiдняв руку, його прокляв, пророкуючи своiм синам фатальну долю у покарання за пролиту кров. Як ми побачимо, згодом у розвиток «мiфу про спадковiсть» Зевс втiлить пророцтво Урана та пiддасть справедливому покаранню винуватцiв, скине з трону Кроноса й назавжди ув’язнить його разом iз Титанами у глибинах Тартару.
Об’еднавшись iз сестрою Реею, Кронос народжуе трьох богинь – Гестiю, Деметру та Геру – й трьох богiв – Аiда, Посейдона та Зевса. Кронос, у свою чергу, побоюючись бути позбавленим влади, ковтае дiтей одразу пiсля народження, аби не залишати iм свободи дiяти та не дозволити виступати проти його влади. Однак, коли народився Зевс, Рея отримала допомогу проти свого чоловiка з боку Урана та Геi, скориставшись злочином, скоеним Кроносом проти свого батька. При народженнi Зевса Кронос не помiтив, що замiсть останнього народженого сина проковтнув камiнь, i вiдтак Зевс отримав змогу рости й розвивати свою силу аж доти, доки вiн виступив проти Кроноса та змусив його вивергнути тi божества, що той утримував у себе всерединi. Як наслiдок, розпочалася тривала вiйна мiж Титанами i Кронiдами. Отримавши вiд циклопiв кращу зброю та завдяки фiзичнiй силi своiх союзникiв-гекатонхейрiв, Зевсу вдалося здобути перемогу над Кроносом та стародавнiми богами, зачинивши iх у в’язницi в Тартарi. Скориставшись цiею перемогою, що приписувалася також тому, що плiч-о-плiч з ним постiйно перебували Нiка (Перемога), Зелос (Змагання), Кратос (Влада) та Бiя (Сила), Зевс нарештi виступив проти свого останнього й найстрашнiшого супротивника – Тiфона, сина Геi та Тартара.
Лише пiсля того, як вiн у безпрецедентнiй сутичцi здобув перемоги над цим жахливим богом, у якому зосередилися всi сили хаосу та руйнування, наявнi у всесвiтi, Зевс отримав вiд Геi та iнших богiв доручення правити свiтом (Теогонiя, 881–885).
Цим завершуеться сюжет «мiфу про спадковiсть»: жоден спадкоемець не потривожить встановленого Зевсом порядку, оскiльки цар людей i богiв виявив кмiтливiсть та проковтнув Метиса, «пiдступний розум», потужне божество, вiд якого буде народжений наступник царя, що навiюе жах (Теогонiя, 886–900). Асимiлювавши Метиса та вдосконало оволодiвши здатнiстю обернути кожну провальну ситуацiю собi на користь, Зевс metieta («метисований») вiдрiзняеться вiд своiх попередникiв (як ми бачили, Метис Крона був викривленим, а його правлiння спотворене): вiн у певному розумiннi стае наступником самого себе.
Стабiльнiсть всесвiту в такий спосiб була забезпечена, а верховна влада Зевса гарантувала баланс численних сил, якi там дiяли.
2.2. Мова родоводу та розподiл timаi
Коли в гомерiвському «Гiмнi Гермесу», де переказуеться народження сина Зевса та Майi, бог-хлопчик, акомпануючи собi на лiрi, у присутностi Аполлона спiвае пiснi на честь богiв, вiн розповiдае про народження свiту, прославляе безсмертних згiдно з рангом та народженням кожного з них та вказуе, яким чином боги розподiлили «вшанування».
Інакше кажучи, Гермес оспiвуе теогонiю, чия структура е аналогiчною тiй, на яку музи надихнули Гесiода (Теогонiя, 104–115): родовiд богiв та розподiл iхнiх чеснот виявляються значно бiльш функцiональними для репрезентацii божества, оскiльки вони привертають увагу до внутрiшнього устрою свiту богiв та логiки iх розподiлу, адже кожному божеству в структурi пантеону вiдводиться належне мiсце.
Складна структура родоводу свiту богiв сама по собi не е нi кiнцевою метою, нi втiленням прагнень первiсного мислення навести якийсь лад у полiтеiстичному хаосi. Йдеться, скорiше, про складний когнiтивний iнструмент, котрий, простежуючи генеалогiчне дерево богiв, накреслюе карти сил, що дiють у свiтi, та репрезентуе iх через зв’язки спорiдненостi й способи народження. Такi видатнi знавцi античностi, як Жан Рудхардт та Жан-П’ер Вернан, наочно продемонстрували, як прихованi вiдмiтнi риси i прерогативи найдавнiших божественних сил проявляються, деталiзуючись, через iхне походження. Наприклад, вiд подружжя Титанiв, i вiдтак, вiд Уранiдiв, походять Гiперiон, «той, хто високо злетить», i Тейя, «божественна», а вiд них народжуються Гелiос (Сонце), Селена (Мiсяць) та Еос (Ранкова зiрка Аврора). Цi божества космосу, увiбравши астральну спадщину батькiв, виявляють ii та водночас надають iй бiльш чiтких та опуклих контурiв. Дiти Урана та Геi Океан (божественна рiчка, що оточуе Землю) та Тефiда[6 - У лiтературi поширене також iнше ii iм’я – Тетiя. – Прим. перекл.] (не плутати з Фетiдою, дочкою морського божества Нерея та матiр’ю Ахiллеса) утворили подружжя стародавнiх водних божеств та дали початок усiм Рiчкам (Potamoi) й сонму Океанiд, дiвчиськ-богинь, чиi iмена говорять самi за себе щодо притаманних iм специфiчних властивостей, пов’язаних iз течiею води (наприклад, Каллiроя (Kallirhoe), «прекрасне джерельце», або Окiроя (Oryrhoe), «швидка течiя»). Гесiод вдаеться до прийому каталогiзацii як для Океанiд, так й для Нереiд, морських божеств, i репрезентуе iх як сили води та надiляе промовистими iменами (наприклад, Галена (Galene), «штиль», Кiмофоя (Kymothoe), «швидка хвиля», або Кiматолега (Kymatolege), «приборкувачка хвиль»), i цi базованi на образi хвиль теонiми прямують один за одним у довгому та мудро складеному перелiку.
Причина народження божественноi сили проявляеться також у подiях, що супроводжують виникнення свiту: вiд статевих органiв Урана, що впали в море, точнiше, вiд сiм’яноi рiдини (аphros), що витекла з його фалоса, утворилася Афродiта, богиня, яка опiкуеться статевими союзами та небезпеками, що iх супроводжують. З пролитоi на землю кровi Урана народилися Гiганти, до зубiв озброенi божества-воiни, та Еринii, жахливi богинi, котрi мстяться за пролиту кров. Шок, спровокований у всесвiтi злочином Кроноса, втiлюеться не тiльки у подiбному подвiйному способi народження, а й у родоводi Ночi: насправдi саме в цьому мiсцi сюжету дочка первинного Хаосу приводить у свiт низку сил, що виражають смертнiсть, старiння, слабшання та хвороби. У такiй спосiб замальовуеться фiлiгранна форма тендiтного та делiкатного життя, котрим буде надiлено людство (Теогонiя, 211–225).
Окрiм структури родоводу, ще однiею тяговою вiссю пiснi про теогонiю виступае розподiл почестей. Вiн е ключовим поняттям еллiнського полiтеiзму, на пiдвалинах якого за кожним божеством визнаються його timаi, «чесноти», якi спiввiдносяться з «часткою» (mоira) тих, що мае загалом спiльнота богiв. У поемi Гесiода розповiдаеться, як через акти народження, укладення союзiв, через альянси та конфлiкти боги розподiляються по свiту та як кожен iз них зрештою отримуе ту частку, що йому належить: Зевс стае верховним правителем, а Титани вирушають на заслання у глибини Тартару.
Сюжет про Прометея (бога, котрий викликав гнiв Зевса, несправедливо роздiливши м’ясо бика та поклавши край нерiвностi мiж богами i людьми) також входить до «мiфу про спадковiсть». Вiн так само розвивае тему розподiлу, оповiдаючи про непереборну вiдстань мiж богами i людьми, мiж безсмертними, яким призначенi вшанування жертвоприношеннями, та смертними, що приреченi вшановувати богiв. Доля людей остаточно була визначена з актом iх створiння, втiленим Зевсом через Пандору, цей прототип жiнки, що викликае тривогу. Вiд неi бере початок родовiд жiнок, i водночас чоловiки отримують остаточне приречення до життя, сповненого працi, страждання та нещасть.
Встановлений Зевсом порядок вписаний у здатнiсть сина Кроноса розпiзнавати свою частку в кожному та пiдтримувати рiвновагу мiж множиною сил, якi розхитують всесвiт. Справдi, перемога над Титанами та наступне здобуття Зевсом царських регалiй е також результатом мудроi полiтики, яку вiн втiлював: перед сутичкою вiн не тiльки обiцяе надiлити кожне божество часткою себе, а й опiкуеться також тим, аби винагородити стародавнiх богiв, що приедналися до нього, та виправити несправедливий розподiл чеснот на користь Кроноса, який вбачали ранiше окремi боги. Звiсно, верховний бог дотримуеться своiх обiцянок, й цей справедливий розподiл timаi насправдi стае першим актом його правлiння (Теогонiя, 881–885). Крiм того, встановлений Зевсом порядок е тим бiльш стабiльним, як i нестатичним: новi боги можуть виходити у свiт, мiж ними на Олiмпi виникають конфлiкти й непорозумiння, стосунки зi смертними потребують подальших уточнень. Через тi mеtis, що йому властивi, та своi привiлейованi вiдносини зi сферою thеmis, «норми», очiльниковi богiв i людей дедалi вправнiше вдаеться вправлятися з такою делiкатною справою, як повторне обговорення timаi. Про це свiдчить, зокрема, чотири найважливiших гомерiвських гiмни (Деметрi, Аполлону, Гермесу та Афродiтi).
Розподiл kosmos (всесвiту) мiж Кронiдами дуже швидко знаходить вiдбиток у «Ілiадi» (XV, 187–193), коли Посейдон у полемiцi iз Зевсом пригадуе, що три областi всесвiту були розподiленi мiж трьома синами Кроноса: Аiду передано вхiд до пiдземного свiту, Посейдону – морське царство, а Зевсу – ефiр та небо, тодi як земля та Олiмп залишаються спiльними.
Тут iдеться не про альтернативний порiвняно з оповiданням Гесiода розподiл, а про його уточнення. Не варто забувати також, що надiляючи Посейдона автономiею щодо Зевса, цей сюжет у Гомера завершуеться тим, що перший iз них зрештою потрапляе пiд вплив другого.
2.3. Вiддзеркалення Гесiодовоi моделi у Стародавнiй Грецii та на Близькому Сходi.
У Стародавнiй Грецii були вiдомi й iншi космолого-теогонiчнi моделi; окремi з них у вiршах, iншi викладенi прозою. Частково вони збiгаються, а частково вiдрiзняються вiд бiльш поширеноi традицii, що представлена у поемi Гесiода: фрагментарний характер текстiв, у яких вони мiстяться, суттево ускладнюе точне iх вiдтворення. Такi мiфiчнi поети, як Орфей та Мусей, склали своi теогонii, так само як це зробив i критський мудрець Епiменiд. Евмелу Коринфському приписуеться «Титаномахiя», поет Алкман складае лiричну космогонiю, а Ферекiд Сiросський та Акусилай Аргоський – версiю походження всесвiту в прозi.
Стародавнiм грекам не було цiкаво знаходити вiдмiнностi мiж теогонiчною поезiю та фiлософiею у вiршованiй формi – втiм, на цьому зосередили увагу сучаснi дослiдники. Крiм того, у давнину з Гесiодом часто пов’язували Парменiда та Емпедокла, якi у своiх вiршах висловлювали власнi космологiчнi рефлексii.
З того, що ми знаемо з «орфiчних» теогонiй, можна припустити, нiби серед первинних верховних правителiв важливу роль вiдiгравала Нiч, i iхня кiнцiвка мiфу про спадковiсть лише частково збiгаеться з Гесiодовою: Зевс спочатку повнiстю поглинув всесвiт, а потiм вiдтворив його знову. Пародiею на рiзноманiтнi космогонii, поширенi у Грецii класичноi доби, постае уривок iз «Птахiв», у якому комедiограф Арiстофан вправно змiшуе традицiйнi елементи: тут зустрiлися Хаос, Нiч, Ереб, Тартар та Ерос. Навiть птахи, прагнучи народити шляхетне потомство, склали для власного ужитку космогонiю та застосовують ii, вихваляючись тим, що е бiльш стародавнiми, нiж самi боги (Птахи, 693–703).
Водночас космогонii та теогонii властивi не лише грецькiй культурi. Вiд ІІ тисячолiття до н. е. на Близькому Сходi поширеними е рiзноманiтнi перекази iсторii виникнення всесвiту, богiв i людей.
Окремi з них демонструють безсумнiвнi аналогii з грецькими традицiями, й цi аналогii часто застосовуються для того, аби довести близькосхiдне походження еллiнських теогонiй та загалом грецькоi мiфологii. Це, зокрема, стосуеться вавилонського епосу про створiння свiту, «Енума Елiш», де розповiдаеться про подружжя прародителiв Апсу (солона вода) i Тiамат (прiсна вода), про боротьбу мiж поколiннями богiв та славетнi подвиги бога Мардука.
Мiф про спадковiсть, аналогiчний тому, що розповiв Гесiод, трапляеться у певних хетських традицiях. Там у центрi уваги перебувае боротьба мiж богами неба, Алалу, Ану та Кумарбi: Кумарбi вихолостив свого попередника та проковтнув його чоловiчий статевий орган, зачавши всерединi себе бога штормiв, котрому судилося його скинути.
Схожiсть як вавилонського, так i хетського епосiв iз грецькоi традицiею теогонiй, зокрема гесiодiвською, е очевидною. Скорiш за все, вона пов’язуеться з певною культурою koinе (койне, або спiльний грецький дiалект), що у пiзнiшу античну добу охопить як Середземномор’я, так i Близький Схiд.
Однак за детальнiшого розгляду, окрiм схожостi, можна побачити й не менш значущi вiдмiнностi, якi проявилися в конкретних особливостях, переважно грецьких, у репрезентацii всесвiту та свiту богiв.
В «Енума Елiш» подружжя прародителiв складаеться з морських богiв, тодi як у бiльш поширенiй грецькiй традицii йдеться про Небо i Землю. У вавилонськiй поезii Мардук-переможець створюе всесвiт, роздiливши на частини первинне тiло Тiамат, тимчасом як грецький Зевс встановлюе панування над всесвiтом, що поступово формуеться, через динамiчнi перетворення (згадаймо про первинний Ерос), що змушують його компоненти об’еднуватися та розмножуватися.
