– А бодай вам, як ви мене налякали!
Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
– Чого втікав? – спитав ще строгіше.
– Я? – здивувався чоловік. – А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
– Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
– Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички…
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.
– Та я ж Іван Приходько! – вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжою. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним – хоч би тобі що!
– Комнезамож Приходько? А де твій дружок?
– Дружок? – спантеличено заблимав Приходько.
– Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?
– А я ні з ким не сварюся, – відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.
– Чого не втік? – запитав він сердито.
– Куди? – витріщився дурнувато Іван.
– З більшовиками! За Урал, до Сибіру!
– А в мене чоботи зносилися – до Сибіру тікати… Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.
– А як візьмемо й посадимо?
– Та за що ж мене садовити?
– А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?
– А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас…
– А де подівся партквиток? Заховав?
– Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку… А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?
– Куди біг? – перейшов на інше Гайдук: будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.
– До Бородая… Несу ось олію.
– Замість самогонки, чи що?
– Та ні ж – лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно й глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може… А ви не скажете, за що його так?
– Заслужив, – відповів коротко Гайдук: йому вже набридли ці теревені. – Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою спину побережи!
– То й ви ходіть здоровенькі! – закивав йому привітно Іван.
І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.
Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг: були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.
Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім’яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. «Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!» Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. «Свинота! – подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве. – Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! – пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку. – Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!»
Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері – навстіж, усередині – по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. «Азія! І жити не вміють по-людському!» – подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. «Що ж, поживемо і в Азії», – і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.
Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: «Встигну». Натомість поцікавився:
– Ну що?
Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:
– Людей обмаль… Мужиків… Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.
– Де ж ви їх подівали? – запитав саркастично Гайдук. – У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?
– Так війна…
– То й що, що війна?
– Чоловіків майже всіх мобілізували, – пояснив терпляче Васильович. – Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.
– От вони й працюватимуть.
– Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне… А то ж ще маєток… Боюсь, що не впораємося.
– Впораємося! – відповів жорстоко Гайдук. – Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам’ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Ганки не збираюся висіти в петлі! Та й вам, здається, ще власна голова не набридла.
– Та не набридла, – зітхнув Васильович.
– Тож глядіть, щоб не позбулися.
На цьому й покінчили. Приходько рушив нарешті обідати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де містилася поліція.
Всі три поліцаї були на місці: «сільський телеграф» працював бездоганно. Тож всі три поліцаї сиділи мов на голках, чекаючи нового начальника поліції, а коли він зайшов, зірвалися мов обпечені.
Гайдук замість відповісти на привітання втупився в підлогу:
– Це що?
Показав на бичок, що його кинув поспіхом один з поліцаїв: недокурок і досі димів.
Витріщившись на Гайдука, поліцаї мовчали.
– Що це, питаю? – Гайдук не підвищував голосу, але стільки крижаної нещадності було в тому питанні, що в поліцаїв вже й потилиці стали терпнути.
– Хто кинув?.. Ти?.. – Бо два поліцаї мимоволі подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись. – Підбери.
Поліцай нахилився, похапцем ухопив недокурок.
– Поклади на стіл, – скомандував Гайдук. – На папір… А тепер біжи за лопатою… Бігом!
Поліцай пробкою вилетів у двері.
Гайдук бридливо подивився на двох поліцаїв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:
– Ви не поліцаї, ви – потолоч! Як ви одягнені? – (На обох був цивільний одяг, ще й не дуже новий). – Чому не у формі?
– Дак не видали ж, – насмілився озватися один з поліцаїв, із місцевих, бо другий не все, мабуть, і розумів: смагляве обличчя, чорнющі очі, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.
– Ти звідки? – поцікавився Гайдук.
– Єреван.
– Полонений?.. А чого не втік із отими двома?
Поліцай мовчав.
– Гаразд, про це поговоримо потім. – Підійшов до вікна, провів по склу пальцем: на сірому тлі лишилася світла доріжка. Глянув на забруднений палець, скипів: – Це що? Приміщення поліції чи свинарник? Ферфлюхтіге швайне!.. Негайно привести жінок, щоб прибрали й вимили!.. Ну!..
Наступаючи один одному на п’яти, поліцаї метнулися до дверей.
– Назад! – крикнув їм у спину Гайдук.
Поліцаї перелякано повернули назад.
– Що треба сказати?
– Є, пане начальнику! – невпевнено відповів місцевий поліцай.
– Не «є», а «яволь»! Пора б уже навчитись розмовляти по-людському!
– Яволь, пане начальнику!
– Йдіть! Щоб за п’ятнадцять хвилин були з жінками!
Не встигли ті зникнути, як до кімнати ускочив поліцай, що бігав по лопату.
– Приніс! – Молоденьке, як у підлітка, обличчя було геть мокре од поту.
Наказавши поліцаєві взяти недопалок, Гайдук повів його надвір. Тут же, у дворі, одміряв два кроки уздовж, крок ушир, коротко кинув:
– Копай! – Закотив обшлаг рукава, глянув на годинника: – Даю дві години. Щоб було два метри углиб.
Обличчя поліцая враз посіріло, лопата застрибала у руках.
– Дядечку, я більше не буду! – Він, либонь, подумав, що Гайдук наказує копати для себе могилу.
Гайдук догадався, про що подумав поліцай, однак не став заспокоювати:
– Рівно дві години! – Постукав пальцем по циферблату. – Ну!
Схлипуючи, поліцай увігнав у землю лопату.
Гайдук трохи постояв над ним (важка тінь падала прямо на згорблену постать), а потім глянув у бік воріт: чи не появилися поліцаї з жінками. Сам ще не знав, як їх покарає, коли не вкладуться в п’ятнадцять хвилин, але покарає напевне. Варвари, інакше з ними й не можна!
Поліцаї упоралися раніше.
– Ґут! – похвалив їх Гайдук. Перевів погляд на чотирьох жінок з віниками, ганчірками й відрами, скомандував так, наче жінки оці й не були людьми, а худобою: – Ведіть їх у приміщення. Щоб усе блищало й сяяло. Перевірю через годину.
– Яволь! – закричали поліцаї і потурили переляканих на смерть жінок до поліції.
Закипіла робота. Жінки замітали, мили, шкребли, поліцаї носили воду, аж хлюпотіло, а той, третій, заривався у землю, як кріт…
За годину Гайдук зайшов до приміщення: жінки домивали підлогу. Гайдук постояв у дверях, чекаючи, поки вони закінчать, ткнув під ноги пальцем:
– Поклади.
Одна із жінок догадалася – послала ганчірку. Гайдук старанно витер підошви, зайшов до кімнати.
Кімната сяяла вимитими шибами, сонячні зайчики одбивалися од столу, гуляли на побілілій підлозі. Гайдук дістав білу як сніг хустину, провів нею по шибці, по столу, нахиливсь до підлоги. Одірвав, невдоволено буркнув:
– Шлехт!.. Зер шлехт!.. Перемити!
– Та ми ж її й так шарували! – озвалася одна з жінок.
Гайдук пильно подивився на неї, спокійно спитав:
– У в’язниці сиділа?
– Та Бог милував, – злякалася та.
– Сидітимеш… Перемити! – І вийшов надвір.
Поліцай, який копав яму, старався, аж груддя летіло. Добрався до глини, твердої, мов камінь, хекав, як загнаний кінь. Гайдук же стояв і мовчки дивився донизу, й для поліцая це було, мабуть, найстрашніше…
Коли жінки ще раз вимили підлогу й хустина тепер лишилася чистою Гайдук наказав поліцаям відвести їх до будинку, що в ньому жив Івасюта: хоч наспіх прибрати, бо гидко туди зайти. То потім, пізніше, він подбає про те, щоб будинок вибілили й усередині, й зокола, ще й дах пофарбували (не в червоний колір, він його ненавидів, а в зелений чи синій), та викине геть усе барахло, щоб і духом Івасютиним не віяло. Можливо, не викине, а одвезе у Хоролівку й спродасть. Гайдук не з тих, хто викидає на вітер добро. Ну, там видно буде. А поки що хай хоч повитирають пилюку, та помиють підлогу, та винесуть гній із корівника…
– Та в нас і так уже ноги гудуть! – почали молити жінки. – Одпустіть нас, будьте ласкаві, в нас же діти ще негодовані.
– Но, но! – сказав строго Гайдук, точнісінько так, як говорив комендант отам, на подвір’ї нового поміщика. І до поліцаїв: – Ведіть!
– Яволь! – крикнули поліцаї та й потурили жінок у бік воріт.
– Одведете – й одразу ж назад! – гукнув услід їм Гайдук: він уже поглядав у бік ями, з якої вилітала жовта глина. Зачекав, поки минуло рівно дві години, скомандував: – Вилазь!
– Я ще покопаю! – почав проситися поліцай: так йому, бідоласі, хотілося жити. – Ще ж немає двох метрів.
– Ну, покопай, покопай, – усміхнувся Гайдук: все одно треба чекати, поки оті двоє повернуться. Глянув трохи згодом в бік вулиці: біжать. Збивають пилюку, мов коні.
Орднунг. Порядок.
– Вилазь! – скомандував строго.
І коли той виліз – вибрався з ями, мов на той світ, наказав підняти недокурок, покласти на дно ями. Не вкинути, а саме покласти… Поклавши на дно недокурок, поліцай аж голову в плечі ввібрав, аж скімлився весь, чекаючи, певно, пострілу в потилицю.
– А тепер закопуй, – сказав спокійно Гайдук. Не став читати нотацій. Знав: віднині кожен із них скоріше проковтне недокурок, аніж кине на підлогу.
Потім, коли яма була закопана, ще й утрамбована, взявся за поліцаїв. Прискіпливо перевірив зброю, чи добре почищена. Повів на луки, за річку, поставив мішень, показав поціляти в яблучко. Поліцаї чи то хвилювалися, чи не стріляли ніколи: мазали, аж кулі висвистували.
– Шлехт!.. Шлехт!.. – примовляв щоразу Гайдук. Не сердився, не кричав, однак од голосу його, крижаного, спокійного, поліцаям ставало аж млосно. Відчували: цей не помилує. В разі чого – стрельне й не зблимне.
Під кінець узяв гвинтівку в одного з поліцаїв, сам ліг на землю. Прицілився, випустив п’ять набоїв. Обганяючи один одного, поліцаї побігли до мішені: всі кулі поцілили в яблучко!
– Так стріляти! – сказав строго Гайдук. Дістав портсигар, закурив, мружачи холодні очі від цигаркового диму.
– Яволь! – вигукнули поліцаї.
Щось подібне до сміху торкнуло тверді Гайдукові вуста.
– Щодня, з дванадцятої до першої, ходитимете сюди й стрілятимете. Доки не поцілятимете в яблучко. А зараз ідіть повечеряйте. І щоб в цванціг нуль-нуль були вже на службі… Дотримується комендантська година?
– Дотримується, пане начальнику!
– Погано дотримується. Населення ходить по вулицях кому коли заманеться, посеред ночі украли кулемета в поліції – це не комендантська година, а суцільний бордель!
– А як вони не слухаються, – поскаржився поліцай, що копав яму.
– Що значить – не слухаються? – запитав суворо Гайдук. – Ви хто: поліцаї чи тільні корови? Гвинтівку з плеча і стріляйте. Одного-двох уб’єте, решта слухатиметься, аж присідатиме… І зарубайте на носі: я вам не Івасюта!.. Ідіть!
Поліцаї обернулися невміло, закрокували, мов гуси.
«Вояки! – дивився їм у спини Гайдук. – 3 такими хіба наведеш порядок у селі!» Подумав про те, що варто підібрати ще двох-трьох поліцаїв уже в Хоролівці. Серед карних злочинців, що сиділи у в’язниці. Злодії? Убивці? Бандити? А Гайдукові такі й потрібні. Щоб і матері не пожаліли рідної. Головне – прибрати одразу ж до рук, щоб більше смерті боялися.
Ну, це він зуміє.
І ще про одне думав Гайдук, повертаючись до управи. Коли перевозити Ольку: зараз чи трохи пізніше. Врешті вирішив перевезти, як наведуть сякий-такий лад у хаті. Вибілять, вишкребуть, пофарбують, аж тоді поїде забирати майно. Забере все до трісочки, лишить новому начальникові голі стіни – хай сам наживає.
Аж усміхнувся, задоволений.
А коли пізно ввечері зайшов до прибраної хати та ліг на застелене старанно ліжко (не роздягаючись ліг, наче на фронті, ще й кобуру на живіт пересунув, щоб була під рукою), коли вмостився як слід, став думати про Івасюту. Який, мов у воду пірнув, мов провалився крізь землю. Знайшли тільки коня, зловили за десяток кілометрів у полі, та наткнулися на місце, де одлежувався Івасюта: прим’ята трава, запечена кров, кілька набоїв загублених, а Івасюти так і не знайшли, хоч обнишпорили всі ярки й переярки, перевернули всі довколишні села. Привезли навіть собаку, але було пізно: пройшла злива і позмивала всі сліди.
А він же десь є, Івасюта. Десь одлежується, зализує рану: не міг зайти далеко, не міг. Все оддав би Гайдук, аби упіймати свого ворога! Що вже не по батькові – по ньому ударив…
«Начальник сільської поліції, – аж скрипить він зубами. – Дорфполіцай!» – Найнижчий щабель у німецькій драбині.
Пригадав, як кричав йому в спину комендант, вимагаючи бігти, і аж кров ударила в голову…
Звівся, закурив, щоб заспокоїтись. Нерви, друзяко, нерви. Старіємо, чи що?.. Рано… Рано списувати ще Гайдука, Гайдук іще себе покаже, Гайдук іще вибереться з оцієї смердючої ями! Не для того він скінчив школу розвідників і заслужив дві медалі, щоб кінчати кар’єру дорфполіцаєм…
«Кістьми ляжу, а збудую палац! Півсела на кладовище спроваджу, а цього року таки справимо новосілля! А попадеться Івасюта – живим з рук не випущу. Замурую у фундамент, щоб і після смерті катувався».
Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час облави останньої – він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись – догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків…
Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.
Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися – напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку й бритву – на підборідді вже пробивалася щетина. «Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька, – подумав бридливо, – що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з’їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне».
Але того дня так і не поїхав.
Вийшов надвір, став зачиняти двері й ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.
«Ти, посіпако німецький…»
В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.
Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає – стежить, що він робитиме далі. Закам’янів лицем, одірвав од дверей приклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо ще не встигло й висохнути. «Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!» Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:
«Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!..»
«Лайно» чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:
«Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди…»
«Політграмота!» – посміхнувся криво Гайдук. Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними й пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.
«Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!..»
І ще було кілька фраз – всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.
Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшли, наче жива – цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:
«А оце-о нюхай щовечора». Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало й додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): «Коли спати лягатимеш».
Гайдукові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.
Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків…
«Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду…» – стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.
Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:
«Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу».
Той же почерк, ті ж косі лінійки.
Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв’язувати мотуз.
Той, хто в’язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв’язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.
Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав – у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. «Свинота проклята!.. Азія!..» Однак – що мав робити? – вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.
Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах – жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в’язало, а трете стояло на чатах.
«Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться… Потягнеться!» Мимоволі придивлявся до кожного двору, кожної хати, мимо яких проходив: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими… Чи за цими…
Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші – корови. Коні стояли покірно й звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.
У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше – жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:
– З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?
Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам’яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.
В постерунку були вже всі три поліцаї – чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.
– Чого поніміли? – запитав строго Гайдук. – Не знаєте, як треба вітатись?
Поліцаї не знали.
– Хайль Гітлер! І праву руку вперед…
Поліцаї ґелґекнули: «Хайль!», Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:
– Нікого вночі не затримали?
– Так що нікого, пане начальнику!
– Всю ніч чергували?
– Всю, пане начальнику!
Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши «хайль» поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:
– Усіх зібрали?
– Та начебто всіх…
– Повинні бути сто три душі, – заглянув до блокнота Гайдук. – А в дворі наче менше…
– Хто хворий, а кого в селі зараз немає, – пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.
– Перевіримо, – сказав він якомога строгіше. – Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.
В очах Приходькових щось наче зблимнуло.
– А ви й медицину вивчали?
– Я й без медицини їх полікую, – холодно всміхнувся Гайдук. І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: – А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?
– Чому ж не обходить? – заперечив Васильович. – Ми всі накази виконуємо… А людей думаю зібрати цеї неділі – не одривати ж їх од роботи у будень.