Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Тут було мов трохи просторіше. Продавці сиділи рядами, розклавши перед собою хто що приніс, а покупці ходили уздовж, вибираючи та прицінюючись.

Видивляючись лампи, пішов і Грицько. Ні в кого не питав, де така річ продається, – не насмілювався, Євген строго-настрого наказав про лампу нікому ні слова, бо ще, гляди, й схоплять, намалював тільки на папері, яка вона, лампа: «Як побачиш, то й купиш». І Грицько нишпорив очима по безкінечних рядах, де стояло, лежало усе, що тільки можна було уявити: і книжки, й самовари, і праски, і посуд, і взуття, й інструмент, а лампи потрібної все не було, лампи Грицько так і не побачив, хоч обійшов усі ряди – ніг під собою не чув.

Повернув, розчарований, назад: купити шевського начиння, що замовив Євген, та запальничку, та бензину, та камінців – знав уже, де що лежить, роздивився, і враз аж у груди ударило: прямо під ногами, серед металевого мотлоху, лежала цілісінька лампа!

Точнісінько така, як її намалював Євген.

Як він її не помітив? Щойно ж мимо пройшов!

Грицько потоптавсь-потоптавсь, заворожено дивлячись на лампу, потім глянув па продавця: повного чоловіка з якимось аж опухлим обличчям. Той уже помітив, що Грицька щось зацікавило, – став перекладати свій крам, щоб його краще було видно, і коли його рука торкнулася лампи, Грицько не втримав:

– Продаєте? – І ковтнув слину.

– Оце? – Дядько зважив на долоні лампу, вирішуючи, мабуть, продавати чи ні. – Та якщо дадуть добру ціну, то, може, й продам.

– А що ви за неї хочете?

– А що в тебе є?

– Та борошно.

При згадці про борошно в дядька зблиснули очі. Він ще раз зважив на руці лампу, приціливсь на сидір:

– Давай кілограм!

Грицько не став торгуватися: розв’язав поспіхом сидора дістав кульок. Ухопив лампу й подалі од дядька: щоб іще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.

Тепер лишалося купити замовлене Євгеном і Катрею. Ну, це вже простіше.

Повеселілий, Грицько знову попхався поміж рядів, видивляючись колодки та запальничку.

І тут у звичайний гул базарний, у людські голоси нагло ввірвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, які були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голів, повернутими в бік вулиці. Тим знову щось тріснуло, залилися гавкотнею собаки…

– Облава! – закричав якийсь чоловік, і всі, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтіч. Бігли прямо по крамові, що лежав на землі, штовхаючись, збиваючи одне одного з ніг, і якась жінка із збитою на плечі хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:

– Ой, пустіть! Ой, пустіть! – наче її хтось тримав.

Грицько теж побіг – за всіма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим і гострим у бік, аж в очах потемніло, та він навіть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нічого перед собою й не бачачи, аж поки налетів на рундук. Якийсь хлопчик пробіг мало не під ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хід поміж рундуками, і Грицько, гнаний страхом, поліз слідом за ним.

І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорі шпичаками.

Хлопця ніде не було, він наче провалився крізь землю. Грицько хотів був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, і він аж присів.

– О, ще один доброволець! – пролунав веселий голос.

Грицько ще дужче зіщулився. Він аж очі заплющив: у надії, що його не помітять.

– Ану вилазь!

Грицько не поворухнувся.

– Що там, Федоре? – пролунав інший голос.

– Та ось – заліз, як слимак!

– А ти його висмикни!

Позаду зашурхотіло, засопіло: хтось пробирався до Грицька.

– Вмерло од страху, чи що? – запитало над головою. Ухопило за комір, потягнуло, аж затріщала матерія, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.

– Дістав?

– Та дістав. Упиралося, аж землю орало!

– Ану повернися! – це вже до Грицька. Чіпка, мов обценьки, рука одпустила комір, Грицько обернувся і побачив двох поліцаїв у чорному. Двох битюгів, яких тільки в гарбу запрягати. – Голову! – скомандував той, що підійшов останнім. – Голову вище! – І коли Грицько задер голову, він, коротко хекнувши, стукнув його кулаком у підборіддя. В голові так і бемкнуло, в шиї аж тріснуло.

– Та чого ви б’єтеся?! – закричав Грицько болісно.

– Ти диви, воно ще й кувікає! – здивувавсь поліцай. – Ану марш до гурту!.. Ну!..

Аж тепер побачив Грицько чималенький гурт посеред спорожнілого ринку. І постаті в чорних мундирах. Одні стерегли отой гурт, оточивши його з усіх боків, інші ходили площею, перебираючи погублений, покинутий в паніці крам: що брали, що відкидали.

Потім появився німець (Грицька уже впхали до гурту таких же хлопців та дівчат, як і він). Німець щось різко скомандував, поліцаї заметушилися, стали шикувати похмурих, заплаканих бранців по чотири у ряд. Їх довго рахували, лаючись та підштовхуючи, потім порахували, і німець лишився задоволений, бо сказав голосно: «Гут!»

Пролунала команда рушати.

Погнали через ті ж ворота, тільки не було вже поліцаїв із коробами, а стояв ланцюжок німецьких солдатів, багато із них тримали на ремінцях собак, здоровенних вівчарок, що, побачивши колону, стали люто гавкати й рватися до неї, а позаду чорніли вантажні машини. Як тільки колона вийшла на вулицю, солдати посідали в машини й поїхали, а поліцаї, оточивши колону ніби чорним парканом, погнали її вулицею.

– Куди нас ведугь? – спитав у сусідів Грицько, але ніхто йому не відповів: вони чи то не знали й самі, чи їм не хотілося й озиватись.

Їх довго вели безлюдною вулицею, потім завернули на іншу, набагато ширшу, з багатоповерховими по обидва боки будинками, поки й дійшли до високої брами, коло якої на варті чорнів поліцай. «Біржа праці», – сказав хтось у натовпі, хтось, мабуть, місцевий, і Грицько став з острахом розглядати багатоповерховий будинок з такими величезними вікнами, що в них запросто возом можна було в’їхати: будинок сірів посеред двору, за брамою.

Ось брама одчинилася, їх погнали через подвір’я – прямо до сірого будинку.

– По двоє – заходь!

Так Грицько потрапив до величезного залу з високими вікнами, з чудернацьким якимось помостом в одному кінці, з стінами, щедро обклеєними плакатами. Плакати були мов щойно надруковані, вони так і сяяли веселковими барвами, аж переливалися соковитими кольорами, вони так і лізли в очі, так і манили до себе. «Велика Німеччина чекає на тебе!» – кричав один величезними, яскраво-червоними літерами на блакитному фоні. «Ти мрієш набути гарний фах – записуйся добровольцем до Німеччини!» – раяв наполегливо інший. «Я знайшла тут другу родину!» – повідомляв третій: дівчина у фартушку весело всміхалася з того плаката, а обіруч стояли такі ж усміхнені німкеня, і німець, і кілька німченят, схожих на янголів, – всі вони всміхалися любовно до дівчини, яка знайшла у них другу родину. «Мені тут дуже добре!» вихвалявся четвертий: мордатий парубійко у вишитій рясно сорочці, посеред чистого, як стіл у доброї хазяйки, двору, а позаду, з корівника, виглядали рогаті голови і теж мовби всміхалися: «Еге ж, оцьому українському парубкові серед нас дуже добре!» «Я щодня сито їм і ходжу в усьому новому!» – аж захлинався п’ятий плакат, і тут уже не лишалося нічого іншого, як тільки погодитися, бо в дівчини на тому плакаті були такі груди і стегна, що їх можна було нагуляти хіба що на заморських харчах.

Поки Гриць недовірливо й боязко роздивлявся оті плакати, на помості з’явилося ще одне диво: добродій, який уже, мабуть, встиг побувати в Німеччині, – такий він був одгодований. Шкіра, рожева і чиста, як у молочного поросяти, аж лисніла, товсті пальці-ковбаски густо внизані перснями, костюм шелестів дорогою тканиною, а блискучі черевики порипували за кожним рухом. Добродій підійшов на край помосту, розвів широко руки, наче збирався усіх обійняти, засяяв привітним усміхом:

– Добридень, панове! Прошу сідати!

«Панове» стали несміливо займати стільці, розставлені в довгі ряди.

– Веселіш, веселіше! – заохочував добродій. – Не бійтеся, вони не кусаються! – І єдиний розсміявся власному дотепові: зал понуро мовчав.

Врешті всілися. Грицько примостився аж у заднім ряду, скраєчку, щоб в разі чого й вискочити одразу, він все ще не вірив у те, що його кудись заберуть, все ще надіявся, що його одпустять, адже він нічим не провинився. Ось дійде його черга, спитають, звідки, за чим прийшов, та й одпустять додому. Грицько аж рота розтулив, прислухаючись до отого добродія, він боявся пропустити хоч слово, бо йому все здавалося, що той чоловік ось-ось скаже: «Хто із села, той може йти додому».

Та добродій чомусь не квапився казати оті слова, добродій говорив про інше: солов’єм заливався, розписуючи, що їх жде в далекій Німеччині. Послухати добродія, так вони, оці всі хлопці й дівчата, повинні руки цілувати поліцаям, які їх похапали на отому базарові та й пригнали сюди, до широких воріт, що вели прямо в рай.

– Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передової європейської культури! – аж захлинався добродій. – Всі ви там пройдете велику школу й повернетесь до відродженої нашої країни, звільненої доблесними німецькими військами од більшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тій щасливій нагоді, що випадає лише раз у житті!..

– То й їдь замість нас! – буркнув хлопець, що сидів поруч з Грицьком.

Добродій так і не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомість повідомив, що всі мають пройти медогляд, перед тим як їх повезуть до Німеччини.

– Бажаю вам, панове, щасливої дороги!

Розцвів у посмішці, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пішов із помосту.

А замість нього появився вже поліцай: цей не усміхався, не пробував обійняти весь зал – дивився спідлоба.

– Так от: дівчата – вон в оті двері, – показав рукою ліворуч. – А хлопці – вон у ті. – Почекав кілька хвилин, бо ніхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

Почали, бо куди ж мали діватися? Зникали у дверях: одні йшли аж згорблені, інші відчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусіда зовсім уже розгублено:

– І мені треба йти?

– Ні, ти почекай особистого запрошення! – відповів глузливо сусід. Звівся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокірній чуприні, сам до себе сказав: – Пішли, Сашо?

– Я Грицько, – не зрозумів його Гриць. Він теж звівся, боячись одстати од сусіда: все ж якийсь знайомий.

– Ти що: й справді намаханий? – оглянувся на нього сусід.

Грицько навіть не образився: наступаючи майже на п’яти, пішов за Сашком.

Так разом і пропхнулися в двері, для хлопців призначених.

– Сюди! – сказав їм поліцай, що стояв у коридорі.

Зайшли ще в одні двері, до великої кімнати. Тут, прямо на підлозі, лежав купками одяг, а біля ще одних, навпроти, дверей застигло кілька голих постатей.

– Роздягайтесь!

– Зовсім? – аж злякався Грицько.

– Ні, тільки до шкіри! – реготнув поліцай.

Грицько одійшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спід, прикрив старанно одягом, щоб не було помітно. Шкіра одразу ж покрилася дрібненькими прищиками, не стільки од холоду, скільки од сорому, зігнувшись, щоб не так було видно, він побіг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.

Двері одчинилися, вийшло кілька хлопців: у кожного на шиї теліпалася бирка з номером.

– Забрали? – поцікавився Сашко.

Хлопці не відповіли: пригнічено пішли до одягу.

– Слідуючий! – гукнуло з-за дверей.

Ця, мов іще більша, кімната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у білому. Хлопців спершу погнали праворуч, де стояли медичні ваги, вони так і йшли табунцем, голі, нещадно освітлені сонцем, ховаючись один за одного, і дядько, який стояв при вагах, теж у білім халаті, з рукавами засуканими, мов у різника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти… Та не топчись – не в конюшні! Стій смирно!

Став на ваги і Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

– Шістдесят сім! Добрий бичок! – І ляснув Грицька по згорбленій спині.

Потім Грицько переходив од столу до столу і його вислуховували, стукали молотком по коліні, заглядали, мов коневі, до рота. Врешті він опинився перед найбільшим столом, що за ним сидів якийсь поважний німець у мундирі, з накинутим наопаш халатом, а поруч – молодесенька жіночка з ніжним, як у дитини, обличчям і такими довгими віями, що аж вітер ішов, коли вона ними зблимувала. Грицько її як побачив, так до столу й поліз – грішне тіло прикрити, і німець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

– Одійди! – переклала дамочка: дивилася на голого Грицька і хоча б тоді зблимувала. – Не налазь!

Грицько одклеївся од столу, прикрився долонями. Німець знову проджеркотів щось сердито, і дамочка наказала опустити руки.

– А ви не дивіться! – буркнув Грицько, ще міцніше притискаючи долоні. Дамочка всміхнулася, не зводячи безсоромних очей із Грицька, щось прощебетала до німця, той муркнув, але не став більше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомість запитав, і дамочка ж переклала:

– Фах маєш?

– Що? – не зрозумів Грицько.

– Ким працював?

– Я із села…

Дамочка повернулась до німця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всі оті люди у білому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

– Можеш іти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пішов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халаті: повісив па шию бирку з номером.

– Не загуби! – попередив. – Це тобі документ, поки й до Німеччини довезуть.

Грицько проскочив у двері, кинувся притьмом зодягатися. Все ніяк не міг поцілити погою в холошу: його аж тіпало.

Ночували тут же, тільки хлопців одділили од дівчат («Щоб не наробили дітей!» – заіржав поліцай). І Грицько вже уночі, коли всі спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку і великим гвіздком, що його висмикнув іще вдень, підважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гніздечко лампу, припасував планочку в колодці на місце, сховав у клумак і аж тепер трохи заспокоївся: весь день боявся, що хтось полізе до сидора. А Грицько – кров із носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирішив, що Німеччина його не побачить. Йому ніяк не можна їхати до Німеччини. Хай вона їм западеться, ота фашистська Німеччина!.. Грицько втече по дорозі… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

З думкою про втечу й заснув.

Проснувся за сільською звичкою рано – ледь починало світати. Звівся, оглянувся.

Довкола лежали скоцюрблені постаті, і сон в усіх, мабуть, був дуже неспокійний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотів. У великому приміщенні з голими, обдертими стінами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях. А тут він іще пригадав рідну хату, і братів, і батька, і матір, і йому так захотілося додому, так захотілось…

Глянув на двері – вони були трохи прочинені. Тоді він обережно звівся, щоб не потривожити сонних, підняв клумак, пішов до дверей, переступаючи по підлозі тіла.

За дверима, в довжелезному коридорі, нікого не було. Лише мерехтіли лампочки високо під стелею. Постояв, рушив сторожко далі…

Коридор круто вигинався ліворуч, а там були вже величезні двері, що вели надвір: Грицько їх запам’ятав іще вчора. Підійшов навшпиньки, прислухався: по той бік наче нікого не було. Відчуваючи, як серце стукотить аж під горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов їй зуба зламали, Грицько так і обмер, а по той бік почувся якийсь рух. Двері стали одчинятися, одчинятися вже самі собою – в світлому прорізі виросла чорна постать поліцая.

– Яка тут нечиста сила товчеться?

– Мені, дядьку, до вітру, – знайшовся Грицько.

– А ти що, до ранку почекати не можеш?

– Так уже й світає!.. Пустіть, дядечку, бо терпіти несила! – скривився, от-от заплаче Грицько.

– Біжи, тіки недовго розсиджуйся! – змилостивився поліцай. – Бо мені скоро змінятися.

Грицько, поки поліцай не роздумав, – у двір, побіг за будинок. Знайшов ту споруду, до якої просився, зайшов, хоч і не дуже хотілося: здавалося, що поліцай дивиться в спину. Сторожко виглянув потім: нікого не видно. Пішов, пригинаючись, попід стіною високою, з дротом колючим угорі, наткнувся на порожні діжки. Діжки лежали одна поверх одної, при самій стіні, – Грицько, не роздумуючи, протиснувся між стіною й діжками, заповз у одну, зачаївся: лише б пересидіти, поки поженуть у Німеччину, а там уже якось вирветься із цього двору страшного. Грицько лежав, скоцюрблений, у бочці і чув, як виганяли поліцаї хлопців та дівчат, як шикували, лаючись, у колону, як рахували, щоразу збиваючись та починаючи знову, і його аж піт циганський приймав: ось-ось недорахуються та й почнуть його шукати… Та врешті пролунала команда і тупіт, почав віддалятися, а потім така тиша запанувала, що Грицькові стало по-справжньому страшно: уявив, що б йому зробили німці, аби знайшли.

Згодом виповз із діжки, обережно виглянув у двір. Було тихо й порожньо, у відчинених навстіж воротах – жодної постаті. І Грицько, присідаючи од страху, попід стіною, попід будинком та швидше на вулицю…

Два тижні добирався додому: ночував здебільшого в полі, оминаючи великі села. Якось вийшов до лугу, прорізаного невеликою річкою, довго стояв під березами, не знаючи, що його насторожило. Може, те, що трава стояла досі некошена, а може, й вигляд самої трави, – отого зеленого килима, щедро затканого квітами, – ніяк не міг зрозуміти, що ото за темні плями на ньому… луг був наче подовбаний віспою… Врешті спустився донизу, пірнув у траву, та одразу й заклякнув: під ногами, обрамлене густою, аж чорною, мовби прим’ятою травою, виглядало обличчя мерця. Пергаментна шкіра, темні провалля очниць, моторошний вишкір зубів. Далі ж якась бура маса, щось у кінець перетліле, швидше бугорок невисокий землі, аніж тіло, та обручем довкола тонкої, аж чорної шиї вигорілий комірець гімнастерки з ледь помітними смугами колись червоних петлиць.

Грицько одірвав погляд од мертвого, оглянувсь довкола. Повсюди: праворуч, ліворуч, позаду, попереду – темніли провалля. І він уже знав, що в кожному з них.

Скільки ж їх тут накошено!..

Він ішов лугом, минаючи западини, що густо чорніли довкола, а під ноги попадалося якесь ошмаття, якесь військове начиння, – часом перетліле та здеформоване так, що вже важко було й здогадатися, що то таке. То сумки з протигазами, то шинелі, то кирзові чоботи, то гвинтівки з побитими ложами чи без затворів, а то й патронташі з набоями. Ось Грицько заплутався в реміняччі й замалим не впав… Нахилився, потягнув за ремінь рукою – із трави висмикнулася рука мерця, а потім уже автомат, що лежав під тією рукою. Грицько смикнув, рука з глухим шелестом упала в траву, вивільнила зброю.

Автомат був цілісінький, хоч і геть поіржавілий: в Грицька очі так і загорілися од несподіваної знахідки. Спробував одвести затвор, але сталь прикипіла до сталі, червона іржа намертво зцементувала її. – «Нічого, одчистимо», – Грицько уже нізащо в світі не розстався б із автоматом, він уже вирішив, що принесе його додому. Бач, і диск на місці, теж чистити треба. Ну, за цим діло не стане, Грицько уже знав, що зброю найкраще одчищати у гасі або в бензині. А гас чи бензин він обов’язково дістане, хіба ж мало траплялося по дорозі підбитих танків чи машин. Він просто до них не заглядав – обходив стороною, а тепер жодного не пропустить, а бензину дістане… Грицько підібрав клапоть якоїсь брезентини, став витирати іржу. Ось так, витре хоч трохи та й сховає до сидора – добре, що торба велика, що завгодно можна упхати. Грицько зараз не думав, що його можуть десь зупинити, поцікавитись, що він несе… Та й що він, дурний – пхатися з автоматом на очі! Він що, його заховати не може, щоб потім знову підібрати?..

Примечания