Будинок на Аптекарській

Проскурів, 1889–1897 роки

Пологи у Михайлини приймала сама повітова акушерка Григор’єва. Людвіг не поскупився грошима на таку розкіш. Григор’єва була випускницею Кам’янецької фельдшерсько-акушерської школи й славилася як краща у своїй справі. Сам Людвіг як провідний аптекар навіть чути не хотів, щоб котрась із місцевих повитух пальцем торкнулася його дружини. Григор’єва – і крапка. Їхати за нею в лютневу хурделицю довелося аж у Лезневе, сільські дороги ледь не залишили його без повозу, але справа того вартувала.

Гелена народилася над ранок. Тендітна, як мале кошеня, на диво спокійна і некриклива. Михайлина, слабка після пологів, обціловувала кожен її крихітний пальчик:

– Подивися на ці ніжки, здається, тут шкіра зовсім прозора, – її очі дивилися на світ крізь поволоку материнської любові.

Людвіг ловив себе на тому, що частіше залишається вдома, щоб побути з Місею і донечкою.

Весь будинок крутився навколо маленької людинки: старші сестри перетворилися на завзятих няньок, і часом малу з їх рук доводилося майже видирати. Дівчата, у вільний від занять у гімназії час, радо приміряли на себе мамську роль і з охотою бавили сестричку.

Людвіг прокидався вранці від першого сонячного проміння й заплющував очі на кілька хвилин: дитина поруч махала рученятами-ноженятами, дружина ще солодко спала, а старші дівчата щебетали десь за дверима, готуючись до нового навчального дня. З кухні пахло тушкованою капустою з м’ясом. Через стіну, в аптеці, вже кипіла робота. Хіба Стефан, як завжди, випробовує його терпіння своїми витівками, але хіба сам Людвіг у дитинстві та юності не був таким самим збитошним, як тепер його найстарший син? Справа за малим – збудувати новий дім, такий, щоб йому заздрили навіть через роки. Не гірший, ніж у сусіда Маранца. Та кращий, ніж у Маранца, – посміхався сам до себе Людвіг. Його будинок буде особливим.

План дому був уже готовий, залишилося головне – взятися до роботи. І зробити все так, щоб ніхто не здогадався про його особливість, про таємницю, яку Людвіг з товаришами надумали там сховати. Для цього сам Давид Ніренберг, будинок якого був по сусідству, виписав з чужого міста доброго архітектора, який трохи «підправив» уже готовий план будівлі.

Людвіг з таким натхненням взявся до будівництва, що це навіть лякало Михайлину. Дуже швидко до неї дійшли чутки, що її чоловік платить будівничим значно більше, ніж інші господарі. Таке марнотратство було йому непритаманне.

– Тобі не здається, що ти надто переймаєшся новим домом? – наважилася якось поговорити про це з чоловіком. Однією рукою заколисувала малу Гелену в великій дубовій колисці, іншою – гладила пишне ледь сиве волосся чоловіка, що лежав на її колінах і про щось думав.

– Наш будинок має бути найкращим. Я хочу бути впевненим, що його збудують на совість.

Михайлина вдивлялася у чорні, як і колись, очі коханого: про що він мріє? Де пропадає останнім часом інколи до глибокої ночі? Невже інша жінка? Може, спитати про це прямо?

Михайлина обсмикнула сама себе: дурна, чоловік старається ради неї та дітей, працює, засідає в думі, а вона вигадує дурне. Обережно поцілувала в чоло спочатку доньку, а потім Людвіга – дві своїх найбільших любові.

– Знаєш, Місю, народивши Гелену, ти народила мене нового, – глянув у її очі так, що запекло щось всередині. – Заради вас я маю бути кращим.

Чи варто казати, в якій любові і розкошах купалася мала? З самого малку їй, як і старшим сестрам, справляли сукні у найкращих модисток, а тканину для суконь купували не абиде, а в магазині Епштейна на Кам’янецькій.

Новий будинок ріс день за днем. Людвіг особисто контролював кожен крок. Навіть цеглу та черепицю сам вибирав у Шльоми Гальперіна, купця, що тільки-но відкрив завод на Кам’янецькій. Його цегла вже встигла прославитися доброю якістю.

Лише за рік Михайлина разом із дітьми перебралася до просторої оселі.

Чи то через те, що на нижніх поверхах постійно кишіли люди, чи з якоїсь іншої причини, але Михайлина почувалася у власному домі незатишно. Хоча сказати про це чоловікові не наважувалася.

На першому поверсі будинку була аптека, тому щоразу, коли Михайлина відчиняла вікна, знадвору піднімався аромат трав і ліків. І це було чи не єдине, за що вона любила цей дім. Часом так сумувала за тісними кімнатками, у які приїхала до коханого вперше, що доходило до сліз.

Люди, котрі приходили за ліками, чекали у просторій рецептурній кімнаті – Людвіг особливо пишався, що такого обслуговування нема у жодній з двох інших великих аптек Проскурова. Їхня ж мала обладнану за сучасними потребами кокторію, де настоювали та відварювали трави та коріння. В окремій кімнаті працювала лабораторія. Також тут був сухий підвал, льодовник для тих препаратів, що потребували холоду, і трав’яна кімната – туди Михайлина любила заглядати особливо.

– Мамусю, тут пахне літом! – щебетала мала Гелена, яку жінка майже всюди брала з собою.

Гелена могла годинами просидіти за довгим дерев’яним столом поміж рослин, що сушилися, перебираючи стеблинку до стеблинки й розпитуючи батька, яка з них від чого лікує.

Людвіг неабияк тішився, що донька така уважна до родинної справи:

– Хто знає, – милувався малою із захопленням, – можливо, їй я колись передам все, що маю.

– А Стефан? – Михайлина ніколи не потурала Людвігу його суворе ставлення до найстаршого сина, – він уже дорослий, та й помагає тобі з торгівлею.

– Боюся, щоб він не пустив усе за вітром, – між бровами Людвіга з’явилася глибока складка. – Але час покаже.

Мала Гелена тулилася до батька, і на його очах виступали сльози. Якраз у ту мить у двері постукали.

– Там, – хапала повітря ротом Євка, – там… – переминалася з ноги на ногу й відійшла вбік, щоби ті змогли побачити чоловіка в формі, що ледь наважився переступити поріг. – Там щодо вашого сина прийшли.

Людвіг показав жестом, щоб той зайшов.

– Ваша милість, – здавалося, служивому аж язик в роті прилипав до піднебіння. – Ваша милість, ми… такі справи…

– Я зачекаю, поки ви зберетеся з думками і скажете, у чому справа, – хозяїн суворо глянув на нього.

– Така справа… Син ваш, ваша милість, чи захворів, чи втомився, – аж видихнув від полегшення, що ці слова вдалося сказати.

– І? – звів брову Деревоєд.

– Ми його… Теє… Сопроводили сюди. Щоби часом чого не сталося дорогою.

– Заводьте, – Людвіг показав жестом Михайлині, щоб та йшла в іншу кімнату. Жінка послухалася, але навіть звідти бачила, як Людвіг подякував коротким кивком голови і, не сказавши ні слова, відтягнув сина у льодовню.

Служивий ще довго вибачався і кланявся. Михайлині аж оскома щелепу звела, так неприємно було від того підлабузництва.

Михайлина помітила, як опустилися від невидимого вантажу його плечі.

У Гречанах, селі біля Проскурова, хазяйнував такий собі поміщик Нахімов. Він був затятим противником вживання алкоголю і виставив на дорозі до села спеціальних вартових, які мали не пускати туди людей напідпитку. Чому і як Стефана занесло на той шлях – годі й гадати.

– Може, у військо його? – до трав’яної кімнати долинали звуки муштри солдат піхотного полку, що тепер був розташований зовсім поруч, на сусідній хлібній площі. Людвіг прислухався до офіцерських команд, які губилися у звуках чобіт, що ляскали по болоті.

– Краще тримай його біля себе, – підняла очі на чоловіка Михайлина. – Може, навчиться чого мудрого.

Людвіг задумався:

– Твоя правда. Здається, я знаю, що з ним робити.

Вже за кілька днів обидвоє чоловіків, пізно ввечері, одягшись у найкраще, що було вдома, вийшли з будинку. Повернулися над ранок. Куди ходили й навіщо – годі було й питати: Людвіг або віджартовувався, або сердився.

– Краще займайся домом, – сказав якось зопалу, коли походеньки повторилися й Міся наважилася про них спитати.

«Невже таки інша жінка?» – неприємно стиснулося серце у Михайлини.

З того часу Стефан змінився – його більше не бачили в гуртах, що були завсідниками сусідніх ресторанів чи простіших пивничок, хлопець з головою поринув у фінансові справи батькової аптеки та нерухомості, яку той встиг надбати за життя і тепер її винаймали у нього за гроші.

А Михайлина, затамувавши в серці образу за слова про те, що має займатися домом, взялася вчитися. Хіба даремно вона була кращою ученицею гімназії, втіхою батьків? Хіба не вона ночами сидить із трьома старшими дівчатами і допомагає їм зрозуміти науку? А тепер – дивитися за домом?

Із завзяттям гімназистки жінка взялася за фармацевтику і травництво. Читала книги, спостерігала, записувала. Мала Гелена з великою охотою ходила з мамою до кімнат, де виготовляли ліки, а особливо – до лабораторії, де відбувалися справжні дива: рідини у пляшках від змішування пінилися, змінювали колір, парували хмарами. Як живильну воду Михайлина ковтала «Лекції з фармакології» Дибковського і навіть вмовила чоловіка дозволити їй використовувати лабораторію для синтезу деяких речовин з лікарських рослин. Людвіг ставився до забаганки дружини поблажливо. Хіба він міг їй відмовити? Тим більше, що мала Гелена спостерігала за всім, що робила мама, з відкритим ротом.

А одного дня для Михайлини сталося справжнє диво: до їхньої аптеки, як до кращої у губернії, заїхав київський фармацевт, учень того ж Дибковського.

– Цікавитесь? – звів брову, коли побачив у рецептурній кімнаті аптеки жінку з книгою свого наставника в руках.

– Це аптека мого чоловіка, – знітилася Михайлина, – хочу розуміти, із чим він має справу.

– Тоді ви обрали добру літературу. Дибковський – спеціаліст по хворобах серця, але на студіях ми здебільшого вивчали фармакодинаміку атропіну, апоморфіну й органічних сполук. Цікава, скажу вам, річ, – підморгнув до жінки, що забула навіть кліпати очима – так була захоплена новим знайомим.

Чоловіка звали Йосифом. Він виявився давнім товаришем Людвіга і залишився погостювати на цілий місяць. Кожен вечір Людвіг і Михайлина спускалися з ним до лабораторії і з відкритими ротами слухали про новини у хімії і фармакології – все ж у Києві з тим було куди легше, ніж у провінційному Проскурові.

– Більшість наших аптек вже мало ліків виробляють самі, – з неприхованою гордістю ділився Йосиф. – Привозимо ліки з-за кордону, вироблені в промислових масштабах. Снодійні, жарознижуючі, дезінфікуючі.

– Якщо так і далі піде, – замислився Людвіг, – то зовсім скоро ліками торгуватимуть не в аптеках, а в магазинах разом з їжею чи галентереєю.

Йосиф знизав плечима. На догоду щедрому господарю він радо ділився новими знаннями, і вже за місяць перед Людвігом і Михайлиною відкрився цілком новий світ експериментальної фармакології, де треба було мати знання і з біології, і з хімії. Відтоді Людвіг затявся винайти новий, особливий препарат, який його прославить.

Через цю забаганку чоловік весь вільний час проводив у лабораторії. Відволікався хіба на засідання думи, справи торгові і дивні нічні вилазки разом зі Стефаном. Повертався з них у піднесеному настрої, і у Михайлини щоразу частіше з’являвся сумнів, чи не розважаються вони із пропащими дівками у салоні мадам Бетті чи, ще гірше, з дівками, що пропонують себе, вульгарно походжаючи Олександрівською до залізничного вокзалу.

І в один з таких вечорів Михайлина вирішила діяти. Вклала спати Гелену, попросивши Євку за нею придивитися, вдягла стару дорожню сукню, позичила у тієї ж Євки непримітний плащ і високі черевики, які та тримала спеціально для виходу на ярмарок, і вийшла слідом за Людвігом і Стефаном.

З боку Аптекарської чулося звичне для цієї місцевості ґелґотання гусей – тут, біля торгових рядів, місцеві звозили до одного з купців з цілого міста яйця і живих птахів, і ті надривали горло, чекаючи своєї участі. У ресторані «Слон», як завжди у цю пору, грав живий оркестр, і його мелодія, змішавшись із ґелґотанням гусей і іржанням коней чийогось візника, створювала справжню вечірню какофонію Проскурова.

Люди прогулювалися Олександрівською здебільшого парами. Самотніх перехожих зустріти можна було рідко. Хіба чийсь служка біг до магазину Журавльова за шматком шинки на вечерю чи до Шейнбарга за гасом. Інших нагальних справ у Проскурові в такий час не було.

Людвіг і Стефан із гасовими ліхтарями у руках, не взявши коней, пішки пішли вгору Аптекарською. На вулиці смеркало. Михайлина накинула на голову капюшон від плаща і пішла вздовж плацу, на якому вдень проводив муштру піхотний полк. Людвіг зі Стефаном попіднімали комірці сюртуків і натягнули кептарі на очі так, що їх обличчя годі було й побачити. У вечірніх сутінках вони скидалися на таких, що шукають пивну чи мебльовані кімнати для ночівлі. Трохи далі обоє погасили ліхтарі і рухалися в цілковитій темряві.

Біля будинку Ніренберга, одного із знаних у місті купців, чувся якийсь рух. Михайлина зупинилася і вдивилася в темінь. Здавалося, чорна стіна поглинула Людвіга і Стефана й тепер рухалася, як дриглі, від легенького вітру.

На якусь мить в одному з вікон будинку Ніренберга засвітили лампу, і слабкий відблиск впав перед домом. Михайлина зрозуміла, що то була ніяка не чорна хвиля, а невелика купка людей. Здалося, що розглянула там обличчя ювеліра Грінберга, купця Громштейна, але чи справді це були вони?

– Стій! – почула чоловічий голос за спиною, і майже в ту мить хтось різко схопив її за руку. Михайлина стерпла. Вона стояла не надто близько біля Людвіга зі Стефаном, але й навряд чи вони впізнали б її у такому вбранні, але бути викритою не хотілося.

– Пішли, – солдат, що ледь стояв на ногах від якогось хмільного напою, витер рукавом губи. – З яких ти гостьових кімнат?

Михайлина не раз чула, як чоловіки пережартовувалися щодо справжнього призначення гостьових кімнат над рестораном «Слон» та їм подібних. Солдат, що сплутав її з повією, нахилився вперед і простягнув руку, щоб скинути з неї капюшон. Жінка скористалася моментом і щосили штовхнула його в груди. Від несподіванки той похитнувся і впав, а Михайлина кинулася тікати.

Коли добігла додому – впала на постіль і притисла подушку до грудей: де зараз Людвіг? Що за збори у тому будинку? Чи й справді він їй вірний?

Михайлина не раз чула, що деякі чоловіки збираються, щоб порозважатися із розпусними дівками, але щоб її Людвіг, та ще й з сином?

Коли той повернувся додому – не чула. Вранці уважно оглянула його одяг, обнюхала сорочку, вистежуючи аромат чужої жінки. Нічого.

Питати про справи вечірні сенсу не було, тож Михайлина вирішила спостерігати.

Людвіг, поснідавши печеною качкою і давши кілька розпоряджень працівникам, спустився до лабораторії. Михайлина схопила за руку Гелену і пішла за ним:

– Ану, доню, – шепнула малій на вухо, – попроси у тата дозволу, щоби ми сьогодні дивилися, як він працює. Цікаво ж.

Відмовити Гелені Людвіг не міг. Поки дитина обмацувала пляшечки із товстого скла, викладені спеціально для неї на лаву, Михайлина уважно спостерігала за чоловіком, а потім, повернувшись у кімнату, навіть записувала, що він робить.

– Це буде особливий препарат, – піднімав очі до неба Людвіг. – Він може змінити світ.

Але до успіху, схоже, було далеко. Миші, яких спеціально ловили для Деревоєда, щоб той досліджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвіг дратувався, а одного разу навіть заслаб після чергової невдачі.

На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякі мікстури, і чоловік щиро тішився її успіхам.

– Якщо я вмру – буде на кого залишити справу, – дивився у стелю, лежачи в постелі. – Щоправда, тобі доведеться скласти спеціальний іспит на дозвіл, але за тим справа не стане.

– Дурний, – цілувала його в чоло Михайлина, – чого б тобі вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень – і будеш здоровим. Ось зараз принесу ліки, які зробила сама за твоїми настановами, – і тобі полегшає.

Михайлина спустилася в лабораторію за мікстурою від шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кілька днів. Людвігові миші, почувши, що у кімнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спеціально замовленої з Києва клітки.

– Такі налякані, – Гелена, що, як і зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки і вчепилася пальцями у прути клітки.

І поки Михайлина переливала ліки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькі дверцята і спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтіч, відсмикнула руку і перекинула клітку.

– Я хотіла їх погладити, а вони… – підняла на маму заплакані очі Гелена.

Михайлина, гучно зітхнувши, підібрала поли сукні й взялася роздивлятися маштаби трагедії. Клітка впала дверцятами донизу, і втекти вдалося лише одній миші. Залишати втікачку на волі не годилося, бо навіть одна вона могла наробити багато збитків у приміщенні, де зберігалися трави, коріння, насіння і навіть вже синтезовані з них речовини.

– Ти ж не скажеш татові? – поклала їй долоню на плече Гелена.

– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.

Поки Михайлина роздумувала, чим і куди приманити тваринку, та чкурнула під стіну у крихітну дірку за величезною дубовою шафою, в якій Людвіг зберігав пляшки для ліків.

Михайлина вперлася обома руками у шафу і, зібравшись на силі, трохи її відсунула.

Те, що побачила далі, здавалося витвором її уяви: за шафою ховалися невеличкі двері. Такі маленькі, що пройти крізь них можна було, хіба сильно зігнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в іншу кімнату, щоб не лякати мишу, а сама відчинила двері й ступила кілька кроків у темінь. Хоч всередині не було нічого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем підземний хід. Серце закалатало сильніше. Жінка повернулася в лабораторію за ліхтарем і навіть пройшлася підземеллям. А коли зрозуміла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кінці – незрозуміло, повернулася додому.

Михайлина разом з донькою піднялися у кімнати. Людвіг терпляче чекав на ліки. Жінка принесла йому мікстуру і крихітну скляночку до неї. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: відколи це Людвіг має від неї стільки таємниць? Може, він вже давно став чужою людиною, а вона й не помітила?

– Дякую, Місю, – потягнувся до неї, щоб поцілувати, – без тебе я б не вижив.

Михайлина запустила п’ятірню в його волосся. Людвіг, чоловік, який і через десять років після шлюбу дивиться на неї очима, повними любові. Людвіг, який знає кожен сантиметр її тіла. Ця доросла маленька дитина. Що за таємниці він приховує, і чи варто їй, Михайлині, про них знати?

У повсякденній сукні лягла на постіль біля чоловіка і притулилася обличчям до його шиї. Так і задрімали разом.

Євка, що заглянула в кімнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всміхнулася і забрала малу Гелену допомагати на кухні.

Глава 3

Хмельницький, 2018 рік

День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дівчина прокидалася, пила каву, їхала в батьків магазин і читала. Старенький ноутбук з потертими від часу кнопками і номером на кришці – також, виходить, куплений у когось «антикваріат», – чудово конектився із сучасним «вайфаєм», хоч і не працював без живлення від розетки. Ніколай обходився з клієнтами сам, Ляна здебільшого спостерігала за ним і слухала. Лише час від часу ситуація потребувала її втручання, та й то більше не так її власне, як авторитету господині магазину.

– Ні, навіть не просіть, – хмурив брови, водночас посміхаючись, як завжди, коли якийсь чоловік приніс продати старий мобільний, – ви ж читали вивіску. Хіба там написано «Ломбард»?

– Поклич когось… старшого, – не сприймав його серйозно клієнт.

Ніколай закопилював губу і показував пальцем у бік Ляни:

– Ось вона – господиня магазину.

Ляна повільно встала і поклала руку на плече Ніколаю:

– Мій консультант має рацію. Ми не приймаємо сучасну техніку, хай і застарілу.

Чоловік махнув рукою і вийшов, а Ніколай розтягнув губи у посмішці:

– А можна я собі бейдж зроблю? – приклав долоню до грудей.

– Можна.

– Консультант?

– Консультант. Слухай, – наважилася продовжити після паузи, – ти ж шукаєш собі роботу? Бо я тут досі стирчу фактично лише через тебе.

– Шукаю, – відвів погляд.

Вже хвилин за десять хлопець вирізав з картону прямокутник, на якому власноруч написав маркером «Ніколай. Консультант з антикваріату» і пришпилив його до футболки.

Якби не цей хлопець – все б уже давно завалилося. Неприємний висновок муляв Ляні свідомість і штовхав у спину: читати і вчитися. Дівчина повільно розглядала кожну дрібницю в магазині і вже за кілька днів знала, де шукати інформацію про її вік та цінність і до якого експерта телефонувати при потребі. Номери їй дав той же Ніколай, проте, за його словами, її батько за експертною консультацією звертався рідко.

– Не несуть нам нічого аж такого дорогого, щоб витрачатися на спеца, – опускав кутики губ вниз хлопець.

Найлегше було зі старими грошима. Визначити їх ціну можна було прямісінько в інтернеті, продати чи купити щось – теж.

– Слухай, а може, нам організувати онлайн-магазин? – зірвалася на ноги Ляна, захоплена власною ідеєю. – Ти не ображайся, але в цю глуш мало хто доходить.

Насправді Ляна думала про інше: якщо перевести справу в онлайн, то можна буде займатися всім цим прямісінько з Києва і не сидіти у Хмельницькому. Так вона змогла б швидше повернутися додому і її б не мучила совість, що закрила справу, яку їй залишив тато.

Ніколай ідею сприйняв добре і пообіцяв допомогти з описом кожної речі.

Почалася робота: Ляна завела сторінки магазину в Інстаграм і Фейсбук, фотографувала антикваріат, викладала в мережу і паралельно поширювала пости на тематичних форумах. А ще проходила кілька курсів із продажів у мережі.

«В інтернеті вас зустрічають по ніку», – казав котрийсь із них. Але Ляна, коли реєструвалася, над цим довго не думала – назвалася просто «Антикварка».

Справа повільно, але закрутилася. Перші невеликі замовлення з’явилися за кілька днів, і до Ляниного маршруту дім-магазин-дім додалося ще крихітне відділення «Нової пошти». У котрийсь із днів оператор у відділенні розкрив її паспорт і здивовано підвів погляд:

– Ляна? Не може бути!

Дівчина хвилину-дві вдивлялася в обличчя молодого чоловіка. Глибокі ямочки на щоках, світло-русяве волосся і ніс «картоплиною». Щось таке знайоме…

– Дімон! – схопила його за руку, ніби злякалася, що він втече. – А я недавно про тебе згадувала!

– Нічого собі, – молодий чоловік роздивлявся Ляну з ніг до голови. – Якби не прізвище та ім’я – я б тебе не впізнав. Це ж які ми малі були, як ти поїхала! Дивно, що ти мене пам’ятаєш.

– Пам’ятаю, як ти з будівельного крана мені злізти помагав.

– Як би я не поміг? Я ж у тебе закоханий був.

Ляна опустила очі, а Дімон навіть не відвів погляд.

– Я й не знала.

– Слухай, а давай ввечері – на каву? – чоловік окинув оком чергу, що встигла зібратися за Ляниними плечима.

– Давай. Бо мені тут і поговорити ні з ким.

Ляна помахала Дімону «па-па» і вийшла на вулицю. Вже у самому під’їзді згадала, що навіть не залишила йому свій номер телефону. Отже, сьогодні кави не буде. Доведеться завтра зайти знову. І хто знає, чи ще потрапить на Дмитрову зміну.

Надвечір задзвонив мобільний.

– Ти готова? – почула в слухавці голос Дмитра. – Я вже у дворі.

– І як ти дізнався мій номер? – єдине, що здогадалася спитати.

– Ну ти смішна. Це ж Нова пошта. У нас є вся база.

Надворі вечоріло, Ляна знайшла у валізі байкову сорочку й накинула на плечі – їхала вона сюди на два-три дні, тож про те, щоб взяти трохи одягу, не подумала. А щодо теплого – й поготів. Ще трохи – і доведеться влаштувати собі шопінг на місцевому ринку.

Дімон сидів на лавці, де вдень вигрівали на сонці кістки бабусі.

– А я вже тут не живу, – обвів жестом подвір’я. – Батьки у Бостоні. Емігрували у двохтисячних. Вчителі тоді ледве виживали. І сестричка там. А мене тоді залишили з бабусею.

– То ти живеш із нею, – Ляна сіла на лавку поруч й обвела поглядом вікна будинку, силкуючись згадати, за якими була квартира Дмитра.

– Бабуся померла недавно. Від раку.

– І мій тато помер.

– Чув. Співчуваю. То ось чому ти приїхала.

– Угу. Хоронити.

– Слухай, ми підемо на каву, – вперше за весь вечір глянув їй в очі Дмитро, – чи так і будемо тут сидіти, як старі?

Ляні відверто полегшало – розмову на неприємну тему закрито. Десь у дворі запищала автомобільна сигналізація. Дівчина мимоволі повернула в її бік голову: не Іван. Дивно, але його «шевроле» не бачила з того дня, коли зачинила перед його носом двері квартири.

– Коли ти поїхала в Київ, – Дімон запхав руки в кишені, – я навіть батькам своїм сказав, що вступати поїду в столицю і знайду там тебе.

– І вступив? – посміхнулася.

– Ні. Спочатку було медучилише. Але з медициною не склалося. Вчився далі. Став слідчим поліції.