Будинок на Аптекарській

– То як тебе з поліції занесло в «Нову пошту»?

– Та так. Сталося дещо. Не хочу про це. Одним словом – мене звільнили.

– Жалкуєш?

– Проблем – менше, зарплата більша. За чим жалкувати? Хіба за пригодами. А ти де?

– В Києві, закінчила юрфак, працюю в архіві.

– Теж з пригодами так собі, правда?

– Правда, – Ляна не знати чого заусміхалася. – Часом думаю, що вмру від нудьги.

Дмитро різко зупинився посеред дороги:

– А знаєш, що я подумав! Ну його до біса, ту каву. Поїхали на картинг!

Ляна навіть не думала сперечатися. Вже за півгодини, проїхавшись у майже пустій маршрутці, вони знайшли у центральному парку картинг і ганяли навперегін. Трохи завеликий шлем сповзав на очі, а двигун ревів так, що можна було оглухнути, але Ляна почувалася супер.

– Правда, круто? – Дмитро подав їй руку і допоміг вилізти з автівки, коли час оренди закінчився.

– Крутезно! – Ляну розпирало від щастя. – Я давно так не дуркувала!

– І я, – Дімон обняв її за плечі. – Кави?

– Води, – закотила очі Ляна. – Вмираю від спраги.

Вони купили пляшку мінералки на двох у найближчому продуктовому магазині й випили її до дна на лавці в темному парку.

– За законом жанру, ми б мали тепер поцілуватися, – Дімон обіймав її однією рукою, а іншою загортав їй за вухо пасмо волосся.

Ляні було добре. Весело, як ніколи. Ці кілька годин вона жодного разу не згадувала ні про смерть тата, ні про купу справ, пов’язаних з магазином. Але амур в її плани точно не входив:

– Перестань, – по-дитячому полоскотала Дмитру живіт. – Ми вже не діти.

– То поцілунку не буде?

– Я не цілуюся з тими, з ким не зможу зустрічатися, – посміхнулася Ляна. – То просто твій незакритий дитячий гештальт.

– То давай закриємо? – Дмитро награно витягнув для поцілунку губи і заплющив очі.

– Точно не сьогодні, – викрутилася з обіймів Ляна. – Остання маршрутка втече!

І хоч дівчина навіть не уявляла, до котрої тут ходять маршрутки, додому довелося йти пішки.

– Не сьогодні – не означає ні, – підморгнув їй Дмитро, по-дитячому повиснувши на дверях під’їзду. – Я почув.

Ляна швидко вибігла на свій поверх і сховалася за дверима. Сьогодні вона знову була тією маленькою дівчинкою, що колись жила в цьому місті з мамою і татом. Безтурботною і щасливою. І в неї був закоханий хороший хлопчик Дімон, що колись допоміг їй злізти із башти будівельного крана.

Дівчина кинула на полицю в коридорі ключі і зачепила пальцями порцелянову фігурку янголятка. Фігурка впала й розлетілася на друзки. Ляна увімкнула світло і дістала з крихітної кладовки мітлу і совок. Підмітаючи уламки, зловила себе на думці, що кидає ключі на поличку однаковим рухом щодня, але янголятко жодного разу їй під руку не потрапляло, бо завжди стояло в кутку. Цікаво, як так сталося тепер?

Дівчина зробила ще кілька рухів мітлою і зупинилася: на старих дошках чітко було видно частину відбитка взуття. Ляна прокрутила кілька попередніх днів у пам’яті: після того як вона відмила квартиру від бруду і, головне, – від крейди, якою обводили батькове тіло на підлозі, сюди не заходила жодна людина, окрім неї самої.

Серце дременуло в п’яти. Випростала спину й роздивилася навколо: вікна зашторені, хоч вона точно вранці їх відкривала, татові зошити на столі зсунуті з місця – це видно по чистих від пилюки смугах, які донедавна були під зошитами, бо стіл Ляна так і не знайшла час протерти. Сумнівів не залишалося: у квартирі хтось був.

Дівчина перевірила шуфляду, куди поклала свої гроші, – все було на місці. Старий телевізор, інша техніка і меблі – теж.

Ляна увімкнула у всіх кімнатах світло і похапцем знайшла папірець, на якому їй записав свій номер Іван.

– Ти десь далеко? – спитала без привіт-як справи.

– Щось сталося?

– Здається, в мою квартиру хтось заліз.

Іван якийсь час мовчав, а потім заговорив впівголоса:

– Щось вкрали?

– Ні, але мені страшно.

– Може, ти себе накручуєш?

– Слухай, ти мене маєш за ідіотку? Я дипломований юрист, між іншим. Ми кримінальну справу теж вивчали. Якщо я кажу, що в мене вдома хтось був, то в мене вдома хтось був! – кричала в трубку.

– О’кей, що я можу зробити?

– Тобто, якого біса я телефоную саме тобі, ти це хотів спитати? – Ляна вже не могла стримати емоції. – Між іншим, ти мій майже єдиний знайомий у цьому місті, кому мені ще дзвонити. Сам же номер і дав, пам’ятаєш?

– О’кей, о’кей, не кричи, – майже шепотів у слухавку Іван. – Щось придумаємо. Я зараз не можу розмовляти, але завтра заїду. Хочеш – камеру поставимо. Лягай спати.

Ляна кинула слухавку. Добре сказати – лягай спати. А як лягти, коли ще зовсім недавно хтось ходив по твоїй квартирі й перекладав речі? А що, як він і досі тут?

Ляна вічинила двері у ванну і вхопила в руки швабру. Далі обережно ступила в кухню і провела долонею по стіні, шукаючи вмикач світла. Натисла і видихнула: в кухні було порожньо. Більше в цій квартирі сховатися нема де.

Знайшла у вхідних номер Дмитра і натисла виклик. Той відповів майже одразу.

– Слухай, ти, звісно, не ображайся, – відповів на її емоційну тираду про все, що сталося, – але кому потрібна ваша квартира?

– Звідки я знаю? Але тут точно щось нечисто. Може, поліцію викликати?

– Скажу тобі як колишній слідак: хочеш згаяти час – викликай. Ну сама подумай – у вас нічого не пропало, камер ніде нема, подвір’я в центрі – прохідний двір. І головне – мотив. Який мотив у того, хто заліз у вашу квартиру, ще й, як я зрозумів, відчинивши двері своїм ключем.

– Так, замки цілі, – Ляна про всяк випадок оглянула двері – жодної подряпини.

– Одним словом, ніхто твого гостя шукати не буде.

– Дімон, мені страшно.

– Слухай, може, я тебе зараз ображу, але скажи, – Дмитро переривався кожні кілька слів, щоб віддихатися, – схоже, він іще не дійшов додому, – скажи, ти спілкувалася з татом останнім часом?

– Ні.

– Отож. І як він жив – не знаєш, правда?

– Правда, – настрій Ляни остаточно зіпсувався.

– Тоді скажу зі своєї поліцейської практики – «шерше ля фам».

– Тобто?

– Тобто-тобто, – передражнив її Дмитро. – Шукайте жінку.

Ляна мовчала. Дмитро вичекав паузу і продовжив:

– Ти не припускала, що твій тато міг мати якісь стосунки? Він міг сам дати ключ від квартири якійсь жіночці, а та не наважувалася зайти у твоїй присутності.

– І не прийшла на похорон? Дивні, скажу тобі, це були стосунки. Та й відбиток взуття навряд чи жіночий.

– А якщо кросівки?

– Варіант, – знизала плечима Ляна.

– Слухай, ну, може, вона одружена чи щось таке. Не хотіла, щоб її викрили. А в квартиру прийшла за якимись своїми речами. Знаєш, скільки я таких історій на власні очі бачив.

Розмова з Дмитром нітрохи не заспокоїла. Її батько – герой любовної історії? А, власне, чом би й ні? Та хоча б тому, – переконувала себе Ляна, що в цій квартирі немає жоднісіньких слідів перебування жінки. Більше того – нормальна жінка тут би здуріла. І відразу б перемила всі ці липкі ручки кухонних шкафчиків.

Ляна, ніби щоб переконатися у своїх висновках, торкнулася до однієї з них. Ручка була чиста! Перемацала решту – усі ручки кухонних шкафчиків тепер не липли. Ляна принюхалася: в повітрі ледь вловимо пахло якоюсь побутовою хімією. Усі ручки шафок хтось ретельно помив.

Дівчина впала на диван й охопила голову руками: очманіти!

Вранці наступного дня Ляна знайшла в кладовці молоток і два крихітних цвяхи, вбила їх у одвірки на рівні десяти сантиметрів від підлоги і зав’язала між цвяхами нитку. Така пастка мала б виказати, якби до квартири без неї хтось увійшов. Двері відчиняються всередину, тож не розірвати нитку при цьому неможливо. Колись таким чином вони з друзями охороняли «свою» територію в підвалі – покинуту кимось комірчину, місце, де могли гратися лише мешканці цього будинку, а зайдам було зась.

Ляна вирішила також перевірити версію Дмитра. На щастя, із самого ранку бабусі під під’їздом були на «бойовому посту».

– Слухайте, – підсіла до них після традиційного обміну вітаннями, – дещо вас запитаю. Ви ж тут, – зробила паузу, щоб обдумати, як сформулювати питання й не образити жіночок, – ви ж тут багато часу проводите, всіх знаєте. Скажіть, у мого батька хтось був?

– Хто був? – старенька жіночка повільно повернула в її бік голову.

– Ну, жінка. Коханка. Не знаю, як ще сказати.

– Була тут одна, – жіночка підняла вказівний палець вгору, а її подруга ствердно закивала головою. – Приходила кілька разів. Молода така, туфлі на обцасах височенних. Я спочатку навіть думала, може, то ти, тобто донька його. А вже потім все сталося, і ти приїхала.

Ляну ніби вдарили чимось по голові: отже, жінка таки існує.

– Як вона виглядала? – не знати навіщо перепитала в жіночок.

– Як-як. Як усі фіфи тепер виглядають. Волосся довге, руде, кучеряве. Сережки у вухах завжди величезні, схожі на циганські. Я запам’ятала, бо моя внучка якраз недавно в таких до мене прийшла. Чемодан величезний та жінка кожного разу з собою носила. Не знаю, може, мальовидло там мала чи книжки які. Хоча такі книжок не читають, – махнула рукою.

– А вчора ви її часом не бачили? – вхопилася за останню соломинку Ляна.

– Ні, з того часу, як тато твій вмер, вона більше не приходила.

Ляна подякувала жіночкам і пішла на тролейбус до Гречан. Із самого ранку мала кілька замовлень в онлайн-магазині, які треба було виконати. Думки про таємничу руду жінку так захопили, що дівчина ледь не проїхала свою зупинку.

Отже, тато мав якісь стосунки. Якщо вірити бабусям з двору, його пасія була значно молодшою. Чому тоді вона не прийшла до нього на похорон? І що їй треба було у квартирі, якщо то була справді вона.

– Нарешті. Я вже думав, що ти від страху сховалася під столом і чекаєш свого злодія вдома з ножем в руці.

Ляна аж підстрибнула від несподіванки. Іван, як завжди, випірнув ніби з-під землі.

– Міг би й поспівчувати. Мені, між іншим, було страшно.

– Пробач. Я був трохи зайнятий і не в місті. Можу чимось допомогти?

– Допоможи мені знайти руду жінку.

– Будь-яку? Чи будуть якісь точніші характеристики?

Обоє зайшли у магазин і відповіли на привітання Ніколая. Хлопець змітав пилюку з полиць спеціальною крихітною чи то мітлою, чи великим пензликом. Ляна дала йому список речей, які треба було запакувати для надсилання покупцям.

Іван роздивився навколо:

– Бачу, справи йдуть. Отже, магазин ти не продаватимеш. Що-що, а талант знаходити собі проблеми в тебе є.

Ляна помітила, як напружився Ніколай.

– Давай сьогодні не про це, – вирішила перевести тему й повела Івана у тепер уже свій кабінет.

– То що за жінка? – молодий чоловік без запрошення сів у крісло.

Ляна відсунула від столу стілець й опустилася на краєчок:

– Рудоволоса, молода, великі сережки і валіза чи чемодан.

– То це вона – твоя вчорашня злодійка?

– Не знаю. Може бути, – опустила погляд і взялася постукувати нігтями по столі.

– Нічого не хочеш розказати?

– Здається, це коханка мого батька.

Іван навіть бровою не повів:

– І що тут такого? Чи він мав по твоїй мамі зберігати целібат? Або, може, боїшся, що вона претендуватиме на магазин? Не думаю, що це аж такі статки.

– Я відчуваю, що тут щось не так. Чому вона не була на похороні?

Іван встав і зміряв кімнату кроками:

– Уляно, я вже шкодую, що запропонував тобі допомогу. Здається, ти надивилася фільмів.

– Я не дивлюся фільмів, – показово відвернулася до стіни.

– То начиталася книжок.

– Думаєш, я все собі вигадую?

– Впевнений. Ти ж не плануєш вести на неї полювання?

– Я просто хочу знати, хто і навіщо був у моїй квартирі.

– У батьковій, – спокійно сказав Іван після паузи.

– Що? – Ляна вже встигла задуматися про своє.

– У батьковій квартирі. Вибач, але ти поки не власниця. І не знаєш, хто має від неї ключі.

Ляна отеретіла. І цей туди ж.

– О’кей. Я не знаю, хто ходить батьковою квартирою. Але маю право знати.

– Шпигуватимеш?

– Є простіші варіанти. Встановлю камеру спостереження.

Іван ще раз зміряв кімнату кроками і знову сів у крісло.

– Добре. Я тобі із цим допоможу.

– Я не просила допомоги.

– Отже, самостійна і незалежна? – відкинувся на спинку крісла.

Ляна вже встигла пошкодувати про свої слова. І як вона тепер виглядає в очах Івана? Типова стара діва, яка хоче видаватися сильною жінкою.

– Добре, вибач. Я дозволяю тобі мені допомогти.

Іван звів брову вгору і з викликом дивився дівчині в очі, тому вона була змушена додати:

– Не дивися на мене так. О’кей. Допоможи мені, будь ласка.

Іван посміхнувся:

– Я цим займуся. Тільки заради твого спокою.

Робота не чекала, тому Ляна була змушена випровадити з магазину Івана й зайнятися справами. Ніколай уже впорався з пакуванням замовлень і навіть продав кілька раритетних платівок старшому чоловікові, від якого неприємно пахло самотньою старістю. А точніше, сечею. До людей часто разом з віком приходить нетримання. І добре, якщо є кому випрати-придивитися. Бо ж людина сама до свого запаху звикає і часом не розуміє, чому інші крутять носом. Може, її тато боявся саме цього, тому й завів стосунки з рудою фіфою. Навряд чи варто його за це засуджувати. Як-не-як, ні магазин, ні квартиру він тій жінці не віддав.

– Перепрошую, – переминався з ноги на ногу Ніколай, – не хотів про це говорити при вашому другові. Не подобається він мені, – по-дитячому нахмурив брови хлопець. – Я ненавмисне вас підслухав.

– Я не ображаюся, – Ляна пакувала посилки в наплічник, щоб віднести на «Нову пошту». – Якби ми хотіли про щось поговорити таємно, то пішли б кудись, де нікого нема.

– Та я не про те, – Ніколай, як завжди, посміхався. – Я чув, як ви казали про руду жінку з валізою. Я її знаю.

Дівчина покинула наплічник і підійша до вікна. Не хотіла, щоб Ніколай бачив у ту мить її обличчя. Серце вистрибувало з грудей.

– І хто вона?

– Я бачив її кілька разів. Вона приходила сюди із чоловіком, нашим постійним клієнтом. Той завжди купував у дядьканатолія найдорожчий товар – антикварні меблі.

Отже, руда жінка справді заміжня. Це багато що пояснює. Але не те, навіщо вона приходила у квартиру й вимила ручки від шафок.

– Коли ти її бачив востаннє, Ніколаю? – запитала лагідно, щосили намагаючись не видати тремтіння в голосі. В її батька, виявляється, було власне життя, і це її хвилювало. Ляна сердилася сама на себе: невже вона така егоїстка, що ревнує тата, з яким навіть не спілкувалася.

– Вона приходила в той день, коли дядькоанатолій вмер. Шукала його. Але ще ніхто не знав, що трапилося.

Ляна знайшла на підвіконні пляшку з негазованою водою, налила собі склянку і повільно випила. З дитинства цей спосіб заспокоїтися був найдієвішим. Коли після нападів алергії приходила задуха і панічна атака, мама наливала їй води й примушувала пити дрібними ковтками. Після цього Ляні завжди легшало. Цього разу дівчина також відчула, як серцебиття внормовується.

– Ще про це поговоримо, – закинула наплічник і взялася за ручку дверей, – мені треба в місто.

– Тоді вона залишила записку.

Ляна завмерла на місці як вкопана. Трохи подумала й повільно розвернулася. Ніколай стояв посеред кімнати і на витягнутій руці тримав клаптик паперу.

Ляна зробила крок назустріч і мовчки взяла з його рук папірець. Вже на вулиці прочитала: «Переносимо зустріч на четвер. Тетяна Аніцька». Поряд загудів тролейбус, і дівчина запхала папірець до кишені. Пізніше подумає, що із цим всім робити.

На «Новій пошті» у той день знову працював Дмитро.

– Добре, що все виявилося так просто, – посміхнувся, вислухавши історію про руду жінку. – Щось таке я собі й думав. Але замки зміни. Хочеш, сьогодні тобі допоможу.

– Хочу, – посміхнулася Ляна. – Тільки без поцілунків.

Хлопець награно зітхнув:

– Бажання дами – закон. Без – то без. Чекай мене, як стемніє, – підморгнув.

Примечания