Журавлиний крик

Розділ перший

Зима в Москві була тоді жорстока і в суворості своїй благодатна, морози виморили ворон, чуму і безпритульних волоцюг, друга столиця Московії очистилася од усілякої скверни, перед якою безсилі військо, Таємна експедиція і правосуддя, тож настав час без гарячки, спокійно наводити лад у розхитаній війною країні, закручувати розгвинчені шруби в державній машині, нагороджувати достойних і карати злочинців.

Івана Максимовича Синельникова ще наприкінці листопаду викликав зі Симбірська новий і несподівано першпективний фаворит імператриці генерал-аншеф Григорій Потьомкін до Петербурга. В листі сіятельний граф повідомляв прем'єр-майора, що всемилостива цариця, пам'ятаючи його заслуги в битвах з турками й татарами під Перекопом, Бендерами, Каланчаком, а до того ж доблесть довіреного йому карабінерного полку, який потім у складі армії князя Петра Паніна громив пугачовських зброднів, надає Іванові Максимовичу звання полковника, при цьому пропонує йому бути готовим податися до Криму, щоб очолити бахчисарайський гарнізон та подбати про переселення тамтешніх греків до Новоросійського краю.

Тридцятип'ятирічний прем'єр-майор був ще повний жадань слави і рангів, йому імпонувала царицина пропозиція. Він велів гнати чимдуж коней, міняючи змилених рисаків на поштових станціях, проте до Москви встиг прибути лише по Різдві, якраз у найлютіші морози.

Зупинився у непоказному трактирі на одному з арбатських завулків – Конюшенному, навпроти візерунчастої церковці Симеона Стовпника. Хазяїн відвів офіцерові нагорі щонайзатишнішу кімнату, запевнив, що блощиць немає – вимерзли, а від холоду – що вдієш! – хай його благородіє рятується внизу міцним і гарячим.

Зігрітися з дороги й справді треба було, а ще хотілося дізнатися про найсвіжіші новини в білокамінній столиці —

Іван Максимович зійшов до шинку. Тут було людно й накурено, облич не розгледіти за тютюновим димом, а врешті – так у всіх постоялих дворах, до цього не звикати; шинкар запобігливо вискочив із-за ляди – видно, офіцери сюди навідувалися рідко, – промів подолом фартуха вільний стіл у кутку, запросив майора сісти.

Очі Івана Максимовича поволі призвичаювалися до синюватого сутінку. Чекаючи на обід, він встиг розглянути сусідів: за довгим дубовим столом перед вікном сиділо п'ятеро чоловіків у циліндрах і різношерстих сурдутах – начебто й не московські, потім почув кілька фраз по-французькому. Не звертав уваги, чей же в Москві та Петербурзі всяке намагалося розмовляти будь-як, аби лише не по-своєму; то, може, й ці… Проте вухо вловило чисту французьку вимову.

– Ми невиправні домашні патріоти, – посміхнувся один з компанії, він сидів посередині й на вигляд був найстарший у цьому молодому товаристві. – Приїхати до Москви серед такої лютої зими й замовляти бургундське! – Потримав пугар навпроти очей і зневажливо відставив його набік. – Ей, гарсон! – гукнув шинкареві. – Водка!

Шинкар, метушливо звиваючись у проходах між столами, ніс закордонним клієнтам гранчастого бугеля. Його затримав за полу каптана гомілатий здоровань.

– А-а… А панянок тут не можна замовити?

Французька шинкареві була незрозуміла, він розвів руками, всі хором засміялися, а старший знову скептично кинув:

– Бог свідком, ви безнадійно обмежені парижани: в Москві такої страви у трактирах не подають. Треба було їхати не сюди, а хоча б до Берліна.

Горілку розлили в пугарі, дехто принюхувався, кривився.

– Досить уже Вольтерового гостювання в Берліні, – відізвався хтось із гурту. – Він утікав на диліжансі від гостинності свого кумира Фрідріха II, наче за ним гналося сто макбетівських відьом!

– А тепер заграє з північною Семірамідою, дивись, ще й сюди приїде – слідом за нами.

– Можна сподіватися, що цього не станеться. Мосьє Дідро після повернення з Московії напевно поділиться з колегою своїми враженнями.

– Проте обидва й далі писатимуть вінценосцям моралізаторські повчання, видумуючи кожен для себе ідеального монарха чи монархиню… Випиймо, панове, за нашого дивака Руссо – найтверезішого з філософів!

– І за гарячих парижанок!

– І за манірних фрейлін Катерини…

Горілка швидко каламутила голови французам, вони гомоніли щораз голосніше і, перебиваючи один одного, проголошували тости.

– Чудова московська водка, – крекнув старший. – Ідіть собі з вашим патріотичним бургундським до всіх чортів або подаруйте гарсонові, а мені ще раз налийте тієї, що міцна, як московські морози!

– Гарсон! – покликав шинкаря гомілатий. – Візьміть для своєї мадам наше вино! – Він відсунув непочаті пляшки, а одну взяв у руку й, приклавши пальця до губ, прошепотів таємничо: – Увага, панове! Бочку водки тому, хто розгадає оцю мою історичну загадку…

Далі зняв з голови циліндра й кинув його на стіл, потім простягнув руки до своїх сусідів, познімав із їхніх голів циліндри, поскладав один поверх одного. Потім узяв пляшку з початим бургундським, бризнув з неї вина по обидва боки капелюшної вежі.

– А що? – допитувався, заглядаючи в очі своїм колегам. – Перевелися в солодкій Франції дотепні й розумні?

Але тут схопився старший, підніс пугара і проголосив:

– Вавилонська вежа!.. Тож випиймо, панове, за новітній Вавилон, за Семіраміду – незрівнянну Като, як назвав її Вольтер, і за поверженого Навуходоносора – маркіза Пугачева!

– Виграв, колего, – вдарився об поли сурдута гомілатий. – Гарсон, бочку водки!

Іван Максимович остовпів. Що могли б уліпити за такі вівати французам, не знав, але йому за саму присутність на подібній забаві може всміхнутися не царський палац над Невою, а інший над цією ж рікою, біля Ладозького озера, – шліссельбурзький… Боязко глянув на шинкаря, що саме підносив йому страву й горілку, але той не звертав ніякої уваги на п'яні вигуки, як не зважає артилерійський капітан на гарматну стрілянину. В залі теж на тост ніхто не зреагував.

Синельников обвів очима тих, що пили й куняли за столами, і лише тепер помітив у протилежному кінці зали сивовусого дідугана з козацьким довгим чубом, опущеним навскіс через покраяне зморшками ґудзувате чоло. Дерев'яний пугар, що його старий підносив до губ, затремтів у руці, дідуган блиснув очима у бік французів і випив одним духом.

– О-о! – помітив старого довгов'язий француз. – О-о, погляньте, колеги, з нами п'є запорізький лицар, він поділяє наш тост! Це ж так романтично: з французькими вільнодумцями п'є козак, жива легенда в широких штанях і червоних ботфортах! – Хитнувшись, він вийшов з-за столу й попрямував до козака з пугарем у руці.

Дідуган важко підвівся. Він був не надто високий, але кремезний, одягнений у дорогого запорізького жупана, брязнула об край столу шабля в обсипаних коштовними каменями піхвах, – козак, видно, належав до вищої старшини. Обвітрене обличчя зібралося у зморшки, губи стиснулися у зневажливій гримасі, старий поглядом зупинив розохоченого чужинця й проказав поволі, дошукуючи французьких слів:

– Якщо козаки стануть колись легендою, то у французів вона завжди буде пов'язуватися з Дюнкерком, під яким Богдан Хмельницький допоміг урятувати Францію від іспанців більше ста років тому. А випив я… сам знаю за що.

Знічений француз позадкував до своїх, прохаючи жестами вибачення; гостей вразив не стільки різкий тон відповіді, скільки зміст її та ще й вимовлений французькою мовою!

Іван Максимович подався вперед. Він наче десь бачив цього лицаря, колись з ним у житті зустрічався, але губиться обличчя старого в сутінках… Чекай, чекай… Підвівся, щоб підійти до дідугана, та цієї миті з-за сусіднього столу виступив високий чоловік, молодий на вигляд, в чорному сурдуті, глянув на козака, що сидів за хмарою диму, смалив люльку й не цікавився більше чужинцями та їхніми тостами, потім промовив до притихлих гостей по-французьки:

– До вашого тосту, панове, я додам тільки одне і з радістю перехилю за це чару: прийде час – і незрима рука напише і в Парижі, і в Петербурзі останнім Валтасарам вогненними літерами на стінах: мане, текел, фарес[1]. Я вип'ю за предтеч того судді – за дивака Руссо, педантичного Канта, наївного просвітителя імператорів Вольтера і за українського філософа Сковороду.

Надпив з келиха, скоса глянув на офіцера, що сидів поруч.

Синельников був украй збентежений. Він теребив пальцями аксельбанти, не знаючи, як повестися. Не личить воїнові кликати поліцмейстера, але розмова в шинку ставала вкрай небезпечною, вона була страшніша від промов Пугачева на козацьких зборищах. А прем'єр-майор Синельников присягав імператриці, і його обов'язок – боротися з її ворогами. Як тут бути? Ні, краще вийти. Перед ним блискуча кар'єра, і її втрачати не можна. Але він здатний лише до чесної битви, доносити не вміє і не може. Тому геть, геть звідси, щоб не слухати крамоли… Проте було цікаво, хто ці люди, що вони ще скажуть. Знайшов для себе рятівне: «Але ж я не конче повинен знати французьку мову…»

Чужинці загомоніли, захоплені сміливими словами незнайомого, бурхливими жестами запрошували його до свого столу: чом же мосьє відразу не признався, що він теж француз?

Чоловік у чорному сурдуті відвів очі від офіцера – Синельников сидів пригнічений і аж ніяк не навіював підозри, – усміхнувся.

– Я не француз. Я теж козак, хоч не ношу шаблі й шароварів. Батько мій був козаком. Але чому вас дивує наша освіченість? Хіба не відомо вам, хто і з яких країн учиться в Європі, невже не відаєте про те, що й ваші земляки здобувають освіту в Києво-Могилянській академії? Я ж учився в королівському педагогіумі в Страсбурзі і єсьм бакалавром філософії, а мої ровесники слухали лекції в Оксфорді й Галле, а деякі мали щастя навчатися фізичної географії в самого Іммануїла Канта в Кенігсберзі…

Заінтриговані чужинці підвелися з-за столу, підійшли до незнайомого, придивлялися до його молодого обличчя, значуще перезиралися між собою; вавилонська вежа з циліндрів залишалася стояти кумедним символом імперії і з обох боків підтікала, замість Тигру і Євфрату, бургундським вином, – обступили й разом заговорили, знайомлячись: вони, художники, лікарі, юристи, супроводжують у Московії паризьких гостей – філософа Дені Дідро і публіциста барона Фрідріха Ґрімма, які приїхали скласти візит північній просвіченій монархині Катерині II.

– Мосьє бакалавр напевно знає, – заговорив довгов'язий француз, – що російська імператриця милостиво закупила у збіднілого Дідро книги і, не забравши в нього жодної, призначила філософа директором його власної бібліотеки, сумлінно виплачуючи йому щорічну ренту. Вольтер був захоплений вчинком Катерини, він назвав її «моя Като», а Дідро, о бідний Дені! – заламав руки француз, – з великої вдячності приїхав поклонитися своїй покровительці, привізши зі собою подарунка – двадцять шість картин Рембрандта! – але, на жаль, у невдалу пору північна Семіраміда, незрівнянна Вольтерова Като мала в цей час зіпсований настрій: маркіз Пугачов домагався, бачите, її руки, чи то пак престолу, ха-ха! Потім благодійниця помітно повеселішала – Пугачева спіймали і з почестями привезли до Москви. Ха-ха! – вдавана усмішка на обличчі француза раптом змінилася виразом презирства й ненависті. – Його у клітці везли, як індійського тигра, і нині він стоїть у клітці в борговій тюрмі поряд із монетним двором. Так, так! Клітка така вузька, що в'язень не може навіть клякнути. Він стоїть і мовчки дивиться на людей, тамуючи нестерпну муку. О, бідний мосьє Дідро! Йому дозволили подивитися на Пугачева, і філософові стало погано. Він позавчора вернувся до Петербурга, щоб їхати геть звідси, де в'язнів тримають не в тюрмі, а в клітці! Я… я, знаєте, лікар, і таке, таке…

Розпалений француз сягнув по свого пугара і вихилив його до дна.

– А вона сказала великому мудрецеві світу, коли той завів розмову про закріпачення московських селян, ваші, мовляв, сміливі принципи придатні для трактату, а не для діла, ви маєте справу з папером, що все стерпить, а я з людьми. І в той же час, лицемірно афішуючи себе ученицею Монтеск'є, складає прожекти найгуманніших законів на підставі його праць. О, бідний директор бібліотеки північної Семіраміди!

Гарячого лікаря зупинив його колега, старший з виду, спокійний. Поклав йому руку на рамено й легким порухом голови вклонився бакалаврові філософії.

– Я юрист, мосьє. Моє ім'я Шарль. Я об'їздив багато країн Європи, щоб познайомитися з правовими нормами сучасного світу. Мене цікавить не тільки юриспруденція, а й історія. Я трохи знайомий з минулим України, читав праці Вольтера з цього питання. І тому прошу вибачення за нетактовність нашого колеги, який, хоч і не зі злого умислу, образив вашого лицаря. – Він кивнув у бік сивовусого козака, що сидів у задумі і, мабуть, не прислухався більше до розмов. Бакалавр філософії слухав і одночасно стежив за козаком, наче боявся, щоб той не вийшов з шинку. – Але я не можу збагнути, як це сталося, що Запорізька Січ з вільної демократичної республіки стала опорою темної сили деспотизму. Розумію, є примус, але ж покора тиранам, видно, ввійшла у вашу психіку. Який був момент – Пугачов! Революція! Хай темна, неосвічена, проте вона захитала основами імперії. Чому запорізьке козацтво не підтримало повстанців, а навпаки – пішло на службу до самодержця?

У залі почувся приглушений стогін: якийсь ґевал, звалившись на стіл, мимрив мирно у дрімоті. Козак сидів незворушно, зіжмакавши в кулаці довгого оселедця.

– А як пояснити, – відказав бакалавр філософії, – що колись у Римі місце Цицеронів,Катонів, Лівіїв зайняли громадяни, що не сміли висловлювати своїх думок, та чернь, для якої вище блаженство полягло в тому, щоб діставати по дешевинці їжу й витріщатися на процесії?

– Очевидно, в Римі не стало більше трибунів, яких народ міг слухати. Але тут… Я чув дещо про Сковороду, читав праці Ломоносова, сьогодні, зрештою, розмовляю з вами…

– У Римі, крім трибунів, не стало ще й магістратів, які народ міг обирати. І на Україні це вже сталося. Вибори на Січі скасовані, гетьманської автономії давно вже немає. А коли люди не беруть участі в управлінні державою, то вони починають відчувати лише своє безсилля і тому або вигадують собі ідолів, на яких їм, безсилим, хочеться опертись, або ж покірно приймають привезених.

– Це правда, – сказав француз. – Ідолопоклонство – страшна й довготривала хвороба, що однаково вражає і тих, хто кланяється, і тих, хто приймає поклони. Ідоли, сп'янілі від оплесків черні, уявляють, що при них суспільство процвітає і тільки зловмисники можуть знаходити якісь вади; упокорені ж звикають до думки, що без божків вони безсилі, їм страшно…

– О, о! – підхопив думку француза бакалавр філософії. – їм страшно. І цей страх деспоти сіють усіма способами. Клітка, диби, четвертування… мало того – страх посади, страх нагороди, страх медалей і георгіївських стрічок, страх не отримати їх. Так! Народ у деспотичній державі може затівати й революції. Чому б ні? Ось – Пугачов. А щоб не траплялися, треба, аби держава просякла духом страху й рабства, та так, щоб і тиран одночасно був рабом. Щоб абсолютна покора родила невігластво. Щоб той, хто повеліває, і той, хто скоряється, не міг ні роздумувати, ні сумніватися, а тільки наказувати або виконувати. Щоб була темрява. Людину ж поступово позбавляти всього, а потім дати їй щось – гріш, орден, чин, – за що вона буде по-рабськи вдячна.

Шарль мовив замислено:

– Хай те, що скажу, не здається вам блюзнірством. У мене, коли я слухав вас, зродилася парадоксальна думка. Якщо вже до краю приходить деспотизм, то хай він буде найжорстокіший, хай якнайшвидше оголюється від видимості правосуддя й законності. Щоб знецінювалися брехливі ідеї, щоб розвіювалася ілюзорна віра в доцільність тиранічного ладу, щоб до людей приходили обурення і рішучість. Тоді можлива революція в її свідомій і освіченій формі. Деспотичні держави тим скоріше гинуть, чим скоріше розвивається їхній порок – жорстокість. Мовлячи це, я думаю передовсім про Францію… Воістину мав рацію Монтеск'є, коли сказав: «Якщо дикуни Луїзіани хочуть дістати плід з дерева, вони спилюють саме дерево». Це альфа й омега тиранічного ладу.

– …Який існує доти, доки розум не проникне в достатню кількість голів, – закінчив бакалавр філософії.

Рипнув стілець. Офіцер схопився з-за столу.

– Ви… ви… – тихо проказав, запинаючись, – ви розумієте, що говорите? Вам ешафот сниться, опам'ятайтеся!..

– О, то ви знайомі! – Шарль вклонився офіцерові й знову повернув голову до співрозмовника. – Дуже шкода, що пан офіцер не знає по-французьки. Цікаво, що сказав би він з приводу нашої дискусії? Мені ще не доводилося розмовляти з московськими військовими.

– Пан офіцер застеріг би вас перед шибеницею, мосьє! А не хотілося б вам порозмовляти зі самим кошовим отаманом козацького війська й запитати його особисто, чому він не підтримав Пугачева? Втім, ваш колега вже намагався говорити з ним.

Усі разом повернули голови до старого козака, здивовано переглянулися.

– Калнишевський… – прошепотів офіцер і почав викладати на стіл гроші за неторканий обід.

– Дякую, панове, – попрощався з французами бакалавр філософії й квапно перетяв залу.

Іван Максимович на мить забув про крамольну розмову, котру тільки-но мимоволі вислухав. Батько Калнишевський! Отаман семитисячного козацького війська в авангарді корпусу князя Прозоровського. А він, прем'єр-майор Синельников – командир Донського карабінерного полку в цьому ж корпусі. Очаків, Кінбурн, Перекоп, Сілістрія… Битви, перемоги, слава… Тезоіменитство отамана на святих Петра і Павла. В гостях у кошового сам князь Василь Долгоруков – командир Другої армії в московсько-турецькій війні, князь Прозоровський, підполковник Кутузов, невідомий ще у високих колах генерал-поручик Потьомкін і щирий приятель Калнишевського Іван Максимович Синельников. Вівати й тости. Підпилий Прозоровський обіймає Петра Калниша і просить зробити йому таку честь – вписати до запорізького війська. Просить і молодий Кутузов. Потьомкін присягається, що не знав би більшого щастя, як бути простим сіромахою-козаком у батька Калнишевського. Кошовий вдоволений вагою іменитих осіб, він тут же, в наметі, велить наказному писареві виписати атестати: «За власним бажанням до Війська Запорізького Низового, до куреня Кущівського, у число тамішнього товариства прийняті і до військових реєстрів вписані Прозоровський, Кутузов, Потьомкін…» «А ти, Іване Максимовичу, не хочеш в козаки? – запитує Потьомкін. – Батьку, прийми ще й цього лицаря!» Регіт, тости, п'ють… «Не хочу, другом зостануся». – «Хіба ж ми не друзі?» – «Ні, ви начальники, яким можна побавитися і в підлеглих. А я рівний з Петром Івановичем. Рівний може бути й побратимом, а вищий або нижчий – ні».

Ні нижчий, ні вищий. Тоді були рівними… А нині?

Іван Максимович підвівся, ступив кілька кроків і зупинився. Боляче вдарили по мозку слова: страх посади, страх нагороди… страх не дістати їх. Це про нього? Невже про нього?.. Героїчні виправи під Оренбургом – узяти живцем Пугачева. Ганявся, ловив – не взяв. Ще б одна нагорода. Тепер полковник, а був би генералом. Страх не бути генералом. Страх майора Синельникова, що женеться за ватажком повстанців, і страх простого гренадера, що вбиває яїцького козака, страх не заслужити ласки в її величності і страх не вислужитися перед прем'єр-майором. Страх слухати крамолу молодого бакалавра філософії…

Один лише раз не було страху – залишитися другом кошового. А тепер? Чому полковник Синельников не може зрушитися з місця, чому не біжить до старого побратима, щоб обняти його? Знову страх? Страшно, що до кошового підійшов ось неблагонадійний вільнодумець? Що Петро Іванович у якійсь зажурі – може, ласку втратив у своїх підлеглих Потьомкіна й Прозоровського? О, гидкий страх!