Журавлиний крик

У курному, без димаря, Титарівському курені чаклував біля кабиці кашовар – варив для козаків рибну юшку, підліток-помічник мив у кориті дерев'яні ваганки, на дощаному полу вздовж стіни лежали покотом сіромахи, передаючи один одному череп'яну носогрійку. З круглого, як тарілка, віконця ледь пробивалося світло і падало саме на біляве обличчя молодика, всипане густим ластовинням. Латочка волосся, де мав потім вирости оселедець, тільки-но позначилася: видно, козак прибув на Січ недавно. Він з цікавістю придивлявся до побратимів, мовчки прислухався до розмов і, певно, заздрив їм, безтурботним, насмішкуватим, сам же був ще неотесаний зателепа, і з нього мали собі потіху бувальці.

Старий військовий товариш Гаврило Скирта, що уже встиг побувати і обозним, і булавничим, ще раз поцмулив люльку й передав її, минаючи молодика, хорунжому Іванові Саранчі. Молодик простягнув було руку до люльки і зніяковіло опустив її.

– Загадай щось, Іване, – сказав Гаврило, – а як оцей Тринитка відгадає, то їй-богу, папушу тютюну віддам йому та ще й шеляга в карнавку по обіді за нього кину – такий же він догадливий, хай йому біс!

– Та хіба то довго? – смачно затягнувся хорунжий димом. – Ну, що ж воно таке, Панасе: взят із землі, яко же Адам, ввержен у піч огненную, яко три отроки, проданий на торжищі, яко ж Йосиф, був на пиру в Канні Галілейській во дні юності, а умре – і кості його не погребоша?

– Ілля-пророк! – випалив молодик.

– Бабзделя ти! Та то ж горщик, – захлинувся від сміху Саранча і, перемагаючи регіт козаків, прискіпувався до зніченого Панаса Тринитки: – Скажи тоді мені ще таке: один богомільний забрів до Палестини і побачив там кості дітей, що їх Ірод повбивав. Одні були білі, а другі жовті. Вгадай, які дівчачі, а які хлоп'ячі?

– Дівчачі – білі… – невпевнено відказав Панас.

– Пане курінний, – повернувся Саранча до отамана куреню Опанаса Колпака, що сидів за столом чомусь понурий. – Віддайте його до школи до попа Тарловського, він же в Біблії ні бе, ні ме. Хай навчить його, що Ірод дівчат не вбивав.

Курінний не відповів, а невгамовний Саранча – знову до Тринитки:

– Звідки ти такий приплентався?

– Та ж казав уже – зі Слобожанщини…

– То ми вже чули. А де ж саме твоя рідна країнонька?

– Річку Мерлу знаєте? – вже посміливішав юнак.

– Та знаю.

– А Мжу знаєте?

– Теж знаю…

– А Василя на прозвисько Лопата чули?

– Ні, Василя з таким прозвиськом не чув.

– То це я його приймак.

Тепер розсміявся курінний.

– Гей, то ти, хлопче, не зовсім ликом шитий! Не журися, будеш ти їм ще баки забивати, тільки держись.

Хорунжий Іван Саранча подав Тринитці носогрійку.

– На вже, цмуляй. Заробив!

Тут рипнули двері, на поріг ступив канцелярський джура.

– Пане курінний, на старшинське коло кошовий скликає!

Опанас Колпак ніби й ждав цього зову, рвучко встав і вийшов з куреню.

– Чого це Лантух та коло перед радою скликає? – підвівся на полу старий вусач Гаврило Скирта.

– Ба… Чомусь-то вже з'їхалися старшини спозарання цього року, – відказав хтось із сутінків. – Гомонять, Калниш позвав.

– З якої речі йому аж так старатися? І без того товариство його на думці має. Засидівся Лантух на військовому хлібі.

– Вибирай – не вибирай, – прогундосив той же голос зі сутінків, – а я своє кажу: якби кошовим став навіть сам Господь Бог, то й він не дав би на курінь більше царського жолду, ніж бере собі.

– Та хоч би мита не брали на Микитинському перевозі та подимного зі слобід, – позіхнув Саранча. – Так ми вже залантушилися, що скоро й ріски до рота не покладеш.

– Про Калниша я чув ще там, на Слобожанщині, – озвався Панас Тринитка. – Навіть примовку придумали: прийде, мовляв, Калниш – буде на столі книш.

– Журавель у небі, а його скубуть, – повернувся від кабиці кашовар. – Книш, книш та ще й паляниця… А згадайте, як він, коли ще був осавулом, гайдамаків потрошив.

– Де гайдамаки, а де забродні – то ще треба вміти розпізнати, – втрутився Скирта. – А Калниш – дбалець. Його й вибиратимемо.

Кашовар наливав у ваганки рибної юшки, помічник розставляв на столі. Залоскотав запах ніздрі, забулася суперечка. Титарівський курінь підводився до обіду.

А в цей час у військовій канцелярії сиділи на лавицях старшини і спідлоба позирали на товстого Лантуха, що сопів за столом і раз у раз витирав долонею піт з чола. Поруч з ним суддя Калнишевський і писар Чугуєвець.

«Знають чи не знають? – водно думав кошовий і не міг знайти потрібного слова для початку розмови. – А може, краще відкритися одразу – мовляв, так і так… Такий рескрипт отримав, а ми вірнопіддані і мусимо коритися. Коли ж бо нема того рескрипту…»

Перед ним ось сидять курінні отамани, і полковники паланок, і обозний, і осавул, і булавничий… Що на це сказав би в'юнкий, як ласиця, отаман Титарівського куреня Опанас Колпак, що уві сні бачить себе кошовим? Або молодий веле-розумник, утікач з Київської академії Антін Головатий, отаман Кущівського куреня, якого не забарився пригріти біля себе Калниш. Насторожено поглядає на Лантуха полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня. Замкнутий і ніби байдужий, з виглядом «моя хата скраю» сидить орельський полковник Павло Коцара. Гордій Петренко зі Самарської паланки жує вуса – видимо, злий.

Знають чи не знають? А якщо ні, то чому прибули на Січ завчасно, без його зову? Та найбільше непокоїть Лантуха спокійний і непроникливий військовий суддя Петро Калниш. Від слова цього старшини залежатиме найбільше. Лантух давно знає: товариство мітить йому булаву. Якби не це, то чи змовлявся б він з Леонтьєвим? Поступиться Калниш чи підійме старшину проти нього? Ні, не поступиться. А Калниша бояться і поважають. Ще б пак! Він козакував ще за кошового Костя Гордієнка, а коли той подався за Мазепою, – пристав до Лубенського полку. На новій Січі, за отамана Милашевича, командував Кущівським куренем, а вже за нього, Лантуха, яко осавул двічі їздив за депутата до Петербурга з аргамаками, сап'яном і рибою для матінки Єлизавети – благати її, щоб заступилася за козацькі землі… Не можна признаватися, не маючи при собі губернаторського рескрипту, бо, чого доброго, суддя Калнишевський може стати суддею йому, Лантухові…

Кошовий отаман прокашлюється, розпочинає коло. Він не гадав його скликати, але якщо старшини з'їхалися самі, то, видно, їх щось непокоїть. І він знає що. Бо це не нове: щорік, щодень урізають землі Запорізьких Вольностей, утискують козацькі права. Та хіба в цьому його вина або ж йому менше болить? Лантуха вшанувало козацтво булавою кілька років тому, а Новосіченський ретраншемент, що сидить ось болячкою за три версти од Січі з двома ротами пікінерів і гарматами, побудований за отамана Івана Милашевича, що вивів козаків з-над Кардашинського лиману – зі землі агарянської ще за цариці Анни Іванівни. Богородицький ретраншемент на Самарі стоїть з минулого віку. Українська лінія з шістнадцятьма фортецями й сотнями редутів по річці Орілі збудована ще перед Милашевичем… Батьки їли кислі яблука, а в дітей на зубах оскома.

– А де були вельможні полковники? – заярився раптом Лантух. – Мабуть, брагу жлуктили по зимівниках замість вживати резонабельних заходів, коли канцлер граф Бестужев-Рюмін подав покійній цариці Єлизаветі проект заселення північних кордонів Запоріжжя сербськими поселенцями?

Кошовий замовк, переможно зиркнувши на старшин. Ще мить тиші – і він підведеться з-за столу з булавою в руці й скаже все. Це не його бажання – бути незмінним кошовим, а царська воля.

Але його випередив Калнишевський. Він встав і промовив грудним голосом до Лантуха:

– Ясновельможний пане кошовий! Ти висуваєш проти старшин політичні резони не зовсім доладно. Супротивитися царській колонізації ніхто не мав змоги і навіть підстави. Не було в тих степах жодної живої душі. Тож коли уряд запросив сербів на чолі з Іваном Куртичем, а потім задунайців з полковником Райком Прерадовичем, то вони вільно пройшли собі, утворивши на безлюдді Новосербію і Слов'яносербію. Туди ж не пішли, де були козацькі слободи. А тепер ідуть, бо вони вже стали господарями, увібралися в силу. Та можна було подумати твоїм попередникам, а головно тобі – я ж про це нагадував не раз, – щоб незаселені степи нам самим залюднити. Ми воюємо, ми лицарі, які не женяться і не плодяться. Тож буяють степи тирсою, а не хлібом, і людняться не козацтвом, а чужинцями… Ти ж навіть не зволив податися з універсалами Хмельницького до Петербурга, хоч канцлер погодився їх переглянути. Не доля Запоріжжя тебе турбує – казнащо…

Антін Головатий мовив, зупинившись поглядом на писареві:

– Універсали, пане писарю, ми вимагаємо скопіювати й скріпити печаттю. Нова депутація повезе ті копії із собою. – Він перевів погляд на Лантуха. – Слухав я Петра Калнишевського і радів його бесідою, рік бо він мудре слово. Мало нині рубати шаблею. Рим ослаб тоді, коли зібрав найбільше війська. Коли люди воюють, а не орють, то вони мають стільки своєї землі, скільки заступлено кінськими копитами.

– У гречкосіїв запорізьке лицарство задумали перемінити! – вдарив кулаком по столу кошовий і поквапом глипав на старшин, шукаючи хоч в одного підтримки.

– З волом козака не впряжеш, – прогудів спокійний, «хата скраю», полковник Коцара. – Не честь і не подоба козакам по ріллях жовті чоботи каляти, а дорогі сукна набивати пилом…

Та не встиг Лантух вхопитися за ці слова, як Калнишевський різко змахнув рукою.

– Шаблею і ралом! Шаблею і ралом, братове! Бо чим стала Україна? Гарнізоном. Тож треба, щоб вона отримала всі державні чинники: господарство, торгівлю, рільництво, ремесло, а ні, то нас проковтне кріпацтво, і військо наше муситиме захищати його. Часи Сірка минули, пане кошовий. Тоді ще можна було однією зброєю брязкати, нині брязкоту замало. А хто цього не втямив, той не годен бути правителем Вольностей Запорізьких!

Григорій Лантух враз зів'яв, старшини мовчали, і зрозумів кошовий, що затіяв він марну справу: навіть із рескриптом генерал-губернатора довелося б віддати Калнишевському клейноди, бо той знає, що треба робити в Україні.

Полковник Протовчанської паланки Андрій Порохня підвівся на лавиці й добив кошового словами:

– А задумав ти, отамане, негідне діло, гірше за Брюховецького, царського холопа, рихтуючи собі навічно булаву. Не Леонтьев вручав тобі її, а ми. Ми й відбиратимемо. Віддай її зараз – по-доброму, злагодою.

Осунулося обличчя Лантуха, опустилися плечі. Спер голову на руки, зіжмакав у кулаці оселедця.

– Кому… передати? І як же воно – без ради?

Порохня обернувся до старшин, запитуючи їх поглядом, хоча відповідь знав наперед.

– Калнишеві, – відповів. – А про козацьку раду не дбав ти вчора, не розпинайся і нині.

Мовчав лише Опанас Колпак. Гладкострижений, плечистий і високий, він поглядав на Калнишевського спідлоба, відчужено, вороже.

Без литаврів, без сурм, без посипання глиною чуба, без трикратного відмовляння прийняв Калнишевський із рук писаря булаву, пернач, печатку й мовчки поклонився старшинам на знак, що коло закінчено.

…На Новий рік уранці, як і кожного року, до Покровської січової церкви і на майдан, оточений тридцятьма вісьмома куренями, пушкарнею та військовою канцелярією, вилилося барвисте козацтво. У червоних кунтушах, різнокольорових шовкових жупанах, озброєне шаблями, пістолями, ятаганами, йшло під дзвони на заутреню. Два ієромонахи з київського Межигірського Спаса та січовий священик Кирило Тарловський у супроводі чотирьох дяків і хору січових школярів розпочали відправу. Старшини стояли перед вівтарем тесової церкви, прості козаки вишикувалися в довгі ряди гусаками, та не всі вміщалися всередині – на майдані стояв натовп, чекаючи на військову раду – хоча б про людське око, бо ж усі вже знали, кого обрали за отамана на старшинській сходці.

Та не вдарив у литаври довбиш після відправи, і шемрав натовп, все дужчав гамір і врешті майдан обурено загомонів:

– Раду, раду скликай!

Тоді на паперть вийшов Калнишевський у супроводі старшин і осавула з корогвою. Натовп затих. Чекав слова отамана – пояснення, чому порушилися нині ізпрежда заведені звичаї, чому не спитали товариства, кого воно бажає собі за кошового, – що ж це він самочинно вийшов до них, хоч і бажаний, але не вибраний?

Калнишевський стояв серед старшин спокійний і суворий. Він кивнув писареві, і той подав шапку з жеребками, оголосивши, щоб підходили курінні отамани до розподілу рік, озер і урочищ.

Курінні тягнули жеребки, вишиковували своїх козаків і вели їх до куренів на бенкети. Новий кошовий отаман зі старшинами подався до Кущівського куреня, з якого вийшов, до якого і повернеться, якщо йому не випаде більше отаманувати.

Затримався в курені лише на першого кухля, а тоді звелів викотити на майдан бочки з горілкою.

На майдані було поки що порожньо, тільки два дяки встигли десь уже закропитися: побравшись за шиї, хрипко галайкали, йдучи, дяківської:

Ой ти, дяче навчений, між школами вивчений,Скажи мені, дяченьку, що то єсть – один?Один Син Марії, що на небі церкву діє.Над нами на небесі і на землі…

На їх спів виходили з куренів козаки. Дяки перші поквапилися до бочок і впрошували виночерпіїв, що вже заходилися вибивати чопи:

– Істину глаголим: якою мірою міряєте, такою відміриться і вам!

Біля бочок умить стовпилося козацтво, протискуючись до виночерпіїв з порожніми кухлями. Та ось від Кущівського куреня попрямував до середини майдану кошовий отаман, він став на бочку й гукнув на весь голос:

– Підождіть святкувати, панове молодці, слухайте мене!

Козаки обступили його великим колом, їм треба було слова кошового, Калнишевський це знав. Тепер він знав багато. Те, що було лише добрим наміром, стало нині обов'язком його життя, а завтра стане ділом. Він довго чекав на отаманську булаву – чесно, без підмов та інтриг. Ждав її, бо вірив, що може врятувати те, що стало на краю загибелі. І врятує: хитрощами, покірністю, сміливістю і твердою рукою. Припинить гультіпацтво і вольницю. Створить військо на зразок турецьких спагіїв, у якому служать хлібороби, відробляючи повинність за земельні наділи. Козаки ждуть його слова, і він його повість.

Гамір стихав, тільки два дяки, випросивши-таки по кухлю оковитої, поманджали майданом, докінчуючи довгу дяківську лічилку «…що то єсть два, і три, і п'ять»; козацтво тіснилося, а коли стало зовсім тихо, кошовий промовив:

– Чув я ремство серед товариства на те, що не за регулами відбулися отаманські вибори. То хочу увідомити вас, що так мусило статися, бо Лантух, бажаючи умоцнитися владою над вами, задумав бути незмінним самодержцем Вольностей наших. Старшинство викрило змову…

– На колесо його!! – заревів натовп.

Калнишевський змахнув булавою.

– Бог у праві мститися, а нам подумати треба, що маємо далі чинити. Я вам роздав сьогодні жеребки на землі, урочища, ліси, озера й ріки. Навесні обдивлюся, як ви їх до хісна приводите, а восени спитаю за хліб та інші дари Божі. Я наділю землею багатодітних, а гультіпак, що надумали сім'ї завести, відвіную сріблом із військового скарбу. Кожному новому селу, що виросте серед дикого степу, звелю збудувати церкву з парафіяльною школою. А кумом буду на хрестинах у будь-кого, хто запросить.

– Слава отаманові! – закипіла юрба, полетіли шапки вгору, і довго не міг угомонитися майдан.

– Я велю, – голос отамана зазвучав крицево, – тримати шаблі гострими, а порох сухим, велю орати незаймані степи і звелю карати кожного, хто посміє порушити наші порядки чи противність чинити кошовому.

– Будь здоровий, батьку! – знову хором відповіло товариство.

А коли гамір притих і козаки знову почали товпитися коло бочок, до Калнишевського підійшов непоказний молодий сіромаха, білявий, веснянкуватий, у полотняних шароварах і короткому каптані з телячої шкіри. Очі його світилися, він побожно дивився на кошового і тихо проказав віншування, що мало прозвучати голосно на козацькій раді:

– Дай тобі Боже лебединого віку і журавлиного крику…

Калнишевський скупо усміхнувся до молодика й далі дивився у натовп, радіючи зі своєї влади над людьми, з їхнього довір'я, та слова сіромахи, щирі й наче болісні, відлунилися у серці; ще раз глянув на нього, спитав:

– Хто ти такий і звідки?

– Я Панас Тринитка, записаний у компуті Титарівського куреня, недавно прибув на Січ. Утікач я, зі Слобожанщини. Там уже нема козацтва. Там козаки стали гусарами й уланами. А тебе, певно, сам Господь послав товариству.

– Йди з богом, Панасе, – мовив ласкаво кошовий. – Або постій. Випий за моє здоров'я. – Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Забриніли кобзи, злетіла пісня над майданом. Кошовий ішов до військової канцелярії, а в мозку теплилися слова: «Дай тобі Боже лебединого віку» – вік лебедя довгий – «і журавлиного крику», – кричить-бо журавель тільки на волі… Та водночас було чомусь тривожно: може, то від тієї пісні, що вже лягала тугою на синюваті сніги:

Закряче ворон, степом летючи,Заклекочуть кречети сизі,Зажахаються орли хижі…Та все, та все по своїх братах,По буйних товаришах козаках…

То була шалена ніч – одна із двохсот ночей, що їх мусила пережити зі своїм тупим чоловіком Петром III Софія-Катерина, вихована на філософських працях Монтеск'є і на домашніх уроках професора Києво-Могилянської академії Симона Тодорського.

Непоказний рябуватий солдафон Петро покинув гратися олов'яними солдатиками і муштрував тепер живих, переодягнених у гольштинські мундири. Юний цар на очах колись всесильних вельможів перетворював столицю Московії на військовий табір і мріяв зробити це з усією країною. Він не шкодував ні простих, ні шляхетних: під його особистою командою навчалися стройової підстаркуватий дипломат граф Микита Панін і президент Академії наук, гетьман України Кирило Розумовський. За його наказом з ранку до вечора муштрувалися Преображенський та Ізмайловський полки, а в їх лавах, між іншими, брати Орлови – капрал Олексій і цальмейстер артилерії Григорій.

Заплакана при своїй подрузі Дашковій, дотепна на балах, владна під час змови з Паніним і Розумовським в Аничковому палаці, нестримно хтива у спальні з Орловими, Катерина чекала на цю ніч й усвідомлювала, що вона буде для неї неповторно щасливою або ж непоправно фатальною, як ніч із казок Шехерезади.

Він простягнув руку до чопового, що розливав горілку, взяв два кухлі, один подав Панасові й цокнувся з ним.

Кажуть, що вдосвіта 28 червня 1762 року, коли капрал Олексій Орлов безжалісно батожив скороходів, запряжених у карету, в якій утікала з Петергофа до казарм Ізмайловсько-го полку майбутня імператриця, – у колесі карети відкрутилася гайка. Важко вгадати, що трапилось би з претенденткою на престол, якою була б, зрештою, доля Росії, України, Польщі, Туреччини, Криму, якби та гайка відлетіла. Та запримітив небезпеку, що загрожувала таємничому екіпажеві, самотній вершник. Він мчав до Петергофа навперестріч Петрові III, що мав цього ранку прибути з Оранієнбаума до законної дружини Катерини на святкування свого тезоіменитства, – мчав, щоб попередити царя про змову. Шляхи Божі незвідані: він попередив про небезпеку Катерину. Карета зупинилася, Орлов зіскочив з козлів, прикрутив гайку і погнав скороходів далі, а вершник згаяв час і розминувся з царем. То був підпоручик Василь Мирович, якому через два роки цариця звеліла стяти голову на Ситному ринку – навпроти воріт Петропавловської фортеці.

Кажуть, що на варті біля казарм Ізмайловського полку стояв солдат Микола Новиков. Ніхто не може вгадати, яким трибом пішла б політична машина світу, якби вартовий зупинив Орлових і Катерину, замість того щоб привітати їх «на караул». Катерина II згодом віддячилася Новикову – запроторила його на п'ятнадцять літ до Шліссельбурзької фортеці.

Кажуть, що біля церкви Різдва Богородиці, коли вже новгородський архієпископ Дмитрій Сеченов поблагословив Катерину на царство, а Семенівський і Преображенський полки були готові до присяги, імператриця враз згадала, що не має мундира, в якому могла б з'явитися перед військом.

Кажуть…

Вахмістр кінної гвардії Гришка Потьомкін сидів верхи на чорному арапові – крайньому від входу до церкви Різдва. Темно-смаглявий, чорноокий, з енергійно випнутими щелепами й гострим носом, він вирізнявся серед лави кінних гвардійців і виглядом, і зростом, а ще його очі жагуче пасли вхід до церкви, наче звідти повинно було випурхнути його особисте жадане щастя. Він ніколи не бачив Катерини, та про її красу й легковажність наслухався чимало. Військові смакували небилиці про Катеринині інтимні зустрічі зі секретарем англійського посольства польським шляхтичем Станіславом Понятовським, з цальмейстером гвардійської артилерії Григорієм Орловим; розпалена уява юнака вимарювала ночами найпікантніші сцени зустрічі з доступною дружиною імператора, та більших амбіцій, ніж ліжко зі світською дамою, у Гришки Потьомкіна не було. Але ж вона нині – цариця! Прагнення знайомства з Катериною набрало тепер іншого змісту, проте реальність самого знайомства відійшла на недосяжну віддаль. І тут несподівано він стоїть крайнім у лаві – зблизька побачить красуню-владичицю, він усю жадобу вкладе у свій погляд, тільки щоб вона глянула на нього.

Вахмістр умовляє себе, що йому сьогодні пощастить. Він повинен узяти від життя більше, ніж інші. Дотепер йому по-чортівськи не щастило. Вічні нестатки в його батька – зубожілого смоленського дворянина, напівголодне навчання у Московському університеті й принизливі обіди в барона Строганова. Далі – неусвідомлений потяг до церковнослу-жительства: він добровільно прислужує в церкві Миколая Чудотворця, роздмухує кадило, виносить свічки перед святими дарами і в компанії кепкує зі самого себе, що стане архієреєм. Потім – виключення з університету за лінощі і – військова служба. Спочатку чин ординарця у принца Георга Гольштинського, дядька Петра III, врешті – вахмістр. Боже, яка жахливо бездарна кар'єра! А він відчуває, знає, що здатний на більше.

Сонце вже зійшло над будинками Петербурга, народ заповнював Невську першпективу, німо стояли солдатські лави, і тут вдарили дзвони. Із церкви вийшла в супроводі почту невисока овальнолиця дама, вдягнута у звичайну сукню з криноліном, її міцне підборіддя підкреслювала вольова складка, очі блакитні, жваві й удавано привітні. Вахмістр Потьомкін вмить розчарувався у її вроді, але ж тепер йому й не потрібна була зваба Катерини: на нього мусить ласкаво глянути не зрадлива дружина імператора, а сама імператриця і володарка.

Чи зверне вона на нього увагу? Мусить це статися, бо більше такої нагоди не буде ніколи. О, якби пощастило: у Потьомкіна стільки хитрощів, зла, веселості, енергії – дайте лише висоту, і він осліпить усіх, і цих теж, які ось вийшли зі собору за царицею – набундючені, пихаті. Хто ж вони такі – улюбленці фортуни? Адже всі, крім родовитого графа Паніна, чорна чернь!

Он Розумовський. Каптан аж тріщить під тягарем орденів та медалей. Президент Академії, гетьман, граф, ха-ха! Якби не його брат Олексій, якого запримітила цариця Єлизавета у придворному хорі і взяла собі за коханця, пас би Кирило Розум і донині громадську череду у своїх Лемешах на Чернігівщині.

Дивись, і Теплов тут, цей в'юн усюди влізе… За Єлизавети був другом дому Олексія Розумовського і гувернером Кирила; коли Кирило став президентом, Теплова призначили асесором канцелярії Академії; обрали Кирила гетьманом – Теплов став його секретарем; проголосили Катерину царицею – буде він у неї щонайменше писарчуком. А хто такий Григорій Теплов? Син грубника, в отроцтві – служка у віце-президента найсвятішого Синоду архієпископа Феофана Прокоповича…

І нарешті два велетні – Олексій і Григорій Орлови. Капрали! Сини скомпрометованого батька, засудженого на смерть Петром І.

Чом же його, дворянина Потьомкіна, має обійти щастя?

Вахмістр чіпким поглядом обмацує постаті щасливців, що йдуть за молодою царицею, і м'якшає його зір, коли зупиняється на обличчі її величності.

Катерина окидала поглядом суворі шереги готових до присяги воїнів, галасливий натовп, що не вміщувався на Невському, і нервова напруга розтавала, її місце займало відчуття сили і влади, і це дозволяло їй бути зараз зверхньо поблажливою: ніч спрацювала на неї. Вона граційно подала Паніну руку, ступила в його супроводі на східці й промовила московською з відчутним німецьким акцентом:

– Змилюйтесь, голюбчику, я ж не у формі; як прийматиму присягу вірного мені війська?

Граф Панін знітився, озирнувся до Теплова, той витяг худу довгу шию, готовий роздобути потрібне з-під землі, Теплова заступив своєю велетенською постаттю Олексій Орлов – рожевий шрам, що перетяв його щоку від вуха до рота, почервонів, – він прудко позирнув на шерегу гвардійців, перехопив жахкий погляд вахмістра, моргнув йому бровою.

Рвучко виступив кінь Потьомкіна перед лави, вахмістр миттю скинув зі себе ясно-зеленого каптана з червоними вилогами, срібний ґудзик пирснув, упав до ніг цариці.