Журавлиний крик
В'язень спокійно глянув на архімандрита, в його очах і далі стояла незворушна синява північного неба, кучерява чорна борода виклично подалася вперед, він мовив тихо:
– Чи ви ніколи не задумувалися, святий отче, над тим, що стається зі сорочкою безумця, коли він набирає у пазуху жару?
– Зухвальцю! – скрикнув Досифей, але докінчив свою річ зовсім спокійно: – Жар твій, отроче, тут скоро вкриється попелом.
– Попіл гасить солом'яний жар, ваше преосвященство, жару розуму не вб'є ні темниця, ні сама смерть, тому що по дорозі до пекла зерна його розсівалися.
– У кому прийметься твоє зерно, божевільний, навіть якщо воно розсівалося куколем? – звів руки Досифей. – Ти, знаю я, їздив по світу і по Русі, науки єретичні осягаючи, тож усюди бачити мусив: процвітає лише влада Божа і влада від Бога, все інше гине, не проростаючи. На кого ти підняв десницю? На силу, в котрої, як сказано в Писанні, «семеро царів з утятими пальцями збирали крихти під столом?»
– Я богослів'я не штудіював, отче, я – бакалавр філософії, проте пам'ятаю дещо зі Святого Письма. Ви навели, здається, слова з «Книги суддів», а там сказано ще й таке: «Вибився Ізраїль у потугу, зробив він ханаанів своїми рабами, а вбити їх не зміг».
Архімандрит забув, що він тепер не в богословській академії, а у своїй вотчині, де його слова – закон і кара, що перед ним слуги-монахи і цей колодник, а не спудеї: влучні відповіді в'язня перенесли його в ті далекі часи богословських диспутів, і замість прогнати зухвальця під караулом до каземату він урочисто виголосив вірш з Книги Мойсея:
– Вигублю вас, і розпорошу, і серця ваші зруйную, а хто лишиться живий, на того наведу страх, і гнатиме його шелест летючого листя, і втікатиме він, хоч ніхто за ним не буде гнатися! – Опустив руки і тут же спам'ятався: перед ним стояв не диспутант, а раб у кайданах, раб з розумними очима Іоанна Предтечі. І крикнув Досифей: – До Корожної! До шостої келії на слізний хліб!
Та поки солдати підскочили до колодника, той ще встиг відповісти преосвященному:
– Ламається лук у сильних, а немічні оперізуються силою, сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються… – І вже через кляп, що його караульний запихав до рота неблагоречивому, прохрипів: —…глухі чують, убогі благовістують!
Досифей дивився услід в'язневі, подібного якому ще не знав Соловецький монастир, люто покусував губи, і чекали монахи: архімандрит тут же звелить повести сквернослова на лобне місце до Рибних воріт.
Та заспокоївся Досифей, довго мовчав, і мовчали у тривожному очікуванні поважні старці. Городничий Гларіон, що відав монастирським господарством і братією, тупцював згорблений перед преосвященним, покірними очима закликаючи його вислухати господарський звіт. Досифей кивнув головою на знак згоди.
– Ваше преосвященство хай утішиться послушенством іноків, людей робочих і оружних, усе бо зроблено за велінням вашим: на Реболді закинуто рибних сітей много, улов прегарний; хороми для його преосвященства, незважаючи на люту зиму, закінчили – над Червоним озером біля гори Сокирної, а лобне місце обійшлося без кровей, тільки двох ченців без пристрастія січено за крадіжку квасу. І ще один з архангельських богомольців не повернувся назад зі своїми, а, впертіший паче осла, на подвір'ї монастирському залишився і на пострижения проситься, та про себе нічого говорити не хоче, каже, що одкритися може тільки вам. Чи не звелите привести його перед очі свої?
– Веди, – похмуро відказав Досифей.
Упертіший паче осла богомолець, напевно, вже знав про прибуття архімандрита, бо тинявся біля паперті Успенського собору. Він почув, що Досифей дозволив з'явитися перед його очі, швидко попростував через подвір'я і невпевнено зупинився оддалік перед своїми майбутніми доброчинцями. Монах-городничий кивнув йому рукою, тоді він підбіг і впав пластом до ніг архімандритові.
– Хто єси?
– Пахомій єсьм. З Москви білокамінної.
– Які гріхи відмолювати прагнеш у сій обителі?
– Не маю гріхів, отче. Я усе життя робив те, що повелівали. Не гріхи пригнали мене сюди.
– Що ж спонукало тебе йти на пострижения? – допитувався Досифей. – Засумнівався у правдах віри або, може, душа забажала приблизитися до Господа?
– Віри в мене було і є стільки, скільки треба тому, хто службу чинить. Пристрастія до іночества теж не мав ніколи, а от жити світським життям уже не можу більше.
– Чому б то?
– Чорна заздрість до сослуживців опанувала мною, і я боюся вчинити гріх смертельний – убивство, а потім бути за це покараним. Тому втікаю сам від себе і хочу решту свого життя провести тут і чесною працею заслужити на благосхильність… – Богомолець підвів обличчя від землі. Рідка борода припала пилюкою й була сіра, як у тлінних печерських святих, вбраний він був у поношений яскраво-червоний каптан, а в очах таївся біль покривдженого.
Серце архімандрита торкнув смуток, він сказав м'яко:
– Говори, говори, сину.
– Я справляв свою службу довгі роки, як тільки міг, – провадив далі приблуда, шморгаючи носом. – Сумлінно. Чесно, до дрібнички виконував кожен наказ. І не вихоплювався вперед, не витісняв нікого, та все сподівався, що запримітять мої старання – підвищать по службі. І ось настав довгожданий день, мені сказали: «Нині виконаєш роботу свого начальника. Якщо добре справишся, сам начальником станеш, бо той старий уже і в нього при роботі тремтять руки». Я не тямив себе від щастя, цілу добу готував робочий інструмент, і коли вже прийшло до діла, пресвітла наша матінка цариця…
– Хто ж ти такий? – аж нахилився Досифей.
– Я кат, звичайний кат, – відповів простодушно богомолець, і дивно йому стало, що ченці враз сторопіло переглянулися поміж собою, а у преосвященного борода засіпалася. – Так, так, я служив підручним катом і чесно виконував, що наказували: виривав ніздрі, різав язики, таврував лоби, четвертував мертвих… І ніколи не хапався за велике. Аж оце взимку цього року найстрашнішого харциза привели – самого Омелька Пугачева. Скільки було суперечок, сварок, обмовлянь серед нашої братії, доносів, поки він сидів у борговій тюрмі, – кожному хотілося, бо такі лиходії не часто попадаються, а сказали мені, мені! Мовляв, головний кат уже постарів, ні рук, ні ніг живому за одним махом не відрубає, ти це зробиш. Та останньої миті, коли я уже бачив перед своїми очима заслужену нагороду за довгорічну службу, зрів її так, як нині вас, наша матінка цариця змилосердилася, а голови рубати я ще не мав права… І залишився тим, ким був. А він, стара порохня, далі в червоній машкарі ходить, погордливо блимає крізь неї каправими очима, і я боюся, що вб'ю його, а тоді ніколи більше не зможу виконувати катівської служби.
Келар Микита крадькома хрестився, поважні старці відвернулися, городничий насторожено стежив за обличчям архімандрита, а воно з кожною миттю ставало дедалі спокійнішим, і коли підручний кат Пахомій замовк, Досифей сказав городничому:
– Постригти без права відправляти службу в церкві. – Глипнув на Пахомія. – Чи ти, може, тут збирався катом бути?
– Радий старатися, ваше преосвященство…
Бридливо скривив губи Досифей, та враз зла посмішка заграла в очах, він мовив з єхидством:
– Приставити його напутником до колодника Любимського, що в шостій келії Корожної вежі.
Павло Любимський довго сидів, не рухаючись, на вузькій прічі, що мала служити йому ліжком до кінця життя, дивився на заґратоване мале віконце, крізь яке виднівся лише надщерблений камінь муру. Нічого більше, крім того каменя, не видно було, та й думки раптом вимелися з голови. Не міг би зараз повторити тієї розмови, яку тільки-но провадив з архімандритом, і не існувало тепер для нього того світу, яким ходив донині і зрів його востаннє на монастирському дворі. Було глухо в казематі, вузькому й низькому, було глухо й мертво в душі. Не приходив до нього ні страх, ні жаль, тільки свідомість охоплювало здивування від того, що ось так скоро прийшло до нього оте неминуче – смерть. Бо існувати тут немає жодного смислу, користі ніякої не принесе більш нікому, надії вийти на волю теж нема, тож він знайде спосіб обірвати життя, що втратило сенс.
От і прийшли ми аж на самий край землі,В безлюдну далеч Скіфії пустельної.Пора, Гефесте, міцно прикувать зухвалогоНерозривними ковами залізними… —пригадався вірш з Есхілового «Прометея» і тут же зіслиз із пам'яті.
Крізь заґратоване віконце проглядав надщерблений камінь, а пам'ять була на диво порожня, наче бодня. Аж за якийсь час почали приходити до голови пошматовані думки, чиїсь обличчя, слова. Підвівся з прічі, закрокував казематом, але ходити було ніде, скоро закрутилося в голові, він ліг, а тоді виразно почув слова: «Руки, руки, голубе!» Це сказав земський ярижка, що замість Шарля прийшов до аристократичної остерії, скував йому руки й повів до поліцейської канцелярії.
Думав зараз Любимський про те, що не варто йому було заходити до остерії у Китай-городі. Краще б домовився зустрітися з французом у шинку, що у Конюшенному завулку. Якби-то… Видно, неправда, що на одному місці одне й те ж не повторюється.
Встав, підійшов до віконця, притулився до ґратів чолом. Нічого не видно, сусідній мур заступив світ, тільки більшим став камінь з щербиною й виступом, подібним до ікла допотопного звіра, і цегляна прокладка видніється між цим і нижчим валуном, який уже не потрапляв у поле зору.
Якби домовився з Шарлем зустрітися у шинку в Конюшенному!.. Що ж могло статися з ним, чому він не прийшов?
Ярижка привів Любимського до обер-поліцмейстера, обер впізнав його відразу.
Якби не приїжджав до Москви взагалі. Якби не заходив до директора Московського університету. Якби не зустрічався з Новиковим. Якби не вступав до Києво-Могилянської академії. Якби не вчився у Страсбурзі. Якби не народився в Лубнах. Якби не приїздив з Франції до Лубен. Якби десять років тому не зустрів Калнишевського і Сковороду…
Розділ п'ятий
Тиха Сула ледь-ледь забрижилася, легко сколихнулося широколисте латаття від недалекого тупоту – із-за Агарської гори Лохвицьким шляхом, що дотикався тятивою до лука річки, наближався хтось кінний. Піший подорожній саме присів спочити над річковим вигином, відклавши набік костура й торбу. Він чув повільний тупіт копит, та не оглядався: колихалася ряска, і верби пили віттям воду, і осокори сивіли од вітру на просторому Засуллі. Вода приковувала до себе зір: повагом і дужо йшла вона, як кобзарева дума або ж мисль філософа, розтинаючи степ на зелені обаполи.
Позаду тупотів світ. Той світ уже протягом багатьох років уперто ловив мандрівника: заманював золотом, лякав голодом, обіцяв спокій, розкіш і славу. А він обминав його, щоб зберегти себе самого. Даремно: світ тупотів. Метушливий, як муравлисько, марнославний, мов грозові бурчаки, непізнаний і таємничий, наче макрокосм, оголений і бридкий, як коростяні болячки. Світ цей до краю втомив подорожнього, знеохотив, образив, і він утікав од нього до батьківської оселі в Чорнухах, щоб там знайти спокій.
Не оглядався, та вже знав, що не заховається ніде, бо той великий світ увійшов у його сутність, і він сам є його частиною – малою, та вагомою, як атом в астральному тілі. Що легше пізнати: природу великого світила чи найменшої його частки? І те і те важко. Та якщо велике тіло страждає важкою хворобою чи стоїть на грані незвіданого розвитку, то починається цей занепад або розквіт у найменшій його крупинці. І треба передовсім пізнати ту крупинку. Пізнати світ, що втомлює, і вабить, і тримає людину у своєму полоні – через самого себе… Своєю думкою.
Тупіт уже за спиною, чути мову вершників, та не оглядався мандрівник, задивлений у плин ріки, заглиблений у себе. Аж коли рівномірне тупотіння копит уже віддалялося, він повернув голову: в напрямі до Лубен, що здаля позирали на Посулля церковними банями, неквапом їхали два вершники – один у козацькому жупані, другий у селянській свиті.
Подорожній підвівся. Відлетіли думки, і Сула вже не здавалася більш стужавілим потоком людського мислення чи то думою кобзаревою – текла між кучерявими берегами спокійна річка, над якою він віднайшов щойно спокій і впевненість духу. Підняв костура, закинув торбу на плечі й подався услід за вершниками до Лубен.
– Тепер озирнися, Сисою, – промовив літній козак до молодого супутника. – Звідси видно Мгарський монастир у всій його величі. Я умисно вибрав цю дорогу, виїжджаючи з Ромна, щоб ти побачив це Богданове чудо скоріше, ніж хороми Кулябки. Он дзвіниця, яку видно мало що не з Полтави, за нею Преображенський собор, а ще далі – маленька церковця Святого Афанасія, для якої і робитимеш іконостаса, якщо дійдеш згоди з лубенським полковником.
Парубок спинив коня і довго вдивлявся на вершину кручі, де стриміла у небо триповерхова дзвіниця з колонами на кожному ярусі і зеленіло п'ять бань собору, уквітчаних восьмикутними золотими зорями, наче великими жоржинами.
– Зело чудесно! – вигукнув хлопець і, від'їхавши конем трохи далі, побачив у кінці просторого й рівного плато малу гранчасто банну церкву, подібну до скарбнички.
– Дивлюсь я на тебе, Шалматов, – мовив старий козак, – і серцем радію, що потрапив ти в мої руки. Дай тобі, Боже, ще краще чудо зробити для Кулябки, ніж те, що ти витворив для мене в Покровській церкві в Ромні. Бо, зрештою, не для мене і не для Кулябки докладаєш працю своїх умілих рук, а для Бога і нащадків наших. Ну, й гляди сьогодні: лубенський полковник – чоловік мудрий і чинний, та скупий надто, тож не погоджуйся на першу-ліпшу плату.
– Петре Івановичу, – відказав Сисой Шалматов, – купці у Твері, звідки я родом, радо платили б мені втридорога, аби я лише оздоблював їм церкви за їхнім смаком: ідолів полюбляють. Бездушних, пустооких, властолюбних – за їхньою ж подобою. А я шукаю волі своєму вмінню. У графа Розумовського купався б я у золоті, аби лиш погодився робити для його батуринського замку цяцьки на римський кшталт. Та хай те роблять інші, а в мене один регул: подамся до Арабії – вивчу арабески, в Елладі еллінську різьбу осягну, в Україні, що стала мені другою отчизною, збагнути мушу красу витворництва цього люду… У Твері я малював знедолених кріпаків у вінках тернових, за що й вигнано мене, а зображав би херувимів з пухкими личками панянок – багатим був би. Тож не для вигод роблю я свої витвори, а з душевної потреби, та ще й на хліб насущний.
Шалматов мрійливо вдивлявся у далину, що мерехтіла золотими хрестами, і вдоволено усміхнувся Калнишевський. Тепер він вже не випустить з України тверського майстра. Хай Розумовський спроваджує собі іноземців – сліпий не бачить, глухий не чує, – а Калнишевський руками Сисоя оздобить Україну дивотворами, і впізнаватимуть нащадки себе і свою душу не в гебрайських чи латинських ликах святих, а у своїй власній подобі.
Приблукав Сисой з Батурина на Січ три роки тому, коли Калнишевський був ще військовим суддею. Так і так – зроблю я вам для церкви щось на пробу. І зробив – цілувального хреста для січової Покрови. Здивувалися старшини, та віри не йняли – де ж бо отакий зачуханий парубчак міг так дрібно викарбувати узором трираменного хреста, а посередині страсті Христові ніби на монеті відтиснув. Сказали йому зробити царські врата для Покрови, а тоді вже не пустив Калнишевський Шалматова в мандри. Цієї осені послав його до Ромна іконостаса робити. Нині Калнишевський повертається з оглядин. Напевно світ ще не зрів такого чуда! Чи приїде коли-небудь Розумовський поглянути й пожалкувати, якого майстра не зумів оцінити, – того не знати, але люди ходитимуть до цього дива, поки вік. Не злічити завиток і гірлянд, що прикрашають дерев'яні колони; посередині іконостасу викладена рельєфна картина укріпленого Ромна зі стінами й вежами, а святі в шароварах і кунтушах козацьких – єресь яка! А чом же єресь? Благо ж бо чинять в Україні – не в Єрусалимі.
Сисой, надивившись, мовчки повернув коня й поїхав попереду, Калнишевський – слідом…
Здається, цим самим шляхом повертався колись козак Петро Калниш з Ромна додому, коли-то кошовий Гордієнко втік з полтавського поля вслід за Мазепою до Бендер, а Меншиков послав полковника Яковлева руйнувати Чортомлицьку Січ. Довго не здавалися козаки, аж поки не повірили прилуцькому полковникові Гнату Ґалаґанові – мовляв, з миром іде військо Меншикова, – і пролилася невинна кров. Ґалаґан дістав за це села Моровицю та Вереміївку, а решта козаків під проводом отамана Якима Богуна втекла на дубах до татарів в Олешки, на Кардашинський лиман, Калнишевський повернувся тоді до Роменської сотні Лубенського полку.
Давно це було.
А Мгарський монастир стоїть, як і стояв. Він і стоятиме, до нього не діткнуться людські пристрасті, воєнні завірюхи, то чей розкаже колись нащадкам історію краю мовчазними витворами майстрів. Розкаже без подробиць, проте засвідчить міць людського духу, котрого не могло здолати лихо.
Подробиці не знадобляться прийдешнім поколінням. Чи ж то їм треба буде знати, коли вперше обирали Калнишевського отаманом, коли його спихав за допомогою київського генерал-губернатора Леонтьева той же Лантух, а потім знову товариство обирало Петра?.. Їх цікавитиме, на яку висоту розуму, духу, хоробрості спроможні були тоді піднятися люди. А може… Може, доскіпуватися будуть до кожної дрібниці й згадають колишнє колінкування отамана в Петровському… Але тоді, певно, згадають і його добрі, хай і малі, діла. Хоча б те, що ось недавно він у столичній депутації відстояв-таки в цариці Самарську паланку, яку хотіли прилучити до Новосербії, що подав Сенатові копії універсалів Хмельницького, що описав кордони Запорізьких Вольностей і подав на затвердження до Іноземної колегії. Хтозна, чи міг би це зробити, якби не став тоді перед царицею на коліна…
«Ні, не забуде історія нічого, – думав Калнишевський. – Згадає вона і Василя Мировича, страченого торік на Ситному ринку за те, що хотів визволити із Шліссельбурзької фортеці царевича-в'язня Івана Антоновича. Згадає історія навіть земноплаза Теплова, що намовив Розумовського домагатися в цариці спадкового гетьманства і тим самим спровадив на нього гнів її величності – гетьман мусив зректися булави. Дорікне історія й самому Розумовському, що через своє лінивство й жадобу до багатства та петербурзьких почестей дочасно поховав Гетьманщину. Усе запише. Та факти ці зостануться у книгах. А на землі стоятимуть німі свідки діянь людей всесильних і знедолених. Далекий нащадок побачить жорстокість царів у постатях атлантів, що на своїх шиях тримають тягар Катерининського палацу в Царському Селі; яхонтові й рубінові зали кричатимуть про злиденність кріпаків; батуринський палац стане ганьбою ледачому гетьманові… Іконостас Шалматова мовитиме про вічний дар народу творити велике й прекрасне».
Сисой їхав попереду, теж задуманий. Певно, роїлися в його голові химери майбутніх образів, бо коли-не-коли він по-дитячому сам до себе всміхався і раптом лунко зареготав.
– Якось я бачив скоморохів у Києві, Петре Івановичу. Вони саме приїхали на Поділ зі своїм балаганом. То дотепні й мудрі люди! А я собі тепер подумав: чей же ангели – теж колишні люди. Зроблю я Кулябці ангела-скомороха – не для сміху, а для радості. Бо віра повинна приносити нам не тільки страх і покору, а й втіху, і силу, і впевненість у самому собі…
Вершники під'їжджали з боку Пирятинських воріт.
– Дивись не пересаджуй у своєму захваті, Сисою, – проказав перегодя кошовий. – Бо куца й запорізька вольниця, а що казати про Гетьманщину, на якій уже й гетьмана немає. Наш патріарх не полюбляє посполитого малярства, ну, а києво-печерські отці – ті тобі не пробачать зухвальства.
– На Січі не дістануть мене голими руками.
Калнишевський спохмурнів.
Гай, гай… Гляди, як обгородився Кулябка, а до президента Малоросійської колегії графа Румянцева на поклін ходити мусить. Підземні ходи поробив від Сули аж під свій палац, а консистентів[5] на постій пускає, кланяючись. Школи позакладав по всіх сотнях, світло науки ширить, а темне кріпацтво йде собі. Гай, гай…
Кошовий не пугукав за звичаєм перед воротами міста: вартові впізнали Калнишевського. Вершники в'їхали на Соборну площу, обсаджену крамницями, що купчилися оддалік, боячись підступити ближче до будинку військової канцелярії. Збоку хмурився заґратованими віконцями острог, а з-за Троїцької церкви, з-поміж тополь, визирав невисокий, зате чепурний дім полковника Івана Кулябки, внука гетьмана Данила Апостола.
Кулябку звідомили про приїзд знакомитого гостя, він заметушився, викотився надвір, навстіж відчинив браму.
– Це ти, Петре? А щоб тобі нудно було!
– Та я ж.
– Що ж ти, живий?
– Та начебто живий, та об тім добре не відаю, – потішався Калнишевський з розгубленості полковника.
– Чи ж ти не міг мені гінця прислати, щоб мої встигли ще щось спекти для такого гостя, який раз на десять років гостювати приїжджає?
Полковник чекав з розпростертими для обіймів руками, поки кошовий скочив з коня. «Ну й скаче дідуган на восьмому десяткові, хай йому біс» – позаздрив Кулябка, бо самого вже кілька років мучила задуха від ожиріння. Обнялися, тричі почоломкалися.
Через вікно визирнув гладколиций панич, примружено глянув на приїжджих і відійшов у глибину кімнати.
– То син мій… Вчені синки приїхали зі Страсбурга до батька на літо, – пояснив Кулябка. – Тут ще й сусідський хлопець, теж з ними вчиться. Робити їм нема що, нудяться парубки. Молодші два повіялися до столиці… А ти, певно, з Ромна вертаєшся. Чув я, чув, усі хвалять… Постій, – полковник аж тепер помітив широколицього парубка, що стояв оподалік, – чи це не той чародій, якого ти обіцяв мені прислати, га?
– Оце він і є. Пригрій його і шануй: золоті руки в хлопця.
З хати вийшов молодий Кулябка, галантно розкланявся на порозі. Калнишевський скупо кивнув головою.
– Данило чи Григорій? – спитав полковника кошовий. – Змінилися відтоді, як я їх бачив, помудрішали, певно.
– Це Іван… Уже кудись зібрався. Та хай гуляють, тільки й їхнього, – вже менше метушився полковник, він ще не впевнений був, знає чи не знає кошовий отаман, скільки клопотів і розору принесли йому вчені синки.
Калнишевський знав про це. Синів у Кулябки аж восьмеро, і трьох з них послав батько вчитися за кордон, а ті, повлазивши в борги, процвиндрили там батькове багатство, й вичухується нині полковник з біди правдами і неправдами. Тож прославився нарешті поважний просвітитель Іван Кулябка неславною судовою тяганиною з козаками й посполитими за Солоницьке озеро, в якому Наливайко буцімто затопив шістнадцять бочок зі золотом. На суді виграв Кулябка, гадав уже покрити синівські борги, та скільки рибалки не закидали неводи, скільки не промацували дно озера баграми, бочки зі золотом не виловили жодної, тільки якось витягай сулію з горілкою, яку тут же розпили і п'яні, як чопи, заснули на березі озера.
Полковник повів гостей до саду, де вже застеляла стіл служниця: вдовував Кулябка.
– Вельмишановний пане кошовий, не погордуйте чим хата багата, – розводив руками господар, та вже не було в ньому тієї безпосередності, він запрошував до столу, але був скутий, немов соромився своєї козацької простакуватості після галантних розшаркувань старшого сина. Раз у раз глипав на Калнишевського, наче хотів з виразу його лиця пізнати, чи знає кошовий про його не вельми гонорові справи. Налив у мальовані квітами дерев'яні кухлі пахучої березівки; випивши, посміливішав – хіба Калнишевський завжди справедливий з черню, а Кулябці що було робити? – і заговорив, виправдовуючись:
– Сам відаєш, Петре, скільки труду і старань вклав я, щоб домогтися у Розумовського дозволу навчати в школах усіх козацьких дітей. І таки зробив своє: сьогодні й дівчата вчаться в парафіяльних, тугіші умом хлопчики – на екзерцяціях при сотнях, і за Румянцева ті школи не скасовані. А скільки в Києво-Могилянській академії учиться – з Пісок, із Плелова, з Лохвиці, з Хорошкова… Та хіба за це хтось гавкне вдячне слово? От і вийшла в мене з людьми лиха консеквенція… Скажи сам, людські діти вчаться, то чому б мої не могли? Розумовський – він сам у Страсбурзі едукацію здобував – порадив мені синів прилаштувати в королівському педагогіумі…
Калнишевський вихилив кухля і відставив його набік.
– Чував я дещо, чував… Не гоже сини твої чинять, бо річ не лише в полковницькому гаманці. Люди дивляться на нас, світ дивиться на дітей наших, які – там. І по них про край наш судять… Ну, а тяганина за Солоницьке озеро, – кошовий засміявся, – то ти вже кота в мішку відсудив! Хіба не знаєш, як то вивідують скарби? Треба з муравля видобути кісточку та покласти її за губу, а тоді все золото і під землею, і під водою як на долоні видно. Або кутнього зуба з мертвяка роздобути…
– А щоб тобі Бог снився та хліб родився! – полковник тихцем засміявся, а Калнишевський реготався, тримаючись руками за живіт.
– Ти хоч полизав тієї наливайківської сивухи, від якої твої рибалки три дні покотом лежали?
– Тьху, пипоть тобі на язик, – уже сердився Кулябка. – Я у боргах сиджу, а за Солоницькі степи не кори: їх разом з озерами подарував мені Кирило Розумовський для навчання синів за кордоном.