Отець Феодор змiряв ii оцiнюючим поглядом. Пiдiйшов до купи закривавленого ганчiр'я, витяг звiдти одну з пелюшок, виявивши на куточку вишитий герб, мугикнув, навiщось ще раз зазирнув у папiр i мовив повiльно:
– Ти от що, Гафiе… Ти знаеш, що я ставлюся до тебе добре… навiть, можна сказати, дуже добре… Але!..
– Добре вже, зрозумiла, – зiтхнула куховарка. – Не бабиного розуму ця справа, як я подивлюся.
– Тобi ж краще буде, повiр, – продовжив колишнiм тоном «дохтур». – Я от знаю, i годi. А iз цим…
Вiн знов подивився на розпростерте на столi неживе тiло, ненадовго замислився. Потiм раптом мовив рiшуче:
– Не житиме вiн, та все ж давай-но спробуемо! Малий як, спить?
– Спить. Попив молочка Машчиного й заснув, сердешний, – пiдтвердила Гафiя.
– От i добре! Тепер ти зi мною лишайся. Будеш допомагати, а то вiд братii, особливо вiд цього дурня Никодимки користi, як з цапа молока. Кров як побачить, то й непритомнiе. Прости Господи…
Чернець перехрестився, потiм згрiб батистовi пелюшки, офiцерський мундир i закривавлене спiдне, рушив до величезноi печi, жбурнув речi в ii палаюче черево. Гафiя з жалем дивилася, як полум'я пожирае нiжну тканину. Отець же Феодор думав про те, що разом з мундиром дуже вчасно спалив пелюшки: якби жiнка вiдiпрала iх, то чiтко розглянула б вишитий герб – а чи мало до чого це могло б призвести…
Простеживши, щоб ганчiр'я перетворилося на попiл, чернець обернувся до куховарки й заходився напучувати ii:
– Ти от що, Гафiе… Про те, як ми цього поляка знайшли та дитинча з ним, мовчи. Нiкому щоб анiчичирк!
– А Никодим, а братiя?.. Вони як же? – не зрозумiла жiнка.
– З ними з усiма я поговорю. Архiмандритовi доповiм, як приiде.
– А цей як же?.. – жiнка кивнула на напiвголе тiло.
– По-перше, вiн не житиме. А по-друге, навiть якщо виживе, то розмовляти не зможе.
– Це чому? – насторожилася куховарка.
– Через рани, усе через отриманi рани. У кожному разi, за стiни нашоi обителi така iсторiя вийти не повинна.
В очах жiнки застигло нiме запитання. «Дохтур» лише зiтхнув:
– Зрозумiй, менше знаеш – спокiйнiше живеш. Ти, Гафiе, бачила в цю нiч багато чого. Пелюшки мереживнi, папiр цей – хоч вiн i запечатаний був, але все ж таки…
– Та я ж грамоти не розумiю, тож хоч запечатаний, хоч вiдкритий…
– От i добре. Однак про все побачене мовчи.
– Але!..
– Та знаю, знаю, – отець Феодор пожував губами. – Розумiю, що всевидючий Господь однаково вiдае, що дiеться на грiшнiй землi нашiй.
– Бачить, ой бачить!..
– А раз Вiн дозволив офiцеровi польському в обитель нашу дiстатися та малечу iз собою принести, може, у тiм i е воля Вседержителя, щоб ми малюка виходили, виростили, у вiру нашу православну навернули. Як думаеш, Гафiе?..
– Без батькiвськоi згоди… – почала була жiнка, однак «дохтур» негайно заперечив:
– Не батько вiн йому, анiскiлечки не батько.
– А хто тодi?..
– Менше знаеш – спокiйнiше живеш.
– Зрозумiла, зрозумiла вже.
– Я не обдурюю: цi двое кревними узами не пов'язанi. Отакi справи…
Чернець пройшовся кiмнатою туди-сюди, обернувся до Гафii й продовжив наставляння:
– Якщо хто iз чужих про щось запитуватиме, скажи, мовляв, чоловiк сестри твоеi покiйноi до тебе з дитинчам своiм прийшов… До речi, е у тебе сестра?
– Яка така сестра? – не зрозумiла куховарка. – Немае нiякоi сестри…
– Це тепер немае, а колись була. Була, але померла. Ясно?
Гафiя кивнула.
– Чоловiк один залишився. Йому iз малечею незручно, от i вирiшив дитинча до тебе вiднести – тобто, рiднiй бездiтнiй тiтцi племiнника на виховання вiддати. Ішов до нас уночi, та неподалiк стiн монастирських вовки голоднi на нього й напали, на смерть загризли.
– Невже на смерть?! – куховарка покосилася на нерухоме тiло на столi.
– Ну, це ми зараз подивимось. Витягнемо з того свiту – не на смерть, не витягнемо…
«Дохтур» лише рукою махнув.
– А малеча?.. Можна я собi малюка залишу? – з надiею запитала жiнка.
– Ну, звичайно, залишай! – посмiхнувся отець Феодор. – Це ж племiнничок твiй рiдненький… Залишай. А цього…
Чернець знову змiряв куховарку оцiнюючим поглядом, насупився, крекнув. Потiм опустився на колiна, витяг з-пiд столу виблискуючий самоцвiтами ефес шпаги з куцим уламком клинка, разом з пiдсохлим заплямованим папером та натiльним хрестиком дитини пiднiс до обличчя здивованоi Гафii й докiнчив тихо, але тужливо:
– А от цього всього ти нiколи не бачила. Якщо, звичайно, хочеш, щоб малюк не тiльки з тобою залишився, але й у майбутньому нi йому, анi тобi самiй нiяка небезпека не загрожувала. Зрозумiло?
– Так чого вже там незрозумiлого! – кивнула вона.
Чернець задоволено кивнув, грамоту й золотий хрестик акуратно сховав за образи в покутi, уламок шпаги поклав у шафу пiд рукописи.
– Отак, – мовив задоволено, – цi речi нехай у мене полежать. А коли хлопчисько виросте…
Вiн ненадовго замислився.
– А коли твiй племiнничок виросте та розуму набереться, тодi Бог пiдкаже. Так, Гафiе?
– Так, – погодилася куховарка, найбiльше втiшаючись думками про те, що вiдтепер виховуватиме маля.
