Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса
Андрiй Юрiйович Курков
«У життi найцiкавiше – це життя», – сказав одного разу Андрiй Курков, звертаючись до своiх читачiв І його новий роман «Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса», де переплiтаються дiйснiсть i вигадка, де немае межi мiж реальнiстю i сюрреалiзмом, яскраве тому пiдтвердження Над сухопутним Львовом лiтають чайки, i в мiстi часом пахне морем Колишнi хiпi в компанii з екс-капiтаном КДБ збираються на Личакiвському цвинтарi бiля могили американського рок-спiвака i гiтариста Джимi Хендрiкса А по стародавнiх вулицях мiста носиться ночами старенька iномарка з людьми, жадаючими вилiкуватися
Андрiй Курков
Львiвська гастроль Джимi Хендрiкса
Автор висловлюе щиру подяку
меру Львова Андрiю Івановичу Садовомуза запрошення написати роман про мiсто, яке було, е i завжди буде залишатися одним з найцiкавiших i найкрасивiших мiст-загадок на мапi Європи,
власникам i персоналу готелю «Леополiс» за доброту та наданi затишок i комфорт пiд час моiх частих приiздiв i окремо – за вишукану, приголомшливу кухню,
героям цього роману Юрковi Винничуку, Алiку Олисевичута Оксанi Прохорець за згоду стати героями i за те, що впустили мене в свое життя i в своi бiографii,
моiм давнiм i новим львiвським друзям: Михайлу Ватуляку i його сiм 7, Тарасу Возняку, Галинi Вдовиченко та багатьом-багатьом iншим,
видавцевi Юрiю Николишину та видавництву «Апрiорi»за подаровану менi бiблiотеку книг про старий та новий Львiв,
Русланi i ресторану «Старий рояль», працiвникамi завсiдникам кав 'ярнi на Вiрменськiй, кав 'ярнi «Кабiнет», «круглоi» чебуречноi в Брюховичах, гриль-бару в Винниках, безiменному бару на Старознесенськiй, кав 'ярнi «Кафе» на Повiтрянiй, 24 й iншим теплим i затишним куточкам мiста, що свiдомо й несвiдомо надавали менi душевне тепло i можливiсть вiдпочити,
органiзаторам, мешканцям i волонтерамгромади самодопомоги для безхатькiв «Оселя» (Винники), жителям мiста за те, що не помiчали приiжджого письменникаi поводилися природно, тим самим допомагаючи написанню роману.
Роздiл 1
Хода майже завжди видае вiк того, хто йде. У чоловiчка, поки малий, хода цiкава, аж смiеться. Вiн iдучи раз у раз навшпиньки пiднiмаеться, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Нiхто зазвичай не проти, поки вертикальний зрiст чоловiчка не збiльшиться до пiвтора метра. Пiсля цього короткочасно хода стае злегка хулiганистою i гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помiтним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всiм подобаеться, та й побоювання у перехожих викликае: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далi – у кого як. Хто рокiв двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже вiд життевоi позицii та рiвня страху залежить. Проте це правило дiе тiльки у свiтлий час доби. Вночi ж можна ходити, вiдмовившись од своеi денноi ходи i вiд вiку. Нiч розкрiпачуе. Особливо в нiч на вiсiмнадцяте вересня.
Звуки крокiв цiеi вересневоi ночi 2011 року лунали i з Грушевського, й iз Зеленоi, i з Федорова, й iз Замарстинiвськоi, i з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що вiд’iдаються вдень на мiському звалищi бiля села Грибовичiв.
Це були «сольнi» кроки людей, що йдуть окремо й нiколи, навiть у незабутнi радянськi часи, не вмiли крокувати строем. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати iхнiй крок, вiн одразу отримав би «легкi тiлеснi ушкодження». На «тяжкi тiлеснi ушкодження» цi люди були зовсiм не здатнi. Навiть якщо дiзнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тiльки вже в iншому, не буквальному розумiннi, виявлявся хтось iз нещодавно прийнятих до iхнього вузького кола. Вузьке коло, втiм, тiльки нещодавно стало дiйсно вузьким. Ранiше, рокiв двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало пiвсотнi людей, а в серединi кожного вересня – значно збiльшувалося, доповнюючись однодумцями й спiвчуваючими, що приiздили автостопом, потягами i просто приходили пiшки.
Повз монастир Святого Альфонса провiнцii Чина найсвятiшого Рятiвника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспiшае. Вулиця Замарстинiвська, якою поспiшав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своею цегляною рукою i до Брюховичiв, але чомусь не зробила цього. Їi довжинi досi можуть позаздрити паризькi бульвари, а якби ii порiзати на рiвнi шматки й переставити цi шматки вулицi правильно пересiчними лiнiями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцiнний нiмецький райцентр зi славною iсторiею. Адже на нiй, на Замарстинiвськiй, чого тiльки не було за ii довге життя, що все ще тривае. Вулицi живуть довго, переживаючи людей, якi iх населяють, поколiння за поколiнням. На Замарстинiвськiй завжди багато молилися, виробляли та пили горiлку й лiкери, у фiльмобазi обласноi контори кiнопрокату зберiгали фiльми i тут же iх показували в кiнотеатрi iменi Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочi, навчали водити автомобiлi й навiть лiкували хворих i поранених мiлiцiонерiв. Втiм, лiкують iх на цiй вулицi й дотепер. І лiкують, i вiдспiвують у прилiкарнянiй каплицi тих, кого не змогли повернути в «стрiй». Усе мае бути за правилами, i всякий рух мусить мати ознаку майбутньоi завершеностi, як усяке речення, хоч скiльки б у нiм було ком, зобов'язане закiнчуватися крапкою, трьома крапками або емоцiйнiшим роздiловим знаком.
Той, хто йде, – вiн прожив у самому кiнцi цiеi вулицi свое не бiдне подiями життя, – завжди носив Замарстинiвську з собою. Вiн ii вiдчував, як гарний водiй вiдчувае, не звертаючи на це свiдомоi уваги, габарити своеi машини, заздалегiдь знаючи, в яку браму вона в'iде, а в яку – нi.
Обличчя того, хто йде, було затулене вiд неба крислатим шкiряним капелюхом коричневого кольору. Із-пiд капелюха на плечi опускалося довге волосся з сивиною. Усi iншi деталi можна б i опустити. Хiба що високi, на вигляд вiйськовi черевики, жорстко зашнурованi, вiтчизнянi, надiйноi пiшохiдноi моделi, що iменуеться в останнi 50 рокiв «гiвнодави». Китайцi так i не навчилися робити цю модель. iм здаеться, що на ii виробництво йде надто багато гуми особливоi твердостi й особливоi якостi, й надто багато грубоi шкiри. Останнiм оплотом виробництва «гiвнодавiв» поки що залишаються Бiлорусь i Приднiстров'я. Але й у Львовi залишилися ще умiльцi, якi не тiльки здатнi вручну циганською голкою проколоти шматок товстючоi свинячоi шкiри, але й так скрiпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянськiй армii скрiпити 1939-го Захiдну Украiну зi Схiдною. Та й по звуку крокiв гарний швець завжди зрозумiе: сфальшував виробник чи по совiстi взуття змайстрував. Адже обидвi пiдошви мають звучати в унiсон. І у Львовi, в мiстi тонкоi звуковоi культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лiвий каблук стукав по брукiвцi, як лiвий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара. У того, хто йде, в кишенi задзвонив мобiльник.
– Алiку, ти далеко? – поцiкавився голос давнього друга.
– Ми ж не нiмцi, нам поспiшати нiкуди, – вiдповiв той. – А ти де?
– На Личакiвськiй.
– Зрозумiв, – сказав Алiк. – Скоро буду.
Коли Алiк пiдiйшов до зачиненоi брами Личакiвського цвинтаря, з-пiд дерев, що ростуть поблизу, виступили душ десять. Вийшли неспiшно, обступили його, вiн якраз дiставав iз кишенi ключ вiд брамного замка.
Ключ уже шмигнув у щiлину до поворотного механiзму, коли за спинами присутнiх, рiзонувши слух, пролунали «непарнi» кроки. Алiк теж озирнувся i побачив двометрового, трохи сутулого чоловiка. Його довге русяве волосся мовби говорило: «Я – свiй».
– Labas vakaras![1 - Доброго вечора! (Лит.)] – неголосно мовив вiн.
– Аудрюс?! – здивувався вголос Алiк, провiвши по мовцевi очима i зупинивши погляд на його гостроносих i тонкопiдошовних туфлях. – Потягом?
– Так, через Киiв, – кивнув той.
Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали пiдходити до Аудрюса, обiйматись. Алiк обiйняв його останнiм.
– Давно тебе не було, – сказав.
Потiм обернувся до ворiт, провернув ключ, i сталева дуга висячого замка вискочила з паза.
По цвинтарю йшли мовчки. Пiднявшись на пагорб, спинилися, оглядiлись. Алiк заклично махнув рукою i повiв iнших за собою вслiд мiж могил i огорож. Спинився бiля залiзного хреста, який нiби спецiально сховався вiд стороннiх поховань за стовбуром старого дерева i двома кущами, що розрослись. Огорожi тут не було. Довговолоса немолода компанiя стовпилася навколо непримiтноi могилки. На iржавiй табличцi, приваренiй до самоi хрестовини, неможливо було прочитати нi iменi, нi прiзвища покiйного. Один iз тих, що прийшли, опустився навпочiпки перед хрестом, уткнувся колiнами в край могильного насипу й дiстав iз кишенi куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з бiлою фарбою. У руках з'явився пензлик.
Тверда рука вивела на табличцi бiлими масними лiтерами:
«Jimy Hendrix[2 - Джимi Хендрiкс (англ Jimi Hendrix, повне iм'я Джеймс Маршалл Хендрiкс, англ James Marshall Hendrix, iм'я при народженнi Джоннi Аллен Хендрiкс, англ Johnny Allen Hendrix, 27 листопада 1942, Сiетл, Вашингтон, США – 18 вересня 1970, Лондон, Англiя) – американський гiтарист, спiвак i композитор 2009 р журнал Time назвав Хендргкса найвидатнiшим гiтаристом усiх часiв Широко визнаний як один iз найбiльш смiливих i винахiдливих вiртуозiв в iсторii рок музики] 1942–1970».
У безвiтрянiй тишi цвинтаря раптом хруснула гiлка. Десь зовсiм поряд. Алiк напружився вслухаючись. Іншi затамували подих.
Хрускiт повторився. Почулися трохи метушливi кроки людини. Зашарудiло жалiбно опале листя пiд ii ногами.
«Сторож?!» – подумав Алiк.
Тiею ж дорогою, мiж могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловiк у кепцi. Звичайний чужий. Тi, що зiбралися бiля могили, дивились на його наближення байдуже. Цiкавiсть – доля юних, а присутнiм було вже за п'ятдесят.
– Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гiсть, зупинившись для розмови на ввiчливiй вiдстанi. – Я давно хотiв… Хотiв поговорити…
– Говорiть, – спокiйним голосом дозволив йому Алiк.
– Ви мене не впiзнаете? – запитав чоловiк i зняв iз голови кепку.
Обличчя прибульця, незважаючи на нiчний час, було достатньо освiтлене неповноправним, урiзаним мiсяцем. Проте обличчя це, хоч i освiтлене, нi про що Алiку не говорило. Звичайне обличчя, яких свiт наштампував мiльярди: вуха, нiс, очi, усе немов за единим ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовуеться або впадае у вiчi.
Алiк заперечливо хитнув головою.
– Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькi. Проти вашоi волi, звичайно. Я – капiтан КДБ Рябцев.
– Ой, – вирвалося в Алiка, i вiн примружився, все ще дивлячись в обличчя несподiваному спiврозмовниковi. – А тут що ви робите, капiтане? Ви тепер, мабуть, капiтан у вiдставцi?
– Капiтан запасу, – поправив Алiка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотiв… І дещо сказати.
– Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алiк. – Тiльки швидше. Ми ж тут не вас послухати зiбрались, – i вiн кивнув на залiзний хрест зi свiжим бiлим написом.
Капiтан надiв кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.
– Взагалi, вибачте, хлопцi! Й мене, i Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового мiхура… Вiн теж за вас вiдповiдав…
– Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий i бородатий чолов'яга у шкiрянiй куртцi, бiльше схожий на байкера, нiж на хiпi.
