– Заходьте, заходьте! – крикнула йому Оксана з кiмнати.
Сусiд пройшов по коридору й зупинився на порозi.
За круглим столиком уже сидiли iменинник i його гостя. Три наповнених шампанським келихи запрошували до негайноi дii.
Сусiд сiв на вiльний стiлець, поставив поряд iз пляшкою шампанського пляшку горiлки й подивився запитливо на жiнку, що мала не лише командирську дикцiю, але й беззаперечний погляд.
– Якщо можна, – заговорив вiн, – мене звати Єжи Астровський…
– Можна, – кивнула Оксана, простягаючи руку за келихом.
– Я – колишнiй перукар i мiг би дати вам раду…
– Потiм, – перебила його Оксана i вказала поглядом на Тараса. – Спочатку тост за iменинника!
– Так-так, – Єжи взяв келих у руку. – Вiтаю! По-сусiдськи бажаю миру… любовi, – при цьому словi вiн глянув скоса на Оксану, – щастя i, головне, щоб були грошi… От.
Тост розморозив iменинника, що перебував у внутрiшньому замiшаннi через несподiване настання власного дня народження.
Три келихи знайшли загальну точку зiткнення над столиком, укритим жовтою лляною скатертиною зi слiдами минулих свят, що не вiдмиваються. З келиха iменинника вихлюпнулися кiлька крапель шампанського i впали просто на порiзану салямi.
– Дякую! – Тарас кивнув. – Я дуже зворушений. – Погляд iменинника, що доторкнувся до очей сусiда, цiлком серйозно пiдтвердив значення сказаних слiв.
Сусiд випив шампанське одним ковтком. Іменинник, що спостерiгав за ним, зробив те ж саме. Тiльки Оксана виявилася скромною – ii келих був iще майже повним. Тарас потягнувся до шампанського.
Оксана дiловито вiдкоркувала пляшку горiлки.
– Мiй тато, – заговорила вона, перевiвши погляд iз хазяiна квартири на його сусiда, – коли був вiйськовим, iз друзями завжди коктейль «Пiвнiчне сяйво» робив, i нiчого! Нiчого не болiло.
– А що це за коктейль? – жваво зацiкавився Тарас.
– У пiвсклянки шампанського вливаеться пiвсклянки горiлки.
Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.
– Я пiду, мабуть, – неголосно мовив вiн, зупинивши погляд на пляшцi горiлки в руцi у Оксани. Його очi виявляли тугу й нiжнiсть.
– Нi, ви не можете так швидко пiти! Це не по-сусiдськи! – Оксана пом'якшила голос.
Сусiд приречено кивнув. Перевiв погляд на Тараса. Іменинник налив собi й сусiдовi по пiвкелиха шампанського, а Оксана долила в iх келихи горiлки.
– Ви мусите менi дещо пообiцяти, – наприкiнцi недовгого застiлля звернулась Оксана до Єжи.
– Що? – злякано запитав сусiд iменинника, стискаючи в руцi порожнiй келих.
– Нагадуйте Тарасу, що вiн тепер живе не сам! – попросила Оксана.
Сусiд задумливо i трохи знiчено оглядiвся на всi боки, потiм повернув погляд на Оксану.
– Добре…
– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на пiдвiконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.
– Та я iм уже сто разiв говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусiда вирвалося звичне для нього обурення.
Оксана мовчки дiстала гаманець i вийняла звiдти п'ятдесят гривень.
– Оксано! Я сам! У мене е! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, пiднiс над столом руку. Його пальцi мiцно стискували зiм'ятi купюри, витягнутi з кишенi джинсiв.
– Та я… – Єжи побiгав очицями вiд п'ятдесятоi в руцi Оксани до пом'ятих двадцяток у руцi Тараса. – Я органiзую. Я зроблю!..
Вiн обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звiвся на ноги, кивнув на прощання й пiшов.
– Тобi посуд помити? – запитала Оксана.
– Я сам, облиш!
– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж пiду, е справи! Про рибок не забувай!
Залишившись сам, Тарас пiдiйшов до вiкна, постежив за рибками, що спокiйно плавали навколо водоростей.
– Сьогоднi, схоже, землетрусу не буде, – прошепотiв сам собi Тарас. – Значить, можна ще трiшки поспати.
Перед тим як знову влягтися на канапу, вiн кинув погляд на стiл iз неприбраним посудом i рiшуче вiдмахнувся вiд нього жестом руки.
Роздiл 5
Алiк i Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вiкном квартирки Алiка в самому кiнцi Замарстинiвськоi вулицi намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарнiстю. У головi в обох трохи шумiло – мабуть, через чарку «Немирова» i кiлькох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимi Хендрiкса. Спали вони одягненими.
Алiк на своiй вiчно розкладенiй канапi поверх ковдри. Аудрюс заснув, не пiдводячись iз крiсла.
– Ти надовго? – запитав, протираючи очi, Алiк.
– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переiхав. У мене тепер хутiр кiлометрiв за сорок од Вiльнюса. Поблизу – нiкого.
– Це добре, – закивав Алiк. – Менi теж iнодi хочеться, щоб поблизу – нiкого! Але е своя привабливiсть i в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тiльки мачуха та кiлька миролюбних сусiдiв. Щось у мене в животi нудно…
– Я б теж з'iв… i випив би…
– Випити легше. – Алiк пiдвiвся з канапи, розiм'яв плечовi суглоби. – Коли людина п'е, в неi тiльки слух працюе! А от щоб жувати, потрiбна енергiя…
– А в тебе е що пожувати? – поцiкавився Аудрюс.
Алiк заперечливо хитнув головою.
– Був хлiб, було масло, але я щороку пiд вiсiмнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…
– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.
