Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…
– Загалаев, – поправив Ярковський. – Сильный эспер [4], опытный. Органы с ним постоянно консультируются. Странно, вообще-то, что он сам во всём не разобрался.
– Да, Загалаев, татарская фамилия… Тебе, может быть, и виднее, но на меня он впечатления не произвёл. Бормотал что-то, книгу свою листал. Никакого толку, одни общие рассуждения. Так вот, этот твой опытный Загалаев при нашей последней встрече неожиданно говорит мне: обратились бы вы к Александру Ярковскому, он вам не откажет. Представляешь? К Александру Ярковскому! А я моментально вспомнил, что у Саши Ярковского, моего покойного друга, величайшего нумизмата, был сынок, тоже Саша. Александр Александрович. Наследник, которого я ещё пацанёнком знал… Сколько тебе тогда было?
– Тринадцать.
– Это когда отец тебя сюда привёл?
– Да, почти двадцать лет прошло. – Ярковський окинув поглядом клубну кімнату. Пічка у вигляді барочної вежі, обличкована темно-зеленими кахлями, на стіні – вправлена в саморобну рамку синя тисячокронова купюра (Угорщина, міжвоєнний період), поряд з пічкою – кубічне шкіряне крісло, все у латунних віспинах цвяшків, пережиток сталінського ампіру. А ще – канцелярські шафи з давно не праними шторками, сейф з блискучим колесиком, книги, теки, грамоти і сертифікати. За два десятиліття тут мало що оновили. Хіба що люстру. Радянський ширпотреб замінили на антикварного «павука» з потемнілої латуні і порцеляни.
– Как время летит, а… – прицмокнув Антей Маркович. – Двадцать лет! Это же бездна, прорва времени, господи Боже мой! Какие были счастливые годы, сколько надежд, сколько планов… Ты же Илоночку не знал, правда?
– Видел в детстве, но вы нас с ней не знакомили.
– Ну да, конечно… – Балтер дрібно похитав головою, наче шкодуючи, що не здогадався познайомити племінницю з сином покійного друга. – Она всего на пару лет младше тебя… была. Какая талантливая девочка, Боже мой…
– А Загалаев сказал вам, чем именно я могу помочь? – звернув на конкретику Ярковський.
– В общих чертах, – Балтер спрямував на Ярковського обмацуючий погляд. – Он, кстати, говорил о тебе с большим уважением. Он сказал, что у тебя особый дар, сильный дар.
– Ему виднее.
– И часто он на других переводит стрелки?
– Насколько я знаю, вообще не переводит. Я удивлён.
– Так это правда? – обмацуючий погляд немов присмоктався до обличчя Ярковського.
– Что?
– Ты его видишь, слышишь?
– Кого «его»?
– Прошлое.
– Прошлое нельзя увидеть.
– …?
– Можно увидеть его тень. Чем ярче событие, тем ярче его тень. Это как со следом на тропе. Чем массивнее человек, тем отчётливее отпечаток.
– А это ведь то, что нужно. Именно то, – з несподіваним ентузіазмом запевнив Балтер. – Самое-самое то. Нам, Саша, надо разобраться с этими следами. Детально разобраться. Мы тебе хорошо заплатим… – Антей Маркович вимкнув комп’ютер, зняв окуляри, примружився на Ярковського. – Кстати, сколько это будет стоить?
– Я пока не ориентируюсь. Я ведь всю эту историю только в общих чертах знаю.
– Да, конечно. Не ориентируешься. Ты прав, да… Тебе нужно войти в ситуацию, всё изучить, осмыслить. Я понимаю. – Голова Нумізматичного клубу витягнув із шухляди чималий стос паперу. – Вот, я кое-что для тебя приготовил. Это мы сделали копию с уголовного дела или как оно там теперь называется…
– Кримінальне провадження.
– Да, наверное… Тут я, прямо на листках, свои замечания написал, – пролистав папери старий учитель. – О выводах и догадках, так сказать, неофициального расследования. Я, по старой привычке, всё записываю. Почерк у меня не ахти, уж извини…
– Я разберусь… – Ярковський взяв папери, підважив стос, гмикнув. – У вас, Антей Маркович, случайно не найдётся пакета или сумки? Я сегодня налегке…
– Конечно, конечно, – заметушився Балтер. Він почав, одну за одною, відкривати й обшукувати шухляди; нарешті знайшов пожмаканий пластиковий пакет. – Вот, бери.
– Спасибо, – Ярковський вклав ксерокопії до пакету; папери заледве туди помістились.
– Ты постарайся, Саша, хорошо постарайся. Найди следы. Я знаю, ты, как и твой отец – надёжный, ответственный человек. Мир его праху… А мы экономить не будем. И если что-то тебе понадобится, ты говори мне, не стесняйся. Тут без реверансов, главное – результат.
– Я хочу осмотреть помещение, где Илона жила… перед смертью.
– Её личную комнату? Да, конечно же, хоть сегодня. Илона жила в моём доме, всё, что нужно, я тебе покажу.
– Лучше завтра.
– Конечно же, Саша, конечно… В любое, удобное для тебя время. Я сейчас тебе напишу адресс… Там в эти месяцы никто не жил. В гардеробе, в шкафу всё осталось: её одежда, постель, сумочки, туфельки. Всё в сохранности, никто ничего не забирал, не трогал.
– Хорошо.
– Это может помочь?
– Может. До завтра, Антей Маркович.
– Да, Саша, до завтра. – Балтер привстав, вклав у руку Ярковського свою суху, наче обтягнену замшею, долоню. – Я так на тебя надеюсь.
Вже в дверях Ярковський озирнувся и запитав:
– Вы говорили, что там, где Илону убили, было человек тридцать.
– Да, – Балтер помітно напружився, уважно подивився на Ярковського, наче вже тепер чекаючи від нього якогось надприродного об’явлення. – Точнее – двадцать девять. Это если с прислугой считать и с охранником. А что?
– Если я вас правильно понял, отравились из них только шестеро?
– Да, именно. Шесть человек, – підтвердив голова Нумізматичного клубу. – И все женщины. Это потому, что яд был в шампанском. В одной из бутылок. Отравились только те, кто выпил это шампанское. Остальные пили или из другой бутылки, или что-то ещё. Кто коньяк пил, кто водку, кто виски. А кто-то вообще не пил.
– Вы правы, Антей Маркович, – сказав Ярковський після хвилинного мовчання. – Сложное дело, мутное. Много участников.
– Да, Саша, такая беда… – погодився Балтер, схилив голову й немов скулився.
Щось його залишило.
Щось стовбурне, приналежне до волі і гонору.
Спускаючись сходами, Ярковський відчув погляд; наче хтось дивився йому в спину. Просто в точку поміж лопатками. Він подумав, що Балтер вийшов з кабінету, озирнувся. Але на сходах нікого не було; лише морок в арковій ніші став мов вугілля, а віконний вітраж набрав повні скельця присмеркової синизни.
Ярковському раптом закортіло побачити Ампірну залу. Він згадав святкові тусовки нумізматів, особливий смак бергамотового чаю з термоса, веселе напруження прицінювань і суперечок – яскравий світ, наповнений запахами антикваріату, ранковим сонцем у велетенських вікнах, балакучими людьми, парадним блиском паркету та радістю безкорисливого пізнання.
На першому поверсі він завернув до бічного коридору, пройшов повз прочинені двері дворецької, перероблену за радянських часів на вбиральню, став перед величними, наче церковний портал, дверима Ампірної зали. Стара позолота на них відтінювала химерну стилізацію під італійське палацове бароко. Різьблені спіралі, призми та виноградні грона здавались зробленими з бронзи.
«Напевне, залу зачинено», – припустив Ярковський й натиснув на ручку. Дверні стулки верескнули й напрочуд легко розчинились. Останні виблиски вечірнього світла, наче пасма сигарного диму, губились у щедрому просторі Ампірної зали. Прохололе повітря відгонило старою деревиною, фарбовими розчинниками, грибком і спортзалом.
Ярковський ввімкнув світло.
Зала змінилась. Зі стін пощезали сепієві пейзажі і дзеркала у важких рамах, а з кесонової стелі замість кришталевих люстр звисали бляшані світильники, на кшталт тих, що вішають у більярдних. На паркет накидали матів та церати, а під стіни поставили щось на штиб турніків.
«Танцпол», – зрозумів Ярковський, загасив світло й вийшов з Ампірної зали, а відтак й з Паркового Дому. Спочатку він хотів пройти через парк, але згадав, що там святкують коти та інші хижаки міської зони і звернув на людну вулицю. Вечірній потік містян обтікав його, немов океанська течія. Він відчув себе у ній айсбергом, зайвим шматком криги. Підходячи до дому, Ярковський дав собі слово, що до ранку не загляне у папери Балтера.
Але слова не втримав.
2
– Ага, вот он, предмет исполненный вещного благородства… Ну это, понятно, далеко не для прохожего вкуса, – старый нумизмат найм’якшими, найрожевішими, найстертішими частинами великого і вказівного пальців узяв за золочений обідець крихітну біло-бузкову порцелянову філіжанку, обережно підніс її майже до самого носа; ніздрі його розкрилились, відкриваючи для огляду все те, що застрягло у кущиках сивого волосся.
Ярковський мовчки спостерігав за маніпуляціями Антея Марковича.
«Все ж таки дивно, – міркував він. – Ось класичний представник старої життєвої школи, проте, чомусь, з мертвою інтуїцією. Танцює на скрині Пандори, а переконаний, що на зеленій галявині. І що це таке? Перший подих маразму?»
– Как всё сделано, как изогнуто, а? – мружився та прицмокував Балтер, підставляючи порцеляну під сонячні промені. – Нет, ты посмотри, Саша, ты только глянь: какая убедительная дрезденская вещь… Доступна проникающему свету, подобно большим окнам павильона Цвингера [5], туманна, как раннее утро над Эльбой в Мейсене.
– Вы прям, Антей Маркович, как стихи читаете, – підтримав старого Ярковський. – Поэзия из вас так и движется.
З відчинених дверцят старого серванту, звідки Балтер видобув «дрезденську річ», на Ярковського повіяло саме тим холодом. Відчуття саме того холоду прийшло одночасно з приємним запахом – сумішшю ароматів індійських паличок, ледь чутної присутності класичних тютюнових мікстур й вже майже вивітреного нафталінового духу. Синю коробку з паличками він зауважив одразу. На ній стояла шерега філіжанок – рідних сестер «дрезденської речі». Ярковський роздивився золоте зображення на коробці – щасливо-товстого бога Ганешу зі слонячою головою, прочитав напис: «GANESH. Special fluxo incense. Is perfected from odoriferous resins gums and natural essential oils». Про себе він відмітив, що замість «perfected» там, у кращих традиціях індійського пофігізму, написано «perfectd», а замість «odoriferous» – «odorferous».
«Той холод йде не з коробки», – констатував Ярковський і витягнув шию, щоби заглянути в глиб серванту. Там, між пузатою супницею і соусником, причаїлось щось антрацитово-темне, немов оббите чорним оксамитом.
– Да, Саша, это драгоценный сервиз из настоящего саксонского фарфора, – по-своєму потрактував цікавість Ярковського Балтер. – Илониной матери он достался, хочу уточнить, не с трофейного барахла её спившегося майора, а по прямому завещанию майорской мутер. Роза Казимировна была из очень даже уважаемого семейства и сервизы у неё были со всех сторон основательные, купленные в самых лучших магазинах Европы.
– Special fluxo incense… – промурмотів Ярковський, марно намагаючись протестувати чорний предмет на присутність саме того холоду. Марно. Чорний предмет виправдовував свій колір. Він ігнорував намагання Ярковського так само, як горді кварки чорної матерії ігнорують зусилля астрофізиків.
– Ты оцени вот этот сервант, ты только на него посмотри. – Балтер розкинув руки, наче намагався обійняти посудну шафу; в його очах палав вогонь жрецької наснаги. – Это же целый мир, это целых три мира. Олимпийский мир на серванте сверху – там, заметь, статуи греческих и римских богов, бронзовый Аполлон и фарфоровые нимфы. Кстати, тоже саксонской работы. Конец девятнадцатого века. Пропахшие абсентом девяностые, сецессия. Средний мир на верхней полке – шкатулки с эфирными маслами, аромалампы, подсвечники. Это конечно же телесный мир человеков, заключённых в упадочную плоть душ. Мир желаний, мир возбуждения, запахов, интима, ну ты понимаешь… А вот и нижний мир – посуда, ложки, вилки, ножи, подставки для салфеток, сахарницы и соусники. Желудочный алтарь человека культурного. Нижние чакры, вместилища подлых энергий. Всё на своём месте, всё очень даже жизненно. Вот оцени, Саша, как верно, как осмысленно всё это разместила Роза Казимировна. Истинная была европейка. Польская кость.
– А вы что ж, не истинный? – посміхнувся Ярковський. Кумедний старий. Якби не пошук джерела саме того холоду, він із задоволенням поспілкувався б з цим уламком ери лампових телевізорів.
– Где нам… – зітхнув Балтер. – Я же, Саша, из босяков местечковых. Учитель словесности, провинциальный предводитель нумизматов, всё пёр по жизни с пионерским барабаном. Напели мне в доверчивые уши юности: «Художник первородный всегда трибун, в нём дух переворота и вечно бунт». Вот и бунтовал, дышал романтикой, боролся за справедливость. А всё был босяк босяком… – старий примружив очі, наче згадуючи. – Буря в немытом стакане…
– Про «художника первородного», это из Маяковского?
– Маяковского? – з образою в голосі перепитав Балтер. – Нет, Сашенька, это совсем не из Маяковского. Это, к вашему сведению, Андрей Вознесенский, поэма «Мастера»… Быстро же вы забыли. Впрочем, да, совсем другая культура… Вознесенский для вашего поколения…
– …нафталин, – підказав Ярковський. Ледь відчутний, древній як сам сервант, запах нафталіну не давав йому спокою. Запах сплітався з саме тим холодом. Тепер він міг поклястись: той холод, як і викопний запах інсектициду, йшов з верхньої полиці. З антикварних нагромаджень «середнього світу».
– Антей Маркович, а можно мне вон ту полочку осмотреть? Вон ту, где подсвечники?
– Средний мир?
– Ага.
– Смотри, для дела не жалко.
Ярковський обережно відсунув скло, взяв до рук перше, що трапилось на шляху до вкритих пилом і трупиками молі глибин «середнього світу». Це була порцелянова табакерка, розписана батальними сюжетами. Кіннотники у конфедератках під біло-червоними знаменами мчали кудись на тлі буколічних дерев і аквамаринового неба.
«Польські гусари, – визначив він. – Певно також зі спадку Рози Казимирівни».
Він відкрив табакерку, висипав собі на долоню її вміст – булавки, поламані ґудзики (старовинні, обшиті крепом), крильця здохлих комах. Повернув все це на полицю, закрив, поставив табакерку на виступ серванту. Потім відправив туди ж два підсвічники – мініатюрну латунну менору і трисвічник з порцеляни кольору слонячої кістки. В ньому кам’яніли вкриті сивою смагою недогарки свічок.
Наступною за підсвічниками була ароматична лампа, зроблена у вигляді увитої плющем вежі. За нею стояла гаптована потемнілим бісером іконка святої Варвари, а поряд з образом знайшлась самшитова шабатурка, рясно обклеєна мушлями та пластинками перламутру.
– Свадебный подарок, – прокоментував Балтер. – Эту шкатулочку свекровь подарила Илониной маме на свадьбу. Мама так любила эту шкатулочку, всё говорила: Роза Казимировна меня так понимала…
Він витер носовичком зачервонілі очі, відтак казав щось іще, проте Ярковський вже не слухав старого. Він таки знайшов джерело саме того холоду. Від шабатурки линув потужний потік – наче струмінь арктичного вітру дув крізь голову Ярковського. Розгорнулись десь у потилиці і побігли усім його тілом швидкі електричні змійки. Подих Сили енергетично вимив його зсередини, розчинив темні згущення інертності. Спочатку Ярковський хотів відкрити шабатурку, але його зупинило практичне міркування. Якщо там знаходиться якась особлива річ, то вона дуже потужна і небезпечна. Безпосередній контакт з нею може мати погані наслідки. А той холод й без контакту достатньо потужний, щоби провести реконструкцію.
Процес тим часом почався поза волею Ярковського. Сервант віддалився і змінив свій вигляд. Лак, що вкривав його поверхню, посвітлішав, засклений верх видовжився і оброблені в техніці «алмазної грані» скляні поверхні замерехтіли райдужними спалахами світла, наче справжні діаманти. Сервант перетворився на ковчег, на вавилонську вежу меблевої месопотамії, на модель великого Божого творіння, населену моделями менших і простіших Божих творінь. В архітектурі цього ковчегу простежувались готичні мотиви з нечемними барочними вкрапленнями.
Вавилонська аватара серванту відірвалась від навколишнього буття, стерла під собою підлогу і стелю над собою, скинула з себе Аполлона і порцелянових німф, знищила у собі посудне призначення разом із посудом, підсвічниками і рештою витребеньок, грізно нависла над Ярковським. Цілком як космічна тарілка з американського бойовика.
Балтер під впливом того холоду також змінився і мутував у лінійних вимірах, став пласким, наче малюнок початкуючого авангардиста. Його слова майже не досягали свідомості Ярковського, лише чулось контурне бурмотіння. На якусь мить з контуру вирвався артикульований фрагмент:
– …Саша, а вам знакомы эти стихи:
Кочевые жуют стадабезразличную ленту времени,уводящую в никуда…«Ось воно! – в голові Ярковського запульсувало на диво розумне згущення. – Байдужа стрічка часу! Якраз те, що треба! Якщо уявити цю стрічку, вхопитись за неї, то вона стане стежиною, вона виведе на петлі іншого часу – впійманого, на петлі вічного повернення…»
Він став уявляти цю байдужу стрічку часу. Байдужість він візуалізував за допомогою яскраво-сірого кольору, а час уявив темно-сірою примарною прірвою без берегів. Він з досвіду знав, що всі кольори, окрім сірого, блакитного і сріблясто-білого відволікають від реконструкції. Вавилонська аватара серванту також змінила колір зі світло-коричневого на сіро-блакитний й оточила Ярковського зусібіч. Він опинився в сервантному Колізеї, у креденсовому амфітеатрі, де алмазні грані, дверцята та висувні шухляди оточили його, наче гладіатора на арені римського цирку. Вселенський сервант нагадував нутрощі торнадо – лише високо вгорі лакований колодязь вичерпувався, відкриваючи світло-сіру таблетку неба. Або ж того, що правило тут за небо. Одна з трибун-шухляд розкрилась по всьому периметру і з неї сліпучо-сірим потоком на Ярковського звідусіль наповзла, насунулась, наступила байдужа стрічка часу.
Одночасно стрічка байдужого часу.
Одночасно час байдужої стрічки.
Одночасно байдужість часової стрічковості.
Одночасно ще щось, пов’язане з часом, стрічками, байдужістю, плюс ще щось і ще щось…
За мить розумне згущення в його голові розвіяло зайві примноження, він кліпнув очима й опинився на стрічці. Конус вселенського серванта згорнувся, на близький обрій впали пасма сірого туману. З них в напрямі Ярковського висунулись леза велетенських шпаг, завмерли, наливаючись безжальним блиском й знов втягнулись у сіре марево.
«Пройшли Стража!» – задоволено відмітило розумне згущення й ввімкнуло ноги Ярковського. Ті шарнірно запрацювали, зарухались, реконструктор хитнувся туди-сюди, не без зусилля відновив рівновагу й непевною ходою рушив за обрій. Він був настороженим і зібраним. Кожного разу червоточина між світами вела себе інакше.
Наставник вчив, що впійманий час божеволіє. Що в його безнадійних, мінливих петлях народжуються, живуть і вмирають химери. Що повернення подій розмножує варіанти дійсності, іноді повертаючи їх до нашого світу у вигляді хворобливих анахронізмів, карикатур на минуле.
З впійманим часом, як і з впійманим у капкан звіром, розслаблюватись і гратись не випадало.
А ще цього звіра охороняли Стражі. Хто вони такі чи що воно таке не знав навіть Наставник. Він казав, що у древніх книгах їх описують як незмірно могутні сутності, поставлені Творцем на варті вселенської рівноваги. Враховуючи, що і Творець і створена Ним рівновага самі були суцільними загадками і таємницями, книжна мудрість тут мало чого прояснювала. Мудреці минулих часів категорично не радили мандрувати у петлях впійманого часу. Досвід тих мудреців вдало підсумував божевільний син лютеранського пастора з Рьоккену, який знався на вічному поверненні (відвідував звіра?) й попередив усіх спокушених духом цікавості: «Не заглядайте у прірву, бо прірва може заглянути в вас».
Наставник часто цитував Ніцше. Він був переконаний, що син пастора заглядав на петлі.
«Інакше, – запитував Наставник, – на чому він збудував вчення про вічне повернення?»
Зрештою, історія божевілля Ніцше підтверджувала його припущення.
Хтозна, подумав Ярковський, скільки реконструкторів заплатили свідомістю за свої проникнення до червоточини. Один відомий містик казав про сотні тисяч обраних, чий розум зжерли мешканці впійманого часу. Він вважав, що кожний третій з тих людей-овочів, що тихо доживають віку у божевільнях, є тілесним залишком невдахи, що завітав до вічного повернення. Суттєвий відсоток таких попаданців давали експерименти з грибами і ЛСД.
Ярковському було відомо принаймні про один з таких випадків. Молода жінка-екстрасенс, що практикувала розширення свідомості шаманськими грибами, одного чудового ранку вбила двох своїх дітей і сестру, а потім з диким сміхом вистрибнула з четвертого поверху. Життя їй врятували, але від розуму не лишилось нічого. Ярковський знав її як талановитого і досвідченого мандрівника впійманим часом. Проте він також знав, що напад хижака з червоточини блискавичний і відбити його важко. Майже неможливо. Лише стрижнева сутність архатів і даоських святих недоступна таким атакам. Хижак, вчив Наставник, безроздільно оволодіває мозком, але не має досвіду керування тілом. Тому змушує окуповану плоть до безглуздих дій, калічить його і швидко звідти виселяється. Особистість після того не відновлюється ніколи.
«О, Передвічна Матір, богиня зніяковілих, бережи мене від такого!» – Ярковський подумки торкнувся знаку вищої ієрархії й відразу відчув, що розумному згущенню така апеляція не сподобалось. Зрештою, це його не здивувало. Адже воно, швидше за все, одного роду-племені з хижаками.
Темні пасма тим часом наблизились. В них панував неспокій, наче за хиткою запоною боролись невидимі щупальця. Ярковський вирішив, що вже достатньо заглибився у простір петлі.
«Достатньо», – підтвердило розумне згущення.
– Розо Казимирівно! – обережно покликав він, а розумне згущення повторило ім’я та по батькові померлої на усіх незліченних рівнях буттєвої стрічковості.
На заклик замість Рози Казимирівни прилетіли велетенські бджоли. Моторні й барилисті, вони наповнили всесвіт мерзенним авіаційним звуком. Розумне згущення почало пчихати і кожен той пчих роздував голову Ярковського до різних сферичних розмірів – від шкільного глобусу до першого супутника, закинутого людством на навколоземну орбіту. З бридко пульсуючою головою він перестрибнув через рій бджіл. Нестабільні розміри голови завадили Ярковському розрахувати стрибок, його почало зносили вліво, у темно-сіру невизначеність. Драглистий зміст голови також зрушився, розтягуючи її у напрямі лівого вуха. Голова втратила кулясту форму, ліве око відповзло від носа і зауважило неминучість болісного падіння. Одна з комах рушила за ним, догнала і з розгону встромила в розпухлу голову міцне жало.
Ярковський закричав, хоча й не відчув болю.
Стрічка часу спалахнула сріблястим сяйвом і він опинився в кімнаті з обшарпаними стінами та високою стелею. Частину стелі вкривали жовті пухирчасті плями, ліпнина з одного боку пообвалювалась, а на люстровому гачку висіло жіноче тіло у розшитій сукні. Обличчя повішениці розпливалось на мерехтливу пляму, наче локація статевого органу у японському порно. Зате ноги можна було роздивитись до найдрібніших деталей. Одна з них залишилась взутою в домашній капець. З другої ноги капець впав, й перед очима Ярковського скарлючились у смертній судомі бліді пальці з доглянутими нігтями, на яких вгадувались залишки перламутрового педикюру. Лінію ноги в основі великого пальця псувала здоровенна ґуля. Шкіра на ній всохла й порепалась. Набряклі п’яти вкривав шар воскової жовтизни і зелена муха повзла по цій жовтизні, уособлюючи перемогу безупинного процесу життя над окремим фактом смерті.
За два метри від ніг повішениці тьмяно блищало скло серванту. За всіма законами чотиривимірного світу ноги, капець, нігті і ґулі мали віддзеркалюватись у цьому склі. Проте не віддзеркалювались. Там, натомість, віддзеркалювався куполоподібний зелений абажур з мереживною оторочкою. А ще стіл і вузька кришталева ваза на ньому. Ваза з абсолютно недоречними й надлишковими своєю хамською пишнотою орхідеями.
– Розалія, донька біржового махінатора Казимира Людоцького і професійної ворожки Адріани Мінцель, знаної на Привозі як «Кришталева Куля», – озвалось розумне згущення.
– А хто ж її повісив?
– Сама повісилась. Хворіла на рак.
– Бадильне видовище, – щиро поцінував Ярковський, забувши, що його голова все ще м’яка і підвладна зрадливим трансформаціям. Мстиве згущення пхикнуло і голову знов роздуло. Рот витягнувся в непристойну рідкозубу щілину, очі роз’їхались. Тіло доньки біржового махінатора опинилось поза оглядовими можливостями роздвоєного зору. Ярковський уявив, як це виглядало б для стороннього глядача й смикнувся. Драглі у його голові відчайдушно завібрували разом з оболонкою.
– Стежка починається в серванті, а закінчується будь-де, – прошелестіло крізь вібрацію розумне згущення.