Пророк

* * *

Не гріє сонце на чужині,А дома надто вже пекло.Мені невесело булоЙ на нашій славній Україні.Ніхто любив мене, вітав,І я хилився ні до кого,Блукав собі, молився БогуТа люте панство проклинав.І згадував літа лихії,Погані, давнії літá,Тойді повісили Христа,Й тепер не втік би син Марії!Нігде невесело мені,Та, мабуть, весело й не будеІ на Украй[ні], добрі люде,Отже таки й на чужині.Хотілося б… та й то для того,Щоб не робили москаліТруни із дерева чужого,Або хоч крихотку земліІз-за Дніпра мого святогоСвятії вітри принесли,Та й більш нічого. Так-то, люде,Хотілося б. Та що й гадать…Нащо вже й Бога турбовать,Коли по-нашому не буде.[Друга половина 1847,Орська кріпость]

Сон

Гори мої високії,Не так і високі,Як хороші, хорошії,Блакитні здалека.З Переяслава старого,З Виблої могили,Ще старішої… мов ті хмари,Що за Дніпром сіли.Іду я тихою ходою,Дивлюсь – аж он передо мноюНеначе ди́ва виринають,Із хмари тихо виступаютьОбрив високий, гай, байрак;Хатки біленькі виглядають,Мов діти в білих сорочкахУ піжмурки в яру гуляють,А долі сивий наш козакДніпро з лугами виграває.А онде, онде за ДніпромНа при́горі, ніби капличка,Козацька церква невеличкаСтоїть з похиленим хрестом.Давно стоїть, виглядаєЗапорожця з лугу…З Дніпром своїм розмовляє,Розважає ту́гу.Оболонками старими,Мов мертвець очимаЗеленими, позираєНа світ з домовини.Може, чаєш оновлення?Не жди тії слави!Твої люде окрадені,А панам лукавим…Нащо здалась козацькаяВеликая слава?!..І Трахтемиров геть гороюНечéпурні свої хаткиРозкидав з долею лихою,Мов п’яний старець торбинки.А он старе Монастирище,Колись козацькеє село,Чи те воно тойді було?..Та все пішло ц[арям] на грище:І Запорожжя, і село…І монастир святий, скарбниця, —Все, все неситі рознесли!..А ви? ви, гори, оддали!!..Бодай ніколи не дивитьсяНа вас, проклятії!! Ні, ні…Не ви прокляті… а гетьмани,Усобники, ляхи погані!!..Простіть, високії, мені!Високії! і голубії!Найкращі в світі! найсвятії!Простіть!.. Я Богу помолюсь…Я так її, я так люблюМою Україну убогу,Що проклену святого Бога,За неї душу погублю!Над Трахтемировим високоНа кручі, ніби сиротаПрийшла топитися… в глибокім,В Дніпрі широкому… отакСтоїть одним-одна хатина…З хатини видно УкраїнуІ всю Гетьманщину кругом.Під хатою дідусь сивенькийСидить, а сонечко низенькоУже спустилось над Дніпром.Сидить, і дивиться, і дума,А сльози капають… «Гай-гай!.. —Старий промовив. – Недоуми!Занапастили Божий рай!..Гетьманщина!!..» І думнеєЧоло похмаріло…Мабуть, щось тяжке, тяжкеєВимовить хотілось.Та не вимовив…......«Блукав я пó світу чимало,Носив і свиту і жупан…Нащо вже лихо за УраломОтим киргизам, отже, й там,Єй же богу, лучше жити,Ніж нам на Украйні.А може, тим, що киргизиЩе не християни?..Наробив ти, Христе, лиха!А переіначив?!Людей Божих?! КотилисяІ наші козачідурні голови за правду,За віру Христову,Упивались і чужоїІ своєї крові!..А получшали?.. ба де то!Ще гіршими стали,Без ножа і автодафе людей закувалиТа й мордують… Ой, ой, пани,Пани-християне!..»Затих мій сивий, битий тугóю,Поник старою буй-головою.Вечернє сонечко гай золотило,Дніпро і поле золотом крило,Собор Мазепин сяє, біліє,Батька Богдана могила мріє,Київським шляхом верби похиліТрибратні давні могили вкрили.З Трубайлом Альта меж осокоюЗійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.І все те, все те радує очі,А серце плаче, глянуть не хоче!Попрощалось ясне сонцеЗ чорною землею,Виступає круглий місяцьЗ сестрою зорею,Виступають із-за хмари,Хмари звеселіли…А старий мій подивився,Сльози покотились…«Молюсь тобі, Боже милий,Господи великий!Що не дав мені загинуть,Небесний Владико.Що дав мені добру силуПересилить гореІ привів мене, старого,На сі святі гориОдинокий вік дожити,Тебе восхвалити,І Твоєю красотоюСерце веселити…І поховать побитеєГріхами людськимиНа горах оцих високихІ витать над ними…»Утер сльози нехолодні,Хоч не молодії…І згадував літа своїДавнії, благії…Де, як, коли і що робилось?Було що справді, а що снилось,Які моря перепливав!..І темний гáйок зелененький,І чорнобривка молоденька,І місяць з зорями сіяв,І соловейко на калиніТо затихав, то щебетав,Святого Бога вихваляв;І все то, все то в Україні!..І усміхнувся сивий дід…Бо, може, нігде правди діть,Було таке, що й женихались,Та розійшлися, не побрались,Покинула самого жить,В хатині віку доживати!..Старий мій знову зажуривсь,Ходив довгенько коло хати,А потім Богу помоливсь,Пішов у хату ночувати.А місяць хмарою повивсь.Отакий-то на чужиніСон мені приснився!Ніби знову я на волю,На світ народився.Дай же, Боже, коли-небудь,Хоч на старість, статиНа тих гóрах окраденихУ маленькій хаті.Хоча серце замучене,Поточене горем,Принести і положитиНа Дніпрових горах.[Друга половина 1847, Орська кріпость]

Іржавець

Наробили колись шведиВеликої слави,Утікали з МазепоюВ Бендери з Полтави.А за ними й Гордієнко…Нарадила мати,Як пшениченьку пожати,Полтаву достати.Ой пожали б, якби булиОдностайне сталиТа з фастовським полковникомГетьмана єднали.Не строміли б списи в стрісіУ Петра у свата.Не втікали б із ХортиціСлавні небожата,Не спиняв би їх прилуцькийПолковник поганий…Не плакала б Матер БожаВ Криму за Украйну.Як мандрували день і ніч,Як покидали запорожціВеликий луг і матір Січ,Взяли з собою Матер Божу,А більш нічого не взяли,І в Крим до хана понеслиНа нове горе-Запорожжя.Заступила чорна хмараТа білую хмару.Опанував запорожцемПоганий татарин.Хоч позволив хан на піскахНовим кошем стати,Та заказав запорожцямЦеркву будувати.У наметі поставилиОбраз ПресвятоїІ крадькома молилися…Боже мій з тобою!Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!Хто тебе не мучив? Якби розказатьПро якого-небудь одного магнатаІсторію-правду, то перелякатьСаме б пекло можна. А данта старогоПолупанком нашим можна здивувать.І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!Чи вже ж йому любо людей мордувать?А надто сердешну мою Україну.Що вона зробила? За що вона гине?За що її діти в кайданах мовчать?Розказали кобзарі намПро войни і чвари,Про тяжкеє лихоліття…Про лютії кари,Що ляхи нам завдавали —Про все розказали.Що ж діялось по шведчині!То й вони злякались!Оніміли з перелякуСліпі небораки.Отак її воєводи,Петрові собаки,Рвали, гризли… І здалекаЗапорожці чули,Як дзвонили у Глухові,З гармати ревнули.Як погнали на болотоГород будовати.Як плакала за діткамиСтаренькая мати.Як діточки на ОреліЛінію копалиІ як у тій ФінляндіїВ снігу пропадали.Чули, чули запорожціЗ далекого Криму,Що канає Гетьманщина,Неповинно гине.Чули, чули небожата,Чули, та мовчали.Бо й їм добре на чужиніМурзи завдавали.Мордувались сіромахи,Плакали, і з нимиЗаплакала Матер БожаСльозами святими,Заплакала милосерда,Неначе за сином.І Бог зглянувсь на ті сльози,Пречистії сльози!Побив Петра, побив катаНа наглій дорозі.Вернулися запорожці,Принесли з собоюВ Гетьманщину той чудовнийОбраз Пресвятої.Поставили в ІржавиціВ мурованім храмі.Отам вона й досі плачеТа за козаками.[Друга половина 1847,Орська кріпость]

N. N

О думи мої! о славо злая!За тебе марно я в чужому краюКараюсь, мучуся… але не каюсь!..Люблю, як щиру, вірну дружину,Як безталанную свою Вкраїну!Роби, що хочеш, з темним зо мною,Тільки не кидай, в пекло з тобоюПошкандибаю….......Ти привіталаНерона лютого, Сарданапала,Ірода, Каїна, Христа, Сократа,О непотребная! Кесаря-катаІ грека доброго ти полюбилаОднаковісінько!.. бо заплатили.А я, убогий, що принесу я?За що сірóму ти поцілуєш?За пісню-думу?.. Ой гаю, гаю,Й не такі, як я, дармо співають.І чудно й нудно, як поміркую,Що часто котяться голови буїЗа теє диво! мов пси, гризутьсяБрати з братами, й не схаменуться.А теє диво, всіми кохане:У шинку покритка, а люде п’яні![Друга половина 1847,Орська кріпость]

Полякам

Ще як були ми козаками,А унії не чуть було,Отам-то весело жилось!Братались з вольними ляхами,Пишались вольними степами,В садах кохалися, цвіли,Неначе лілії, дівчата.Пишалася синами мати,Синами вольними… Росли,Росли сини і веселилиСтарії скорбнії літа…Аж поки іменем ХристаПрийшли ксьондзи і запалилиНаш тихий рай. І розлилиШироке море сльоз і крові,А сирот іменем ХристовимЗамордували, розп’яли…Поникли голови козачі,Неначе стоптана трава,Украйна плаче, стогне-плаче!За головою головаДодолу пáда. Кат лютує,А ксьондз скаженим язикомКричить: «Те Deum! алілуя!..»Отак-то, ляше, друже, брате!Неситії ксьондзи, магнатиНас порізнили, розвели,А ми б і досі так жили.Подай же руку козаковіІ серце чистеє подай!І знову іменем ХристовимМи оновим наш тихий рай.[Після 22 червня 1847,Орська кріпость – 1850, Оренбург]

Чернець

У Києві на ПодоліБуло колись… і ніколиНе вернеться, що діялось,Не вернеться сподіване,Не вернеться… А я, брате,Таки буду сподіватись,Таки буду виглядати,Жалю серцю завдавати.У Києві на ПодоліБратерськая наша воляБез холопа і без пана,Сама собі у жупаніРозвернулася весела,Аксамитом шляхи стеле,А єдвабном застилаєІ нікому не звертає.У Києві на ПодоліКозаки гуляють.Як ту воду, цебром-відромВино розливають.Льохи, шинки з шинкарками.З винами, медамиЗакупили запорожціТа й тнуть коряками.А музика реве, грає,Людей звеселяє.А із Братства те бурсацтвоМовчки виглядає.Нема голій школі волі,А то б догодила…Кого ж то там з музикоюЛюде обступили?В червоних штанях аксамитнихМатнею улицю мете.Іде козак. – Ох, літа! літа!Що ви творите? – На тоте ж

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Вы ознакомились с фрагментом книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста.

Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:

Полная версия книги

Предыдущая 1 2

Авторизация