А мене, не знаю за що,
Убити не вбили,
Тiлько моi довгi коси
Остригли, накрили
Острижену ганчiркою.
Та ще й реготались.
Жиди навiть нечистii
На мене плювали.
Отаке-то, мiй братику,
Було менi в свiтi.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люде вiку. Я умерла
Зимою пiд тином,
А весною процвiла я
Цвiтом при долинi,
Цвiтом бiлим, як снiг, бiлим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… Боже мiй!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дiвчата заквiтчались
І почали звати
Лiлеею-снiгоцвiтом;
І я процвiтати
Стала в гаi, i в теплицi,
І в бiлих палатах.
Скажи ж менi, мiй братику,
Королевий Цвiте,
Нащо мене Бог поставив
Цвiтом на сiм свiтi?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матiр?.. Милосердий
Святий Боже милий!»
І заплакала Лiлея,
А Цвiт Королевий
Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву
На бiлее пониклее
Личенько Лiлеi.
[Іюля 25 1846, Киiв]
Русалка
«Породила мене мати
В високих палатах
Та й понесла серед ночi
У Днiпрi скупати.
Купаючи, розмовляла
Зо мною, малою:
«Пливи, пливи, моя доню,
Днiпром за водою.
Та випливи русалкою
Завтра серед ночi,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, мое серце,
Нехай не смiеться
Надо мною, молодою,
Нехай п’е-уп’еться
Не моiми кров-сльозами —
Синьою водою
Днiпровою. Нехай собi
Гуляе з дочкою.
Пливи ж, моя единая.
Хвилi! моi хвилi!
Привiтайте русалоньку…» —
Та й заголосила,
Та й побiгла. А я собi
Плила за водою,
Поки сестри не зострiли,
Не взяли з собою.
Уже з тиждень, як росту я,
З сестрами гуляю
Опiвночi. Та з будинку
Батька виглядаю.
А може, вже поедналась
З паном у палатах?
Може, знову розкошуе
Моя грiшна мати?» —
Та й замовкла русалочка,
В Днiпро поринула,
Мов плiточка. А лозина
Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти,
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Нi з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала,
І згадала, як купала
І як примовляла.
Та й байдуже. Пiшла собi
У палати спати.
Та не дiйшла, довелося
В Днiпрi ночувати.
