Проект «Украiна». Галичина та Волинь у складi мiжвоенноi Польщi
Литагент Фолио
Коллектив авторов
Микола Романович Литвин
Проект «Украiна»
Ця книга – роздуми iсторикiв Львова, Івано-Франкiвська, Рiвного, Луцька про суспiльно-полiтичне й культурно-освiтне життя Галичини i Волинi мiж двома свiтовими вiйнами, пiд польською займанщиною, в часи украiнсько-польських протистоянь – вiд вiйни 1918–1919 рокiв до Волинськоi трагедii 1943-го, в ходi яких гинули як поляки, так i украiнцi.
Основним напрямом нацiональноi полiтики Другоi Речi Посполитоi стало забезпечення територiальноi цiлiсностi вiдродженоi держави з кордоном по Збручу. Варшава органiзовувала репресii проти нацiоналiстичних сил, а також прагнула перевести на рейки угодовства легальнi украiнськi полiтичнi сили. Влада не лише надавала переваги полонофiльським угрупованням, але й штучно формувала прихильну до Польщi нацiональну свiдомiсть серед бойкiв, лемкiв, гуцулiв, полiщукiв, а через систему освiти та культури намагалася реалiзувати полiтику нацiональноi чи державноi асимiляцii. У зв’язку з цим украiнськi громадськi дiячi, Греко-католицька церква змушенi були cтворити недержавнi школи, культурнi та науковi товариства, кооперативи, якi пiдтримували населення матерiально i духовно.
В. Вiсин, Р. Голик, В. Голубко, Т. Горбачевський, Р. Давидюк, Л. Зашкiльняк, В. Клапчук, В. Комар, М. Кучерепа, О. Липитчук, М. Литвин, Т. Литвин, О. Малярчук, М. Посiвнич, О. Руда, І. Соляр
Проект «Украiна»
Галичина та Волинь у складi мiжвоенноi Польщi
Микола Литвин
Вiд вiйни до… вiйни
Шановний читачу! Очевидно, ти пам’ятаеш, як на двох киiвських Майданах поруч iз прапорами Украiни, Грузii, Литви, Молдови та iнших краiн пломенiли прапори сусiдньоi Польщi. Украiнських мiтингувальникiв активно пiдтримали польськi студенти, викладачi, вiдставнi офiцери; на вул. Інститутськiй була навiть розгорнута виставка малюнкiв польських дiтей на пiдтримку Революцii гiдностi. Втiм, у вiдносинах мiж нашими народами i державами не завжди була гармонiя, а iнколи й взаемопоборювання. У цьому контекстi трагiчною i повчальною е iсторiя украiнсько-польських взаемин 20 – 40-х рокiв ХХ ст. Пропонованi нариси дають змогу зрозумiти суспiльнi запити населення захiдних земель Украiни у мiжвоенний перiод i краще вiдчути дух тiеi доби, яку галичани й волиняни iнодi називають «польською». На жаль, украiнсько-польське протистояння нерiдко розпалювали нашi пiвнiчнi сусiди.
Із виходом на мiжнародну арену Московського князiвства у ХV ст. починаеться схiдна експансiя московських правителiв, мета якоi – приеднання бiлоруських i украiнських земель, що призвело до росiйсько-литовських i росiйсько-польських вiйн, якi тривали близько пiвтора столiття. Скориставшись появою Кримського ханства, московськi дипломати намагалися скеровувати кримськi напади на украiнськi землi. Ситуацiя змiнилася в серединi ХVІІ ст. пiсля пiдписання Андрусiвського миру, що роздiлив украiнськi землi мiж Польщею i Росiею. Лише нацiонально-визвольнi рухи поневолених народiв другоi половини ХІХ – початку ХХ ст., а також результати Першоi свiтовоi вiйни спричинили крах iмперiй Романових та Габсбургiв i дали шанс украiнцям i полякам вiдродити нацiональну державнiсть.
Пiд час Першоi свiтовоi вiйни росiйський цар Микола ІІ прагнув захопити Галичину, Карпатськi перевали, щоб звiльнити шлях на Балкани, чорноморськi протоки i Середземне море.[1 - Говард М. Вiйна в европейськiй iсторii. – К., 2000. – С. 129–130.] Для органiзацii нового балканського походу царат прагнув скористатися багатими ресурсами карпатського краю – родовищами нафти, озокериту, поташу, солi, якiсною деревиною, мережею нових залiзниць та кам’яних гiрських дорiг. У тi днi росiйський полiтикум активно пропагував тезу про iсторичну еднiсть народу Галичини з Великою Руссю, а також необхiднiсть визволення галицьких русинiв iз австрiйського ярма. Захоплену в 1914–1915 рр. територiю нова росiйська адмiнiстрацiя та росiйськомовна перiодика називали «Галицька Русь», «Червона Русь», «Юго-запад великой Руси», «восточно-европейский Эльзас и Лотарингия». Украiнську мову нова росiйська влада не використовувала, нерiдко називаючи «поднаречием русского языка».[2 - Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – М., 2000. – С. 70–95.]
Уже в першi мiсяцi нова влада ухвалила низку розпоряджень: про вивiшення росiйських прапорiв на всiх урядових будинках, здавання особистоi зброi, переведення на росiйський час (на годину вперед) годинникiв, монополiю на продаж алкоголю. За росiйським зразком реорганiзовувалася система освiти. Вiдкриття середнiх i вищих навчальних закладiв було дозволено лише за особистим наказом генерал-губернатора. Росiйською мовою мали викладатися iсторiя та географiя; польська мова вивчалася за росiйськими пiдручниками. Для галицьких вчителiв вiдкрито вчительськi курси в Петроградi та Киевi. Започатковано вiдкриття фiлiй росiйських банкiв, зокрема «Росiйсько-Азiатського», якi мали монополiзувати торгово-грошовi операцii в Галичинi.
Прихiд росiйськоi вiйськовоi адмiнiстрацii активiзував мiсцевi старi та новi москвофiльськi структури – товариство iм. М. Качковського, «Русский народный совет», «Русский торговый дом», «Русский приют», «Общество русских дам», «Русское издательское общество». Галицьким москвофiлам допомогу надавали «Карпато-Русский освободительный комитет» у Киевi та «Галицко-русское общество» у Петербурзi. Москвофiльськi структури Галичини ще перед Першою свiтовою вiйною отримували чималi дотацii вiд мiнiстерств внутрiшнiх справ i фiнансiв Росii.[3 - Детальнiше див.: Крип’якевич І. Галичина пiд час росiйськоi окупацii. Серпень 1914 – червень 1915. – Вiдень, 1915. – 116 с.]
Пропагандистським рупором новоi вiйськовоi адмiнiстрацii стали росiйськомовнi газети «Львовский вестник», «Голос народа», «Львовское военное дело», «Прикарпатская Русь». Водночас призупинено видання украiнських часописiв, розпочато обшуки в украiнських громадських товариствах, музеях, кооперативах. Це спричинило потiк бiльше нiж ста тисяч бiженцiв до Росii – зокрема Ростовськоi, Подiльськоi губернiй, Киева. З’явилися й сотнi заручникiв – банкiри, мiськi голови, промисловцi, представники iнтелiгенцii, яких вiдправляли на схiд. Натомiсть галицьких москвофiлiв (i не тiльки iх) австрiйська адмiнiстрацiя вiдправляла до концтаборiв у Талергофi, Гнау, Гмюндi, Терезiенштадтi.[4 - Велика вiйна 1914–1918 рр. Украiна / [упоряд. О. Реент]. – К., 2013. – C. 248–300.]
Знаючи суспiльно-полiтичну активнiсть греко-католицьких священикiв, нова влада розпочала насильне навернення до православ’я, хоча до вiйни у Львовi дiяла лише одна Святогеоргiевська православна церква, яку на початку столiття збудувала австрiйська влада для православних воякiв австро-угорськоi армii. 19 вересня 1914 р. заарештовано i вивезено до Росii (Курськ, Суздаль, Ярославль) митрополита греко-католицькоi церкви А. Шептицького. Навеснi 1915 р. така ж доля спiткала ректора Львiвськоi греко-католицькоi семiнарii о. Й. Боцяна. Арештовано й священикiв римо-католицькоi церкви.
Росiйська адмiнiстрацiя переслiдувала не лише украiнських дiячiв (т. зв. мазепинцiв), але й дiячiв еврейського нацiонально-культурного i господарського життя. Уже восени 1914 р. галицькими мiстами прокотилися еврейськi погроми; до грабункiв та пiдпалiв будинкiв були причетнi солдати росiйськоi армii, iнколи мiсцевi жителi. У Львовi було пограбовано еврейський квартал, вбито 18, поранено близько 70 осiб, багатьох евреiв нова влада заарештувала. Єврейське населення краю було фактично позбавлене громадянських прав, якими користувалося в Австро-Угорськiй монархii. За наказом влади евреiв звiльнено з державних установ, призупинено дiяльнiсть еврейських громадських товариств, багатих евреiв та громадських дiячiв оголошено заручниками або злочинцями. Грабунки iх господарств спричинили голод серед мирного еврейського населення. Росiйським вiйськовикам було дозволено страчувати пiдозрюваних евреiв (т. зв. шпигунiв) без суду та слiдства. Євреiв залучали до примусових робiт з очищення дорiг i вулиць, на них часто накладалася контрибуцiя та штрафи. Зазнали знущань навiть рабини, котрих солдати тягали по мiсту за пейси, вiдрiзали iм бороди, примушували чистити вигрiбнi ями. Пiддавалися нарузi синагоги. Все це спонукало бiльшiсть галицьких евреiв тiкати до внутрiшнiх районiв Австро-Угорщини або Росii. Вiйськова цензура забороняла друк будь-яких повiдомлень про становище евреiв на окупованих територiях та в Росii.[5 - Хiтерер В. Погроми, вчиненi частинами росiйськоi армii в Галичинi // Незалежний культурологiчний часопис «Ї». – 2014. – Вип. 75: Перша свiтова вiйна. 1914–2014. Що далi? – С. 155–158; An-Ski Szymon. Tragedia zydоw galicyjskich w czasie 1 wojny swiatowej. – Przemysl, 2010. – 480 s.] На жаль, европейська перiодика теж практично не згадувала про злодiяння росiйськоi вояччини щодо галицьких евреiв.
Зазнавали знущань i галицькi нiмцi, колонii яких дуже часто розташовувалися довкола мiст i мiстечок. Чимало нiмецьких колонiстiв за пiдозрою у шпигунствi було вивезено на схiд. Безчинства росiйських вiйськ у Галичинi окремi депутати Державноi думи Росii назвали «европейським скандалом», а украiнськi – не лише критикували нацiональну полiтику царизму, а й виступали за визнання права украiнцiв на широке культурне самовизначення. Натомiсть Украiнська парламентська репрезентацiя у Вiднi висунула наприкiнцi вiйни ще радикальнiшi вимоги – право населення Схiдноi Галичини на самовизначення. Ця вимога отримала додаткову аргументацiю завдяки новим принципам мiжнародних вiдносин, проголошеним 18 грудня 1916 р. президентом США В. Вiльсоном.
Як бачимо, полiтика росiйськоi влади мала на метi вiдiрвати якомога бiльше людей вiд етнiчних коренiв та усталеного соцiального середовища, де вони перебували тривалий час, i таким чином асимiлювати новоприеднанi територii iмперii. З такою метою проведено депортацii украiнцiв, полякiв, евреiв, нiмцiв. Водночас военнi злочини окупацiйноi влади посилювали прагнення поневолених народiв до визволення вiд нацiонального та соцiального гнiту, вiдродження або створення власних держав.
Протистояти росiйськiй експансii на украiнськi i польськi землi у роки Великоi вiйни мали патрiотично налаштованi стрiльцi легiону Украiнських сiчових стрiльцiв (УСС), котрi вiдзначилися у боях на горi Макiвка 1915 р. i Лисонi 1916 р., i вояки польських легiонiв (згодом бригад) Юзефа Пiлсудського.[6 - За волю Украiни. Іст. Зб. УСС. – Нью-Йорк, 1967. – С. 21 – 379; Литвин М. Історiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991. – С. 7 – 127.]
Як вiдомо, цiсарське командування погодилося створити два польськi легiони – Захiдний у Краковi та Схiдний у Львовi, по 8,5 тис. осiб у кожному (нагадаймо, що украiнцям дозволено лише один 2-тисячний легiон УСС). Загони Ю. Пiлсудського реформували у 1-й полк, а в груднi 1914 р. на постоi в Новому Санчi – у 1-шу бригаду польських легiонiв (2,4 тис. осiб), що одразу ж прийняла бойове хрещення пiд Тарновом (Ловчувек). Загалом бойовий шлях польських легiонiв у Пiдгаллi, Карпатах та на Волинi тривав три роки – аж до липня 1917 р., коли вони на заклик Ю. Пiлсудського вiдмовилися знову заприсягти на вiрнiсть Нiмеччинi та Австро-Угорщинi. Особливий героiзм виявили польськi легiонери – 6-й полк пiхоти i 1-й батальйон 1-го полку пiхоти наприкiнцi вересня 1915 р. у болотисто-лiсистих околицях волинського села Костюхнiвка. Сучасники насамперед вiдзначали там хоробрiсть 19-рiчного поручника Леопольда Лiса-Кулi пiд час росiйських багнетних штурмiв. Не менш жорстокими були жовтневi атаки пiд селами Кам’януха та Кукла. Наприкiнцi жовтня 1915 р. у прифронтових Маневичах було дислоковано польськi полки 2-i бригади, якi прибули потягом зi Львова (через Люблiн i Ковель) на допомогу в захистi позицiй 21-i бригади австро-угорськоi армii. У ходi листопадових боiв польськi вiддiли не лише виявили героiзм, а й втратили до половини свого особового складу. Щоправда, 9 листопада пiсля потужного артобстрiлу Костюхнiвку вдалося вiдбити у росiян.[7 - Klimecki M., Filipoow K. LEGIONY TO… Szkice z dziejоw legionоw polskich. – Bialystok, 1998. – S. 105–110; Legiony Polskie w I wojnie swiatowej // Encyklopedia Wojskowa. – Warszawa, 2007. – T. 1. – S. 512–513.] Нинi це волинське село е мiсцем паломництва польських патрiотiв.
Серед польського полiтикуму у Велику вiйну популярною була концепцiя «Схiдноi Європи» нiмця Пауля Рорбаха, спiвтворцi та симпатики якоi виступали за передiл Росiйськоi iмперii та вiдновлення iсторичноi Польщi, що мала охоплювати Литву й значнi територii Бiлорусi та Украiни. Польський фактор грав важливу роль у розробленнi та проведеннi «остполiтики» Рейху, насамперед пiд час офiцiйних переговорiв мiж Берлiном i Вiднем.[8 - Федюшин О. Украинская революция 1917–1918. – М., 2007. – С. 27–41.]
Натомiсть украiнський полiтикум Галичини в особi мiжпартiйноi Загальноi украiнськоi ради i позапартiйного Союзу визволення Украiни (СВУ) звертав увагу мiжнародноi громадськостi на украiнський характер не лише Схiдноi Галичини й Волинi, але й Холмщини i Пiдляшшя[9 - Патер І. Союз визволення Украiни: проблеми державностi i соборностi. – Львiв, 2000. – С. 73 – 187.] (Холм, Володимир, Галич, Львiв у рiзнi часи були столицями Галицько-Волинського князiвства/королiвства). СВУ, створений у Львовi надднiпрянськими полiтемiгрантами, популяризував iдею державноi самостiйностi Украiни в часописах i книгах рiзними мовами – нiмецькою, англiйською, польською, турецькою, румунською, болгарською, шведською; iз турецьким урядом обговорювалася навiть iдея створення у Стамбулi спiльного украiнсько-турецького корпусу, який мав протистояти росiйськiй експансii на украiнськi землi.
Пiсля розпаду iмперiй Романових i Габсбургiв плани новоi бiльшовицькоi Росii особливо не змiнилися, удосконалилася лише тактика дiй на украiнських теренах. Власне, за сприяння Москви для нейтралiзацii Украiнськоi революцii, прагнень Украiнськоi Народноi Республiки було проголошено Республiку Тавриду, а згодом Донецько-Криворiзьку республiку, досвiд якоi нинi активно популяризують Кремль, донецькi сепаратисти, Киiвський фiлiал Інституту СНД.[10 - Корнилов В. Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта. – Харьков, 2011. – С. 4 – 401.] Росiйська комунiстична партiя (бiльшовикiв) i особисто голова Раднаркому Росii В. Ленiн iнспiрували також проголошення у липнi 1920 р. Галицькоi соцiалiстичноi радянськоi республiки. Червоний прапор у Тернополi (тимчасовiй столицi Республiки) та 50 повiтових мiстах Галичини пiднято пiд час чергового наступу червоноармiйських вiйськ Пiвденно-Захiдного фронту на Прикарпаття.[11 - Литвин М. ЗУНР i Галицька СРР у геостратегii бiльшовицькоi Росii // Украiна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. – Львiв, 2009. – Вип. 18. – С. 101–118.] Комiсаром цього фронту, а фактично iдеологом бiльшовицького маршу в Європу був амбiтний Й. Сталiн, командний вагон якого так i не перетнув прикордонний Збруч. Очевидно, що популярнi нинi серед росiйського полiтикуму iдеi «русского мира» не виникли за правлiння В. Путiна, а були актуальними i привабливими в добу Ленiна – Сталiна, а згодом i Брежнева.
Агресiя царськоi, а потiм бiльшовицькоi Росii на украiнськiй землi спонукала нацiонально-державнi сили шукати союзникiв у Берлiнi, Парижi, Лондонi, а також Варшавi, яка вкотре могла стати об’ектом збройноi експансii Москви. Втiм, геополiтика вiдроджуваноi Польщi не цiлком узгоджувалася з державно-територiальними планами Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, проголошеноi восени 1918 р.
Уряд i Украiнська нацiональна рада – парламент Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (ЗУНР), якi дiяли у Львовi, Тернополi та Станiславовi у 1918–1919 рр., не йшли на жоднi територiальнi поступки з владою вiдродженоi Польщi, пiдтриманою Антантою. Як вiдомо, пiд час Ходорiвських переговорiв навеснi 1919 р. антантiвська мiсiя Ж. Бартелемi пiсля консультацiй з Варшавою запропонувала провiдникам ЗУНР територiальний компромiс – залишити украiнцям столицю Станiславiв, частину Прикарпаття i все Надзбруччя; до Польщi мали вiдiйти не лише Перемишль i Львiв, а й Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Провiдники ЗУНР вiдкинули цю пропозицiю, погодившись лише на тимчасове перемир’я.[12 - Державний архiв Львiвськоi областi (далi – Держархiв Львiвськоi обл.). – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1449. – Арк. 7 – 10.] Натомiсть голова Директорii УНР С. Петлюра, котрий прибув до Ходорова 27 лютого, наполягав на визнаннi пропозицii Бартелемi з умовою, що Антанта визнае УНР i надасть допомогу украiнцям у боротьбi з бiльшовиками.[13 - Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. – Вiдень, 1922. – С. 77.] С. Петлюра мав намiр, який збiгався з планами Заходу, – примирити украiнцiв з поляками, щоб спрямувати Галицьку армiю проти бiльшовикiв. Однак спроба Антанти та Польщi досягти миру й повернути обидвi украiнськi армii на схiд – провалилася. Все те дало пiдстави надiслати до Польщi армiю Галлера, яка у травнi – липнi 1919 р. вiдтiснила Галицьку армiю на Тернопiльщину до Збруча.[14 - Литвин М. Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр. – Львiв, 1998. – С. 381–390.]
Цього часу емiсари С. Петлюри вже вели офiцiйнi i неофiцiйнi таемнi переговори з варшавськими чиновниками. С. Петлюра звернувся 9 серпня 1919 р. до Ю. Пiлсудського з листом, де висловив пропозицiю перенести польсько-украiнськi вiдносини з площини антагонiзму й боротьби на грунт взаемного порозумiння та узгодженоi боротьби перед спiльним ворогом. А вже 1 вересня мiж УНР i Польщею пiдписано угоду про перемир’я, в якiй декларовано дружню нейтральнiсть обох армiй, визначено лiнiю розмежування на Волинi (Корець – Олевськ – Мозер). І тiльки пiсля завершення дев’ятимiсячноi украiнсько-польськоi вiйни польська армiя за згодою уряду ЗУНР у листопадi – груднi 1919 р. зайняла Кам’янець, район Мирополя – Любара, згодом Проскурова; тодi ж було iнтерновано близько 8 тис. хворих, поранених i деморалiзованих воякiв Армii УНР.[15 - Руккас А. Разом з польським вiйськом: Армiя Украiнськоi Народноi Республiки 1920 р. – Нiжин, 2013. – С. 8 – 12.] Нарештi, 2 грудня пiдписано декларацiю УНР про головнi принципи вiдносин з Польщею. Згiдно з цим документом, Надднiпрянська армiя забезпечувалася матерiально-технiчною допомогою, украiнськi вiйськовополоненi та iнтернованi звiльнялися, дозволявся транзит до Украiни через польську територiю озброень i обладнання. Ю. Пiлсудський дав також згоду на формування в Польщi украiнських збройних сил, резерви для чого можна було вiднайти в таборах для iнтернованих у Пiкуличах пiд Перемишлем, Ланцутi, Берестi Литовському, де восени 1919 р. перебували понад 2 тис. полонених та iнтернованих воякiв.[16 - Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя в Польщi. 1920–1939. – Львiв, 2000. – С. 55 – 134.]
Однак наприкiнцi зими 1920 р. стало зрозумiло, що бiльшовицька Москва розпочинае пiдготовку до масштабного удару на Мiнськ i Варшаву. Радянськi вiйська мали утримувати оборону, а згодом перейти в наступ. У серединi березня польська розвiдка перехопила радiодепешу, де стверджувався намiр Москви перекинути з Кавказу до Украiни Першу кiнну армiю С. Будьонного. Це переконало Верховного головнокомандувача Ю. Пiлсудського завдати превентивного удару на украiнському напрямку. Бiлi вiйська видавалися ненадiйним союзником. Тому головну ставку було зроблено на военно-полiтичний союз з УНР. 11 березня 1920 р. вiдновлено переговори з Дипломатичною мiсiею УНР. Однак першi днi переговорiв минули в суперечках, якi стосувалися лiнii майбутнього украiнсько-польського кордону на Волинi. У зв’язку з цим С. Петлюра у листi до прем’ера І. Мазепи 15 березня написав: «Польща мае визнати нас, але, очевидно, за дорогу цiну; п’ять повiтiв Волинi хоче собi взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рiвненський i частину Крем’янецького. Про це офiцiйно сьогоднi не говорять, але завтра-позавтра можуть рiшуче заявити. Що нашiй мiсii пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разi без того чи iншого порозумiння з Польщею ми не можемо одновити нашоi державноi працi».[17 - Мазепа І. Украiна в огнi й бурi революцii (1917–1921). – К., 2003. – С. 402.] Водночас поляки погоджувалися допомогти вiйськовими та iншими засобами вiдвоювати в бiльшовикiв лише Правобережну Украiну до Днiпра, що теж не влаштовувало украiнську сторону. Вважалося, що Варшава не мае юридичних прав на Лiвобережжя, яке тривалий час перебувало у складi царськоi Росii. При цьому важливо було й не погiршити вiдносини з Антантою, яка пiсля поразки А. Денiкiна й надалi вiдстоювала плани вiдродження «единоi i неподiльноi» Росii, допомагаючи бiлому генералу П. Врангелю захопити не лише Крим, а й здiйснити похiд на бiльшовицьку Росiю. Не сприяла переговорам i позицiя галицьких полiтикiв, котрi, на думку С. Петлюри, були «хворим вiдгуком розпуки та дезорганiзацii». У тi днi вiн зауважував своему вiйськовому мiнiстру: «Ми повиннi в iм’я державностi не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю i не пiддаватись на провокацiю, все одно чи остання походить з нервiв полiтичних, чи зi свiдомих i недобрих мотивiв».[18 - Петлюра С. Статтi, листи, документи. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1956. – С. 263–264.]
Тогочаснi украiнсько-польськi переговори вiдбувалися в режимi таемностi, про iх перебiг не знали навiть депутати Сейму, члени сеймовоi комiсii iз закордонних справ, бiльшiсть польських дипломатiв. Лише 3 квiтня поляки висунули проект польсько-украiнськоi угоди, в якiй Варшава не лише визнавала Директорiю УНР, а й обiцяла iй допомогти у визволеннi Правобережжя; за Польщею пропоновано залишити Схiдну Галичину та сiм iз дванадцяти повiтiв Волинськоi губернii; польськiй нацiональнiй громадi в Украiнi та украiнськiй нацiональнiй громадi в Польщi гарантувалися рiвнi автономнi права. До полiтичних домовленостей мали бути доданi господарська й вiйськова угоди.
Довгоочiкуваний полiтичний договiр мiж Польщею та УНР був пiдписаний у нiч з 21 на 22 квiтня 1920 р. Варшава визнавала незалежнiсть Украiни, а Директорiю – верховною владою УНР. Визначено польсько-украiнськi кордони: за УНР визнано територiю Правобережжя у межах до 1772 р. Водночас взято зобов’язання не укладати жодних мiжнародних угод, спрямованих одне проти одного. Частиною цiеi домовленостi була вiйськова конвенцiя вiд 24 квiтня, згiдно з якою украiнськi та польськi вiйська стали союзними у боротьбi проти експансii бiльшовицькоi Росii, яка неодноразово декларувала свое бажання запалити вогонь свiтовоi революцii у Європi. Також вiдзначено спiльне ведення бойових дiй армiями пiд загальним польським командуванням, утворення украiнськоi адмiнiстрацii на визволенiй територii, пiдконтрольнiй уряду ЗУНР, пiдпорядкування залiзницi польському вiйськовому командуванню. Украiнцi мали забезпечити польську армiю продуктами, органiзувати евакуацiю польських вiйськ пiсля закiнчення бойових дiй з територii Украiни.[19 - Красiвський О. Украiнсько-польськi взаемини в 1917–1923 рр. – К., 2008. – С. 210–254.]
Варто наголосити, що об’еднання збройних сил було важливим не лише для Украiни, але й для Польщi. Ю. Пiлсудський зважився на цей крок, попри застереження Антанти, яка не вважала Украiну самостiйним чинником у боротьбi з бiльшовицькою Москвою.
Зрозумiло, що цю угоду, яка дозволяла полякам окупувати Схiдну Галичину й частину Волинi, не схвалили украiнськi полiтичнi партii Галичини, а також емiграцiйний уряд ЗУНР у Вiднi, який постiйно надсилав протестнi заяви до Паризькоi конференцii, мiжнародноi дипломатii, керiвникiв краiн Європи та Америки. Особливо критикувався пункт таемноi угоди про «вiдступлення» Польщi Схiдноi Галичини, Холмщини, Пiдляшшя, частини Полiсся i захiдних земель Волинi, який, на думку делегацii Украiнськоi нацiональноi ради у Львовi, був укладений проти волi захiдноукраiнськоi людностi.[20 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. – Т. 5, кн. 2. – Івано-Франкiвськ, 2011. – С. 27–33.] Зазначимо, що вичiкувальну позицiю стосовно угод зайняли польський Сейм i лiвоцентристськi партii; натомiсть нацiонал-демократи засудили цей союз i навiть похiд на Киiв.
Однак за тих складних умов у С. Петлюри реальноi альтернативи не було. Власними силами визволити Украiну, бодай ii частину, Надднiпрянська армiя не могла. Не вдалось С. Петлюрi й пiдняти всенародне повстання. Водночас частина надднiпрянцiв з недовiрою ставилася до нового польського походу в краiну.
На початку лiта лiнiя польсько-росiйського фронту розтягнулася вiд Яруги над Днiстром до околиць Киева i далi вздовж Днiпра, по гирло Прип’ятi. Надднiстрянський вiдрiзок фронту (вiд Яруги до Липiвця) боронили украiнськi дивiзii, що входили до 6-оi польськоi армii. Особливо важкi боi украiнськi козаки провели проти Червоноi армii 19–26 липня на берегах Збруча, Серету й Стрипи. Великий героiзм та самопожертву виявили козаки 6-i дивiзii М. Безручка пiд Замостям наприкiнцi серпня 1920 р., обороняючи мiсто вiд наступу 1-i Кiнноi армii С. Будьонного.[21 - Польща та Украiна в боротьбi за незалежнiсть. 1918–1920 / [ред. Т. Кшонстек]. – Варшава, 2010. – С. 92 – 109, 223, 313.]
У серединi вересня украiнськi загони спiльно з польськими вояками продовжили похiд на схiд, досягнувши 11 жовтня лiнiю р. Лозова, де фактично завершилася бойова спiвпраця з польським вiйськом. Причиною цього стало пiдписання 12 жовтня у Ризi договору з радянськими республiками Росii та Украiни, згiдно з яким Варшава вiдмовилася вiд союзу iз УНР, а також зобов’язалася не утримувати на своiй територii ворожих бiльшовицькiй Росii вiйськових формацiй – Армii УНР та iнтернованих частин Бiлоi армii. Знесилена Армiя УНР 11 листопада форсувала Збруч i опинилася на територii Польщi, де була iнтернована в таборах Ланцута, Калiша, Щепйорно, Вадовиць, Александрова Куявського, Пiкулич та iн..[22 - Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя… – С. 7 – 113.]
Польсько-украiнський военно-полiтичний союз виявився короткотермiновим. Украiна в цей час перебувала в мiжнароднiй iзоляцii. Завадила також прагматична полiтика краiн Заходу, насамперед Великоi Британii, яка неодноразово радила Польщi укласти мир iз бiльшовицькою Росiею. Паризька мирна конференцiя теж пропонувала сусiднiм краiнам не вести вiйну з Росiею. На жаль, i американська дипломатiя не схвалювала планiв Ю. Пiлсудського щодо спiльноi з Украiною антибiльшовицькоi кампанii 1920 р. Все це кардинально послаблювало украiнський нацiонально-державний табiр, особливо пiсля заборони дiяльностi ii екзильного уряду в Тарновi та Варшавi й лiквiдацii таборiв iнтернованоi Армii УНР.
Розчленування украiнських етнiчних земель Радянським Союзом, Румунiею, Чехословаччиною, Польщею ще бiльше радикалiзувало в мiжвоенний перiод украiнський нацiонально-визвольний рух. Зокрема, праворадикальнi сили – Украiнська вiйськова органiзацiя (УВО), (створена 1920 р.) i Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв (ОУН) (створена 1929 р., спiвзасновниками яких були недавнi старшини i стрiльцi легiону УСС, армiй ЗУНР i УНР) пропонували збройний шлях вiдновлення самостiйноi соборноi Украiнськоi держави; при цьому не заперечувався фiзичний терор проти польських урядовцiв i силовикiв, лояльних до них украiнських дiячiв.[23 - Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв i Украiнська повстанська армiя: iст. нариси / [вiдп. ред. С. Кульчицький]. – К., 2005. – С. 450–456; Зайцев О. Украiнський iнтегральний нацiоналiзм (1920 – 1930-тi роки): нариси iнтелектуал. iсторii. – К., 2013. – С. 32–37, 244–359; Wysocki R. Organizacja Ukraiсskich Nacjonalistуw w Polsce w latach 1929–1939. Geneza, struktura, program, ideologia. – Lublin, 2003. – S. 114–348.] Напередоднi Другоi свiтовоi вiйни украiнськi нацiоналiсти намагалися заручитися пiдтримкою офiцiйного Берлiна. Украiнсько-нiмецького порозумiння прагнули й емiграцiйнi уряди ЗУНР i Гетьманату П. Скоропадського, якi в мiжвоенний перiод перебралися до Берлiна.[24 - Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): iлюстр. бiогр. нарис. – Львiв, 2013. – С. 358–368.]
Лiворадикали в особi нелегальноi Компартii Захiдноi Украiни та ii легальноi «прибурiвки» – Украiнського соцiалiстичного сiльсько-робiтничого об’еднання («Сельробу») виступали за соцiальне i нацiональне визволення трудящих, возз’еднання Захiдноi Украiни з УСРР у складi Радянського Союзу.[25 - Детальнiше див.: Сливка Ю. Сторiнки iсторii КПЗУ. – Львiв, 1989. – 91 с.] Радянофiли отримували фiнансову допомогу (у валютi або коштовностях) через нелегальне Закордонне бюро допомоги КПЗУ, Посольство СРСР у Варшавi, Генеральне консульство СРСР у Львовi. Щоправда, в лiвому малозабезпеченому середовищi краю дiяли також легальнi сили – представники Украiнських радикальноi й соцiал-демократичноi партiй, котрi обгрунтували iдею створення незалежноi Украiнськоi соцiалiстичноi (демократичноi) держави. Соцiалiстичнi iдеi були особливо популярними у 1920-тi роки, коли в радянськiй Украiнi активно впроваджувалася полiтика украiнiзацii, а захiднi компанii брали участь у модернiзацii промисловостi Надднiпрянщини, будiвництвi гiдроелектростанцiй i металургiйних комбiнатiв.
Утiм, найбiльше прихильникiв у захiдноукраiнському соцiумi здобуло легальне центристське Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання (створене 1925 р.), яке намагалося поеднувати парламентськi й непарламентськi засоби полiтичноi боротьби задля вiдродження незалежноi Украiнськоi держави, соборностi ii земель.[26 - Соляр І. Зовнiшнi орiентацii нацiонально-державницьких партiй Захiдноi Украiни. – Львiв, 2011. – С. 157–186, 239–301.] УНДО, як i праворадикали, виступало проти полонiзацii культурно-освiтнього життя, а також засудило насильницьку колективiзацiю надднiпрянського села, полiтику голодомору в УРСР, жертвами якоi в 1932–1933 рр. стали не лише украiнцi, а й представники польськоi меншини (загалом близько 5 млн осiб).
У мiжвоенний перiод дiяли також полiтичнi середовища военно-полiтичноi емiграцii УНР, котрi прагнули налагодити дiалог iз представниками центральноi та мiсцевоi влади Польщi, прихильниками концепцii прометеiзму (тобто федерацii визволених народiв СРСР з Польщею), виступали за культурно-освiтнi преференцii для украiнцiв, мiлiтарну пiдтримку Варшави пiд час наступу нацистськоi Нiмеччини у вереснi 1939 р..[27 - Комар В. Концепцiя прометеiзму в полiтицi Польщi (1921–1939 рр.). – Івано-Франкiвськ, 2011. – С. 54 – 288; Колянчук О. Украiнська вiйськова емiграцiя… – С. 154–190.] У тi критичнi днi у лавах Вiйська Польського воювали близько 120 тис. украiнцiв, серед них – недавнi старшини Армii УНР.
Навеснi того року кривавий смерч вiйни вiдчули на собi украiнцi Закарпаття, прихильники Карпатськоi Украiни, територiю якоi за допомогою зброi i завдяки полiтичнiй пiдтримцi Берлiна включено до хортистськоi Угорщини. У середовищi украiнських науковцiв-археологiв побутуе думка, що до розстрiлiв воякiв Карпатськоi Сiчi на Верецькому перевалi були причетнi польськi прикордонники.[28 - Онищук Я. Галичани в оборонi Карпатськоi Украiни (до 70-i рiчницi трагiчних подiй на Верецькому перевалi) // Цитаделя: Львiв. Мiлiбар. альманах. – Львiв, 2009. – Ч. 2. – С. 47–51; Домбровський Д. Польща i Закарпаття: 1938–1939. – К., 2012. – С. 292–360.]
Пакт Молотова – Рiббентропа 1939 р. не лише санкцiонував розчленування суверенноi Другоi Речi Посполитоi, а й початок радянiзацii Галичини та Волинi – лiквiдацiю багатопартiйностi й ринковоi економiки, репресii проти польськоi i украiнськоi опозицii, депортацiю польських урядовцiв i вiйськовикiв, украiнських i польських громадських дiячiв. Хоч як дивно, але в 1939–1940 рр. прикарпатська нафта i лiс транспортувалися не лише у схiднi регiони УРСР, а й до нацистськоi Нiмеччини.[29 - Детальнiше див.: Литвин М., Науменко К. Сталiн i Захiдна Украiна 1939–1941 рр. – К., 2010. – 80 с.; Баран В., Токарський В. Украiна: захiднi землi. 1939–1941 рр. – Львiв, 2009. – 448 с.]
Вибух нiмецько-радянськоi вiйни 1941 р. став новим випробуванням для украiнського народу, його державно-полiтичних сил. Не менше 6 млн украiнцiв мобiлiзовано до Червоноi армii. Щонайменше 250 тис. украiнцiв (здебiльшого зi Сходу), ворожих сталiнському режиму, вступили до бойових i тилових формувань Вермахту. Понад 100 тис. бiйцiв УПА (здебiльшого членiв ОУН) прагнули вiдновити самостiйнiсть Украiни у боротьбi проти нiмецьких, радянських, угорських, румунських вiйськ, а також формувань Армii Крайовоi i Армii Людовоi. Щоправда, на початковому етапi вiйни нiмецьке командування намагалося домогтися координацii зусиль iз вiддiлами УПА у боротьбi з Червоною армiею i радянськими партизанами й навiть надало украiнським повстанцям зброю.[30 - Органiзацiя украiнських нацiоналiстiв… – С. 88 – 142.] Реальним iдеологом украiнського визвольного руху в той час був не Степан Бандера, котрий у 1934–1939 рр. перебував у польськiй в’язницi, а в 1941–1944 рр. у гiтлерiвському концтаборi, а Петро Федун «Полтава» (двотомник його праць «Концепцiя самостiйноi Украiни» нещодавно видав Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни у Львовi).
Украiнцi також воювали в европейському русi опору, американськiй i канадськiй армiях, окремих чеських i польських формуваннях. Наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни провiдники украiнського й польського пiдпiлля прагнули досягти координацii зусиль у боротьбi проти Червоноi армii та iнших силових структур СРСР. Утiм, пiсля кiлькох спiльних збройних акцiй у 1944 р. супротивнi сторони не зумiли порозумiтися, особливо в територiальних питаннях. Не досягнуто компромiсу й у военно-полiтичному протистояннi на Холмщинi та Волинi, де в 1942–1944 рр. загинули десятки тисяч полякiв i украiнцiв, здебiльшого цивiльних осiб.[31 - Калiщук О. Украiнсько-польське протистояння на Волинi та в Галичинi у роки Другоi свiтовоi вiйни: науковий та суспiльний дискурси. – Львiв, 2013. – С. 95 – 308; Сливка Ю. Украiна в Другiй свiтовiй вiйнi: нацiонально-полiтичний та мiжнародно-правовий аспекти // Украiна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть. – Львiв, 1997. – Вип. 3–4. – С. 3 – 31; Пущук І. Волинь та Холмщина в 1943–1944 роках. Украiнськi жертви. – Львiв, 2014. – С. 7 – 24.] Однак цей конфлiкт мав, на нашу думку, не лише етнополiтичну, а й соцiальну складову, боротьбу за землю, якою з початку 1920-х рокiв володiли чимало польських осадникiв.
У повоенний перiод (1944–1951) за сприяння комунiстичноi влади Польщi та СРСР iз украiнсько-польського пограниччя депортовано майже 2 млн полякiв, украiнцiв, чехiв, що змiнило як демографiчний склад, так i культурно-iсторичну спадщину полiетнiчного регiону – втрачено сотнi церковних об’ектiв, раритетiв сакрального мистецтва, архiвних i бiблiотечних колекцiй, частину з яких вивезено до Росii.[32 - Депортацii. Захiднi землi Украiни кiнця 30-х – початку 50-х рр.: документи, матерiали, спогади: у 3 т. / [вiдп. ред. Ю. Сливка; упоряд.: Ю. Сливка, М. Литвин та iн.]. – Львiв, 1996. – Т. 1. – С. 3 – 15.] По обидва боки кордону не вдалося зберегти польськi та украiнськi вiйськовi меморiали, зокрема поховання Першоi та Другоi свiтових воен, – iх почали вiдновлювати лише пiсля краху тоталiтарних режимiв у Польщi та СРСР.
Проте пiсля Другоi свiтовоi вiйни значно конструктивнiшим став дiалог польськоi та украiнськоi емiграцii як у Європi, так i за океаном. Особливо толерантну позицiю щодо Украiни та украiнцiв зайняла редакцiя польськоi «Культури» в Парижi, яка пропагувала еднiсть антикомунiстичних сил у боротьбi з тоталiтарними режимами у Схiднiй Європi, обгрунтовувала непорушнiсть повоенних кордонiв, зокрема Украiни та Польщi. Вiдчутною була допомога польських iнтелектуалiв – дiячiв «Солiдарностi», журналiстiв, науковцiв, церковнослужителiв – украiнським дисидентам у 80 – 90-тi роки ХХ ст., коли в Украiнi подолано комунiстичну диктатуру й розпочато першi демократичнi реформи.
Сучасна Украiна знову потребуе зовнiшньополiтичноi, матерiально-технiчноi, вiйськовоi i моральноi пiдтримки сусiдньоi Польщi та iнших краiн. Важливо також об’ективно дослiджувати нашу спiльну iсторичну спадщину. Історична наука, зазначав вiдомий нiмецький науковець Йорн Рюзен, – це культурна практика детравматизацii.[33 - Рюзен Й. Новi шляхи iсторичного мислення. – Львiв, 2010. – С. 215.] Власне, пропонована книга нарисiв – це толерантний погляд на украiнсько-польськi вiдносини мiжвоенноi доби, уроки та наслiдки яких е актуальними й сьогоднi.
Руслана Давидюк
