Будучи людьми старшого вiку, емiгранти розумiли важливiсть опiки над молоддю, студентством, iх навчанням, нацiональним вихованням. Уряд УНР у екзилi налагодив тiснi контакти з керiвником «Лугу» Романом Дашкевичем, вбачаючи в цiй органiзацii основу майбутньоi украiнськоi армii.[115 - Лiвицький М. ДЦ УНР в екзилi мiж 1920 i 1940 роками… – С. 26–27.] На Волинi спортивнi товариства «Горинь» у Рiвному, «Стир» у Луцьку, «Гарт» у Здолбуновi виникали й дiяли в межах проурядовоi iдеологii, тому не користувалися авторитетом у молодi, переважна частина якоi подiляла нацiоналiстичну iдеологiю.
До формування та поширення цiеi iдеологii долучився емiгрант Дмитро Донцов, котрий проживав у Львовi, був редактором «Лiтературно-наукового вiсника» (1922–1932), часопису «Заграва» (1923–1924), «Вiсника» (1933–1939), написав низку праць, зокрема «Юнацтво i Пласт», «Патрiотизм», «Нацiоналiзм», якi мали великий вплив на молодь. У згаданi видання дописували емiгранти Самiйло Пiдгiрський, Ігор Лоський, Роман Бжеський.
Нацiоналiсти вбачали в Державному центрi УНР свого основного супротивника, звинувачуючи його у полонофiльствi. Емiграцiя УНР навзаем дистанцiювалася вiд нацiоналiстичних угруповань, категорично засуджувала iхню iдеологiю. Зауважимо, що у другiй половинi 30-х рокiв поширюються симпатii окремих дiячiв УНР до нацiоналiстичноi iдеологii, якi яскраво виразилися пiд час Другоi свiтовоi вiйни (Іван Литвиненко, Леонiд Ступницький, Петро Смородський, Василь Мороз, Олександр Даниленко, Іван Трейко та iн. воювали в УПА).
Основним полiтичним та iдейним суперником Державного центру УНР на емiграцii був гетьманський рух, якому також була притаманна внутрiшня боротьба мiж осередками, що орiентувалися на Павла Скоропадського, Василя Вишиваного, Івана Полтавця-Остряницю. З останнiм було пов’язане формування на Волинi наприкiнцi 1924 р. ІІ Коша Украiнського нацiонального козацького товариства (УНАКОТО) на чолi з колишнiм офiцером армii УНР Іваном Волошиним.[116 - Держархiв Волинськоi обл. – Ф. 46. – Оп. 9-а. – Спр. 105. – Арк. 114.] В УНАКОТО працювали Михайло Богацький, Аркадiй Валiйський, Михайло Душенко, Володимир Савченко-Бiльський, Захар Дорошенко та iншi емiгранти. Запланований осередок УНАКОТО в Галичинi на чолi з генералом Борисом Неiловим (Палiй-Неiло), на той час мешканцем Перемишля, створити не вдалося.[117 - Там само. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 1081. – Арк. 1.]
Як авторитарна органiзацiя монархiчного спрямування УНАКОТО втратило вплив через переслiдування полiцii, плиннiсть кадрiв, малий авторитет серед мiсцевого населення, започаткування «волинського експерименту», виiзду активних дiячiв. З наступником УНАКОТО, створеним у 1935 р. Украiнським народним козацьким рухом (УНАКОР), емiгранти на територii Волинського воеводства не спiвпрацювали, хоча ним також опiкувався Іван Волошин, який ще з травня 1934 р. переiхав до Нiмеччини.[118 - Там само. – Ф. 216. – Оп. 3. – Спр. 1978. – Арк. 207.]
Таким чином, явище украiнськоi емiграцii було невiдокремлюваним вiд полiтичного контексту мiжвоенноi доби. У Захiднiй Украiнi емiгранти позицiонували себе як надднiпрянськi украiнцi, однак бiльшiсть, унаслiдок надднiпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волинi. Економiчнi труднощi, обмеження у свободi пересування, проблеми адаптацii, утиски з боку влади, внутрiшнi суперечностi ускладнювали непросте життя надднiпрянцiв. Однак, оселяючись на територii захiдноукраiнських земель, вони опинялися серед украiномовного середовища, а у випадку Волинi – ще й православних вiруючих, що знiмало гостроту психологiчноi адаптацii та iнтеграцii в суспiльно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога мiсцевого населення, так i рiзнi форми самоорганiзацii. Надднiпрянськi емiгранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освiтнiх, релiгiйних, мистецьких органiзацiй, що засвiдчуе iхнiй внесок у розбудову полiтичноi системи Другоi Речi Посполитоi. Пошук моделей конструктивного розвитку украiнсько-польських вiдносин змушував частину з них iти на компромiс з владою. Водночас емiгранти нiколи не вiдмовлялися вiд iдеi Украiнськоi держави, послiдовно займаючи антибiльшовицьку позицiю.
Ігор Соляр
Мiж iдеями негацii польськоi держави i здобуття автономii
Ідея автономii як тактичний засiб
Новий мiжнародно-правовий статус Схiдноi Галичини пiсля 14 березня 1923 р. поглибив суперечностi у нацiонально-державницькому таборi Захiдноi Украiни. Украiнськi полiтичнi партii переглянули своi програми, щоб модифiкувати iдеологiю до нових внутрiшньополiтичних та мiжнародних обставин. Найвиразнiше цi процеси виявились в Украiнськiй народно-трудовiй партii (УНТП). На засiданнях Народного комiтету партii (березень – травень 1923 p.), а також на сторiнках преси розгорнулася жвава дискусiя щодо подальшоi тактики УНТП.[119 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 12.]
Першу апробацiю нова полiтична лiнiя партii отримала на засiданнi Народного комiтету 19 квiтня 1923 р. В. Охримович, виступаючи з рефератом про лiнiю УНТП, наголосив: «Засоби легальноi боротьби можуть бути рiжнi – парляментарнi i позапарляментарнi».[120 - Там само. – Арк. 23.] У третьому рефератi «Вiдношення до полякiв» д-р А. Говикович роздiлив цю тему на кiлька питань. Щодо Польщi як держави, то ii, вважав вiн, потрiбно «втягати в такi комбiнацii, якi могли б ii значно ослабити, а тим самим нас змiцнити». У ставленнi до польських партiй обрано позицiю, що уможливлювала б спiвпрацю з окремими з них у вiдповiдний момент для розпаду единого польського фронту. На той час це була партiя «Визволення», яка не мала впливу в Галичинi, але могла допомогти у боротьбi з «П’ястом». Окрiм того, А. Говикович пiдтримав створення спiльноi комiсii з Украiнською парламентською репрезентацiею для вироблення проекту автономii. Розумiючи, що Сейм не сприйме цю пропозицiю, вiн пропонував вийти зi стану пасивностi й стати на шлях легальноi боротьби «чи то через громадську самоуправу, поширення язикових прав i т.».[121 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 111. – Арк. 17.] Обговорення цих рефератiв засвiдчило, що з багатьох питань тактики керiвництво УНТП не було одностайним.
15 березня 1923 р. пiсля ухвали Ради Амбасадорiв iдею автономii Захiдноi Украiни УНТП розглядала як тактичний засiб. Дiячi партii називали рiзнi причини, серед них: 1) необхiднiсть встановити единий нацiональний загальноукраiнський фронт по захiдний бiк ризькоi лiнii; 2) вироблення спiльноi полiтичноi платформи для всiх украiнських земель, якi перебувають пiд польською владою; 3) проголошення окремими польськими полiтичними колами гасла автономii Схiдноi Галичини; 4) спроба нормалiзувати польсько-украiнськi вiдносини.
На з’iздi УНТП у травнi 1923 р. майбутнiй голова партii В. Охримович запропонував «домагатися повноi територiально единоi автономii для всiх украiнських земель пiд владою Польщi».[122 - Сучасне полiтичне положення й наша тактика: (Змiст реферату д-ра Володимира Охримовича на Народному З’iздi 21 травня 1923) // Дiло. – 1923. – 24 трав.] Подальше дотримання цiеi тактики спричинило критику опонентiв. «Я знаю, що ми цього швидко не осягнемо, може взагалi не осягнемо, – зауважував голова партii, але це гасло буде гаслом найдальшого стану до повного з’еднання з цiлiстю украiнських земель у власнiй державi i одночасно все ж таки близшою, можливiшою для осягнення цiллю».[123 - Там само.]
У пiдсумковiй резолюцii з’iзду зазначено: «В теперiшнiх полiтичних умовах Народний з’iзд стоiть за об’еднання всiх украiнських земель, що найшлися пiд владою Польщi, себто Схiдноi Галичини, Лемкiвщини, Волинi, Холмщини, Полiсся i Пiдляшшя в одноцiльну правно-полiтичну одиницю в повнотi полiтичних прав украiнськоi нацii на своiй землi; натомiсть Народний З’iзд рiшучо протестуе проти т. зв. воевiдськоi автономii».[124 - Народнiй з’iзд. До полiтичних резолюцiй Народнього з’iзду // Дiло. – 1923. – 26 трав.] Позицiю УНТП пiдтримав Народний з’iзд Холмщини, а також голова Украiнськоi парламентськоi репрезентацii (УПР) С. Пiдгiрський у виступi 2 червня 1923 р..[125 - Там само.]
Водночас Володимир Охримович пояснив необхiднiсть гасла нацiонально-територiальноi автономii: «Вiн нам необхiдно потрiбний як максимальний легальний клич для нашоi органiзацiйноi i агiтацiйноi роботи, бо робота нашоi партii, хочемо того – чи нi, мусить бути легальна, а для легальноi роботи нелегальнi засоби е напридатнi […]. Сей клич i сей постулят нацiонально-територiальноi автономii потрiбний нам також як дороговказ до нашоi найвищоi нацiональноi мети, щоби ми прямуючи до неi не заблудили, так як блудили нашi провiдники, що блукаючи мiж Денiкiним i большевиками, мiж Камiнцем Под. [iльським] i Варшавою, мiж Парижем i Москвою – не тiльки найвищоi, але й найближчоi мети не осягнули, аж заблудилися вкiнцi до ухвали Ради Амбасадорiв з 14 березня 1923 р.».[126 - Охримович В. За автономiю (Моя вiдповiдь) // Дiло. – 1923. – 1 лип.]
Резолюцiя Народного з’iзду УНТП (травень 1923 р.) про автономiю спричинила розкол не тiльки в самiй партii, а й у нацiонально-державницькому таборi Захiдноi Украiни. Пiд тиском Незалежноi групи УНТП (перебувала пiд впливом Є. Петрушевича i Закордонноi групи УНТП), iнших полiтичних партiй нацiонально-державницького табору Захiдноi Украiни цю резолюцiю було анульовано з’iздом УНТП у квiтнi 1924 р..[127 - Детальнiше див.: Соляр І. Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання: перший перiод дiяльностi (1925–1928). – Львiв, 1995. – С. 4 – 20; Його ж: Консолiдацiйнi процеси нацiонально-державницьких сил Захiдноi Украiни (1923–1928). – Львiв, 2010. – С. 35–59.]
Нову програму партii було затверджено на з’iздi УНТП 21 травня 1923 р. у Львовi. Захищаючи позицiю самостiйностi й соборностi Украiнськоi держави, трудовики висунули «домагання повноi, однопiльноi нацiонально-територiальноi автономii Галичини з Лемкiвщиною, Волинню, Холмщиною, Пiдляшшям i Полiссям з окремим повноправним сеймом i окремою автономною владою цих земель».[128 - Головнi точки програми Украiнськоi Народньоi трудовоi партii. – Львiв, 1923. – С. 4.] Повнiстю порвавши iз закордонним проводом i вiдкинувши iдею «спiльного фронту» украiнських партiй, голова партii В. Охримович заявив: «Треба зiрвати з поглядом одноi тактики для рiжних груп i партiй».[129 - Дiло. – 1923. – 24 трав.] Негативно ставлячись до радянськоi влади в Украiнi й орiентуючись передусiм на власнi сили, партiя таки наполягала: «мусимо орiентуватись на наш нацiональний центр, на Киiв».[130 - Дiло. – 20 трав.]
Украiнська парламентська репрезентацiя також переживала складний процес формування своеi полiтичноi програми. Вiд сiчня до березня 1923 р. украiнськi посли намагались уможливити спiвпрацю з польською владою. Тогочасний прем’ер-мiнiстр Польщi В. Сiкорський обiцяв головi УПР А. Васильчуку поступки для украiнцiв у господарськiй та культурнiй галузях, якщо iхнi посли визнають польську державнiсть i голосуватимуть за державний бюджет. У лютому 1923 р. УПР проголосувала за довiру урядовi В. Сiкорського, однак той не дотримав обiцянок. Дискусii щодо полiтичноi платформи призвели до вiдставки голови УПР А. Васильчука; 22 березня новим головою обрано С. Пiдгiрського.
Новообраний голова висунув таку програму: «1) домагатись практичних результатiв працi по програмi: «Чого хоче список 16»; 2) свою полiтику оперти на потребах широких народнiх украiнських мас та тiсному зближеннi органiзацiй з украiнськими громадянами Галичини; 3) для скрiплення тактичних позицiй поновити еднання з клюбами меншостей».[131 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 21.]
Налагодження контактiв з Народним комiтетом УНТП, безперечно, було позитивним чинником у розробленнi единоi програми украiнського визвольного руху, однак iншi полiтичнi сили не пiдтримували ii. На засiданнi украiнського сеймового клубу 20 червня Самiйло Пiдгiрський запропонував скликати Нацiональний конгрес усiх украiнських земель пiд Польщею. Незважаючи на вiдмiнностi у партiйних програмах, вiн наголосив: «Нiхто соцiального елементу не затирае i затерти не може, але бiдний i богатий однаково вiдчувають нацiональний гнiт i при цьому всi об’еднаються[…]. Але яке велике моральне значiння, глибоке i iсторичне, буде мати Нацiональний Конгрес, на котрому пiд одним дахом зустрiнеться Коломиець з Пiдлящуком, коли тисячi 2 людей, представникiв всiх украiнських земель пiд Польщею, скажуть свое слово».[132 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 55.]
Однак польська адмiнiстрацiя, яка бажала зберегти т. зв. сокальський кордон мiж Галичиною i пiвнiчно-захiдними землями та запобiгти вплив на iншi етнографiчнi украiнськi територii, заборонила проведення конгресу. У цей iсторичний перiод дедалi бiльше зростала кiлькiсть полiтичних сил, котрi схилялися до тимчасового примирення з польським режимом, очiкуючи вiд уряду поступок – нацiонально-територiальноi автономii та iн.
Поступово iнiцiативу в полiтичному життi краю захопила Незалежна група УНТП. Бiльш довiрливо поставились до програми Украiнська радикальна партiя (УРП) i група «Заграва». У той час, коли керiвники партiй не змогли зiйтись на спiльнiй платформi, активнiсть у цьому процесi виявили низовi органiзацii. 17 лютого 1924 р. у Станiславовi вiдбувся Мiжпартiйний з’iзд, у якому взяли участь близько 100 делегатiв – членiв Незалежноi групи УНТП, групи «Заграва», Незалежноi робiтничоi групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярiю нацiональноi оборони. Крiм того, засновано Станiславiвську окружну полiтичну раду, до складу якоi увiйшли по два представники УРП, Незалежноi групи УНТП, групи «Заграва» i Незалежноi робiтничоi групи.[133 - Там само. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 434. – Арк. 65–66.; Держархiв Львiвськоi обл. – Ф. 1. – Оп. 5. – Спр. 1221. – Арк. 14–14 зв.; Наш прапор. – 1924. – 24 лютого.] Подiбнi з’iзди вiдбулись – у Равi-Руськiй (25 березня 1923 р.), Перемишлi (28 березня), Львовi (29 березня), де також було створено окружнi полiтичнi ради й окружнi канцелярii нацiональноi оборони.[134 - Новий час. – 1924. – 3 квiт.]
На з’iздi трудовики заявили про доцiльнiсть нацiонально-полiтичного представництва за кордоном. На iхню думку, склад цього представництва слiд було обговорити з iншими украiнськими партiями, зокрема з УПР. Щодо Радянськоi Украiни, то, на вiдмiну вiд радикалiв, з’iзд iз задоволенням вiдзначив «великi поступи украiнського народу Надднiпрянщини в напрямi розбудови свойого нацiонально-державного життя i висловив тверду вiру в рiшаючу волю золотоверхого Киева вiдносно долi пошматованих кордонами украiнських земель».[135 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2606. – Арк. 1 зв.] Обидва з’iзди продемонстрували спiльнiсть позицiй радикалiв i трудовикiв у питаннях захисту прав украiнського народу перед екстермiнацiйним наступом польського уряду, доцiльностi спiвпрацi украiнських партiй та створення Верховноi ради як координацiйного центру. Однак розбiжностi в iнших питаннях не давали змоги сформувати единоi платформи нацiонально-визвольного руху.
Антиукраiнський наступ польських нацiонал-демократiв
За таких зовнiшньополiтичних умов польський уряд Владислава Грабського (грудень 1923 – листопад 1925 рр.) розпочав безоглядне впровадження польських нацiонал-демократiв концепцii про однонацiональну державу, спрямованоi на закрiплення польського панування у краю, винищення украiнства загалом.
Антиукраiнський наступ польського уряду виявлявся в усiх дiлянках суспiльно-полiтичного, економiчного та культурного життя. Обстоюючи «iнтегральнiсть держави», польський уряд лiквiдував усi мiсцевi органи самоврядування i призначив урядових комiсарiв iз широкими повноваженнями для здiйснення колонiальноi полiтики на цих землях. Зокрема, вiд 1924-го до середини 1926 р. у Львiвському воеводствi було розпущено 35 % сiльських громад, у Станiславiвському – 87, у Тернопiльському – 94 %. Упродовж цього перiоду лiквiдовано 53 % мiських управ у Львiвському, 76 – у Станiславiвському i 57 % у Тернопiльському воеводствах.[136 - Дiло. – 1926. – 15 серп.; 28 верес.; Кугутяк М. В. Галичина: сторiнки iсторii. – Івано-Франкiвськ, 1993. – С. 168.]
У вiдповiдь було створено консолiдацiйну комiсiю, до складу якоi увiйшли вiд Народного комiтету УНТП – С. Голубович, А. Малецький, М. Струтинський; вiд групи «Дiло» УНТП – В. Охримович, Д. Левицький, М. Стефанiвський; вiд Украiнськоi партii нацiональноi роботи (УПНР) – Д. Палiiв, В. Кузьмович, В. Целевич. Цiй комiсii вдалося розробити програму консолiдацii, яку запропоновано й УПР через Михайла Черкавського.[137 - ЦДІАУ у Львовi. – Ф. 392. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 77.]
Консолiдацiя украiнських центристiв
Щоб подолати розбiжностi у полiтичному таборi Захiдноi Украiни, обидвi групи УНТП, УПНР i УПР iз однодумцями iз Захiдноi Волинi, Холмщини, Полiсся i Пiдляшшя проголосили створення единоi партii – Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання (УНДО), узявши за основу органiзацiйнi установи УНТП i пристосувавши програму, тактику й органiзацiйний статут до тогочасних полiтичних умов.
Головою УНДО обрано Д. Левицького, котрий на установчому з’iздi 11 липня 1925 р. закликав до спiвпрацi всiх присутнiх: «Тiльки збiрним зусиллям цiлоi суспiльностi зможемо побороти лихолiття, яке переживаемо. Провiд тiльки тодi зумiе виконати вложенi на нього обов’язки, коли його iнiцiятива в кожнiй справi находитиме широкий вiдгомiн на мiсцях, коли в пiдмурiвок нашоi будiвлi дiячi на мiсцях покладуть якнайбiльшу суму працi i доброi волi». Однiею з передумов успiшноi та результативноi роботи УНДО вiн назвав атмосферу взаемноi довiри, подолання особистих i групових непорозумiнь i ворожнечi.[138 - Дiло. – 1925. – 15 лип.]
У вiдозвi УНДО до украiнськоi громади вiд 11 липня 1925 р. розтлумачено основну полiтичну лiнiю партii – здобуття самостiйноi, соборноi Украiнськоi держави. У зверненнi партiя наголосила, що «вiд нинiшнього дня весь украiнський нацiональний табiр виступае як одна цiлiсть, стае в однiй обороннiй i боевiй лавi, в однiй суспiльнiй фаланзi».[139 - Украiнська суспiльно-полiтична думка в 20 столiттi. – Т. 2. – С. 112.] Створення УНДО як партii демократичного европейського типу змiнило полiтичну ситуацiю не тiльки у краю, а й у всiй Польщi. Для польських правлячих кiл об’еднання нацiонально-демократичних сил краю стало несподiванкою, адже вони все робили для того, щоб запобiгти цьому.
Перша велика полiтична акцiя УНДО – вiчева кампанiя протесту проти колонiзацii та осадництва 11–18 жовтня 1925 р. зняла питання про лiдера в украiнському полiтичному життi Захiдноi Украiни.[140 - Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Odzial Rekopisоw. – Zespоl UNDO. – Mf. 75611. – S. 13.] Вiча у великих мiстах – повiтових центрах Захiдноi Украiни – продемонстрували одностайну пiдтримку населенням краю полiтики нацiонал-демократiв, спрямованою на лiквiдацiю польського панування на украiнських землях, а також закликали украiнське селянство заснувати окружнi та мiсцевi комiтети оборони землi. Польська влада, перелякана органiзацiйним розмахом УНДО, вдалася до тиску й репресiй на мiсцях.
Аби опанувати всiма дiлянками суспiльного життя краю, ЦК УНДО призначив вiдповiдальних за напрями роботи: О. Марiтчак опiкувався закордонними справами; М. Волошин – внутрiшнiми; В. Целевич – органiзацiйними; Ю. Павликовський – економiчними; М. Гаврисевич – фiнансовими; І. Лiщинський – освiтнiми; В. Мудрий – пресою i пропагандою; о. Садовський – справами церкви.[141 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 52.] Це був своерiдний таемний украiнський уряд.
Полiтичнi акцii УНДО засвiдчили, що в регiонi з’явилася консолiдацiйна сила, здатна продовжувати визвольну боротьбу за державнiсть та соборнiсть Украiни, захищати iнтереси краю. Ця нова сила виражала загальнонацiональнi iнтереси, на вiдмiну вiд iнших партiй Захiдноi Украiни. Ідея нацiональноi консолiдацii, пропагована УНДО, мала пiдтримку в повiтах, мiстах i сiлах, адже розпорошенiсть нацiональних сил унеможливлювала рiшучу протидiю польському антиукраiнському наступовi, координацiю полiтичних акцiй.
У постановi ЦК УНДО вiд 13 травня 1926 р. нацiонал-демократи рiшуче виступили за утворення в Захiднiй Украiнi спiльного нацiонального фронту всiх украiнських партiй, щоб розробити й успiшно реалiзувати спiльний план боротьби.[142 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 168. – Арк. 82.] Однак соцiалiстiв-радикалiв не влаштовувала полiтика УНДО щодо польського уряду, яку Украiнська соцiалiстична радикальна партiя (УСРП) разом iз комунiстичними партiями й органiзацiями назвали «угодовською». У ставленнi до Радянськоi Украiни соцiалiсти-радикали й надалi залишалися на позицiях повного несприйняття полiтики украiнiзацii та iн. Загострення боротьби за «Просвiту», «Луги» та за iншi товариства зробило неможливим створення широкого мiжпартiйного об’еднання чи мiжпартiйноi ради. Іншi державницькi партii потрапляли пiд вплив КПЗУ i КП(б)У.
Наголосимо, що ставлення членiв УНДО до украiнських партiй краю було рiзним. Дiяльнiсть КПЗУ, москвофiльських та угодових партiй вони вважали «шкiдливою» i «протинацiональною». Тому нацiонал-демократи закликали до рiшучiшого iхнього поборювання. Незадоволення виявлялося також в оцiнцi дiяльностi УСРП i Сельсоюзу: «стоячи на виключно клясовому становищi, в останньому часi звертають головну увагу на поборювання нацiонального табору i тому ослаблюють сили украiнськоi партii як цiлости в боротьбi з ворожим наступом».[143 - Там само.] Але саме з цими партiями нацiонал-демократи об’еднувались у боротьбi проти полiтики польських владних структур.
Програму партii затвердив II Народний з’iзд УНДО 19–20 листопада 1926 р. Пiдтвердивши мету нацiонал-демократiв – здобути соборну i незалежну демократичну Украiнську державу, захищати принцип полiтичного самовизначення украiнського народу на захiдноукраiнських землях, сувереннiсть його прав, конституцiйно-парламентський устрiй, програма не передбачала створення мiжпартiйноi ради та порозумiння з iншими нацiональними меншинами, до того ж вилучено пункт, у якому Радянська Украiна розглядалась як промiжний етап до незалежноi Украiнськоi держави. Припускаемо, що це було зроблено з тактичних мiркувань: програма, яка претендувала на платформу консолiдацii всiх нацiонально-державницьких сил, уникала конкретизацii положень iз найгострiш iдеологiчних проблем. Цю функцiю виконували резолюцii Народного з’iзду вiдповiдно до динамiчних змiн полiтичного життя Захiдноi Украiни.
В економiчних питаннях партiя виступала за надання землi без викупу безземельним i малоземельним селянам, за перехiд промислових пiдприемств у власнiсть держави, за розвиток кооперативного руху, дрiбного промислу, ремесел, торгiвлi та за охорону умов працi робiтникiв. Передбачалося створення Головноi економiчноi ради, яка б координувала дiяльнiсть економiчних установ краю: «Центросоюзу», «Маслосоюзу», «Сiльського господаря» та iн.
У питаннях культури нацiонал-демократи виступали за едину трудову украiнську школу, нацiональне виховання, безплатну науку, державну допомогу малозабезпеченiй молодi. Греко-католицьке духовенство, яке мало важливе значення для згуртування населення Захiдноi Украiни, пiдтримало релiгiйну програму УНДО: «Приймаючи засади християнськоi моралi в основу духового розвитку нацii, партiя обстоюе науку i права Греко-католицькоi церкви в Галичинi i православноi на iнших украiнських землях».[144 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 168. – Арк. 205 зв.]
У резолюцiях другого з’iзду детально викладалися полiтичнi завдання УНДО. Виступаючи проти полiтики польського уряду, Об’еднання закликало всi нацiональнi украiнськi партii до полiтичноi спiвпрацi й боротьби за здiйснення найвищоi нацiональноi мети. Щодо Радянськоi Украiни, то вiдзначено, що украiнське населення, яке перебувае пiд владою Польщi, орiентуеться на ту нацiональну силу i на тi нацiональнi успiхи, що «ростуть» над Днiпром. У полiтичних умовах, що склалися, УНДО своiм обов’язком вважало насамперед захист нацiонально-полiтичних, культурних та господарських iнтересiв i прав населення Захiдноi Украiни.[145 - Черкавський О. Чого хоче Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання? Коротке пояснення програми УНДО. – Перемишль, 1928. – С. 31.]
Хоча голова партii Д. Левицький тiльки свою партiю вважав единою сконсолiдованою нацiональною силою, нацiонал-демократи не були полiтично однорiдними. У iхнiх лавах можна вирiзнити три групи: 1) прихильники переговорiв iз польським урядом (В. Бачинський, А. Говикович та iн., згуртованi навколо часопису «Полiтика»); 2) центр, у руках якого було керiвництво об’еднанням (Д. Левицький, В. Целевич, Д. Палiiв, В. Мудрий та iн., котрi зосередились навколо часописiв «Дiло», «Свобода», «Новий час»); 3) прихильники орiентацii на Радянську Украiну (П. Евин, О. Марiтчак, Г. Микитей, Л. Петрушевич та iн., згуртованi навколо часопису «Рада»).
Пiсля з’iзду УНТП (квiтень 1924 р.) нечисленна й маловпливова група В. Бачинського захищала автономiстську позицiю. Однак iнiцiативи порозумiтися з польськими владними iнституцiями восени 1926 р. зазнали краху. 1937 р. Д. Левицький назвав це «другою спробою нормалiзацii».[146 - Левицький Д. Мусимо творити моральнi вартости… // Дiло. – 1937. – 11 лип.] ІІ Народний з’iзд УНДО у листопадi 1926 р. вiдкинув пропозицii В. Бачинського.
На з’iздi виступили права й лiва опозицii. Прихильники В. Бачинського вважали доцiльною т. зв. реальну полiтику, досягнення поступок бодай у поодиноких економiчних i культурних питаннях, але не зрiкаючись державницьких позицiй. Однак ця група становила меншiсть. Щоправда, судячи з пiдпiльного партiйного листування дiячiв КПЗУ, у керiвних колах УНДО обговорювали iдею створити партiю реальноi роботи iз прихильникiв В. Бачинського – членiв УНДО.[147 - ЦДАГОУ. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 265. – Арк. 92.] Проте самого Бачинського 12 грудня 1926 р. за порушення статуту партii вiдрахували з УНДО, i ця iдея так i не була реалiзована.
Частина колишньоi Незалежноi групи – радянофiли – рiзко критикували антирадянську спрямованiсть полiтики УНДО та лояльнiсть до Польськоi держави. «Радники» вважали, що Радянська Украiна якраз i е украiнською державою. Однак опозицiя була нечисленною (група «Рада» налiчувала менше нiж десять делегатiв з’iзду, а прихильникiв В. Бачинського було ще менше). Тому з’iзд висловив довiру партiйному керiвництву й рiшуче вiдкинув фракцiйну роботу в партii. Внаслiдок усунення «опозицiонерiв» iз лав УНДО стало бiльш единим i сконсолiдованим.
Парламентськi вибори 1928 року
Вибори 1928 р. – своерiдний iндикатор зрiлостi полiтикiв нацiонально-державницького табору та й усього украiнського населення Захiдноi Украiни. Як i вибори 1922 p., вони мали характер плебiсциту. Для польськоi сторони вибори мали ствердити, насамперед, територiальну цiлiснiсть держави i засвiдчити пiдтримку полiтики уряду Юзефа Пiлсудського. Особливiстю голосування стала участь у ньому населення Схiдноi Галичини на вiдмiну вiд бойкоту 1922 р. Саме в перiод парламентських виборiв консолiдацiйнi процеси у краю досягли пiку.
Польськi владнi структури дуже ретельно готували полiтичну програму до парламентських виборiв. Особливу увагу було звернено на Захiдну Украiну. Завдання польських мiсцевих державних органiв, партiй та органiзацiй полягало в досягненнi максимальноi кiлькостi мандатiв на цiй територii, запобiганнi згуртуванню украiнських партiй. У Варшавi 10 листопада 1927 р. вiдбулася зустрiч К. Свiтальського з головою УНДО Д. Левицьким, на якiй представник уряду запропонував створити в Захiднiй Украiнi спiльний польсько-украiнсько-еврейський блок. Кiлькiсть мандатiв залежала вiд чисельностi нацiональностей, якi населяють край. При цьому було висунуто умову: украiнцi мають пiти в цей блок единим сконсолiдованим табором, iнакше «цiла концепцiя е для нас з практичного боку нереальна». Голова УНДО дав дипломатичну вiдповiдь: «Не можу нiчого сказати вiд iменi УНДО без згоди на це Центрального Комiтету. Сам вважаю таку концепцiю передчасною i для украiнського суспiльства, i для польського». Окрiм цього, Д. Левицький додав, що радикали i сельробiвцi використають це на виборах для «побиття ундовцiв».[148 - Switalski K. Diariuczh. 1919–1935. – Warszawa, 1992. – S. 214.] Однак К. Свiтальський заперечив передчаснiсть такоi акцii, нагадавши, що пiд час виборiв до органiв самоврядування такi компромiси були. До того ж попередив: якщо нацiональнi сили пiдуть за окремим списком, то не вдасться уникнути мiжнацiональних конфлiктiв i гальмування дотеперiшнього процесу укладання modus vivendi в Захiднiй Украiнi.[149 - Там само. – S. 214–215.]
Вiдкинувши пропозицii уряду, украiнськi полiтики визнали актуальною проблему едностi дiй нацiональних полiтичних сил, якi всi без винятку старанно готувалися до виборiв та створення блоку непольських народiв. Доцiльнiсть участi у парламентських виборах населення Захiдноi Украiни один iз лiдерiв УНДО В. Загайкевич аргументував так: «1) щоби перед цiлим свiтом засвiдчити характер украiнських земель пiд Польщею, щоби доказати, що земля, на якiй ми живемо, е украiнською землею; 2) щоби здобути повноправну, нiким незаперечувану, загальним голосуванням вибрану репрезентацiю украiнського народу i щоби здобути вiльну трибуну, з якоi лунало б важне слово в оборонi природних насущних прав украiнського народу, з якоi проголошено би перед цiлим свiтом важне обвинувачення проти нашого поневолення, з якоi падали б зазиви для боротьби за основне право нацii».[150 - Загайкевич В. Одною лавою – спiльним фронтом! – Львiв; Перемишль, 1928. – С. 3.]
У виборах до польського Сейму (4 березня 1928 р.) i Сенату (11 березня) (насправдi не вiльних i не демократичних) украiнське населення виявило неабияку активнiсть. Про це свiдчать такi цифри: у Львiвському воеводствi в голосуваннi взяло участь 75,7 % населення, Станiславiвському – 76,2 %, Тернопiльському – 77,9 %, Волинському – 68,7 %. Шiсть загальнодержавних украiнських спискiв i близько двадцяти локальних (наслiдок розпорошення нацiональних сил) отримали у Схiднiй Галичинi 49,7 % голосiв, на Волинi 50,5 %.[151 - Felinski М. Ukraincy w Polsce Odrodzonej… – S. 68; Зайцев О. Ю. Парламентська дiяльнiсть полiтичних партiй Захiдноi Украiни (1922–1939): автореф. дис… канд. iст. наук. – Львiв, 1994. – С. 15.]
Украiнське населення Захiдноi Украiни продемонструвало високий рiвень нацiональноi свiдомостi, органiзованостi, вiддавши нацiонально-державницьким силам понад двi третини своiх голосiв. Із партiй державницькоi орiентацii найбiльшу кiлькiсть голосiв (601 тис.) отримало УНДО. Комунiсти, «угодовцi», москвофiли беззаперечно програли державницькому таборовi. Зокрема партii комунiстичного табору разом набрали 387 тис. голосiв.[152 - Кугутяк М. Голодомор 1933-го i Захiдна Украiна. – Івано-Франкiвськ, 1994. – С. 10.]
