Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі

У рамках польської політики регіоналізму всіляко обмежувалися контакти між Західною Волинню та Східною Галичиною, які намагалися розділити «сокальським кордоном», підживлювалися суперечності, поглиблювалася ідеологічна полеміка між галичанами й наддніпрянцями, що ґрунтувалося на відмінному баченні зовнішньополітичних орієнтацій, протилежних оцінках окремих подій, ставленні до постаті Симона Петлюри. Зауважимо, що ці суперечності та розчарування накопичувалися ще з революційних часів, найгострішою з яких була Варшавська угода. Відчувалися відмінності у менталітеті, що засвідчував О. Саліковський: «В той час як у галичан переважають риси, утворені австрійськими, а особливо польськими впливами, в нас більш збереглися риси нашого народу з доброю домішкою московської інтелігентщини…Але не можна заперечувати тому, що галичанин у своїх культурних звичках, у своїй діловій праці значно ближче стоїть до європейця, аніж ми».[89]

Наддніпрянські емігранти говорили про незалежну Україну з центром у Києві, а західноукраїнську проблему вважали вторинною, посилаючись на слова С. Петлюри: «Я вірю і певен, що Україна, як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».[90]

Галичани дедалі частіше закидали наддніпрянцям полонофільство, а наддніпрянці говорили про галицький сепаратизм. Загибель С. Петлюри дещо згладила гострі суперечності, однак не ліквідувала їх. Врешті-решт «питання про «автохтонів» і «емігрантів», «місцевих» і «петлюрівців», «тутейших» і «закордонців» пішло лише на користь чужих елементів»,[91] – слушно зауважувало «Волинське слово» у відповіді на статтю І. Кедрина у газеті «Діло».

Попри суперечності, політичну еміграцію об’єднувала антибільшовицька позиція, що підтверджував О. Лотоцький: «Однією з головніших підвалин внутрішньої державної української політики є боротьба з большевизмом, як чинником, що розкладає самі основи життя нації».[92] Емігранти, котрі проживали на західноукраїнських землях, перебували найближче до рідної землі, тому, як писав «Тризуб», «найсильніше одчувають усе те, що діється на поневоленій отчизні, з якої до них все ж найлегше доходить вітер».[93] Особливо рельєфно ставлення до більшовицької влади виявилося у реакції на голодомор 1932–1933 рр. в УСРР. Наддніпрянські емігранти (М. Корчинський, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) працювали в межах Українського комітету рятунку України у Львові.[94] На Волині зусиллями емігрантів-наддніпрянців (М. Маслов, С. Тимошенко, І. Власовський, О. Алмазов, О. Ковалевський, В. Сочинський та інші) утворено Волинський громадський комітет допомоги голодуючим (ВГКДГ) у Радянській Україні.[95] Спільними намаганнями 29 жовтня 1933 р. було оголошено Днем національної жалоби і протесту усього українського суспільства поза межами СРСР проти голоду в Радянській Україні.

З метою інформування світу про цю трагедію українці за межами Радянського Союзу апелювали до міжнародних інституцій, урядів різних країн. До їхнього голосу долучилися представники політичної еміграції Рівненського повіту за підписом Івана Литвиненка, які 2 вересня 1934 р. звернулися до секретаріату Ліги Націй у Женеві з «Меморандумом», де закликали «в імя засад людскости до всіх Культурних Народів Світа, представлених у Лізі Націй – зупинити свою високу увагу на мільйонах трупів українців планово вимордованих московитами».[96]

Більшовики, зі свого боку, не припиняли боротьби з «петлюрівщиною», хоча її вплив оцінювали досить скептично. В інформації 7-го відділу штабу Українського військового округу «Про становище на окупованій поляками території Волині» у січні 1929 р. до секретної частини ЦК КП(б)У повідомлялося: «Могло б здатися, що Волинь, киплячи у котлі «панського пекла», легко може піти на вудочку УНР і цим допомогти інтервенційним планам панів-союзників з Варшави. Але в дійсності справа не є такою: уенерівці живуть своїм власним життям, хіба тільки працюють у деяких кооперативах, не маючи з населенням нічого більш близького. Говорити тут про якийсь вирішальний політичний вплив не приходиться, такого немає».[97]

Незважаючи на таку оцінку, наддніпрянські емігранти зробили посильний внесок у різні сфери життєдіяльності західноукраїнських земель. Виховані у глибокій православній вірі, вони стали активними борцями за українізацію православної Церкви в Польщі. У 1920-х роках нововисвячені священики та капелани армії УНР, які після закриття таборів отримали парафії на Волині (Павло Пащевський, котрий у 1928 р. отримав титул протопресвітера, Петро Видибіда-Руденко, Яків Костецький, Тихон Костюк, Микола Редько, Іван Губа, Василь Варварів, Михайло Павловський та ін.), попри спротив проросійськи налаштованої церковної ієрархії, проводили богослужіння українською мовою, служили панахиди за померлими побратимами, ініціювали збірки коштів на потреби емігрантів та їхніх родин. Польська влада практикувала постійні переведення таких священиків, відмовляла їм у громадянстві, а на окремих чекали переслідування та арешти.

Емігранти стали ініціаторами й учасниками Українського церковного з’їзду, сприяли виданню церковної періодики. «Улегалізованою формою українського церковно-громадського руху» стало створення у 1931 р. Товариства прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. митрополита Петра Могили,[98] управу та п’ять філій якого репрезентували наддніпрянці (С. Тимошенко, П. Пащевський, І. Власовський, М. Телєжинський, Є. Богуславський, В. Серафимович та ін.).[99] До налагодження роботи Луцької та Кременецької підкомісій перекладу Святого Письма й богослужбових книг на українську мову, відновлення Луцького Чеснохресного братства також долучилися емігранти. Зрештою, активізація церковно-релігійного руху привела до відновлення Луцької єпископської кафедри й висвячення архімандрита Полікарпа (емігрант Петро Сікорський).

Завдяки сприятливим політичним умовам, активності частини духовенства і мирян, часто за ініціативи емігрантів, ширилися ідеї українізації православної Церкви в Польщі, але у другій половині 1930-х років ці процеси призупинилися. Ілюстрацією нового курсу польської політики стали акції навернення православних українців у римо-католицизм, масове виселення та арешти православного духовенства. У цих умовах емігрант С. Скрипник 10 липня 1938 р. звернувся з «Інтерпеляцією до голови Ради Міністрів Речі Посполитої у складі неврегульованого дотепер правного становища православної церкви в Польщі», де наголошував, що «акція навернення у римо-католицизм є акцією державною».[100]

Важливою складовою самореалізації емігрантів та їхнього внеску в розбудову життя регіону були ініціативи щодо відродження та розвитку кооперативного руху. Зокрема, у кооперативних установах Волині близько 25 % працівників були українськими емігрантами, а 40 % брали участь у їх організації,[101] серед них Олександр Ковалевський, Платон Доманицький, Сергій Бачинський, Харитон Лебідь-Юрчик та ін. У кооперації Східної Галичини працювали Андрій Жук, Михайло Корчинський, Михайло Пересада-Суходольський та ін. Зокрема, А. Жук очолював статистичну секцію Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК), був засновником Товариства українських кооператорів у Львові.

Упродовж 1920-х років налагоджувалися організаційні зв’язки та правове об’єднання волинської та галицької кооперації, що було негативно сприйнято польською владою. Генрик Юзевський 5 грудня 1932 р. заявляв: «Задля вищої державної рації ціле суспільне життя Волині, отже і кооперативне, мусить творити відокремлену від Галичини цілість».[102] У боротьбі з кооперативами, підпорядкованими РСУКу, воєвода використовував наближених до нього емігрантів. Як наслідок, з 1 січня 1935 р. союз отримав право ревізувати кооперативи лише на території Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств, відтак був витіснений з Волині.[103]

Подібне відбувалося з жіночим рухом. З огляду на те, що польська адміністрація не дозволила поширити діяльність галицького «Союзу українок» на Волинь, тут виник «Союз українок» з центром у Рівному, у роботі якого, поряд з місцевими активістками, брали участь емігрантки – Станіслава Томкович, Марія Бульба, Олена Кентржинська, Парасковія Багринівська, Марія Волосевич та ін. Громадська робота супроводжувалася намаганнями орієнтуватися на галицький жіночий союз, тому організація потрапила під пильний контроль поліції. Подальша заборона «Союзу українок» у Рівному вписувалася у тактику «сокальського кордону». За вже відпрацьованим сценарієм група емігранток (Віра Маслова, Олена Ковалевська, Зінаїда Певна, Ганна Білогуб, Оксана Пилипчук, Алла Пащевська, Марія Тимошенко та ін.) зініціювала у 1932 р. створення Союзу жінок – українок громадської праці з центром у Луцьку. Новий союз проводив культурно-освітню роботу серед жінок, здійснював опіку над дітьми, водночас обстоюючи ідею польсько-української співпраці.

У Львові жінки-емігрантки Таранович, В. Панченко, Х. Кононенко у 1933 р. започаткували «Союз українок-емігранток», як філію варшавського центру. Організація займалася лише питаннями гуманітарного, педагогічного характеру, насамперед допомогою хворим і безробітним емігрантам, опікою і вихованням дітей.[104]

Намагаючись реалізувати громадянську позицію, багато емігрантів були організаторами й активістами місцевих «Просвіт», серед них І. Власовський, Х. Лебідь-Юрчик, Ф. Сумневич, С. Полікша на Волині, А. Петренко, М. Таранович, Г. Мінченко-Сіятовський у Галичині. Однак, знову-таки в межах «експерименту Генрика Юзевського», на Волині розпочалася заміна «Просвіт» на проурядові організації. Газета «Діло» зазначала: «Замість протидержавних виникають продержавні тенденції… Замість Львова центром української Волині стала Варшава».[105] У таких умовах у Ковелі емігранти створюють товариство «Основа», у Володимирі та Острозі – «Українське культурно-доброчинне товариство», у Кременці – «Українське доброчинне товариство». З 1931 р. у селах Волині виникають «Просвітянські хати» як культурно-освітні осередки ВУО. У містах ініціюється заснування «Рідної хати»: у Луцьку (1929 р., під керівництвом Пилипа Пилипчука), у Рівному (1931 р., на чолі зі Степаном Скрипником), у Володимирі (1932 р., керівник Микола Звойницький). Поява таких культурно-освітніх товариств мала на меті створення нового чинника в суспільному житті українців, який базувався на засадах співпраці і повної лояльності до влади та був би цілком віддалений від товариств Східної Галичини.

Зауважимо, що криза «волинського експерименту» після смерті Ю. Пілсудського призвела до внутрішніх трансформацій проурядового табору у другій половині 1930-х років, виявившись у переході на автономістські позиції групи Степана Скрипника та його подальшому вступі до УНДО. Такий вчинок не залишився поза увагою поліції, яка порушила справу проти С. Скрипника, звинувативши його у підтриманні контактів «з українськими емігрантами поза кордонами Польщі».[106]

Наддніпрянська еміграція активізувала театральне життя регіону, набувши мистецького досвіду ще в таборах інтернованих. Улаштував вистави у м. Сарни в минулому генерал-хорунжий флоту УНР Володимир Савченко-Більський, курси режисерів у Рівному організував Петро Зінченко, організацією драматичних гуртків у селах поблизу Рівного займався Андрій Дубиновський. Театральний гурток, струнний оркестр (мандоліністи й гітаристи), світський та духовний хори діяли у трудовому поселенні колишніх інтернованих у Бабині, у цуманській колонії Олекса Танцюра започаткував український хор, у Рівному працював композитор і диригент Созонт Кальмуцький, у Володимирі – Михайло Телєжинський. Високопрофесійною бандуристкою була дружина полковника армії УНР Ганна Білогуб, хореографічні школи на західноукраїнських землях відкривав танцівник Василь Авраменко.

Універсальною мобільною формою театральної практики емігрантів стали мандрівні групи. Серед них театр під керівництвом Теодори Руденко у Ковелі, реорганізований у подальшому в «Український наддніпрянський театр», «Український наддніпрянський театр» Ольги Міткевич, театральні трупи М. Орла-Степняка, М. Коморовського, Г. Березовського. Директором Української драматичної школи, заснованої у 1922 р. при Музичному інституті ім. М. Лисенка, був Олександр Загаров.[107] Під керівництвом наддніпрянця Миколи Певного з 1928 р. почав працювати в Луцьку Волинський український театр.[108] Підтримку йому надавало Волинське українське театральне товариство на чолі з емігрантом Миколою Масловим.[109] Однак із часом польська влада всіляко намагалася ізолювати український культурний простір на західноукраїнських землях у межах «сокальського кордону».

За участю наддніпрянських емігрантів у Львові з 1922 по 1927 р. діяв «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ), що об’єднував художників, літераторів, архітекторів на чолі з Петром Холодним. Колишній міністр освіти УНР ще в Тарнові організував малярську майстерню, у Львові малював, реставрував ікони, розписував стіни, проектував вітражі. До ГДУМ належав еміґрант Юрій Магалевський, уродженець Поділля, художник при штабі Армії УНР, який написав серію портретів діячів УНР, у Львові розписував церкви й каплиці, писав ікони, редагував альманах «Дніпро». Павло Ковжун із Житомирщини займався книжковою графікою, малярством, театральною декорацією, був редактором і автором мистецтвознавчих праць, сатирично-гумористичного журналу «Ґедзь».[110]

У Рівному емігранти створили «Літературно-мистецьке товариство», де працювали Іван Карнаухов, Михайло Павловський, Петро Зінченко, Андрій Дубиновський, Сергій Полікша.[111] На західноукраїнських землях збереглися будівлі, спроектовані талановитим архітектором Сергієм Тимошенком. Серед них храми у Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у Зарваниці, відновлення Братської церкви у Луцьку, кілька цивільних споруд та пам’ятників.[112]

Долучилися емігранти й до літературної творчості. До подвижників української національної ідеї, що уособлювали наддніпрянську політичну еміграцію, можна віднести Галину Журбу (Домбровська), автора сценічного етюду «Маланка» (1921 р.), повісті «Зорі світ заповідають» (1933 р.), роману «Революція іде» (1937 р.). Співпраця з «Літературно-науковим вісником», «Літописом Червоної калини», «Веселкою», листування з Дмитром Донцовим, написання літературних творів, публіцистичних статей характеризували творче життя Романа Бжеського, що оселився у Кременці.[113] Відомим автором невеликих оповідань, описів із народного життя, «Читанки» та низки перекладів був лікар і педагог Модест Левицький.[114]

Емігранти переймалися питаннями шкільництва й освіти, виступали проти утраквізму, працювали вчителями (Надія Шульгина-Іщук, Іван Власовський, Роман Бжеський, Євген Богуславський, Петро Зінченко та ін.). На Волині з їхньої ініціативи виникли товариства, які опікувалися проблемами українських приватних гімназій. Зокрема, «Українська школа» дбала про Рівненську українську приватну гімназію, видавала часопис для дітей «Сонечко», ініціювала будівництво Українського дому. Товариство ім. Лесі Українки турбувалося справами Луцької, а пізніше і Кременецької українських приватних гімназій. Однак у боротьбі за українську школу емігранти обмежувалися закликами, меморандумами, резолюціями, протестами, а для польської адміністрації шкільництво залишалося основним засобом асиміляційної політики.

Будучи людьми старшого віку, емігранти розуміли важливість опіки над молоддю, студентством, їх навчанням, національним вихованням. Уряд УНР у екзилі налагодив тісні контакти з керівником «Лугу» Романом Дашкевичем, вбачаючи в цій організації основу майбутньої української армії.[115] На Волині спортивні товариства «Горинь» у Рівному, «Стир» у Луцьку, «Гарт» у Здолбунові виникали й діяли в межах проурядової ідеології, тому не користувалися авторитетом у молоді, переважна частина якої поділяла націоналістичну ідеологію.

До формування та поширення цієї ідеології долучився емігрант Дмитро Донцов, котрий проживав у Львові, був редактором «Літературно-наукового вісника» (1922–1932), часопису «Заграва» (1923–1924), «Вісника» (1933–1939), написав низку праць, зокрема «Юнацтво і Пласт», «Патріотизм», «Націоналізм», які мали великий вплив на молодь. У згадані видання дописували емігранти Самійло Підгірський, Ігор Лоський, Роман Бжеський.

Націоналісти вбачали в Державному центрі УНР свого основного супротивника, звинувачуючи його у полонофільстві. Еміграція УНР навзаєм дистанціювалася від націоналістичних угруповань, категорично засуджувала їхню ідеологію. Зауважимо, що у другій половині 30-х років поширюються симпатії окремих діячів УНР до націоналістичної ідеології, які яскраво виразилися під час Другої світової війни (Іван Литвиненко, Леонід Ступницький, Петро Смородський, Василь Мороз, Олександр Даниленко, Іван Трейко та ін. воювали в УПА).

Основним політичним та ідейним суперником Державного центру УНР на еміграції був гетьманський рух, якому також була притаманна внутрішня боротьба між осередками, що орієнтувалися на Павла Скоропадського, Василя Вишиваного, Івана Полтавця-Остряницю. З останнім було пов’язане формування на Волині наприкінці 1924 р. ІІ Коша Українського національного козацького товариства (УНАКОТО) на чолі з колишнім офіцером армії УНР Іваном Волошиним.[116] В УНАКОТО працювали Михайло Богацький, Аркадій Валійський, Михайло Душенко, Володимир Савченко-Більський, Захар Дорошенко та інші емігранти. Запланований осередок УНАКОТО в Галичині на чолі з генералом Борисом Неїловим (Палій-Неїло), на той час мешканцем Перемишля, створити не вдалося.[117]

Як авторитарна організація монархічного спрямування УНАКОТО втратило вплив через переслідування поліції, плинність кадрів, малий авторитет серед місцевого населення, започаткування «волинського експерименту», виїзду активних діячів. З наступником УНАКОТО, створеним у 1935 р. Українським народним козацьким рухом (УНАКОР), емігранти на території Волинського воєводства не співпрацювали, хоча ним також опікувався Іван Волошин, який ще з травня 1934 р. переїхав до Німеччини.[118]

Таким чином, явище української еміграції було невідокремлюваним від політичного контексту міжвоєнної доби. У Західній Україні емігранти позиціонували себе як наддніпрянські українці, однак більшість, унаслідок наддніпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волині. Економічні труднощі, обмеження у свободі пересування, проблеми адаптації, утиски з боку влади, внутрішні суперечності ускладнювали непросте життя наддніпрянців. Однак, оселяючись на території західноукраїнських земель, вони опинялися серед україномовного середовища, а у випадку Волині – ще й православних віруючих, що знімало гостроту психологічної адаптації та інтеграції в суспільно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога місцевого населення, так і різні форми самоорганізації. Наддніпрянські емігранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освітніх, релігійних, мистецьких організацій, що засвідчує їхній внесок у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Пошук моделей конструктивного розвитку українсько-польських відносин змушував частину з них іти на компроміс з владою. Водночас емігранти ніколи не відмовлялися від ідеї Української держави, послідовно займаючи антибільшовицьку позицію.