– Віллоубі?! – скрикнув сер Джон. – А що, він уже тут? Це приємна новина; треба мені неодмінно з’їздити до нього завтра і запросити на обід у четвер.
– Тож ви його знаєте? – спитала місіс Дешвуд.
– Чи знаю я його?! Звичайно ж, знаю. Не можу не знати, бо він щороку приїздить сюди.
– І що ж це за молодик?
– Чудовий хлопець, таких у світі небагато, запевняю вас. Дуже пристойно стріляє, і немає в Англії вправнішого за нього вершника.
– І оце все, що ви можете про нього розповісти?! – обурено скрикнула Маріанна. – А як він поводиться у товаристві? Якими є його улюблені заняття, його таланти і схильності?
Сер Джон був явно спантеличений.
– Клянусь вам, – відповів він, – щодо всього цього я знаю про нього мало. Але він – приємний і приязний хлопець, до того ж має найкращу з усіх, що я бачив, сучку-пойнтера. Вона була з ним того дня?
Але Маріанна так само мало могла розповісти йому про породу собаки, як і сер Джон – про особливості вдачі містера Віллоубі.
– Але ж хто він? – спитала Елінор. – Звідки він? Чи має він будинок у Алленхемі?
Стосовно цього сер Джон спромігся дати більш точні і більш зрозумілі відомості. Він розповів Дешвудам, що містер Віллоубі маєтності на селі не має і мешкає тут тільки тоді, коли відвідує стару бабцю в Алленхем Корт, родичем якої він був і власність якої він мав успадкувати; а потім додав:
– Так-так, місіс Дешвуд, на нього варто розставити тенета, запевняю вас, до того ж він має в Сомерсетширі гарненький маєток. На вашому місці я б не віддавав містера Віллоубі вашій молодшій доньці, попри всі ці її штучки з падінням на пагорбах. А то всі чоловіки дістануться Маріанні, а бідолашний Брендон страждатиме від ревнощів.
– Не думаю, – мовила місіс Дешвуд з доброзичливою посмішкою, – що мої дочки намагатимуться, як ви кажете, розставити тенета на містера Віллоубі. Вони виховані не в тих правилах. Чоловіки, хоч би якими багатими вони були, можуть почуватися у нас у безпеці. Однак мені приємно було почути, що містер Віллоубі – достойний юнак, з яким варто підтримувати стосунки як з хорошим кавалером.
– Я певен, що він славний хлопець, – повторив сер Джон. – Пам’ятаю, минулого Різдва у мене вдома на вечірці він танцював з восьмої вечора до четвертої ранку і жодного разу не присів перепочити.
– Та невже? – вигукнула Маріанна, і очі її засвітилися іскорками, – і мабуть, танцював він граціозно, натхненно?
– Авжеж; а о восьмій ранку він прокинувся, бо треба було їхати на полювання.
– Оце мені до вподоби! Саме такою і має бути молода людина. Хоч би що він робив, віддаватиметься заняттю сповна, не знаючи втоми.
– О, тепер я бачу, до чого воно йдеться, – мовив сер Джон, – добре бачу. Ви намагатиметеся зловити його в сіті, а про бідолаху Брендона забудете й думати.
– А саме оцей вираз я терпіти не можу, – з притиском сказала Маріанна. – Я жахаюся всіх нібито дотепних виразів, серед яких «зловити в сіті» і «розставити на когось тенета» є найвідразливішими. Вони вульгарні і непристойні, і якщо їх хтось може вважати дотепними, то це не робить йому честі.
Сер Джон не зовсім зрозумів цього докору, але зареготався з усією притаманною йому дружелюбністю і відповів:
– Так чи інакше, але смію вас запевнити, що кавалерів ви матимете в достатній кількості. Бідолашний Брендон! Він уже й так місця собі не знаходить; а до речі, його слід було б піймати в сіті, запевняю вас, попри всі ці штучки з падіннями та вивихнутими щиколотками.
Розділ 10
Рятівник Маріанни, як, блиснувши дотепністю, але злегка відхилившись від істини, назвала Віллоубі Маргарет, з’явився в котеджі спозаранку, щоб дізнатися про здоров’я міс Маріанни. Місіс Дешвуд прийняла його не просто люб’язно, але зі щирістю, яку диктувала і вдячність, і те, що вона почула про нього від сера Джона. Цей візит мав запевнити молодика, що в сім’ї, з якою звела його доля, панують вихованість, витонченість, взаємна прихильність і домашня гармонія. В їхніх власних чарах переконувати його повторно необхідності не було анінайменшої.
Міс Дешвуд мала чарівну фігуру і надзвичайно ніжний колір обличчя, риси якого вирізнялися правильністю. Але Маріанна не поступалася сестрі в миловидності і навіть перевершувала її. Можливо, складена вона була не так гармонійно, але більш високий зріст лише додавав її поставі певної величавості, а обличчя було таким чарівливим, що ті, хто називав її красунею, менше грішили проти істини, ніж це належить при світських похвалах.
Прозора смаглявість шкіри не поменшувала яскравості рум’янцю, всі риси заворожували, посмішка полонила, а темні очі яскравіли такою жвавістю і натхненністю, що мимохіть захоплювали всіх, хто зустрічав їхній погляд. Від Віллоубі в перші хвилини цей блиск був прихований збентеженням, викликаним спогадами про його послугу. Але коли це збентеження розсіялося, коли вона знову стала сама собою і встигла помітити, що бездоганність манер у ньому поєднується з відкритою і веселою вдачею, а, головне, коли він виказав цю свою пристрасну любов до музики і танців, вона обдарувала його поглядом, сповненим такого палкого схвалення, що до кінця візиту він звертав майже всі свої слова до неї.
Щоб залучити її до розмови, було достатньо згадати яке-не-будь з її улюблених занять. У подібних випадках їй несила було мовчати, і говорила вона з усім запалом щирості, без тіні остерігання чи стриманості. Як вони з Віллоубі не забарилися виявити, танці і музика доставляли їм однакову насолоду, і причина полягала в спільності їхніх схильностей і думок. Маріанні негайно забажалося знати його думку про інші подібні речі, і вона заговорила про книги, перелічуючи улюблених авторів і описуючи їх достоїнства так захоплено, що молода людина двадцяти п’яти років була б бездушним надовбнем, якби негайно ж не перетворилася на їх палкого прихильника, навіть не прочитавши жодного рядка з того, про що говорилося. Смаки і тут виявилися на диво схожими. І він і вона обожнювали одні і ті ж книги, одні і ті ж сторінки в них, а якщо і траплялися якісь розбіжності, всі заперечення негайно поступалися перед силою її доказів і полум’ям її очей. Він погоджувався з усіма її вироками, вторив усім її похвалам, і, задовго до того, як його візит добіг кінця, вони вже розмовляли зі всією притаманною давнім знайомим невимушеністю.
– Ну, що ж, Маріанно, – сказала Елінор, тільки-но містер Віллоубі відкланявся і пішов, – мені здається, за один короткий ранок ти встигла дуже багато! Тобі вже відомо, яку думку має містер Віллоубі про всі якоюсь мірою важливі предмети розмови. Ти знаєш, що він думає про Купера і Вальтера Скотта, ти переконалася, що достоїнства їх він цінує так, як вони того заслуговують, і отримала всі можливі запевнення, що Поуп захоплює його не більше, ніж він того вартий. Але коли і далі теми для розмови обговорюватимуться з такою блискавичністю, то чи довго триватиме ваше знайомство? Незабаром усі цікаві теми вичерпаються! Достатньо ще однієї зустрічі, щоб він висловив свої погляди на красу пейзажів і повторні шлюби, і тоді вже тобі ні про що більше буде його питати…
– Елінор! – вигукнула Маріанна. – Хіба ж це чесно? Хіба ж справедливо? Невже мої інтереси такі вбогі? Однак я зрозуміла твій натяк. Я була надто невимушеною, надто відвертою, надто щасливою! Я схибила проти всіх занудливих світських правил. Я була відвертою і щирою, а мала бути стриманою, банальною, нудною й лицемірною. Коли б я говорила тільки про погоду і погані дороги, розтуляючи рота хіба що один раз на десять хвилин, мені б не довелося вислухати цей докір.
– Серденько, – сказала місіс Дешвуд, – не треба ображатися на Елінор. Вона ж просто пожартувала. Я б і сама її строго засудила, якби вона і справді намагалася пригасити твою радість від розмови з нашим новим знайомим.
Маріанна відразу ж припинила ремствувати.
Віллоубі, зі свого боку, всією поведінкою показував, яким приємним є для нього знайомство з Дешвудами і як хотів би він його зміцнити. Він бував у них щодня. Спочатку приводом послужило бажання поцікавитися здоров’ям Маріанни, проте ласкавий прийом, який він зустрічав, з кожним разом ставав усе ласкавішим, і необхідність у цьому приводі відпала, перш ніж одужання Маріанни змусило б відмовитися від нього. Вона не виходила з будинку упродовж кількох днів, але ніколи ще мимовільне ув’язнення не протікало так необтяжливо. Віллоубі був здібною молодою людиною з багатою уявою, веселою вдачею, з умінням триматися дружньо й невимушено. Він наче був створений завоювати серце Маріанни, бо до всього переліченого додавалася не тільки врода, але і природний жвавий розум, збуджений і підживлений її власним прикладом, і ця риса була для неї головною його принадою. Потроху його товариство почало давати їй неймовірну втіху. Вони розмовляли, разом читали, співали дуети. Співав і грав він чудово, а читав з тією проникливістю й виразністю, яких, на жаль, бракувало Едварду.
Місіс Дешвуд захоплювалася ним не менше, ніж Маріанна. Та й Елінор могла поставити йому в докір хіба лише схильність, що була властива й Маріанні, і через те була їй особливо до вподоби, а саме – схильність при будь-якій нагоді виказувати власні думки, не зважаючи ні на кого і ні на що.
Схильність поквапливо складати і висловлювати свою думку про інших людей, приносити в жертву примхам серця правила ввічливості, заволодівати всією бажаною йому увагою і зарозуміло нехтувати заведеними нормами поведінки, свідчила про легковажну безпечність, яку Елінор схвалити не могла, хоч би там що він чи Маріанна говорили на її захист.
Маріанна щодалі більше переконувалася, що її розпач, який її охопив у шістнадцять з половиною років, зустріти чоловіка, котрий би повністю відповідав її уявленням про довершеність, був дещо передчасним і невиправданим. Віллоубі втілював усі якості, які в ту скрутну годину – як і в інші більш світлі – уявлялися в її мріях як обов’язкові для її майбутнього обранця. Поводився ж він так, що в серйозності його намірів сумніватися можна було не більше, ніж у його досконалості.
І її матір іще до кінця першого тижня вже почала з надією думати про їхній шлюб; і хоча думка про передбачуване багатство молодого чоловіка в її міркуваннях ніякої ролі не відігравала, вона потай привітала себе із двома такими зятями, як Едвард та Віллоубі.
Друзі полковника Брендона, які так швидко завважили, що Маріанна його зачарувала, забули про своє відкриття саме тоді, коли Елінор це зачарування вперше помітила.
Їх увагу і дотепність відвернув від нього його більш щасливий суперник, і жарти, які сипалися на адресу полковника, поки він іще був більш-менш байдужий, припинилися саме тоді, коли його почуття почали виправдовувати кпини, що їх вельми заслужено накликає серцева лихоманка. Елінор змушена була мимохіть пересвідчитися, що він і справді почуває до її сестри прихильність, яку місіс Дженнінгс приписувала йому для власної розваги, і що, попри ту спільність смаків, яка запалила уяву містера Віллоубі, така дивовижна відмінність характерів зовсім не стала перешкодою для спалаху почуттів полковника Брендона. Це її і пригнічувало: на що може розраховувати мовчазний чоловік тридцяти п’яти років, якщо йому протистоїть бадьорий двадцятип’ятилітній молодик. Побажати йому успіху вона не могла і тому зичила йому байдужості. Він їй подобався – серйозна стриманість викликала в ній певну цікавість. Серйозність його не була суворою, стриманість же здавалася наслідком якихось душевних негараздів, а не природної похмурості вдачі. Натяки сера Джона на минулі біди і розчарування підтверджували її висновок про те, що він нещасливий, і вселяли їй пошану і співчуття до нього. Мабуть, вона поважала і жаліла його скоріше через зверхність до нього Віллоубі і Маріанни, які мовби не могли вибачити йому того, що він немолодий і не веселий, і, здавалося, навмисне шукали нагоди сказати щось ущипливе на його адресу.
– Брендон належить до тих людей, – висловив одного разу Віллоубі свою думку, коли мова зайшла про полковника, – про яких усі говорять добре, але чийого товариства не прагнуть, кого всі раді бачити, але з ким навіть забувають поговорити.
– Саме таким він постає і в моїй уяві! – вигукнула Маріанна.
– А чи варто цим вихвалятися? – зауважила Елінор. – Ви обоє несправедливі. В Бартон-парку всі глибоко його поважають, і я завжди рада нагоді поговорити з ним.
– Ваша до нього поблажливість, – відповів Віллоубі, – безперечно, свідчить на його користь. А пошана тих, на кого ви послалися, сама по собі вже є докором. Хто віддасть перевагу принизливій повазі жінок на кшталт леді Мідлтон і місіс Дженнінгс на фоні байдужості решти товариства?
– Що ж, мабуть, погане ставлення людей, подібних до вас і Маріанни, компенсує добру думку леді Мідлтон і її матері. Якщо їх похвала – то огуда, то ваша огуда чи не дорівнює похвалі? Якщо їх вважати нерозбірливими, то ви є не менш упередженими і несправедливими.
– Захищаючи свого протеже, ви навіть здатні на в’їдливість!
– Мій протеже, як ви його назвали, розумна людина, а розум я завжди ціную. Авжеж, Маріанно, навіть у тих чоловіках, кому вже за тридцять. Він добре знає, що таке світське товариство, бував за кордоном, багато читав і здатен мислити. Я переконалася, що можу довідатися від нього багато чого цікавого, і він завжди відповідав на мої запитання люб’язно і із задоволенням.
– Авжеж! – презирливо вигукнула Маріанна. – Він розповів тобі, що в Індії дуже жарко і там багато москітів.
– Не сумніваюся, що розповів би, коли б я його про це запитала, але саме про це я вже знала раніше.
– Мабуть, – вставив Віллоубі, – завдяки своїй спостережливості він помітив іще й існування набобів, золотих рупій та паланкінів.
– Наважуся припустити, що його спостережливість є набагато тоншою, ніж ваші шпильки на його адресу. Але ж чому ви його так зневажаєте?
– Зовсім ні! Навпаки, я вважаю його вельми шанованим чоловіком, якому віддають належне, і ніхто не помічає, що він має стільки грошей, що не знає, на що їх витрачати, і стільки дозвілля, що не знає, куди себе подіти, а ще має по два нові костюми щороку.
– Додайте до цього, – вигукнула Маріанна, – що в нього немає ніяких талантів, відсутній смак, не кажучи вже про політ фантазії. Що розум його позбавлений гостроти, а його почуття – запалу, а голос – щонайменшої виразності!
– Ви приписуєте йому таку безліч вад, – заперечила Елінор, – виходячи переважно, з власної уяви, що мої похвали будуть відносно прохолодними і нецікавими. Адже я можу тільки твердити, що він – розумна, вихована і освічена людина з приємними манерами і, як мені здається, добрим серцем.
– Міс Дешвуд! – скрикнув Віллоубі. – Ви поводитеся зі мною жорстоко! Ви намагаєтеся обеззброїти мене раціональними доводами і насильно мене переконати. Але у вас нічого не вийде! Вашій майстерності я зможу протиставити таку саму впертість. Я маю три неспростовні причини недолюблювати полковника Брендона: він пригрозив мені дощем, коли я сподівався на ясну погоду, він глузував над моїм екіпажем, і я ніяк не можу продати йому мою гніду кобилу. Але якщо ви отримаєте задоволення, почувши, що у всьому іншому я вважаю його особистістю бездоганною, то я ладен негайно це визнати. А в обмін на ці слова, які далися мені нелегко, ви маєте залишити за мною привілей недолюблювати його так само, як і раніше.
Розділ 11
Місіс Дешвуд і її дочкам, коли вони переїхали в Девоншир, навіть на думку не спадало, що їхньому самотньому життю так швидко настане край і постійні запрошення та постійні гості майже не залишать їм часу для серйозних занять. Але сталося саме так. Коли Маріанна видужала, сер Джон взявся до виконання задуманого плану щодо розваг удома і на свіжому повітрі. В Бартон-парку один танцювальний вечір змінювався іншим, а катання на човнах влаштовувалися часто, як на це давав змогу щедрий на зливи жовтень місяць. Віллоубі був неодмінним учасником цих розваг, і відсутність набридливої церемонності, що супроводжувала їх, якнайкраще сприяла його подальшому зближенню з Дешвудами, давала йому можливість знаходити в Маріанні чимдалі більше достоїнств і висловлювати своє захоплення нею, а в її словах і вчинках вбачати ознаки прихильності до себе.
Їхня взаємна симпатія не могла здивувати Елінор, хоч їй і дуже хотілося, аби вони не показували її так відверто; раз чи два вона навіть спробувала натякнути Маріанні, що певна стриманість їй не завадила б. Але Маріанна терпіти не могла щось приховувати, якщо відкритість не загрожувала справжньою ганьбою: ховати почуття, які не таїли в собі нічого несхвального, означало б не тільки приректи себе на зайві зусилля, але і на ганебну поступку вульгарним і хибним поняттям. Віллоубі поділяв її думки, а їхня поведінка завжди була наочним доказом тих переконань, яким вони слідували.
У його присутності вона нікого іншого не бачила. Все, що він робив, було правильним. Все, що він говорив, було розумним. Якщо вечір в Бартон-парку завершувався картами, він хитрував у збиток собі і всім іншим, лише б вона виграла; якщо за розвагу правили танці, то половину їх він був її кавалером, а решту часу вони примудрялися стояти поряд і майже увесь час розмовляти тільки між собою.
Звісно, що подібна поведінка викликала кпини, але навіть це не змусило їх змінити її. Вони, здавалося, нічого не помічали.
Місіс Дешвуд так співчувала їм, що їй і на думку не спадало хоч якось стримати такий надмірний вияв їхніх почуттів. Вона бачила в цьому цілком природний наслідок впливу сильної пристрасті на юні і палкі душі.
Для Маріанни прийшла пора щастя. Серце її належало Віллоубі, і та чарівливість, яку його поява принесла в їхню нову домівку, була такою невідворотною, що ніжна прихильність до Норленда, яку вона привезла з Сассекса, зовсім стерлася з її пам’яті, хоч яким неймовірним це уявлялося їй раніше.
Щастя ж Елінор не було таким безхмарним. На серці в неї було не так легко і безтурботно, а розваги не давали їй такої втіхи. Замінити їй те, що залишилося у минулому, вони не могли, як не могли й пом’якшити смуток розлуки з Норлендом. Ні в леді Мідлтон, ні в місіс Дженнінгс вона не знайшла співбесідниць, що могли зацікавити її, хоча друга не замовкала ані на хвилину і з самого початку обдарувала Елінор своєю прихильністю, а тому зверталася переважно до неї. Елінор вислуховувала історію її життя вже три або чотири рази, і коли б вона була здатна запам’ятати кожне доповнення і зміну, то ще на самому початку їхнього знайомства вже знала б напам’ять усі подробиці невиліковної хвороби містера Дженнінгса, а також слова, з якими він звернувся до своєї дружини за декілька хвилин до смерті. Леді Мідлтон була приємнішою за свою матінку тільки тим, що не була такою балакучою. Елінор не мусила бути надто спостережливою, аби переконатися, що така стриманість була тільки наслідком млявості характеру і нічого спільного з наявністю розуму не мала. З чоловіком і матір’ю вона поводилася так самісінько, як і з гостями, а тому дружньої близькості з нею не доводилося ні шукати, ні бажати. Нині вона могла лише повторити те, що говорила вчора. І кожне її слово наводило нудьгу, бо навіть настрої в неї не мінялися. Хоча вона й не заперечувала проти вечорів, які влаштовував її чоловік – за умови, що правила доброго тону свято дотримуватимуться, а вона залишить при собі двох старших синів, – проте ніякої втіхи від таких вечорів вона, здавалося, не мала – з не меншим задоволенням вона могла б проводити цей час у себе в кімнаті. Приємності до бесіди вона додавала так мало, що гості деколи згадували про її присутність тільки тоді, коли вона починала ніжно вгамовувати своїх пустотливих синочків.
Зі всіх своїх нових знайомих Елінор лише полковника Брендона відчула як людину, що мала певні таланти, здатну викликати дружній інтерес і бути цікавим співрозмовником. Про Віллоубі говорити не доводилося. Вона ним захоплювалася, він викликав у ній теплі, навіть сестринські почуття. Але Віллоубі був закоханий і всю свою увагу віддавав Маріанні, тож для компанії підійшла б і далеко не така приємна людина. Бідолашний же полковник Брендон не мав подібної нагоди присвячувати всі думки одній Маріанні, і тому від повної байдужості її сестри він рятувався в розмовах з Елінор і знаходив у тому якусь утіху.
Співчуття Елінор до нього зросло ще більше, коли у неї з’явилися причини підозрювати, що йому вже довелося зазнати всіх мук нещасного кохання. Підозра ця породила випадково мовлені слова, коли на вечорі в Бартон-парку вони за взаємною згодою вважали за краще пропустити свій танець. Упродовж кількох хвилин полковник не зводив очей з Маріанни, а потім перервав мовчанку, сказавши з легкою усмішкою:
– Ваша сестра, наскільки я розумію, не схвалює повторних уподобань.
– Так, – відповіла Елінор. – Вона ж дуже романтична.
– Вірніше, якщо не помиляюся, вона просто не вірить, що вони можливі.
– Напевне. Проте, як вона змогла узгодити подібне переконання з тим, що її власний батько був одружений двічі, я, їй-богу, пояснити не беруся. Втім, років через два-три у своїх висновках вона, поза всіма сумнівами, виходитиме зі здорового глузду і спостережень. І, можливо, тоді ці висновки стануть більш чіткими і правильними не тільки для неї самої, але й для інших.
– Очевидно, так і станеться, – сказав полковник. – Та все ж в упередженнях юної душі є особлива краса, і мимохіть шкодуєш, коли вони поступаються місцем думкам більш загальновизнаним.
– У цьому я погодитися з вами не можу, – заперечила Елінор. – Почуття, що подібні до почуттів Маріанни, спричиняють певні негаразди, і ніякі чари щирості і наївної недосвідченості пом’якшити цього не можуть. Усім її переконанням властива відчайдушна зневага до правил пристойності, і те, що вона ближче познайомиться зі світським товариством, гадаю, принесе їй лише користь.
Після короткої мовчанки полковник повернувся до теми їхньої розмови, запитавши:
– У своєму осуді повторних уподобань ваша сестра не визнає ніяких пом’якшувальних обставин? В її очах вони однаково злочинні для всіх? І ті, хто був розчарований у своєму першому виборі – чи через легковажність предмета своєї прихильності, чи через примху долі, – мають так само зберігати байдужість до кінця своїх днів?
– Усіх подробиць її принципів я, правду кажучи, не знаю. Знаю лише, що жодного разу не чула, щоб вона визнала хоча б один випадок повторного захоплення таким, що його можна вибачити.
– Бути в цьому постійно переконаним неможливо, – зауважив він. – Проте зміна, повна зміна суджень… Ні, ні, не бажайте цього! Адже коли юне серце вимушено поступається романтичними і високими поняттями, як часто на зміну їм приходять думки надто поширені і надто небезпечні! Я суджу із власного досвіду. Колись я був знайомий з панночкою, яка і натурою і складом розуму була дуже схожа на вашу сестру, і мислила, і судила про речі подібно до неї, але потім, через вимушену низьку зміну… через лиховісний збіг обставин… – Тут він наразі замовк, мабуть, вирішивши, що наговорив зайвого. Ось це і викликало у міс Дешвуд підозри, що їх інакше, ймовірно, у неї і не зародилося б. Елінор скоріше всього залишила б його слова без уваги, коли б не помітила, як він жалкує, що вони зірвалися з його губ. І тут не треба було мати особливої проникливості, щоб завважити в його хвилюванні натяк на сумні спогади про минуле. Елінор далі цього висновку не пішла, хоча Маріанна на її місці не задовольнилася б такою крихтою. Палка уява тут же намалювала б їй усю вкрай сумну низку подій у повісті про трагічну любов.
Розділ 12
Наступного ранку під час прогулянки Маріанна повідомила сестрі новину, яка, попри те, що Елінор знала про легковажність і необачність Маріанни, однак все ж спантеличила її як неочікуване підтвердження і першого, і другого. Маріанна захоплено повідомила, що Віллоубі подарував їй коня, якого сам виростив у своєму сомерсетширському маєтку і якого спеціально об’їздили під дамське сідло! На жодну мить не замислившись про те, що тримати коней їхня мати не збиралася і що, коли через такий подарунок вона буде змушена змінити свій намір, то їй доведеться купити коня для лакея і найняти лакея, який їздив би на другому коні, а ще побудувати стайню для цих двох коней, Маріанна прийняла такий подарунок без щонайменших вагань і розповіла про нього сестрі із захватом.
– Він одразу ж пошле за ним свого конюха в Сомерсетшир, – додала вона. – І тоді ми з ним кататимемося верхи щодня. Звісно, кінь буде і у твоєму розпорядженні, Елінор. Ні, ти тільки уяви собі, яка насолода – нестися галопом по цих пагорбах!
Вона ніяк не хотіла прокинутися від блаженних мрій і визнати неприємні істини, пов’язані із здійсненням подібної затії. Спочатку вона навідріз відмовилася з ними змиритися. Ще один слуга? Але ж витрати такі дріб’язкові! І мама, поза сумнівом, нічого проти не матиме. А для лакея згодиться будь-яка шкапа. До того ж і купувати її не обов’язково: завжди ж можна брати для нього коня в Бартон-парку. А щодо конюшні, то достатньо буде найпростішого сараю. Тоді Елінор наважилася висловити сумнів – чи пристойно їй приймати подібний подарунок від людини, з якою вона так мало… в усякому разі… так недовго знайома. І пожалкувала.