Чуття і чутливість

Розділ 15

Наступного дня місіс Дешвуд вирушила до леді Мідлтон з двома дочками: Маріанна визнала за краще залишитися вдома під якимось не дуже переконливим приводом, і її мати, не сумніваючись, що напередодні Віллоубі обіцяв прийти, поки їх не буде, не мала проти цього жодних заперечень.

Повернувшись з Бартон-парку, вони побачили перед котеджем кабріолет Віллоубі і його слугу, і місіс Дешвуд переконалася у вірності своєї здогадки. Саме це вона і передбачала. Але в будинку її чекало дещо таке, про що ніяка інтуїція її не попередила. Тільки вони увійшли до коридору, як з вітальні вибігла вкрай схвильована Маріанна, притискуючи хустку до очей. Вона піднялася сходами, не помітивши їх. Здивовані і стривожені, вони попрямували в кімнату, яку вона щойно покинула, і побачили там тільки Віллоубі, який, притулившись до каміна, стояв до них спиною. На їхні кроки він обернувся. Його обличчя відбивало ті самі почуття, що охопили Маріанну.

– Що з нею трапилося? – вигукнула місіс Дешвуд. – Вона захворіла?

– Сподіваюся, що ні, – відповів Віллоубі з удаваною бадьорістю. І з вимученою посмішкою додав: – Захворіти повинен я, оскільки мене уразило страшне розчарування.

– Розчарування?

– Так, бо я вимушений відмовитися від вашого запрошення. Нині вранці місіс Сміт вдалася до влади, яку багатство має над бідними, залежними родичами, і дала мені невідкладне доручення до Лондона. Мене щойно відправили в дорогу; я попрощався з Алленхемом і, щоби втішити себе, заїхав попрощатися з вами.

– До Лондона! І саме сьогодні вранці?

– Так, майже невідкладно.

– Який жаль! Але місіс Сміт ви, зрозуміло, відмовити не можете. І, сподіваюся, її доручення розлучить нас з вами ненадовго.

Відповідаючи, він почервонів.

– Дякую за вашу доброту. Але повернутися в Девоншир відразу я не зможу. У місіс Сміт я гостюю не частіше одного разу на рік.

– А що – окрім місіс Сміт, у вас тут друзів немає? І окрім Алленхема, вас ніде в тутешніх краях не приймуть? Соромтеся, Віллоубі! Щоб гостювати у нас, вам не потрібне ніяке запрошення!

Він почервонів іще сильніше, похнюпився і тільки й сказав:

– Ви такі добрі до мене…

Місіс Дешвуд з подивом подивилася на Елінор, яка була здивована не менше. Кілька секунд панувало мовчання. Його перервала місіс Дешвуд.

– Можу лише додати, милий Віллоубі, що в Бартон Котеджі вам завжди раді. Я не наполягатиму, щоб ви повернулися відразу ж, оскільки лише ви одні можете судити, як подивилася б на це місіс Сміт. З цього приводу я не збираюся ставити під сумнів ані ваш намір їхати, ані необхідність цієї поїздки.

– Мої справи нині, – знічено відповів Віллоубі, – є такими, що… що… боюся… я не зможу тішити себе надією…

Він замовк. Від подиву місіс Дешвуд не могла вимовити ані слова, і запало нове мовчання. Цього разу першим заговорив Віллоубі.

– Не варто отак баритися з від’їздом, бо це нерозумно, – вимовив він з легкою посмішкою. – Не буду розтягувати свої страждання, залишаючись серед друзів, чиїм товариством мені вже не дано насолоджуватися.

Потім він квапливо попрощався з ними і вийшов з вітальні.

Вони побачили, як він вскочив у кабріолет і через мить зник за поворотом.

Місіс Дешвуд, надто збентежена, щоб говорити, відразу ж пішла до себе, аби наодинці вдатися до занепокоєних роздумів, які викликав цей несподіваний від’їзд. Елінор була стривожена аніскільки не менше, коли не більше. Вона перебирала в пам’яті їхню розмову з подивом і хвилюванням. Поведінка Віллоубі, коли він прощався з ними, його зніяковілість, удавана жартівливість і, головне, те, що запрошення її матері він вислухав без щонайменшої радості, неохоче, протиприродно закоханому, неприродно для нього, – усе це викликало у неї глибокі побоювання. То вона починала боятися, що він ніколи не мав серйозних намірів, то схилялася до думки, що між ним і її сестрою відбулася бурхлива сварка. Тоді ставало зрозуміло, чому Маріанна вибігла з вітальні в такому розпачі, хоча, з іншого боку, любов Маріанни до нього була такою, що сварка між ними, навіть дріб’язкова, здавалася зовсім неймовірною.

Та хоч якими були обставини їхньої розлуки, горе її сестри сумнівів не залишало, і Елінор з ніжним співчуттям уявила собі той несамовитий розпач, до якого Маріанна вдається, не тільки не шукаючи в ньому полегшення, але, навпаки – вбачаючи свій обов’язок у тому, щоб усіляко роз’ятрювати його і посилювати. За півгодини місіс Дешвуд повернулася з почервонілими очима, але без тіні смутку на обличчі.

– Наш милий Віллоубі вже від’їхав від Бартона на кілька миль, Елінор, – сказала вона, сідаючи за шитво. – І як тяжко у нього повинно бути на серці!

– Усе це так дивно! Такий раптовий від’їзд! Усе змінилося за одну мить. Ще вчора увечері він був з нами – такий щасливий, такий веселий, такий милий! А сьогодні, з’явившись на якихось десять хвилин… поїхав собі без наміру повернутися! Ні, безперечно, відбулося щось, про що він нам не сказав. Він був зовсім на себе не схожий – і розмовою, і поводженням. Ви, звичайно, теж добре помітили цю переміну! Так що ж трапилося? Чи вони посварилися? З якої іще причини він став би ігнорувати твоє запрошення?

– В усякому разі, не через відсутність бажання його прийняти. Я це помітила! Просто він не міг. Я все обдумала і, повір, здатна пояснити те, що спочатку здалося мені не менше дивним, ніж тобі.

– Невже?

– Я всьому знайшла пояснення, які мені здаються цілком переконливими. Але ти, Елінор, ти завжди готова сумніватися в чому завгодно, і тебе вони, звичайно, не переконають, я це передбачаю. Але твої слова не змусять мене змінити мою думку. Я не сумніваюся, що місіс Сміт підозрює про його почуття до Маріанни, не схвалює його знайомство з нею (мабуть, стосовно його одруження вона має інші плани) і тому хоче його забрати звідси – а справа, у якій вона посилає його до Лондона, замислена як привід. Йому добре відомо її несхвальне ставлення, він не наважується признатися їй, що заручений з Маріанною, і змушений через своє залежне становище поступитися її задумам і покинути Девоншир на деякий час. Ти, звичайно, відповіси, що, можливо, це і так, але може бути, що й не так. Тільки я не стану слухати твоїх уїдливих пояснень, якщо вони не будуть такими ж переконливими, як і мої. Отже, що ти скажеш, Елінор?

– Нічого. Адже ти передбачила мою відповідь.

– Значить, по-твоєму, це може бути і так, і не так? Ох, Елінор, твої почуття просто незбагненні! Ти завжди схильна вірити в погане більше, ніж в гарне. Ти вважатимеш за краще зробити Маріанну нещасною, а бідолаху Віллоубі винним, замість того щоб виправдати його! Ти будь-що шукаєш в ньому підступності лише тому, що він попрощався з нами без звичайної своєї щирості! А чи не слід зважити на його неуважливість або ж на його смуток після такого удару? Невже найвірогідніше пояснення слід безоглядно відкидати лише через те, що йому можна знайти спростування? Хіба чоловік, якого ми всі маємо стільки підстав любити і анінайменшої – думати про нього погано, не мусить в наших очах стояти вище за образливі сумніви? Не слід забувати, що можуть існувати дуже вагомі причини, котрі, проте, якийсь час необхідно зберігати в таємниці? Врешті-решт, у чому, власне, ти його підозрюєш?

– Мені важко на це відповісти. Проте така раптова переміна в людині мимохіть викликає неприємні підозри. Істинною правдою є і те, що для нього, як ви наполягаєте, можна зробити виняток, але я прагну судити про всіх справедливо. Безперечно, у Віллоубі можуть знайтися достатньо вагомі причини для такого вчинку, але ж для нього було б природніше відразу їх оголосити. Іноді виникає необхідність зберігати щось у секреті, але в ньому подібна стриманість мене дивує.

– Проте не став йому у провину насильство над власною природою, якщо цього зажадала необхідність. А ти справді визнала справедливість того, що я говорила на його захист? Тоді я дуже рада, а його – виправдано!

– Не зовсім. Можна припустити, що їхні заручини (якщо вони справді заручені!) слід приховувати від місіс Сміт, і в такому разі Віллоубі було б розсудливіше якийсь час не повертатися до Девонширу. Але ж це не причина тримати в невіданні нас!

– Тримати в невіданні нас? Серденько, ти дорікаєш Віллоубі і Маріанні за потаємність? Це вже справді дивно! Адже щодня твій погляд дорікав їм за необережність!

– Мені потрібен доказ не їхньої взаємної симпатії, – сказала Елінор, – а того, що вони заручені.

– Я нітрохи не сумніваюся ні в тому, ні в другому.

– Але ж ні вона, ні він ані словом вам про це не обмовилися!

– Навіщо мені слова, коли вчинки говорять набагато виразніше? Здається, його ставлення до Маріанни і до усіх нас, в усякому разі, за останні півмісяця, неспростовно доводило, що він кохає її і бачить в ній свою майбутню дружину, а до нас почуває приязнь близького родича, чи не так? Хіба ми не розуміли одне одного цілком? Хіба його погляди, його манера триматися, його шаноблива і дбайлива увага не просили моєї згоди на їхній шлюб щодня і щогодини? Елінор, дитино моя, хіба ж можна сумніватися в тому, що вони заручені? Звідки в тебе такі підозри? Хіба можливо, щоб Віллоубі, безперечно знаючи про кохання твоєї сестри до нього, попрощався б із нею, ймовірно, на довгі місяці і не зізнався у взаємності? Щоб вони розсталися, не обмінявшись клятвами?

– Мушу визнати, – відповіла Елінор, – що про їхні заручини свідчать усі обставини, окрім однієї. І ця обставина – їхнє повне мовчання з цього приводу, і для мене воно майже переважує інші свідчення.

– Та що ти таке кажеш! Поганої ж думки ти мусиш бути про Віллоубі, якщо після того, як вони так відкрито і постійно шукали товариства одне одного, природа їхніх стосунків здатна викликати в тебе сумніви! Невже ти думаєш, що він увесь цей час придурювався? Ти вважаєш, що він до неї байдужий?

– Ні, я так не думаю. Він не може не кохати її, і я впевнена, що він її кохає.

– Дивне якесь кохання, якщо він покидає її з тією безтурботністю, з тією байдужістю до майбутнього, які ти йому приписуєш!

– Не забувайте, мила матінко, що я ніколи не вважала, наче все вже вирішено. Не заперечую – у мене були сумніви, але вони слабшають і, ймовірно, скоро зовсім розвіються. Якщо ми дізнаємося, що вони листуються, то всі мої побоювання будуть даремними.

– Оце так поступка! Якщо ти побачиш, що їх у церкві благословляє священик, то тільки тоді, мабуть, погодишся, що вони мають намір одружитися. Не сміши мене! Але мені такі докази не потрібні. На мою думку, не відбулося нічого, що могло б виправдати подібне недовір’я. Ні тіні потайливості, ні приховувань, ні вдавання. Сумніватися у своїй сестрі ти не можеш, отже, підозра твоя падає на Віллоубі. Але чому? Хіба він не благородна людина з чутливим серцем? Було в його поведінці хоч що-не-будь, що здатне вселити тривогу? Чи можна вбачати в ньому підступного ошуканця?

– Сподіваюся, що ні, гадаю, що ні! – вигукнула Елінор. – Віллоубі мені подобається, справді подобається, і сумнів у його чесності завдає мені не менше страждань, аніж вам. Він виник мимохіть, і я спробую притлумити його. Зізнаюся, мене збентежило, що вранці він був так мало схожий на себе. Він говорив зовсім не так, як раніше, і ваша доброта не відгукнулася в ньому подякою. Але все це можна пояснити його станом, як ви і сказали. Він щойно попрощався з Маріанною, бачив, яка вона засмучена, але, побоюючись викликати незадоволення місіс Сміт, змушений був подолати спокусу негайно сюди повернутися; розуміючи, проте, в якій непристойній, в якій підозрілій ролі відрекомендує його в наших очах відмова від вашого запрошення і посилання на непевність подальших його планів, він, безперечно, міг почувати сором’язливе збентеження і розгубленість. Та все ж відверте, наївне зізнання у своїх утрудненнях, мені здається, додало б йому більше честі і більш відповідало б його характеру. Втім, я не візьму на себе право засуджувати чужу поведінку через те лише, що вона не зовсім відповідає моїм поняттям або не відповідає тому, що мені здається правильним і послідовним.

– Сказано дуже доречно! Віллоубі, безперечно, не заслужив нашого недовір’я. Нехай ми з ним знайомі недавно, але в цих краях він добре відомий, і в кого знайшлося хоча б одне слово осуду? Коли б він мав можливість чинити на свій розсуд і не відкладати одруження, то справді, було б дивно, якби він попрощався з нами, не пояснивши мені раніше своїх намірів. Та цього не сталося. Обставини не сприяють їхнім заручинам, оскільки невідомо, коли могло б відбутися весілля, і, мабуть, поки що навіть бажано тримати все це в таємниці – скільки зможемо її зберегти.

Поява Маргарет урвала їхню розмову, і Елінор могла на дозвіллі обміркувати доводи матері, визнати правдоподібність багатьох з них і щиро побажати, щоб вірними виявилися вони всі.

Маріанну вони побачили тільки за обідом, коли вона увійшла до їдальні і сіла на своє місце в повному мовчанні. Очі у неї почервоніли і опухли, і здавалося, що вона ледве стримує сльози. Вона уникала їхніх поглядів, їй було несила ні їсти, ні розмовляти, і, коли кілька хвилин по тому мати з мовчазним співчуттям погладила її руку, вона не змогла довше стримуватися і, розридавшись, вибігла з кімнати.

Цей бурхливий відчай тривав увесь вечір. Вона була зовсім розбита і навіть не намагалася взяти себе в руки. Щонайменша згадка про все, що так чи інакше стосувалося Віллоубі, вкидала її в глибокий сум, і хоч як прагнули мати й сестри жаліти бідолаху, хоч би про що вони заводили розмову, вони не могли уникнути тем, які не нагадували б їй про нього.

Розділ 16

Маріанна не пробачила б собі, коли б заснула хоч на мить в першу ніч після розлуки з Віллоубі. Їй було б соромно дивитися в очі матері і сестрам, якби наступного ранку вона не встала з ліжка ще більш стомленою, ніж лягла в нього, але почуття, яким хвилина полегшення уявлялася зрадою, позбавили її небезпеки такої ганьби. Вона провела безсонну ніч і проплакала майже до ранку. Встала Маріанна з головним болем, була не в змозі вимовити ані слова, проковтнути ані шматочка, кожну хвилину завдаючи болю матері і сестрам і опираючись усім їхнім намаганням втішити її. Уразливість її справді не знала меж.

Коли сніданок скінчився, вона пішла гуляти наодинці і бродила околицями села Алленхем, поринаючи в спогади про минулі радощі, і майже весь ранок оплакувала теперішнє своє горе.

Увесь вечір вона провела, так само поринувши у свою печаль. Переграла всі улюблені пісні, які часто виконувала для Віллоубі, всі дуети, в яких часто зливалися їхні голоси, і сиділа за інструментом, вдивляючись у кожен рядок нот, які він для неї переписував, поки її серце не переповнилося такою печаллю, що більше не могло прийняти ані краплі смутку. Її горе отримувало щоденну поживу. Маріанна годинами просиджувала за фортепіано і то співала, то ридала, нерідко вона зовсім не могла співати через сльози, що її душили. В книгах, як і в музиці, вона шукала мук, спричинюваних порівнянням щасливого минулого з гірким сьогоденням. Вона не читала нічого, крім того, що вони читали разом.

Витримати довго таке несамовите горе, звісно, було неможливо, і за кілька днів воно перейшло в тиху меланхолію, але щоденні самотні прогулянки тривали, і деколи обтяжливі думки знову викликали бурхливі напади відчаю.

Від Віллоубі листів не було, але Маріанна, здавалося, їх і не чекала. Мати її дивувалася, а Елінор знову охопила тривога. Але місіс Дешвуд, коли наставала потреба в поясненнях, уміла знаходити їх, в усякому разі, для власного задоволення.

– Пригадай, Елінор, як часто сер Джон сам привозить нам наші листи з пошти і відвозить їх туди. Ми ж уже погодилися, що певна таємниця необхідна, і не можна не визнати, що зберегти її було б не можна, коли б їх листування проходило через руки сера Джона.

Щодо справедливості цього міркування Елінор заперечувати не могла і спробувала повірити, що таких побоювань достатньо для їхнього мовчання. Проте був дуже простий і нехитрий спосіб дізнатися правду і відразу розвіяти всі сумніви, причому, на її погляд, такий простий, що вона прямо порадила матері вдатися до нього.

– Чом би вам відверто не запитати Маріанну, – сказала вона, – заручена вона з Віллоубі чи ні? У вустах матері, та ще такої доброї, такої поблажливої матері, як ви, подібне запитання не може образити або засмутити. В ньому ж говоритиме ваша любов до неї. А Маріанна завжди була відвертою і особливо з вами.

– Ні за що на світі не звернуся я до неї з таким запитанням! Якщо припустити, що, всупереч очевидності, вони все-таки не дали слова одне одному, які муки це питання заподіє! В усякому разі, воно буде вкрай бездушним! Вирвавши у неї зізнання в тому, про що їй поки що не хотілося б розповідати нікому, я навіки – і заслужено – втрачу її довір’я. Я знаю серце Маріанни, знаю, як ніжно вона мене любить, і, звичайно, не остання почую про заручини, коли обставини сприятимуть тому, щоб оголосити про них товариству. Я не стала б добиватися відвертості ні від кого, а вже тим більше від власної дочки, адже почуття обов’язку зашкодить їй ухилитися від відповіді, хоч би як вона того не хотіла.

На думку Елінор, така делікатність в подібній справі була зайвою, враховуючи молодий вік своєї сестри, і продовжувала наполягати, але марно: здоровий глузд, здорова обережність, здорове сестринське занепокоєння були безсилі перед романтичною делікатністю місіс Дешвуд.

Минуло кілька днів, перш ніж сестри і мати Маріанни наважилися згадати ім’я Віллоубі в її присутності. Сер Джон і місіс Дженнінгс не були такими тактовними, і їхні натякання лише додавали болю до і без того болісних і нескінченних годин. Але якось увечері місіс Дешвуд, випадково взявши в руки том Шекспіра, не утрималася і вигукнула:

– Ми так і не дочитали Гамлета, Маріанно! Наш милий Віллоубі поїхав перш, ніж ми дійшли до останнього акту. Але відкладемо книгу до його повернення… Хоча чекати, можливо, доведеться багато місяців…

– Місяців? – скрикнула Маріанна неабияк здивована. – Ні! Лише кілька тижнів.

Місіс Дешвуд її обмовка засмутила, але Елінор зраділа, оскільки слова Маріанни неспростовно доводили, що вона впевнена у Віллоубі і знає про його наміри.

Приблизно через тиждень після розлуки з ним сестрам пощастило переконати Маріанну вирушити, як раніше, разом на прогулянку, замість того щоб блукати наодинці. Досі вона всіляко уникала супроводжувати їх: якщо вони мали намір йти до пагорбів, вона крадькома вислизала в лабіринт манівців; якщо ж вони хотіли податися в долину, вона зникала за яким-небудь схилом, перш ніж вони встигали вийти з будинку. Але врешті-решт Елінор, якій дуже не подобалося це прагнення весь час бути на самоті, наполягла на тому, щоб Маріанна лишилася з ними. По дорозі, що вела з долини, вони йшли майже не розмовляючи, оскільки Маріанна ледве володіла собою, і Елінор, здобувши одну перемогу, остерігалася додати щось до цього. Вони досягли виходу з долини, де горби поступалися місцем такій же родючій, хоча і менш мальовничій рівнині, і перед ними відкрився довгий поштовий шлях, яким вони приїхали до Бартона. Раніше вони ніколи не ходили в цьому напрямі так далеко і тепер зупинилися, щоб з місця, до якого вони ще жодного разу не потрапляли під час їхніх прогулянок, пильніше придивитися до пейзажу, який відкривався з вікон їхнього котеджу.

Незабаром на фоні ландшафту вони помітили фігуру, що рухалася: до них наближався якийсь вершник. Декілька хвилин опісля вони розгледіли, що це не фермер, а джентльмен, і ще через мить Маріанна вигукнула із захопленням:

– Це він! Це точно він! – І заквапилася назустріч.

Але Елінор тут же вигукнула:

– Маріанно, ти помиляєшся! Це не Віллоубі. Цей джентльмен нижчий на зріст і має інший вигляд.

– Та ні ж бо! – палко заперечила Маріанна. – Звичайно ж, це він. Його постава, його плащ, його кінь! Я знала, знала, що він незабаром повернеться!

Вона прискорила кроки, але Елінор, не сумніваючись, що перед ними не Віллоубі, поквапилася наздогнати сестру, щоб уникнути неминучої незручності. Тепер їх від вершника відділяло лише кроків п’ятдесят. Маріанна поглянула ще раз, і відчай стиснув її серце. Вона обернулася і майже побігла назад, але тут же до неї долинули голоси обох її сестер, до яких приєднався третій, майже такий же знайомий, як голос Віллоубі: вони всі просили її зупинитися. Вона підкорилася, із подивом обернулася і побачила перед собою Едварда Феррара.

Тільки йому у всьому світі могла вона вибачити те, що він не Віллоубі, тільки йому могла вона привітно усміхнутися.

І вона усміхнулася, майже крізь сльози, і, побачивши щастя сестри, на якийсь час забула про власне гірке розчарування.

Едвард спішився, віддав поводи слузі і пішов з ними до Бартона, куди прямував, маючи намір погостювати у них.

Усі троє привіталися з ним дуже сердечно, а особливо – Маріанна, якій, здавалося, його поява була приємнішою, ніж самій Елінор. Власне кажучи, в зустрічі Едварда з її сестрою Маріанна знову відчула ту ж незрозумілу холодність, яку в Норленді так часто помічала в поведінці їх обох. Особливо її вразив Едвард, який і виглядав і висловлювався зовсім не так, як належить закоханим у подібних випадках. Він здавався збентеженим, немовби зовсім їм не зрадів, на обличчі його не відобразилося ані захоплення, ані навіть просто задоволення, сам він майже нічого не говорив, лише відповідав на питання і не подарував Елінор жодного знаку особливої уваги. Маріанна дивилася, слухала, і її подив усе зростав. Едвард почав навіть вселяти їй щось схоже на неприязнь, і отже, як неминуче сталося б у будь-якому випадку, її думки знову повернулися до Віллоубі, чиї манери являли собою такий разючий контраст з манерами її можливого зятя.

Після короткої мовчанки, що змінила перші вигуки і вітання, Маріанна спитала у Едварда, чи приїхав він прямо з Лондона. Ні, він уже півмісяця, як у Девонширі.

– Півмісяця! – повторила вона, вражена тим, що він уже стільки часу перебував неподалік від Елінор і не знайшов часу побачитися з нею раніше.

Він із деяким збентеженням додав, що гостював у знайомих в околицях Плімута.

– А чи давно ви були в Сассексі? – спитала Елінор.

– Десь місяць тому я заїжджав до Норленда.

– І як же виглядає наш милий Норленд? – скрикнула Маріанна.

– Наш милий Норленд, – сказала Елінор, – напевно, виглядає так само, як і завжди о цій порі року. Ліси і стежки густо всипані опалим листям.

– О! – вигукнула Маріанна. – З яким захопленням, бувало, я спостерігала, як воно облітає! Як я насолоджувалася, коли вітер закручував їх вихорами довкола мене під час прогулянок! Які почуття будили і вони, і осінь, і саме повітря! А тепер там нікому милуватися ним. У ньому вбачають тільки непотрібне сміття, поспішають вимести його, сховати подалі від очей!

– Бо не всі, – зауважила Елінор, – поділяють твою пристрасть до сухого листя.

– Так, люди нечасто поділяють мої почуття, нечасто їх розуміють. Але іноді… – Тут вона поринула в задуму, але невдовзі оговталася і продовжувала: – Погляньте, Едварде, – почала вона, вказуючи на пейзаж перед ними, – ось Бартонська долина. Погляньте, чи зостанетесь ви незворушні, якщо зумієте? Погляньте на ці пагорби. Чи доводилося вам бачити що-небудь подібне? Зліва серед цих гаїв і насаджень лежить Бартон-парк. Звідси видно невелику частину будинку. А ген там, за найвіддаленішим і найвеличнішим пагорбом ховається наш котедж.

– Місцевість тут дуже мальовнича, – відповів Едвард, – але взимку долина, мабуть, утопає в багнюці.

– Як можете ви згадувати про багнюку, бачачи перед собою таку красу!

– Тому лише, – відповів він із посмішкою, – що бачу перед собою вельми брудний путівець.

– Дивно! – стиха сказала Маріанна сама собі.

– А як ваші нові знайомі? Мідлтони – приємні люди?

– Ой, ні! – відповіла Маріанна. – Нам так з ними не пощастило!

– Маріанно! – з докором вигукнула її сестра. – Соромся! Це дуже достойні люди, містер Феррар і вони ставляться до нас дуже приязно. Невже ти забула, Маріанно, скільки приємних днів ми провели дякуючи їм?

– Ні, не забула, – неголосно відповіла Маріанна, – як і не забула про всі болісні хвилини.