І ось, мариться менi, один iз наших героiв, – вернувши назад у цi складенi коробки будiвель, що зникають iз повною темрявою, вiн випорожнений, мов од очищувальноi клiзми, – багнюка всiх потопiв розповзаеться перед його зором, вiн дивуеться, вiн ридма ридае, конем закушуе губи, вiн плаче, щоб бiльше розжалобити себе, певний того, що тiльки на ньому трагедiя зупинила своi вселенськi удари… Ось вiн, герой… аж нi! – Вислизае: тисячi родiв змиють мiнiатюрнi потопи, доки опухлi варикознi ноги не принесуть до тихенькоi зальцбурзькоi смертi, вбитоi в тiм'я, що наречена батькiвщиною. «Минаю все життя цi доми, i нiхто не покличе мене, а вдома – двори, прибитi квiтом вишень, убрьоханi кривавими тiнями сходу сонця; бiлi, мов у передзим'i, двори, де раз у раз, рiк у рiк виносили труни…» – це нагадало йому, що життя коротше, нiж вiн думав, – в'язкий страх, що налипав на пiдошви, переслiдуючи з вулицi у вулицю, дрiмаючи в закапелках, згорнувшись клубком на грудях, – вислизнув, жахонувши у прогнутi скронi втомою, розiллявши хисткi зблиски того, що плекало дитинство, молодiсть… І лишень жiнка, тiльки вона перетворюе жах на жовту гнiйну бовтанку; тiльки жiнцi до снаги, до смаку лизнутися iз самим чортом, породивши на свiт, на муку – людину. iй можна повести по-янгельському головою, а в той момент пустити пiд укiс велетенську краiну, перемiшавши кров iз лайном. Цього, на його ж користь, вiн не знав. Запросто волочився залiзничними вокзалами, вигрiтий теплом власноi свободи, вигодовуючи й без того ситих од людськоi кровi тарганiв та вошей (що таргани жеруть людей, то було його чи не перше вiдкриття). І в серпнi мiсяцi, в народi прозванiм августом, в шабаш скорботи, другого числа, року вiд народження Христа 198…, на очах розiмлiлого вiд задухи люду, пiд сiвким дощем бiлий фронтон головпошти хилитнувся влiво, вiдтак осiв, знявши брунатний вихор пилюги, поховавши пiд собою до десятка роззяв, що iм спало на думку помилуватися монументальнiстю сталiнського ренесансу. Один чоловiк на прiзвисько Кайф, запеклий анашист, з довгою немитою косою, – вiн вже пройшов свiдомiсть Крiшни i Будди, навернувся на поганство, визнаючи цю вiру як притаманну ментальностi цього народу, сам колишнiй гiпi, а зараз певнiше бомжара бомжарою, не кращий i не гiрший за Родика, – а Родик i сам не знав, чого хотiв, – тож Кайф багатозначно, промовисто помахав пальцем у себе перед носом, мовив: «Ти ба, кого поховала ета цаца… Народ-то не здешнiй…» – Того августа скорботи, ужинку шмаргуючоi вогнем смертi наркоманiв, безпритульних, у краiнi, котра давно зiйшла сплавнями кровi, в очiкуваннi нового, – вони сидiли, Кайф i Родик, де у висохлих фонтанах розлазилося зелене жабуриння, жадiбно смикали дим недопалкiв, по черзi передаючи iх iз рук у руки, – напроти всiлося двiйко випещених красунь.
Тонкошкiрi красунi, легенько граючи стегнами, пройшли вiд безликоi коробки консерваторii, поминули басейн фонтана, впавши в око купцi зiщулених мокрих арабiв; дерихвiстки, попиваючи пивце, мацькаючи помадою кольору стиглоi вишнi горлечка пляшок iмпортного баварського пива, – ковтали легенько, позираючи на вжалених вошвою та екземою чоловiкiв: мов i гарнi хлопцi з виду, а тхне… Закурили, двома пальчиками пiдтримуючи цигарки, а вказiвним струшуючи попiл. Одна звелася. Родик був вражений стрункiстю ii тiла, чистотою сiрих очей, цнотливiстю опущених вiй, соковитих куточкiв уст, – подала порожню пляшку йому, Родику, вибиваючи довгим пальцем кiлька сигареток. «На, не давiсь. Подi купi за етi бутилочкi нормальних сiгареток, пiвка… Да i шол би ти отсюда со своiм дружком, а то воняет от вас…» – Вона не знаходила слiв, проте була вражена не менше двох приятелiв – чи то його по-аристократичному видовженим лицем, чи то просто невiдоме злякало ii; зупинилася на талiсмановi, що висiв на засмальцьованому шнурку, – кiт з одним, iз правого боку, крилом; а Кайф якраз просторiкував: «Чи були у нас такi святi чи пророки, як у жидiв? Не було. Кажу ж бо – озирнiться, подивiться у вiчi тому, хто кидае камiння!» – Родика мов струмом струсонуло. В головi плуталося: «Це не нашi дiвки, що заплiтають у джергелi коси, але…» – Вiн захрипiв, мацаючи рукою горлянку: «Ти що – я шляхтич з роду в рiд; я елiта, а ти сучка випещена…» – «Пшол, пока ребята елiтарную твою голову не повернулi в сторону жопи…» Тож Кайф, маючи вселенських розмiрiв досвiд, поспiшив втрутитися. Дiвчина пiшла, недбало наостанок кинула поглядом через плече, а Родик, як джигухою обпечений, сидiв, притямлений власними словами; товариш його з острахом бачив, як збiгаються на перенiссi брови, западають очi. Родик скочив, туманiючи поглядом, що кожноi митi просвiтлювався, прожогом кинувся до телефонноi буди i накручував, вертiв диск телефону, гепав кулаком по автомату, сiдав, зводився, перескакував у iнший. Товариш його Кайф тiльки харконув i подався на добування «кораблика» анашi.
Астрологи, хiроманти бiлоi й чорноi магii, великодушнi мастодонти, втiшаючи заздалегiдь, як копаючи могилку, складали на рiк рожевi проекти. І в краiнi запанував порядок, начебто всi селища, мiста, мiстечка затягнуло у гуму; голоси, крики, прокляття, рейвах, пташиний трiск розбивалися мов у наглухо забитiй дiжi. Тиша. Із шпарин, щоправда, лунало подiбне до квакання якесь там чергове повiдомлення, i доктор Шмулевич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де бiлим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вiльний доктор, хiрург, екстрасенс Ю. А. Шмулевич приймае вiд 00—00» – i, тiльки-но вляглися першi вiдлуння, вiдпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крiзь фiраночки, дослуховуючись, не вiрячи власним вухам, чигаючи, мов ударiв ратиць кентаврiв, на брязкання важких, зелених черепахоподiбних, вичiкуючи ляскiт гробоподiбних танкiв, а за ними – когорти солдатiв. Вони, порадiлi, розсiдались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши гудзики на матнi та жилетках, пестячи своiх золотушних рахiтних дiточок; на пагорбах, де сотнi перемiшаних кiсточок ворушилися, знудившись у чеканнi Суду, а привиди дрiбують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… нiжнi бiлi плечi iхнiх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жiночки обтирають своiм мужичкам п'янi соплi, смалець iз пiдборiддя ляпотить iз жовтих iклiв на щелепи, на груди. Вони блюють вiд пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а тi тусають iх у пуза, товчуть писки; дiтлахи ревуть, сцють у багаття, i батьки напiвкумарнi позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближнiх водозбiрень. Очунявши, дроблять курячi кiсточки на пiсок кутнiми, що ними перетреш крицеву дротину. Тiло потребуе… А душа… Хто ii вигадав?
Може, доктор Шмулевич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як i повiтря, витримуе все; початок i кiнець, кiнець початку. А наступноi недiлi, коростяво розкидавши багаття, товчуть своiх любок, завчено повторюючи вiтання, почумiло вiтаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному дiлi утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде свiтило…
Принаймнi, так думав вiльний доктор Шмулевич, колишнiй вiйськовий хiрург, якого виперли зi служби за надмiрну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфiну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулевич закiнчений цинiк, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жiноцтвом у нього. Майже за безцiнь розпродував, щоб спiшно догодити черговiй пасii. Воно б i зiйшло з рук, але жадоба жiнки дорiвнюе жадобi закоханого в неi чоловiка. Навпроти дверей доктора знiмав комiрчину й Вiталiй. Сходилися вони в розмовах, бо студент технiчного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений i спiтнiлий, вирячивши червонi вiд безсоння очi, тинявся по мiтингах, що на цей рiк бiльше скидалися на циганський ярмарок, уквiтчаний рiзноколiрними прапорцями; це нагадувало бiльше карнавальну процесiю, що лiнькувато никала з боку в бiк, вигукувала потрiбнi слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтiкаючись потiчками по закапелках, сьорбала рiденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подiбнi до Вiталiя, репетували: «Дiло… Дiло! Дiло! Дiло робити треба. Справедливостi… Волi…» – проте спiльникiв вiн не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулевич i юний Вiталiй в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очiкувану народом справедливiсть. Зрiзалися одним подихом. Особливо коли Вiталiй чiпляв тему нiжностi й кохання. Часом Шмулевичу – напiввiрменину-напiвеврею – обридала ця дитяча балаканина про жiноцтво, i вiн притьма вертався до кiмнати, умисне не зачиняючи дверей, звiдки перло протухлими кислими оселедцями, квашеною капустою; вiн вертав до своеi безногоi коханки. Стягував з неi протези, одгвинчував колеса на крiслi-каталцi, давлячись словами, волiк на вулицю Вiталiя: «Дивись, вслухайся в те шмаркотiння… думаеш, юшечку з водичкою хлебчуть… Балички гризуть розхитаними зубками. Свобода? Свобода iм – що мертвому припарка… Мало вашоi удавочки цим сучим синам, дочкам сучим на шиi!» – Жовто, мирно мерехтiли вiкна, а Шмулевич розстiбав ширiньку, дрочив прямо на вiкна, вибризкуючи споганене сiм'я на бордюри: «Свiт треба не любити, на нього треба класти… Але я не засуджую, i ти не суди». – Натягав штани, а Вiталiй лепетав: «Як, пане Йосипе… Як так можна…» – «Шмаркач…» – «А любов, а жiнка…» – «Всi вони однаковi, крiм зоофiлок, лесбiянок, клiмактеричок…» – 3 реготом, гелгочучи борлаком, пхав перед себе студента; повертався, – його нерухомий погляд наркомана, спаплюженого життям чоловiка впивався п'явкою в ропухувату Саньку, що сидiла, чухмарячи кукси до блiдоi сукровицi. Ревниве стерво. А Шмулевич: «Покатаемося, дарагуша…» – каталка з нашвидкуруч прикрученими колесами тарабанила коридором. «Во-о, хто любить. Даже мать родная любить так не буде, як калiка!» – Санька, об'iдена паршею, вищирювала рештки зубiв; потiм вони трое сiдали до столу – доктор благородно виставляв пляшку «Гроса Распутiна», i пили по маленькiй. Доктор колов Саньцi кiлька кубiв морфiну, пiдводився, здiймав цiцеронiвським жестом руку. «Я хочу предложить тост. Тост за самую бальшую кнiгу в мiре – Бiблiю!» – «Не мона за столом, за п'янкою такого говорить…» – ляпотiла розговiла од наркотику Санька. Доктор Шмулевич попри все вважав себе християнином. Санька говорила, що вiн радше вихрист, молоканин, бо прожив на Кавказi не один десяток лiт, де заодно поклоняються Хресту i Мамонi. Тож грiха за собою не чув. У Шмулевича лишилося достобiса зв'язкiв, що iх вiн вряди-годи пiдтримував, завше маючи грошi в кишенi, i не без користi приходив нужденним на допомогу. Якраз по хвилинi завищав пронизливий дзвоник телефону, Вiталiя припаморочило, схилило на сон, – злиплим вiд випитого язиком мимрив вiн Саньцi про справедливiсть i любов, перебираючи слова, мов горiхи: що людину може переробити тiльки добро, що злом нiколи нiчого не доб'ешся. Баба рiзала поглядом на шафу, де були слоiки з морфiном. Повернувся, шкрьобаючи ногами, доктор Шмулевич. «Бо. Ще один знакомий в поiсках красоти… Но чую родну душу…» – Вiталiя одкинуло на спину, скропило холодним потом. – «Е-е-е, пацан, пойдьом-таки прогуляемося… А ти, сучка, не вздумай до шкафа лiзти – на похорон денег не дам, дорого обходяться етi похорона… Да-а-а». – Спливло з баговиння безпам'ятства, в молочнiй каламутi, пробитiй чорними дiрками, обличчя Родика. «Не, краще пiду вiдлежусь…» – «Як знаеш. Знову на мiтинги. Работать i захищатися треба вмiти…» – «Пiшов я…»
Вiд фарсу до мелодрами, вiд любовi до ненавистi, вiд злиднiв до багатства – один крок.
Родик неждано почув удачу, сидячи на лавцi, зiгнувши колiна i пiдiбгавши п'яти; надувало холод. Голуби падали в полудень брудними клубками, – серед тисячi жiночих iмен, сотень мерехтливих рожевих, блiдих рук i стегон, округлих литок вишукував тупо риси тiеi, що зранила так глибоко, бiльше, нiж у школi-патронатi. Та, яка запала в око. Коли вони виходили зi своiх кiмнат, а погляди iхнi сором'язливо обвисали по закутах нiчними метеликами, що поскладали крильця з обтрушеним пилом… Марнота ловити вiтер i подихи з жаскоi ночi повiй; проте не лiпше вигадувати нiжнiсть, полишену в заляпаних спермою спальнях iнтуристiв, – човном вiдпливав, полискував бронзою сонця довгий, мов океанська рибина, лiмузин. Із димоходiв, повiтрозбiрникiв, кондицiонерiв викидало сизою парою нiчне повiтря, i вiн, не зiпсутий мiстом чоловiк, подивований не його жорстокiстю, а, навпаки, з менту в мент вбираючи, всотуючи його закони, несвiдомо ловив у обширi кулястого полудня, що накривав крильми репнутi зморшки старих вулиць i площ, облузаних кiнотеатрiв та забiгайлiвок, – яку довгу i нескiнченну путь треба пройти. Можливо, йому не пощастило – на ту пору вiн не бачив закоханих пар, котрi цiлувалися, тиснулися, задираючи яскравi куртки, спiдницi просто неба, бiля фонтанiв зi струменями, що розривають бiрюзове небо; вiн не чув уже одноманiтних, на однiй нотi голосiв патлатих спiвакiв, якi вже нi до чого не закликали, а спiвали, закинувши голову в напiвпритомливому станi, пiд тихий шелест дiвочих крокiв, видихали пiснi – гiмни сонцю i мiсту; так, справдi йому не поталанило – то був не той час. Йому кроки – це кроки ворогiв; вiн не вiльний бачити свiт; вiн не вiльний його роздiлити; вiн сприймав його, як осяйне едине. Цей свiт, вiд котрого несло помиями, вiн споглядав чи не як найвишуканiшу частину суспiльства, а то й людства. Йому не поталанило, як i всiм, котрi мусять здолати цей шлях, дорогою розгублюючи себе, щоб насамкiнець уторопати – придибав ти до найбiльшого розчарування. А зараз кипiли золотi тiнi каштанiв. Звiсно, при бажаннi можна запам'ятати – з ранку до ночi, ох, цi очi дiвочi; й знов – з ранку до ночi… але на пам'ять лiзе викривлений ротик, що обливае тебе смердючою лайкою. Вгорi вiчна мiдь сонця. А вона сидить на голубому унiтазi, вся у випарах вчорашнiх лангетiв, крабiв, омарiв, шпротiв, редьки, голландського сиру; вона судомно перекручуеться на пуховиках, ляпаючи бездумно в рурку телефону, мов хто пружину розкручував. Йому невтямки – iх таких тисячi, мiльярди в розхрещених по паралелi, горизонталi, розлiнованих невидимою рукою на квадрати кубах житлоплощ. Труться задками, випнувши щелепи од запору. З дiрочок iхнiх вуст iз шипiнням вискакують голоси про втраченi звичаi нашi. Летять, дiрявлячи чистоту осiнню, не оспiвану поетами, бо вони жалобники i жлоби, бо вони месiанцi. Бо доба – таки дiйсно умирання. А звичаi на цьому розповзаються опаришами останнiх селюкiв, якi перестали плутати метро з трамваем, залiзничний вокзал з електричкою; селюкiв, котрi вже не носять кирзових чобiт, а хочуть чогось бiльшого, нiж кросiвки «адiдас». А ця панi, панянка, добродiйка, проспить до полудня, затим вишкребе, вичистить усi опуклостi, вугрi на блiдому, як холодець, тiлi. Скочить у дороге хутро, зароблене чесно передком. А чим ще жiнка може заробити? Дивись, дивись, дивись – це найчарiвнiше, що вона може тобi подарувати, а ти пустиш слину на губи… Тут його коле тонкий жаль… Невже ти, як дивна давня казка, вiдходиш iз щемом у серцi? Невже все те, що було, так i лишиться мрiею? Та нi – йому вже невiдомий дилетантський, до нудоти одхаркнутий запах голоду; по митi висохлий до крицевоi мiцi линви, i два ряди зубiв, вищерблених вiрнiстю життю, готовi перепиляти свiт навпiл. При нагодi перекусить земну вiсь, – закутавшись у дiрявого плаща, обминаючи тусiвки, мiсця, де можна потрапити на очi Кайфу або його товаришам, вiн вiддаеться на глум i торжество мiсту. Нiч мiста, розiрванi спалахи лiхтарiв, подiбнi до зiрок у травнi, чорними ядрами розриваються у вирлi очей, зiниць юрмища по метрополiтенах – нiч вигострила його вилицi. Чорнi ядра поглядiв iз шипiнням лупили бетонованi обмурки на зупинцi «Днiпро» i бiля блошиного ринку, дрiбнячись яскравими скiпками люду… І сонце вставало поволi… Родик винишпорював Шмулевича. Сонце лiнькувато, кволо, мов у провiнцiйних мiстечках, – ще не пора, – виринуло нарештi, ламаючи тiнь мосту, кiстяком перекинутого через рiчку, вiддаючи золото куполам спорожнiлих храмiв. Захуркали першi авто, електрички… Але Шмулевича нiде не було. Доктор на той час практикував у патанатомiчцi. Тельбушив спухлi черева потопельникiв, вiшальникiв, самогубцiв рiзного штибу. Витягував зеленi тельбухи, перекидав з руки на руку, витягував печiнку – зважував на долонi, хлюпав ii у вiдро з формалiном i багатозначним поглядом проводив мармуровими столами, де стримiли синi, бiлi ноги, животи, руки мерцiв, вищирювався на практикантiв: «Во-о-о що чоловiк… Пить би менше йому було… Може б, i встиг до прибуття водолазноi команди… Ну, то не нашi дiла!» – Його покликали до телефону: «Тьху, моя б воля, поперерiзав би всi дроти на свiтi». – «До того йдеться». – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумовi рукавички, вiн слухав шелесткий, повний вiдчаю голос Вiталiя; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виходi бiля цього скотомогильника…» – Вiн поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вiкно: практикував вiн у чотирикутнiй сiрiй будiвлi, котра нагадувала безлiч сiрникових коробок iз здертими наклейками, без ладу злiплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкi вiкна, щоправда, запацьоренi; лiкарня вивищувалася бiля самiсiнькоi вилинялоi смужки шосе, i дорога проводила межу мiж кварталами злидоти, де кушпелiли вигаслими вулканами смiтники, i заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звiдки виповзали пересмугованi бантами ветхi бабусi з болонками. «Я вот Редi покрасiла… Он у меня умний мальчiк…» І таке iнше. Бездомнi пси промишляли бiля трупарнi, на нижнiх ii поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повiтрi, робив глибокий вдих i затуляв очi. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав iз того. Невiдомо, що у людини в нутрi, а докопатися до душi – марна справа. На шматочки порiж, перешаткуй покiйникiв. Мертвому нi жарко, нi холодно. Небiжчик i в Африцi небiжчик. Тож при зустрiчi з Вiталiем вiн розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи нiздрi, зiжмакуючи чоло од солодкого трупного духу вперемiш iз хлоркою i формалiном, розповiдае здушеним голосом, як обкрадають, дурять бiдолашний народ. Де справедливiсть? Цент до цента, долар до долара збирають емiгранти, а все процвиндрюеться на дочок, щоб запхати у престижний унiверситет, на дачi, на… Шмулевич звично подляком хихикнув: «Ет, ходiмо пройдемося. Тут не мiсце для розмови…» – взяв за руку i повiв довгим коридором трупарнi, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горiхи, черепами, звiсивши руки й ноги неправдоподiбно фiолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Вiталiй пересмикнувся: його знудило. Шмулевич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – бiльше хлопець iз себе видавити не мiг. Шмулевич чемно запропонував стiльця, накинувши йому на плечi вижовклий халат, i студент лантухом упав, пiдiбравши ноги, блюючи на заляпанi згустками кровi кахлi. Якоюсь млiстю розiбрало доктора Шмулевича, – вiн дивиться на куряву смiтникiв, на багатоповерховi квартали, вiдтак рвучко зривае
халат, махае через плече Вiталiю, i вони, поминаючи розплилi обличчя трупiв, що проводжають iх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними схiдцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лiкарiв.
Уже за годину вони iхали електричкою, що зупинялася бiля спорожнiлих зупинок. Вони вийшли на далекiй станцii – кладовище, колись добротно угрунтоване, схоже бiльше на ярмарок, поузбiч обсаджене слизькими осиками з вiчнозеленими клубками омели на гiлляччi, де ворушилося, трiщало дзьобами гайвороння; за добрих часiв люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дiтлахiв, присiдали на лавцi, вiд якоi ще пахло свiжою фарбою. Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вiнками; могильнi плити iз зiтертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будiвлi ПТУ № 8, а вiддалiк, через синi колii, що дихали мукою вiчних мандрiв, у випарах креозоту, стримiла тюрма з велетенськими загратованими вiкнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в туманi, люди зносили щось, так-сяк розгрiбали смiття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулевича якось розлiзлося, а тодi опрозорилося, вiн по-цiцеронiвському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще мiсце на цьому свiтi. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усi в чеканнi, ну, за винятком пророкiв, з якими ти горлопаниш на мiтингах… А вообще… Хто його знае?!» – Вiн усе життя пам'ятатиме цей день, iз кулею сонця в безколiрному небi, чорну улоговину з важкою парою од землi, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кiнцем, продутий жовтим березневим вiтром, зрозумiе, що Шмулевич намагався примирити непримириме: воду i землю, повiтря i чорну безодню; з'еднати два народи, протилежнi, але пов'язанi тугою линвою вiчного, нещадного пошуку справедливостi, вiддаючи однаковi молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так i не втямивши простоi банальностi – розбите на друзки нiколи не з'еднаеться людиною, але кожна душа може вiднайти противаги, в тiй залежностi, яким шляхом вона обрала йти – манiвцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'еднавшись у смертi. Тiльки мигдалева вiянка смертi даруе повсякчас жаский подих життя. Це вiн наприкiнцi, певне, зрозумiв, пронiсши на плечах тягар свого хреста, ламаючись у дикому змаганнi з Тим, що його створило, – пролив море кровi, виточивши ii в себе.
Шмулевич, мавпоподiбна iстота з руками до колiн, непорушним бовваном стояв на узвишшi, i вiтер ворушив короткого iжака волосся; непорушнiсть погляду його не хотiла вмiщувати в собi нi почутого, нi побаченого. Вiн полишав Вiталiя, що нiчого, видавалося, не бачив, – слухав легенький хрускiт, тупотiння: люди ламали соснове гiлляччя вiнкiв, порпались кайлами й задубiлими руками у смiттi, збиваючись густими купами бiля тлiючих вогнищ. І Вiталiй угрiшився свого переступу, що довiрився якомусь нелюду, жовтi бiльма котрого викликали огиду, таку, як пiсля першоi ночi з Люсею.
Шмулевич полюбляв вештатися мiстом, особливо його цiкавили ринки, розляпанi на той час широкими олiйними плямами, де порок i пристрастi, де зотлiвало саме розумiння людського, в чинi цивiлiзацii, де видно людину, мов крiзь каламуть замуленоi води: шамкання голосiв, ревище i гикання азiатiв зi слизявим сопухом мускусу; там кремезнi молодицi, обминаючи поглядом широкопиких селюкiв, понад рожевi пiрамiдки яблук, хтиво поглядали на кавказцiв; тодi вiн iшов повагом на блошиний ринок, де прогiрклi вiд власного калу ветерани безконечних, незчисленних воен, битв, числа яких не добрати, торгували вудлищами, гачками для риболовлi. Далi його виносило до Республiканського стадiону, кинувши в саме вирлище тугих звукiв, де вiд люду, тупоту й трiпотiння спадало, видавалося, не одне свiтило. І вiн, легко виставляючи ноги, ступав вимерзлою площиною, розiрваною свiтлом десятка лiхтарiв; поглипуючи на люд, розсiяний пiд вирудiлим клейковинням неба, люд, що ворушив дiрочками ротiв, пропонуючи товар; вiн проходив догори, сходинку за сходинкою, по спiралi, де вчорашнi професори естетики пропонували найтоншу жiночу бiлизну, а вчительки лiтератури i мови – гумовi фалоси та презервативи; а ще вище, на самiй верхотурi, де вiтер надував яскравi сукнi з червоними трояндами по полю, – норковi шуби, шкiрянi куртки, чоботи пропонували колишнi учнi ПТУ та кримiнальники, – ось, дочекалися красивого життя. Воно безроздiльно, цiлковито iхне, iз сатисфакцiею перед тими, хто iх принижував. Звiдавши тисячi смертей, Шмулевич, котрий пройшов вiйну вiд В'етнаму до Афганiстану, розумiв бiльше вiд решти його освiчених колег: хто не звiдав пороку, той не дочовпае, що безстатева краса може тiльки вбивати. До тих, хто внизу, вiн не мав жалю; для Шмулевича отi пiдтоптанi професори та iстеричнi вчительки були не бiльше, нiж пiдвальнi щури та сопливi полiцаi, вчорашнi селюки, чиi кийки не перевершували iхнiх членiв; вiн не долучався до втраченоi iлюзii цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвяченi, бо нишком гортали ксерокопii творiв маркiза де Сада, що краса не врятуе свiт, а, навпаки, розбестить, проте вони iз затятою зверхнiстю напiвбогiв безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкiльними партами: треба так, i анi кроку не руш. Ось тобi й людська краса. Щось подiбне до легенькоi каталепсii вiдчував Шмулевич, проходячи повз червонощоких бабусь, якi наче зiскочили з обкладинок «барвiнкiв» та «мурзилок», – старушенцii пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправленi опiем шприци й психотропнi таблетки. І Шмулевич мимохiть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при ротi писарчукiв – клерка клерком, педофiла педофiлом, «ах, зачем ви ударiлi собачку», Балабанова з тонкими пещеними пальцями, з рiзьбленими тонкими рисами обличчя, напiвпрозорою шкiрою, втомленим поглядом голубих очей, прикритих пухнастими жiночими вiями (од чого Шмулевича зараз вернуло вiд самого спогаду); того Балабанова, постава якого прогиналася балеруном, закоханого в музику Моцарта, Баха, Гайдна; вiн годинами мiг розповiдати про ту чи iншу фугу та що думав на смертному одрi Байрон; полишив геть усе, – високооплачувану штабну службу, обравши дорожчу роботу ката. Щоправда, Шмулевич пробував зрозумiти i Балабанова, й навiть зазирався на тих горiшнiх i нижнiх, спинаючись проти вiтру крутими, кiльцеподiбними, аскаридними маршами Республiканського стадiону, де скрiзь, де тiльки лишалося мiсце, був наклеений плакат хазяiна ринку – добродушного по-кролячому еврейчика. І це бовтання для Шмулевича мало чим вiдрiзнялося вiд порпання в синiх тельбухах мерцiв. На превеликий жаль, свiт для доктора так i не вiдкрився, тiльки призвичаiв до запахiв трупу i формалiну. Йому до пекучоi серпневоi самоти, до жаги чистоi джерельноi склянки води подобалися, вабили, притягували випещенi до золотушного красунi, зiпсутi подихом власноi вроди. Вiн спостерiгав iхнi ламкi постатi з грудьми, з литками, од яких вiяло чужиною, волошками, мигдалем; вони тим сопухом заманювали горбоносих iранцiв, що загризали слину жовтогарячими помаранчами; вiн бачив iхнi вiдбитки в десятках люстер по iнтуристах, втомлених i надмiру збуджених. Шмулевич стояв, встромивши руки до кишень: худий i висохлий вiд нездiйснених бажань, тiльки булькотiло в горлянцi. У першiй-лiпшiй пивницi вiн випивав бiлого вина i, зловтiшений, повертався додому. З порога вiн говорив Саньцi: «Любезнiшая… А прiнять позу!»; вiн здирав по живому милицi, не звертаючи уваги на намулянi до зеленого гною кукси, з жовтою прозорою кров'ю, перетопленою тлiнням плотi на сукровицю, – лигав ii псюгою на пiдлозi: «Ану бзди, стерво, бзди»; вони вовтузилися двома злиплими клубками, пiд нестримний регiт сусiдiв iз будинку навпроти, i регiт той зливався з бульканням води, харчанням, шмаканням його i Саньки. У цих диких нападах обридлоi втiхи, коли б перспектива могла вiльно перемiщуватися з деревами, з тумбами, а також мiстами, цiлими краiнами, то нам би випадало бачити багато чого з того, що не дозволено, але можна запевнити: це анiчогiсiнько не помiняло б в обертаннi наших звичок. Шмулевич, попискуючи кабанчиком, у такi от хвилини падав навзнак, трiскаючи карком, а Санька глипала поглядом замороженоi скумбрii, жмакаючи обличчя, як печене яблуко, проймаючись дивом: звiдки дитячий, такий скривджений вираз на обличчi пропеченого цинiка; вона багатозначно говорила: «Г-му-у». В такi години Шмулевич думав про знущання долi, перспектива котроi перекинулася деiнде, а не тут, – перекособочено звело, затягнуло в один вузол iнтернатськi мрii Вiталiя i Родика, шерепуватоi Саньки i доктора Шмулевича; i картина, дiйство якоi Шмулевич приписував собi, виходила доволi-таки генiальна… Проте бували часи, коли Шмулевич замикався в комiрчинi, вiн думав, що якби зiйшлися вони десь у холодних вирах, що iх цапобородi мудрагелi називають Космосом, – вiн без цинiчноi претензii на вiчнiсть, котра справдi-таки змусила iх iснувати на цьому клаптику землi, де в уявi багатьох не те щоб терновий вiнець i пробитий списом бiк Мученика, не вiдомого нiкому, з витертим iм'ям легiонера, що мав бiльше уяви, караючись через заподiяне, – солоденькi, трохи овiянi жахом казочки; навiть безформнiсть уяви не сягала того, котрим усе було повне, потроху в iхньоi мавпоподiбноi сiроi юрби вiдбирало розум… Але… Але ми пiдемо далi, бо чомусь, за якимось браком, нам не дозволено заглядати у всi – пiдряд – думки доктора Шмулевича: як мовити про неiснуююче, – певне, по цiй хвилинi вони всi, героi i нi, зiйшлися, ще не iснуючи, небаченi, в короткому промiжку часу, дарованого смертю котрогось, в мент подиху свободи i вивiльнення, що не дорiвнюе схлиповi амебного, рахiтичного iснування усiеi земноi кулi; воно звело в одну страдницьку горизонталь, лишилося трохи, одна крихта, зовсiм неможливо, але бажано: зачинити, ось так, зачинити, вiдiпхнути кiстяк, обгризений, з широкими лопатистими кiстками – порок. Ним роковане все; у ньому нема крайнощiв, бо вiн кипить солодкуватою масою, виливаючись крiзь банькатi очi доктора Шмулевича, i вiн бачить високi зеленi пагорби, де вiтер переламувався, утробно бухнувши, у вiтах яворiв, полощучи чистоту полудня, розвiваючи – ген далеко – червонi i сiрi плащi Рицарiв Круглого Столу, – це прийде до Вiталiя, вгрузне в нього з далеких розповiдей, од котрих несло прiлiстю втраченоi чистоти тодi, як над жовтим горбом його мiстечка озвалися дзвони… І зараз Шмулевич верещав дитиною, прокручуючи лишень один випадок – це знають усi, напевне, бо доктор полюбляв оповiдати цю й ще iншi iсторii, – тож беремося за осуд чи пiдтвердження тiльки з його слiв, – вiн оповiдав про те, як його товаришевi по iнтернату розбили голову, а все звели чомусь на Йоську, що нипав якраз мочарами, на прогулянцi така прикра iсторiя трапилася. Йоська замрiяно клав на тремтливi долонi мушлi, котрим мiльярди рокiв, а то й бiльше; вiн, посапуючи, роздивлявся кожен завиток, плетиво, вiзерунки скойок, радiсно схлипуючи при новiй знахiдцi – сопля, та й годi. Аж неждано, несподiвано потягли до виховательки – назвали бездушною худобою, показуючи розпанахану голову Марека. Марек тiльки бутiв казанською сиротою, тицяв пальцем, куди йому вказували, а Йоська сторопiло давив хрумкi мушлi в долонях… Отака от iсторiя, зовсiм непримiтна, як на нас. Проте Шмулевич думав про неi, зачинившись у комiрчинi, заснованiй павутинням, заваленiй книжками та хiрургiчними атласами; а ще частiше, всiвшись проти замацаного люстра, вiн переповiдав сам собi довгу заплутану iсторiю, яка не мала початку й кiнця: як i в iсторiях далеких його предкiв, крапля кровi, iхньоi кровi, ще грала в його жилах. Вiн переповiдав iсторiю про маленьке мiстечко, коли над жовтими горбами вдарили, бабахнувши разом з гарматами, останнi дзвони; коли на паволоцi сизого неба хилитнулося дванадцять церков i чорнi горбатi постатi все зносили й зносили ящики з вибухiвкою. В небi пугукало, лящало птаство. Це все з розповiдей; мало хто пам'ятав, як падали церкви, як i балачка про море, що буцiмто тут було, а його синяву краяли тонко носi галери, навантаженi золотом. І рабин, останнiй у мiстечку, сидiв на розхитанiй до трiску пiдводi, закислими очима прощаючись iз обжитою мiсциною, бiльше схожий на Будду, одним вухом злякано слухав просторiкування згорбленого дiда Юхима, який вечорами витягав з потрiсканоi скринi товстенький томик Вiктора Гюго i читав десь на горбку, сховавшись вiд баби за кущем глоду. А зараз вони з рабином вiд'iздили далi й далi, а Юхим рипiв у ритм колесам: «Ньо-о-о-о, – перiщив батогом поперек хребтини кобили, а як не допомагало, злазив iз воза – засмалить носаком знятого чобота пiд хвоста; кобила лiнькувато рушала з мiсця, а старий продовжував: – Ньо-ньо, ну нi хрена тут нема нового, даже камiння вистигло тричi… – Старий, наголошуючи, пiднiмав батiг: —…да, тут камiння тричi з пiску на те, що маете перед очима…» До чого б то воно? Перед очима куцi скелi, зовсiм низько, кволо переливаеться кулька сонця, i Шмулевич, катуючись у комiрчинi, харкаючи кров'ю, повторював: «Нi-е-не-нi-не», геть, до бiса, яка справедливiсть, яка любов, що воно таке? Може, про те все знав рабин, який зараз у далекому мiстечку катав зеленого возика, а дiтвора стягувала з нього, жбурляла до нiг паки паперу, покришки з автомобiлiв, а вiн тремтячими руками витягував срiблястi монетки; може, тiльки йому залишилося на спомин, на торжество, як повзуть сiрi димки по бiкфордових шнурах, пiднiмаються, трусонувши землю, жовтi гриби над пагорбами, а потiм камiння iз шипiнням булькало в Шовгениху. Видно, Шмулевич пам'ятав те вiд старого рабина, чие торжество, що палахкотiло в його очах, хотiли вгледiти громадяни, приписуючи чоловiковi, гнаному з землi, все заподiяне на його карб, на його совiсть. І це у мiсцевого люду зiтерлося з пам'ятi. Але вилинялий погляд рабина не промовляв нiчого. Навiть тодi, коли зеленою горбатою черепахою пiдкотив танк i двома пострiлами продiрявив синагогу, «ех, вей!» – хтось вискнув iз одноплемiнцiв рабина, а синагога гойднулася велетенським дзбаном, крiзь кушпелiння вищербивши остюччя лавок i каркаси. Останнiй пострiл iз гармати розколов шестикутну зiрку Давида, а танк iз червоною зiркою розвернувся на теплому згарищi, а пiд жовтим вiтром горбатi постатi солдат гикають i акають; рабин iз нежданою для себе тугою подивився на голенi голови люду, одягненого в гакi, з лопатами на плечах, а над горбом юрмища, мов бiльярднi кулi, гралися сонця i пробивався голос iз далекого майбутнього, розриваючи перетинки Шмулевичу: «Потрудимося на славу! На славу попрацюемо!» Ланцюжком, потилиця в потилицю, люд сунув до яруг вiдкопувати древне море, що тут буцiмто плюскотiло. Що е безглуздiше вiд людськоi думки, наразi вигаданоi, цiеi нетривкоi тiнi марнославства? – Судомлячись, плюючись, спинаючись на тоненькi кривi нiжки, падаючи, Шмулевич шипiв: «Напишу… напишу… напишу…» Знову напливало, – тому рабину було десь пiд сiмдесят, а мо', й бiльше; вiн повертався з далеких краiв, рятуючи родину вiд дикого голоду, з цiлим кагалом родичiв. Це було так давно, так далеко, що про це забули згадувати; але старий еврей, у чорному перештопаному маленькими латочками пальтi до самих п'ят, залишок вiчноi пам'ятi, приреченоi до блукання, вже щось бачив подiбне п'ять тисяч рокiв тому. І про це та iнше вони розбалакували з батьком Вiталiя, – до того з ковтками теплоi води поверталася сила; тяжкий на похмiлля Вадим баранувато дивився на саманну домiвку, де вовтузилася купка недорiкуватих дiтлахiв. Колишнiй рабин здебiльше мовчав, устромлюючи в розмову слова, щоб, бува, не зачепити гоя, який був крутого норову, а ще мав юридичну владу, тож мiг запроторити не тiльки за грати. А Вадим зi смiховищем, потроху прохмелюючись, розказував, як на майданi Калiнiна, на Михайлiвському, значить, туди, знаете, до Львiвськоi ближче, пiд регiт i ваш «Інтернацiонал» вiшали нiмцiв. Хуркали вантажiвки, баби нашi не знати чого голосили, мужики опускали додолу очi (перед цим вони добряче «закладали», кляли Германiю i серед ночi готовi були йти пiшки, щоб самим передушити гiтлерiвських байстрюкiв); водii, зизоокi, червонопикi рязанцi, шкилюючи, веселенько i добросердно перематюкувалися мiж собою, не дивлячись на обiсраних полонених, давили на педальку газу, вiд'iздили, витягували з-пiд нiг кузови, що слугували ешафотом. Приреченi на страту, висмоктанi голодом i вошами молоденькi унтери, – спокiй з виду, але гiрка невдячнiсть за непорозумiння, як i в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемiшану зi зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернацiонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смертi, до Михайлiвськоi, окинувши очима це високе небо, що мало чим вiдрiзнялося вiд зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, вiдголоси подiй будуть ловити Вiталiй iз Шмулевичем у трамваях, автобусах, де помоховiлi, трухлi ветерани, не без гордостi, акаючи в кожному словi, розбазiкували, «как ми вешалi немцев», а сердобольнi старушенцii, десь з-пiд Мотовилiвки, тiльки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»
А в комiрчинi колишнього рабина, зовсiм оклигавши, стрибав i верещав батько Вiталiя, i рабин, втиснувши голову в плечi, витягнувши по-змiiному шию, тихим голосом гомонiв: «І-i-i, батеньку, не нашi i не вашi стрiляють по храмах… Бог, як не назови, вiн один… так i той… Сатана…» – І Вадим, плюнувши, чвалав додому, никав iз кiмнати в кiмнату, проiдався журбою по Мар'янi, вже складав ретельного списочка на арешти i шепотiв: «У цiй гостинi тхне тальком i смертю…» А рабин, здаеться, цiлу вiчнiсть сидiв на сонячнiй плямi двору, – вiд нього пiшла низка еврейських сiмей, щоправда, за винятком, на превеликий сум, Абби i Шльоми, котрi, неначе гоi, пустилися берега; i народ бухтiв, очумавшись вiд голодухи: «Смоктонуть вони ще нашоi кровi…» – «Тьху, – харкав Ничипiр, – аби ви самi менше своеi пили, то б усiм вистачило на цiй землi…» Слухаючи Ничипора, народ побожно хрестився; так повторюватиме, за словами Ничипора, через десять рокiв сам Вiталiй, коли Шмулевич звiтриться, зникне геть, без слiду, безвiсти. При нагодi, аби трохи бiльше часу, можна подумати про кревну чи духовну еднiсть; тут ще напрошуеться недолуга думочка про мiстично-метафоричний вибух свiдомостi обох – кiмнатка Вiталiя, залiплена портретами Че Гевари, свiтлинами бородатих вождiв, борцiв за права покривдженого людства, мiститься поряд, через стiну… От i думай… І ще щось там… Ет, повертай, бо найбiльша з усiх людських глупот – описування духовного чи душевного стану героя… І Шмулевич пiдповзав на чотирьох до Саньки, зазирав по-псячому в обличчя, а Санька куняла над засмальцьованим часописом, – звiсно, «Плейбой» чи «Пентхауз», там було мiсце всiм, тiльки не iй, про те вона й думала, мирно куняючи; таким робом Шмулевич добирався до шафи, гатив у скло кулаком, обрiзаючи пальцi, дiставав медичне причандалля, харкнувши, заганяв Саньцi конячу дозу морфiю i милицею бив у стiну, викликаючи на свiт переляканого студента: «Поiхали до мiста!» – «Нi, вибач… Не можу…» Шмулевичу хотiлося загорланити, розiрвати на грудях сорочку i запитати: хто вiн, Йосип, Йоська, до кого, до якого народу i племенi належить? Вiн прибирав по митi якогось вiдчуженого, далекого, холодного вигляду, зводився на ноги, брав нiчного горщика, засував пiд Саньчин зад, легенько насвистуючи арiю з опери Вердi.
Час падiння важкого листя i янголiв. Лавки, що завжди о такiй порi ряснiють безпритульними, порожнiли, надувались жабами мокрих газет, де сповiщалося про все, тiльки не про шовк волосся, що спадае на плечi невiдомоi красунi. Крiзь ейфорiю проспаних червоних свiтанкiв, серед смiтникiв, мiж калiк, де трухлявiли безпритульнi тепер професори фiлософii, крiзь чаклування ночi з блиндоокими повiями, якi мов навмисне стерли свою вроду сажею смертi, яка тут дихала з кожного загидженого закута, i з потугою пiвнiчного холодного вiтру Родик чув терпкий присмак удачi. Талiсман бив у груди. Часом несподiвано, мов прошитий струмом, пробуркавшись, вiн чув його биття на грудях, солодке посмоктування нижче соска, пiд серцем, десь глупоi ночi в нiчлiжцi або в майстернi художника, де все змальоване так, що навiть подумки тужити не треба, вилуплювати очi… не його. Такий собi тип iз цапиною бородою, котрий носив прiзвище Дiрко – плакати його часто подибувано на стiнах сумнiвних офiсiв, малотиражних газет, куди Родика затягувало в пошуках краси, а вiднедавна… Дiрко, з оголеним смертеподiбним торсом, а то й зовсiм одна манатка, там, де повинна бути прутиняка, – ганчiрка. Дивись, сама претензiя на розiп'ятого. Жлоб месiанськоi культури, од котроi тхнуло сечею вiслюка. Упившись коньячку, понастягуе у майстерню дуреп рiзного гатунку, i тi ворушать ротиками: «Ох, куди там Далi до Дiрка… куди там…» – ну, словом, куди там i нам до Дiрка. А вiн розпатякував про вселенськi космiчнi паради зiрок; про чистих i нечистих мистцiв, роз'яснював, що ось така крапочка, вона означае еднання чоловiчого й жiночого начал; це концепцiя, щоб розiбратися в тих бубликах, вiдтятих пальцях, переламаних хребтах i свинячих головах, густо заляпаних фарбою. Скинувши з себе манаття, таким от чином здiйснивши акт вивiльнення, малював на бiлiй стiнi, гундосячи лiлейним голоском, хилитаючи цапиною борiдкою, пiдтверджуючи свою правоту – кли-кляп-кляп, роз'яснював, яка церква правильна, а яка нi. Дiрко був концептуалiстом, може, трiшечки, нацiоналiстом, бо про зеленi долари вiдгукувався зневажливо, – але вiн любив iх, як i свое мистецтво. Така ото рiч.
Грошi не те щоб не смердiли, вони прочищають мiзки. Проте влади над такими, як вiн, Дiрко, не мають. І Родика часто проймав сумнiв щодо обраного шляху в пошуках краси, – до майстернi, загратованоi не для годиться, бо на далекому Заходi, скажiмо в Парижi, Дiрко коштував як концептуалiст-постмодернiст-постхристиянин дуже дорого, до двох, а то й трьох сотень американських доларiв, – тож до майстернi заходили й виходили то картинкоподiбнi дiвчатка з виразом здебiлiння вiд чогось такого, що його навiть важко побачити, то зодягненi в чорний креп бабусенцii, останнi збризки сiменi совiтськоi аристократii, чомусь знаходили у шановного пана Дiрка якусь вiддушину; екзальтованi дамочки в сiрих пiджачках, костюмчиках з-пiд а-ля Кардена, вiчно гризли розхитаними рiзцями чорний гуманiтарний шоколад i ковтали транквiлiзатори. Це притлумлювало комплекс неповноцiнностi, – та куди там, бiльше, тут ставилося на карб взагалi iснування на цьому клаптику сушi. Родик мало на цьому розумiвся; вiн зводив голову, мов тiльки прокинувся або з'явився на свiт, примарно кличучи щось невiдоме: талiсман пробуркував серед ночi, ошпарюючи, розлазячись рожевою квiткою опiку по шкiрi. І мовби голос iз кутка: «Не там шукаеш…» – i вiн, щоб вiдволiкти свiт вiд тлумоти отупiння, серед цього старозавiтного шарварку, серед дрiб'язку галченят великоi доби, пробував малювати. Про Вiталiя не згадував. Хисткi образи далекого дитинства вислизали плямами; але, на противагу комусь, як i кожен початкiвець, у шаленому пробурканнi театралiзованого дiйства життя, вiн пробував занотувати, вихоплюючи з гелготiння осмiшливоi публiки образи тiеi, бiля фонтанiв, iз пляшечкою пива: «Спи, бо ти нiколи не прокинешся; спи, бо золото дощу – то вiдлитi кулi, що уб'ють нас… ось дорога нiжностi, котра плаче дощем на груди, i нас немае, проте дорога, дорога, дорога… любов… любов… любов i ненависть, сплетенi, мов двi гадюки… а ти танцюй на розi схрещених вулиць, танцюй. Ми всi летимо на зламанiм крилi над жабкою краiни… любов… любов… любов… смерть, смерть… смерть над поруйнованими могильними плитами…» Хух, отакий от декаданс. А Дiрко, Дiрко походжав майстернею, – роздягнене презентоване свiтило, вишикувавши одним словом, кинутим недбало, як попередньо вiдкинута за непотрiбнiстю ганчiрка, у шеренгу дiвчат з видовженими лицями, з iнтелектуальним виродженням; там повидувалися вайлуватi селючки, з печаттю зеленоi смертi люетичноi доби на пласких лобах. А Дiрко заводив своеi, про свiтло нацii, про елiту, елiтарнiсть – торохкотiв голоском i кiсточками, тицяв видовженим пальцем у брунатний морок, чомусь у майстернi не запалювали свiтла. І перед Родиком, i, звiсно, перед нами спливло неждано обличчя Вадима, батька Вiталiя, а з ним – старого генерала, i голос: «Це е наша батькiвщина…» – i старий генерал тицяе пальчиком у м'якотiлих повiй. А розмова, власне, трохи не про те… Дiрко замовкае, стовбичить, заклавши руки за спину: вiн ото закiнчив оповiдати про Сократа i сократизацiю. Інодi його слова, коли зачiпалися забороненi теми, кривуляли i спотикалися, мов калiченi пiдбитi птахи. Вiддамо йому належне, нехай з лиця, – вiн хоч i слабував на гомосексуалiзм, але не настiльки, щоб спробувати самому, бо був боязким до тремцю, щоб чого доброго не заразитися СНІДом; вiн лякався спати з жiнкою, вподобавши онанiзм. Облишмо й це. Дiрко витягував жезлом руку, возив пальцем по намальованих церквах: «Оце правильна, а це нi…» Горбатенькi вчорашнi комсючки цибали м'ячиками, кивали голiвками, i Родик почув крок тишi за спиною: пройняло. Десь знову вислизнуло, деронуло, наче кiгтями по шкiрi: «А ти знаеш, що Бог посоромлений не бувае!» Дiрко укляк, – усi його хiромантичнi, астрологiчнi, релiгiйнi апокалiпсиси, яснi прозрiння на очах у вишеренгуваних дамочок, що вже готовi самi скинути свое манаття, – а якийсь засраний хлопчисько розламав, порушив iдилiю першопочатку нового мистецтва; i Дiрко, ця душа нового суспiльства, аристократ iз писком скривдженого псюги, забулькотiв щось, зашипiв крiзь цапину борiдку, але, вiдчувши на собi благальнi погляди молодих клiмактеричок, спробував мотнути головою, заплутався борiдкою в пензликах, вичавив: «Прошу пана залишити майстерню…» По тiй хвилинi ляснув телефонний дзвоник, скропивши холодним потом спини присутнiх; то телефонував доктор Шмулевич. Але Родик вигнаний: блудний синку, повернешся. Коли йшов, повернув голову i глянув через лiве плече; вiн уже бридливо дивився, як вони запихали до ротiв кавалки м'яса, шинки, ковбаси, турляючи, тручись боками, мов тi поросята, здобрюючи пересохлi горляночки буцiмто французьким вином.
Родик вигнаний на лютий мороз; дзвоник Шмулевича стосувався його, а вiн викинутий у смолу ночi; може б, воно й трапилося iнакше, повернулося на iнше, проте – попiл ранку, дороги, дороги, дороги. Привабливi жiнки воскоподiбними манекенами вилазили з мерседесiв, пiдiбгавши довгi iскристо-синi сукнi, блискаючи бiлими пухкими литками; цнотливо ступали, розвiваючи оболоки парфумiв над головою натовпiв, що вдихали цi важкi запахи, слухаючи виск автомобiльних гальм як передпохоронний дзявкiт псюхи… І нiчлiжки, де вошва плодилася врiвень люду… І кроки, кроки, кроки, що все настирнiше нагадували, набирали подоби маршiв. І вперше Родик виматюкався, пливучи слизькими вiд харкотиння, блювотини, наперлоi вiдлиги вулицями, мов зiрваний буй; i бiлим спалахом у головi розiрвало, що тут, брате, нема чого шукати, бо загибель цих дорiвнюе загибелi iнших. Усе зрiвнялося: люди-посмiтюхи, професори-збоченцi. Тим лiпше для нього, тим гiрше для них, – вiдпружинившись на лавцi, смачно потягнув: «Траханi екзистенцiалiсти-концептуалiсти! Ви, засранi шукачi давно знайденого!» Вiчнiсть у подобi зачумленого натовпу перед його зором вiдшатковувала кусень за куснем, угинала у глеевидну масу закутiв автобусних зупинок, що визмiювалися нитками дорiг, проторованих жовтими цiдилами автобусiв. Кроки, кроки, кроки парубiяк у зелено-рябому гакi, вже з нашивками на рукавах, де не добереш: чи то свастика, чи нацiональний герб. Кроки, кроки, кроки… Його морило – на вiдлигу, а надвечiр, зi знанням уже старого бродяги, вiн вiдчув, що вiзьметься на лютий мороз. Кроки… Кроки… Кроки… Кроки вибивали з його голови мрiю: «Ти, видно, спиш; тихо здiймаються твоi груди: менi так близько i далеко до тебе; видно, ти спиш з утраченою нiжнiстю, а сонце багряно заливае твоi вiкна. Ти спиш, судомно хапаючи чистоту зiпсованого повiтря. Ось вони, перевалюються з боку на бiк, – сите гайвороння, дрiб'язок, забрудненi голубки, сутенери iз заяложеним брiолiном волоссям… Дорога, дорога, дорога… Ет, вони ладнi розстебнути матню, вони дрочать на картини Рубенса, твоi кавалери, бо такi, як ти, не дають iм тепла… А тобi хочеться тепла…» Злидота косувала, схаркуючи на лавку. Свiфтiвськi вошi мали ту перевагу перед людьми, що вони вошi. Зрештою, злидотi зазвичай стало вештатися бiля тiеi лавки, де, пiдiбгавши ноги бiля батареi опалення, витягував марення з дитинства, вiддаючись на поталу мiсту; а злидарям смакувало спостерiгати небо або обнюхувати клозетнi отвори; жебротi до вподоби, за розвагу повторювати уривки фраз, коли з посинiлих губ Родика зриваеться щасливий смiх, а вони той смiх повторювали, передражнюючи трiскотливими шпаками. А ще посипали йому, сплячому, голову вошами, що задля розваги поназбирували в металевi бляшанки з-пiд «Нескафе». Або кислоокий пес пiдбiжить лизнути вологим язиком; i коли Родик кликав на iм'я невiдому, то двое малолiтнiх обгризених екземою педерастiв спробували його згвалтувати. І малинове марево розлетiлося свiтанковим розпачем: вони билися, кружляючи по майданчику, розштовхуючи калiк i цiкавих, рипали кулаками, трое знеможених голодом i холодом людей у цьому виталищi знеможених душ, кинутих напризволяще, сплетених у липкий клубок. Нарештi одним ударом – випадковим i рiзким, пiд щелепу, – Родик звалив високого i худого, з чорними пронизливими очима хлопця, i той упав, хряпнувся головою об чавунну урну, розлупивши череп, мов шкаралупку горiха. Родик, чвиркнувши по теплих мiзках i кровi, що парою сходили на лютому морозi, з колючим свiтлом у головi подався навпрошки дорогою, що вела вiд вокзалу до здутого в рудих випарах мiста, що вже гуло на пiзню нiч, полускуючи фiолетовими та червоними спалахами трамваiв, електричок, гуло пiдземками, мов велетенський шаманський бубон. Вiн не вiдчував нi огиди, нi страху. Це набрякало в ньому щось нове, свiже, яке вiн уже приживляв у собi й усвiдомлював як непомильну аксiому буття, – але чому тодi така куца людська пам'ять? Це мiсто. І вiн його любить; вiн завоюе його i ту пещену дерихвiстку, стерво з пляшечкою пива, – щури навхрест перетинали дорогу, шмигнувши перед очима клубком смердючого тепла… Краiна… краiна… краiна… Краiна надувала груди жабою пагорбiв, проколюючи небо хмародерами, – краiна, краiна, краiна, обшмарована грозами, перебита нудотою неонових реклам, психоастенiчним вибухом сифiлiтичноi лихоманки, розцяцькована СНІДом, – тонким перламутровим сяйвом на дротах втiшаючи заблудлих янголiв, якi впали восени, пiд важку Покрову. Ех, краiна… краiна… краiна… З алебастровою шиею, об'iденою жовто-червоними виразками екземи, двое полiцаiв, червонопиких, розпашiлих у передчуттi празника, – рiздвяна ялинка побрязкувала скляними кульками, i свiтло падало згори, то горiхове, то малинове, то враз трiпотiло синiми iлюмiнацiями, – мертвого тягли до «воронка»: пробували стягнути з нього ще зовсiм новi штани, пiд непорушним поглядом обiдраного волоцюги, що переминав у руках важкi кавалки розм'яклоi глини. Один полiцай, опецькуватий, з прогнутим лобом, хряпонув по хребту мертвого, щоб розiгнути, щоб краще було стягувати дорогi вельветовi штани; вiн ще для певностi – чи не живий – пострибав; нарештi йому це вдалося, i вiн, похихикуючи, матюкаючись, ще поштрикав кием зад покiйного: «Ти диви, вiн ще бздить…» Гiльмедов, високий, зареготав, виплюнув жуйку, – з розкосими очима, напiвказах-напiвтатарин; а Родик невiдомо чого плакав, син iнтелiгентiв, нащадок зотлiлоi шляхти, вивергав iз себе, мов блювотину, надуманий свiт, розмазуючи свое обличчя по опуклих, як риб'ячi очi, вiтринах, ще не вiдаючи, що доля зведе його з Гiльмедовим, аби вкiнець знищити те, що вiн плекав з дитинства. А зараз вiн плакав, набираючись легкостi, – полiцаi тягли за ноги мертвого педераста, розтягуючи кров i мiзки по асфальту. А Родик важчав, слухаючи страдницький голос Павароттi з приймача… Може, воно там… Там… десь приховане… Не плач, плач, плач, по всiй землi кладеться плач: Гiльмедов з коротуном, не дотягнувши мертвого до фургона, здерли решту одягу, зважуючи на руках здобич: «Ет, падлiна, видно, десь жопою заробив або вкрав, скатiна, цiкаво, хто його довбанув». Нарештi, вони подiлили одяг. Якраз вчасно, бо придибав вiйськовий патруль. Родик сплюнув. Це не дитячий плач. Це ревище озвiрiлого чоловiка, в якого болить у нутрощах; безконечнiсть шляху не лякала його, а змушувала йти. Вiд телефонноi буди до зупинки, грiючи руки в паху, на животi. З пам'ятi не йшли очi Гiльмедова, вузькi, як у комишевого кота.
І здавалося, пси пiдспiвували голосу його серця. Паморочило голову. Дощ i холод сiкли зиму. Рiкою пливе бiлими пiвмiсяцями в очах дохла риба; дим над водою, дим над небом, дим вiд багать жеброти, вiд заводiв, вiд червоних одноповерхових кварталiв. Спочатку все скидалося на перевтому; але вiн кинув погляд униз, де вантажiвки товкли брунатне мiсиво снiгу та людського лайна, а вночi вiтер перетирав це на пилюгу, розвiюючи широкими крилами вулиць; вiдкривалося, що скоро квiтень, апрель у народi. Ще йому приходило на згадку проiдене джаргою мiсячне сяйво мiста опiвночi, де блiдавiсть плечей, маршi сходiв залiпленi смiттям, а хриплявi голоси пацанви, обкуреноi i обколеноi, витягують сумноi чужинецькоi пiснi; для нього то не бiльше, як клубок, непосильна справа, що заперечуе власне iснування. Лункi голоси патруля змушують його цiпенiти. Упродовж, видавалося б, довгих рокiв, тижнiв, днiв, хвилин, секунд вiн думав про Люську i про те, що оволодiв нею силомiць: з якоюсь щемкою втiхою вiн оповiдав про це доктору Шмулевичу. Перед зором постiйно поставала картина за картиною, жахливiша за попередню, – йому б скаламутнiти в головi, але навпаки – у Вiталiя щось мiцнiшае, нiби на щось провидче вiн дивиться: чорний креп ночi серед бiлого дня, дощ iз бурею падае на дахи, мокре лахмiття пугачiв, а над покiйницями – гачкуватi постатi плакальниць, i бурла води вiд намулу й кровi в Шовгенисi. І треба спробувати щосили натужити нашу уяву, щоб уловити порух думки i душi цього чоловiка: напевне, вiн бачив перед собою шлях i був певний того, що той шлях зветься справедливiстю та свободою, – але в його уявi засмiчений, мов на тому цвинтарi, де треба розгребти, дати лад, щоб люди погледiли iскру того, що мудрi бородатi мужi нарекли iстиною. Напевне, вiн не мiг дати ради думкам, а ще бiльше – ходу дiям, – на ту пору всi як ошалiли, мов зляканi кролi, спостерiгали за нечiткими п'яними маршами колон парубiяк у зелено-рябому гакi, дитячим лопотiнням, пережованим Європою в тридцятих: пробуркувалася краiна, затягнута в гумову сплячку смертi. Плакати з гаслами Мао, Ленiна, Гiтлера височiли пiд одним прапором, над головами вчорашньоi босоти, чиi батьки – вчорашнi ключники й аптекарi; вони цмулили пиво, посипаючи сiллю вiнця, картавлячи, виставляючи проти сонця своi далеко не арiйськi профiлi; зовсiм як там, вони, осоловiло глипаючи очима, гепали кухлями пива. Переляканий обиватель бiг до телефону: слава Богу, нашi спiввiтчизники навчилися справно приймати рiшення. За хвилину-двi пiдкочувало телебачення, i цей гармидер, розчарування, схлипи, зачаенi прокльони швидко летiли сiрим променем на екрани. Інодi чийсь розсудливий голос, здебiльша високопоставленого клерка, що картае iх по-батькiвськи, говорить цим хлопчакам: що воно було, подивiться навкруги, озирнiться, треба чогось новенького, свiженького; а вони на те: почекайте, там ото сонце на спадi, хай тiльки-но пройде благодатний дощ, i ви всi наспотички побiжите до нас, але пiзно буде. І Вiталiй думае: мо', справдi прогавив свiй зоряний час? Перед ним мокрий гудрон дороги, – понуривши голову, вiн скнiв з таким виразом, начебто своiми довгими руками хотiв зупинити рипучий вселенський порух свiтового пожарища, а значить – iсторii. Астрологи передрекли щось страшне, бо Юпiтер бомбардували метеорити, а Марс, переполохавши мiсцеве обивательство, заскочив у якiсь ворота, зовсiм йому не призначенi; на жовтому цупкому аркушi бюлетеня мiсцевих астрологiв свiтлина одного з пророкiв майбутнього, – розкарячивши ноги, мовби готовий кинутися у бiйку, склавши на грудях руки, уткнувши клинок борiдки, вiн пропiкав читача жагучим поглядом. Тут е про що подумати, i вiн бiлими ночами тихенько з'iжджав з глузду, бездумно гортаючи працi вождiв, i вiд безвиходi квилив пораненим звiром. Інодi вiн сходить на поверх нижче, гнаний самотиною, диким звiром невiдомого, що пiднiмае перед його зором свiтло або темряву наступного дня, мов хто умисне задер завiсу, – поверхом нижче Вiталiй тиснув дзвiнка до помешкання жiнки, iм'ям котроi нiколи не цiкавився, вона мешкала тут, займаючи одразу чотири кiмнати, i в спальнi ii чисто та свiтло. Вона в очiкуваннi самоi вiчностi спить до полудня, доти, доки бронза сонця не запрозорить шкiру, пробiжить масними виблисками, сповзе на плечi, зiгрiе лоно, випростанi жертовно ноги; i панi лiнькувато скидае оком на вузьке, схоже на iлюмiнатор вiкно спальнi. Вона не бачить снiв. Свiт у неi чорно-бiлий. І снить ця жiнка чимось дивним, радше вичитаним iз книжок, про щасливу любов, бiлi пароплави, у сновиддях своiх блукаючи вулицями невiдомих мiст, котрi нагадують то Лондон, то Париж, то Вашингтон. І вона цiлу вiчнiсть чекае, змiнюючи коханця за коханцем, – товстобокими, пiдбитими тваринками вони перевалюються з боку на бiк, маленькi гидотнi казанови, з голубенькими пiгулками закордонного виробництва у потаемнiй кишеньцi; вони приносять серед лютоi зими троянди, червонiшi вiд людськоi кровi, од яких бiльше тхне тальком i формалiном, анiж коханням. Це частина iхнього великого самостверджувального плану на клаптику землi чи наразi дiстався гори той план, в наростаннi. І вона бiльше навчена випещувати свое тiло, а коханцi дрiботять нiжками, i в тому, напевне, нема термiновоi необхiдностi, або й так – за строгим лiмiтом, вирахуваним за ранжиром зайнятих посад. Здебiльша коханцi хроплять у м'якому крiслi задовго до любовних пестощiв. Вона задивляеться на себе, натягуючи трусики перед древнiм срiбним дзеркалом, що його туманить подих неминучоi старостi, i лукава кошача посмiшка лягае тiнню на блiдувате од випитого шампану лице. ii час вiд часу – досить настирливо – запрошують до нiчного клубу, з рулеткою, зi стриптиз-шоу, з баром, де продають розбовтане на Малiй Арнаутськiй шотландське вiскi або «Смiрнофф»; там ще е вiльнi кiмнати нагорi, де повиводили блощиць i протруiли повiтря справжнiм французьким дезодорантом. Вона згоджуеться, повертаючи лiворуч голову, торкаючись строгим пiдборiддям плеча, ковзаючи загадково усмiхом i затуляючи широкими, опашистими вiями – лише на мить – трохи порожнуватi очi, якщо не сказати бiльше: тоненькi галочки згасаючоi хтивостi ховаються за тим природним заборолом. Чарiвна музика лунае на холодних по-зимовому вулицях, а вони йдуть пiд руку з пiдстаркуватим добродiем до авто, мило переповiдаючи кумеднi iсторii з крихтою правди iз життя своiх знайомих. Тут нiчого сказати, – щоправда, купи смiття, смердючi закути обминати з кожним днем все важче, все довше, а гаманець надто спорожнiв, аби на кожне «дай» жебрака кидати абиякий дрiб'язок. Заплющимо на це очi, бо ми не моралiсти.
Власне, вона може цього не помiтити по дорозi назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повiтря (знову осiнь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дiвчинку, жмут бiлих чутливих, iз бiлими м'ясистими вухами пелюсток лiлей i сумно, пiднiмаючи груди тривожним подихом, думатиме, що цi квiтки зiв'януть десь позавтра. А коханцi, коханцi перевалюються кабанчиками, труться боками бiля ii дверей – тягнуть знову до освiтлених, мов трупарнi, кабаре, де лампи яскраво вистрiлюють безколiрними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення свiту западае у залi, випорожнюючи й без того пустi голови. Це дратуе, iй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своеi вроди. Вона вiдверто нудьгуе. Ця хвороба опосiдае ii, коли за тиждень бiля ii дверей проходить замалим не кабiнет мiнiстрiв. Всього вдосталь, дещо вона навiть пересилае додому, так далеко, що пам'ять виривае лишень запацьоренi шибки та бусола над загнилим од давностi ставком. Інодi iй вдаеться обдурити саму себе; тодi вдае, що вона в пошуках працi: у неi з'являються чорнi провали пiд очима, кидаючи тiнь загадкового i витонченого, нещодавно пiдмiченого нами або вами виразу; тонкi пальцi, де видно голубi жилки, з облузаним манiкюром дрiбно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офiс iз мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродiю N, i не за браком досвiду, а вiн мав якiсь культурнi знання з архiтектури, щось iз природознавства, а головне – колись у початковiй школi, а потiм у ПТУ проходив за пiдручником iсторiю Стародавньоi Грецii; отож вона проходить мiж мармуровими колонами, кидаючи винуватi погляди довкруж, зi знанням одразу вирiзняючи дрiб'язок; натомлено зiтхнувши, сiдае у зачовгане крiсло i стулюе ноги, заголивши кругле колiно у строгiй чорнiй панчосi, i погляд нiчого не промовляе – жодного натяку, – лишень втрачена нiжнiсть та бiлий вiдчай.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
