Вогненне око

Тонкошкірі красуні, легенько граючи стегнами, пройшли від безликої коробки консерваторії, поминули басейн фонтана, впавши в око купці зіщулених мокрих арабів; дерихвістки, попиваючи пивце, мацькаючи помадою кольору стиглої вишні горлечка пляшок імпортного баварського пива, – ковтали легенько, позираючи на вжалених вошвою та екземою чоловіків: мов і гарні хлопці з виду, а тхне… Закурили, двома пальчиками підтримуючи цигарки, а вказівним струшуючи попіл. Одна звелася. Родик був вражений стрункістю її тіла, чистотою сірих очей, цнотливістю опущених вій, соковитих куточків уст, – подала порожню пляшку йому, Родику, вибиваючи довгим пальцем кілька сигареток. «На, нє давісь. Поді купі за еті бутилочкі нормальних сігарєток, півка… Да і шол би ти отсюда со своім дружком, а то воняєт от вас…» – Вона не знаходила слів, проте була вражена не менше двох приятелів – чи то його по-аристократичному видовженим лицем, чи то просто невідоме злякало її; зупинилася на талісманові, що висів на засмальцьованому шнурку, – кіт з одним, із правого боку, крилом; а Кайф якраз просторікував: «Чи були у нас такі святі чи пророки, як у жидів? Не було. Кажу ж бо – озирніться, подивіться у вічі тому, хто кидає каміння!» – Родика мов струмом струсонуло. В голові плуталося: «Це не наші дівки, що заплітають у джергелі коси, але…» – Він захрипів, мацаючи рукою горлянку: «Ти що – я шляхтич з роду в рід; я еліта, а ти сучка випещена…» – «Пшол, пока ребята елітарную твою голову нє повєрнулі в сторону жопи…» Тож Кайф, маючи вселенських розмірів досвід, поспішив втрутитися. Дівчина пішла, недбало наостанок кинула поглядом через плече, а Родик, як джигухою обпечений, сидів, притямлений власними словами; товариш його з острахом бачив, як збігаються на переніссі брови, западають очі. Родик скочив, туманіючи поглядом, що кожної миті просвітлювався, прожогом кинувся до телефонної буди і накручував, вертів диск телефону, гепав кулаком по автомату, сідав, зводився, перескакував у інший. Товариш його Кайф тільки харконув і подався на добування «кораблика» анаші.

Астрологи, хіроманти білої й чорної магії, великодушні мастодонти, втішаючи заздалегідь, як копаючи могилку, складали на рік рожеві проекти. І в країні запанував порядок, начебто всі селища, міста, містечка затягнуло у гуму; голоси, крики, прокляття, рейвах, пташиний тріск розбивалися мов у наглухо забитій діжі. Тиша. Із шпарин, щоправда, лунало подібне до квакання якесь там чергове повідомлення, і доктор Шмулєвич: «Бру-у-у, тьху!» – бздикнувши, здер дошку, де білим по чорному, нашвидкуруч, як водиться, написано «Вільний доктор, хірург, екстрасенс Ю. А. Шмулєвич приймає від 00—00» – і, тільки-но вляглися перші відлуння, відпружилась дика навала од грудей обивателя, що вигулькував крізь фіраночки, дослуховуючись, не вірячи власним вухам, чигаючи, мов ударів ратиць кентаврів, на брязкання важких, зелених черепахоподібних, вичікуючи ляскіт гробоподібних танків, а за ними – когорти солдатів. Вони, пораділі, розсідались на пагорбах, статечно випнувши черевце, розстебнувши ґудзики на матні та жилетках, пестячи своїх золотушних рахітних діточок; на пагорбах, де сотні перемішаних кісточок ворушилися, знудившись у чеканні Суду, а привиди дрібують порослими споришем дорогами… Ах, ох, ах… ніжні білі плечі їхніх коханок – тьху, пряма кишка од голови до сраки… ще там щось… А щелепи перемелюють ситнючу жратву, жіночки обтирають своїм мужичкам п'яні соплі, смалець із підборіддя ляпотить із жовтих іклів на щелепи, на груди. Вони блюють від пережеру в багаття, харкають сивухою дружинам в обличчя, а ті тусають їх у пуза, товчуть писки; дітлахи ревуть, сцють у багаття, і батьки напівкумарні позасинали, вихлебтавши все, за винятком води з ближніх водозбірень. Очунявши, дроблять курячі кісточки на пісок кутніми, що ними перетреш крицеву дротину. Тіло потребує… А душа… Хто її вигадав?

Може, доктор Шмулєвич? І празник затягнеться млистим серпанком. І чимдуж, чимдуж, чимдуж хортами додому. Каторга – не життя… А пагорби дихають важкими грудьми, – земля, як і повітря, витримує все; початок і кінець, кінець початку. А наступної неділі, коростяво розкидавши багаття, товчуть своїх любок, завчено повторюючи вітання, почуміло вітаючись, подумки посилаючи одне одного, бо, може, дивись, по п'яному ділі утнули щось не те. Свербить витягти колючку… Й так доти, доки не спаде світило…

Принаймні, так думав вільний доктор Шмулєвич, колишній військовий хірург, якого виперли зі служби за надмірну любов до чужого, читай: державного, майна, а саме – морфіну. Вживати ту отруту – боронь Боже, – Шмулєвич закінчений цинік, ошпарений життям, боргами, бо не таланило з жіноцтвом у нього. Майже за безцінь розпродував, щоб спішно догодити черговій пасії. Воно б і зійшло з рук, але жадоба жінки дорівнює жадобі закоханого в неї чоловіка. Навпроти дверей доктора знімав комірчину й Віталій. Сходилися вони в розмовах, бо студент технічного вузу, закинувши креслення, проекти, зачумлений і спітнілий, вирячивши червоні від безсоння очі, тинявся по мітингах, що на цей рік більше скидалися на циганський ярмарок, уквітчаний різноколірними прапорцями; це нагадувало більше карнавальну процесію, що лінькувато никала з боку в бік, вигукувала потрібні слова «слава слава слава», «ганьба ганьба ганьба», розтікаючись потічками по закапелках, сьорбала ріденький чай. Ет, встигнемо, кудись прийдемо… Лишень одинаки, подібні до Віталія, репетували: «Діло… Діло! Діло! Діло робити треба. Справедливості… Волі…» – проте спільників він не знаходив. І ось тут покривджений життям Шмулєвич і юний Віталій в один голос, не слухаючи один одного, волали з горлянки про ту плекану, очікувану народом справедливість. Зрізалися одним подихом. Особливо коли Віталій чіпляв тему ніжності й кохання. Часом Шмулєвичу – напіввірменину-напівєврею – обридала ця дитяча балаканина про жіноцтво, і він притьма вертався до кімнати, умисне не зачиняючи дверей, звідки перло протухлими кислими оселедцями, квашеною капустою; він вертав до своєї безногої коханки. Стягував з неї протези, одгвинчував колеса на кріслі-каталці, давлячись словами, волік на вулицю Віталія: «Дивись, вслухайся в те шмаркотіння… думаєш, юшечку з водичкою хлебчуть… Балички гризуть розхитаними зубками. Свобода? Свобода їм – що мертвому припарка… Мало вашої удавочки цим сучим синам, дочкам сучим на шиї!» – Жовто, мирно мерехтіли вікна, а Шмулєвич розстібав ширіньку, дрочив прямо на вікна, вибризкуючи споганене сім'я на бордюри: «Світ треба не любити, на нього треба класти… Але я не засуджую, і ти не суди». – Натягав штани, а Віталій лепетав: «Як, пане Йосипе… Як так можна…» – «Шмаркач…» – «А любов, а жінка…» – «Всі вони однакові, крім зоофілок, лесбіянок, клімактеричок…» – 3 реготом, ґелґочучи борлаком, пхав перед себе студента; повертався, – його нерухомий погляд наркомана, спаплюженого життям чоловіка впивався п'явкою в ропухувату Саньку, що сиділа, чухмарячи кукси до блідої сукровиці. Ревниве стерво. А Шмулєвич: «Покатаємося, дарагуша…» – каталка з нашвидкуруч прикрученими колесами тарабанила коридором. «Во-о, хто любить. Даже мать родная любить так не буде, як каліка!» – Санька, об'їдена паршею, вищирювала рештки зубів; потім вони троє сідали до столу – доктор благородно виставляв пляшку «Ґроса Распутіна», і пили по маленькій. Доктор колов Саньці кілька кубів морфіну, підводився, здіймав ціцеронівським жестом руку. «Я хочу предложить тост. Тост за самую бальшую кнігу в мірє – Біблію!» – «Не мона за столом, за п'янкою такого говорить…» – ляпотіла розговіла од наркотику Санька. Доктор Шмулєвич попри все вважав себе християнином. Санька говорила, що він радше вихрист, молоканин, бо прожив на Кавказі не один десяток літ, де заодно поклоняються Хресту і Мамоні. Тож гріха за собою не чув. У Шмулєвича лишилося достобіса зв'язків, що їх він вряди-годи підтримував, завше маючи гроші в кишені, і не без користі приходив нужденним на допомогу. Якраз по хвилині завищав пронизливий дзвоник телефону, Віталія припаморочило, схилило на сон, – злиплим від випитого язиком мимрив він Саньці про справедливість і любов, перебираючи слова, мов горіхи: що людину може переробити тільки добро, що злом ніколи нічого не доб'єшся. Баба різала поглядом на шафу, де були слоїки з морфіном. Повернувся, шкрьобаючи ногами, доктор Шмулєвич. «Бо. Ще один знакомий в поісках красоти… Но чую родну душу…» – Віталія одкинуло на спину, скропило холодним потом. – «Е-е-е, пацан, пойдьом-таки прогуляємося… А ти, сучка, не вздумай до шкафа лізти – на похорон дєнєг нє дам, дорого обходяться еті похорона… Да-а-а». – Спливло з баговиння безпам'ятства, в молочній каламуті, пробитій чорними дірками, обличчя Родика. «Нє, краще піду відлежусь…» – «Як знаєш. Знову на мітинги. Работать і захищатися треба вміти…» – «Пішов я…»

Від фарсу до мелодрами, від любові до ненависті, від злиднів до багатства – один крок.

Родик неждано почув удачу, сидячи на лавці, зігнувши коліна і підібгавши п'яти; надувало холод. Голуби падали в полудень брудними клубками, – серед тисячі жіночих імен, сотень мерехтливих рожевих, блідих рук і стегон, округлих литок вишукував тупо риси тієї, що зранила так глибоко, більше, ніж у школі-патронаті. Та, яка запала в око. Коли вони виходили зі своїх кімнат, а погляди їхні сором'язливо обвисали по закутах нічними метеликами, що поскладали крильця з обтрушеним пилом… Марнота ловити вітер і подихи з жаскої ночі повій; проте не ліпше вигадувати ніжність, полишену в заляпаних спермою спальнях інтуристів, – човном відпливав, полискував бронзою сонця довгий, мов океанська рибина, лімузин. Із димоходів, повітрозбірників, кондиціонерів викидало сизою парою нічне повітря, і він, не зіпсутий містом чоловік, подивований не його жорстокістю, а, навпаки, з менту в мент вбираючи, всотуючи його закони, несвідомо ловив у обширі кулястого полудня, що накривав крильми репнуті зморшки старих вулиць і площ, облузаних кінотеатрів та забігайлівок, – яку довгу і нескінченну путь треба пройти. Можливо, йому не пощастило – на ту пору він не бачив закоханих пар, котрі цілувалися, тиснулися, задираючи яскраві куртки, спідниці просто неба, біля фонтанів зі струменями, що розривають бірюзове небо; він не чув уже одноманітних, на одній ноті голосів патлатих співаків, які вже ні до чого не закликали, а співали, закинувши голову в напівпритомливому стані, під тихий шелест дівочих кроків, видихали пісні – гімни сонцю і місту; так, справді йому не поталанило – то був не той час. Йому кроки – це кроки ворогів; він не вільний бачити світ; він не вільний його розділити; він сприймав його, як осяйне єдине. Цей світ, від котрого несло помиями, він споглядав чи не як найвишуканішу частину суспільства, а то й людства. Йому не поталанило, як і всім, котрі мусять здолати цей шлях, дорогою розгублюючи себе, щоб насамкінець уторопати – придибав ти до найбільшого розчарування. А зараз кипіли золоті тіні каштанів. Звісно, при бажанні можна запам'ятати – з ранку до ночі, ох, ці очі дівочі; й знов – з ранку до ночі… але на пам'ять лізе викривлений ротик, що обливає тебе смердючою лайкою. Вгорі вічна мідь сонця. А вона сидить на голубому унітазі, вся у випарах вчорашніх лангетів, крабів, омарів, шпротів, редьки, голландського сиру; вона судомно перекручується на пуховиках, ляпаючи бездумно в рурку телефону, мов хто пружину розкручував. Йому невтямки – їх таких тисячі, мільярди в розхрещених по паралелі, горизонталі, розлінованих невидимою рукою на квадрати кубах житлоплощ. Труться задками, випнувши щелепи од запору. З дірочок їхніх вуст із шипінням вискакують голоси про втрачені звичаї наші. Летять, дірявлячи чистоту осінню, не оспівану поетами, бо вони жалобники і жлоби, бо вони месіанці. Бо доба – таки дійсно умирання. А звичаї на цьому розповзаються опаришами останніх селюків, які перестали плутати метро з трамваєм, залізничний вокзал з електричкою; селюків, котрі вже не носять кирзових чобіт, а хочуть чогось більшого, ніж кросівки «адідас». А ця пані, панянка, добродійка, проспить до полудня, затим вишкребе, вичистить усі опуклості, вугрі на блідому, як холодець, тілі. Скочить у дороге хутро, зароблене чесно передком. А чим ще жінка може заробити? Дивись, дивись, дивись – це найчарівніше, що вона може тобі подарувати, а ти пустиш слину на губи… Тут його коле тонкий жаль… Невже ти, як дивна давня казка, відходиш із щемом у серці? Невже все те, що було, так і лишиться мрією? Та ні – йому вже невідомий дилетантський, до нудоти одхаркнутий запах голоду; по миті висохлий до крицевої міці линви, і два ряди зубів, вищерблених вірністю життю, готові перепиляти світ навпіл. При нагоді перекусить земну вісь, – закутавшись у дірявого плаща, обминаючи тусівки, місця, де можна потрапити на очі Кайфу або його товаришам, він віддається на глум і торжество місту. Ніч міста, розірвані спалахи ліхтарів, подібні до зірок у травні, чорними ядрами розриваються у вирлі очей, зіниць юрмища по метрополітенах – ніч вигострила його вилиці. Чорні ядра поглядів із шипінням лупили бетоновані обмурки на зупинці «Дніпро» і біля блошиного ринку, дрібнячись яскравими скіпками люду… І сонце вставало поволі… Родик винишпорював Шмулєвича. Сонце лінькувато, кволо, мов у провінційних містечках, – ще не пора, – виринуло нарешті, ламаючи тінь мосту, кістяком перекинутого через річку, віддаючи золото куполам спорожнілих храмів. Захуркали перші авто, електрички… Але Шмулєвича ніде не було. Доктор на той час практикував у патанатомічці. Тельбушив спухлі черева потопельників, вішальників, самогубців різного штибу. Витягував зелені тельбухи, перекидав з руки на руку, витягував печінку – зважував на долоні, хлюпав її у відро з формаліном і багатозначним поглядом проводив мармуровими столами, де стриміли сині, білі ноги, животи, руки мерців, вищирювався на практикантів: «Во-о-о що чоловік… Пить би менше йому було… Може б, і встиг до прибуття водолазної команди… Ну, то не наші діла!» – Його покликали до телефону: «Тьху, моя б воля, поперерізав би всі дроти на світі». – «До того йдеться». – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумові рукавички, він слухав шелесткий, повний відчаю голос Віталія; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виході біля цього скотомогильника…» – Він поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вікно: практикував він у чотирикутній сірій будівлі, котра нагадувала безліч сірникових коробок із здертими наклейками, без ладу зліплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкі вікна, щоправда, запацьорені; лікарня вивищувалася біля самісінької вилинялої смужки шосе, і дорога проводила межу між кварталами злидоти, де кушпеліли вигаслими вулканами смітники, і заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звідки виповзали пересмуговані бантами ветхі бабусі з болонками. «Я вот Реді покрасіла… Он у меня умний мальчік…» І таке інше. Бездомні пси промишляли біля трупарні, на нижніх її поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повітрі, робив глибокий вдих і затуляв очі. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав із того. Невідомо, що у людини в нутрі, а докопатися до душі – марна справа. На шматочки поріж, перешаткуй покійників. Мертвому ні жарко, ні холодно. Небіжчик і в Африці небіжчик. Тож при зустрічі з Віталієм він розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи ніздрі, зіжмакуючи чоло од солодкого трупного духу впереміш із хлоркою і формаліном, розповідає здушеним голосом, як обкрадають, дурять бідолашний народ. Де справедливість? Цент до цента, долар до долара збирають емігранти, а все процвиндрюється на дочок, щоб запхати у престижний університет, на дачі, на… Шмулєвич звично подляком хихикнув: «Ет, ходімо пройдемося. Тут не місце для розмови…» – взяв за руку і повів довгим коридором трупарні, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горіхи, черепами, звісивши руки й ноги неправдоподібно фіолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Віталій пересмикнувся: його знудило. Шмулєвич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – більше хлопець із себе видавити не міг. Шмулєвич чемно запропонував стільця, накинувши йому на плечі вижовклий халат, і студент лантухом упав, підібравши ноги, блюючи на заляпані згустками крові кахлі. Якоюсь млістю розібрало доктора Шмулєвича, – він дивиться на куряву смітників, на багатоповерхові квартали, відтак рвучко зриває

халат, махає через плече Віталію, і вони, поминаючи розплилі обличчя трупів, що проводжають їх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними східцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лікарів.

Уже за годину вони їхали електричкою, що зупинялася біля спорожнілих зупинок. Вони вийшли на далекій станції – кладовище, колись добротно уґрунтоване, схоже більше на ярмарок, поузбіч обсаджене слизькими осиками з вічнозеленими клубками омели на гілляччі, де ворушилося, тріщало дзьобами гайвороння; за добрих часів люди сходилися сюди, щоб скинути тягар буденщини, тягнучи за руки зарюмсаних дітлахів, присідали на лавці, від якої ще пахло свіжою фарбою. Зараз кладовище курилося димом, полускувало кинутими жужмом у вогонь вінками; могильні плити із зітертими написами, повивернутими немов дужим ураганом. Затулялося воно з того боку, де сходить сонце, довгастим обручем будівлі ПТУ № 8, а віддалік, через сині колії, що дихали мукою вічних мандрів, у випарах креозоту, стриміла тюрма з велетенськими заґратованими вікнами, з товстими, синього кольору броньованими шибками. І в цьому трикутнику, в тумані, люди зносили щось, так-сяк розгрібали сміття, довбаючи ломами брунатну промерзлу землю. Обличчя Шмулєвича якось розлізлося, а тоді опрозорилося, він по-ціцеронівському скинув руку, кинув: «Дивись! Це найкраще місце на цьому світі. Тиша». – «Пане… Але ж життя…» – «Шмаркачу! Тут усі в чеканні, ну, за винятком пророків, з якими ти горлопаниш на мітингах… А вообще… Хто його знає?!» – Він усе життя пам'ятатиме цей день, із кулею сонця в безколірному небі, чорну улоговину з важкою парою од землі, куди наче хтось навмисне вмостив кладовище; проте перед самим кінцем, продутий жовтим березневим вітром, зрозуміє, що Шмулєвич намагався примирити непримириме: воду і землю, повітря і чорну безодню; з'єднати два народи, протилежні, але пов'язані тугою линвою вічного, нещадного пошуку справедливості, віддаючи однакові молитви, прокльони, простягаючи руки до неба, так і не втямивши простої банальності – розбите на друзки ніколи не з'єднається людиною, але кожна душа може віднайти противаги, в тій залежності, яким шляхом вона обрала йти – манівцями? прямо? Все одно прийде до сущого, об'єднавшись у смерті. Тільки мигдалева віянка смерті дарує повсякчас жаский подих життя. Це він наприкінці, певне, зрозумів, пронісши на плечах тягар свого хреста, ламаючись у дикому змаганні з Тим, що його створило, – пролив море крові, виточивши її в себе.

Шмулєвич, мавпоподібна істота з руками до колін, непорушним бовваном стояв на узвишші, і вітер ворушив короткого їжака волосся; непорушність погляду його не хотіла вміщувати в собі ні почутого, ні побаченого. Він полишав Віталія, що нічого, видавалося, не бачив, – слухав легенький хрускіт, тупотіння: люди ламали соснове гілляччя вінків, порпались кайлами й задубілими руками у смітті, збиваючись густими купами біля тліючих вогнищ. І Віталій угрішився свого переступу, що довірився якомусь нелюду, жовті більма котрого викликали огиду, таку, як після першої ночі з Люсею.

Шмулєвич полюбляв вештатися містом, особливо його цікавили ринки, розляпані на той час широкими олійними плямами, де порок і пристрасті, де зотлівало саме розуміння людського, в чині цивілізації, де видно людину, мов крізь каламуть замуленої води: шамкання голосів, ревище і гикання азіатів зі слизявим сопухом мускусу; там кремезні молодиці, обминаючи поглядом широкопиких селюків, понад рожеві пірамідки яблук, хтиво поглядали на кавказців; тоді він ішов повагом на блошиний ринок, де прогірклі від власного калу ветерани безконечних, незчисленних воєн, битв, числа яких не добрати, торгували вудлищами, гачками для риболовлі. Далі його виносило до Республіканського стадіону, кинувши в саме вирлище тугих звуків, де від люду, тупоту й тріпотіння спадало, видавалося, не одне світило. І він, легко виставляючи ноги, ступав вимерзлою площиною, розірваною світлом десятка ліхтарів; поглипуючи на люд, розсіяний під вируділим клейковинням неба, люд, що ворушив дірочками ротів, пропонуючи товар; він проходив догори, сходинку за сходинкою, по спіралі, де вчорашні професори естетики пропонували найтоншу жіночу білизну, а вчительки літератури і мови – гумові фалоси та презервативи; а ще вище, на самій верхотурі, де вітер надував яскраві сукні з червоними трояндами по полю, – норкові шуби, шкіряні куртки, чоботи пропонували колишні учні ПТУ та кримінальники, – ось, дочекалися красивого життя. Воно безроздільно, цілковито їхнє, із сатисфакцією перед тими, хто їх принижував. Звідавши тисячі смертей, Шмулєвич, котрий пройшов війну від В'єтнаму до Афганістану, розумів більше від решти його освічених колег: хто не звідав пороку, той не дочовпає, що безстатева краса може тільки вбивати. До тих, хто внизу, він не мав жалю; для Шмулєвича оті підтоптані професори та істеричні вчительки були не більше, ніж підвальні щури та сопливі поліцаї, вчорашні селюки, чиї кийки не перевершували їхніх членів; він не долучався до втраченої ілюзії цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвячені, бо нишком гортали ксерокопії творів маркіза де Сада, що краса не врятує світ, а, навпаки, розбестить, проте вони із затятою зверхністю напівбогів безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкільними партами: треба так, і ані кроку не руш. Ось тобі й людська краса. Щось подібне до легенької каталепсії відчував Шмулєвич, проходячи повз червонощоких бабусь, які наче зіскочили з обкладинок «барвінків» та «мурзилок», – старушенції пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправлені опієм шприци й психотропні таблетки. І Шмулєвич мимохіть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при роті писарчуків – клерка клерком, педофіла педофілом, «ах, зачем ви ударілі собачку», Балабанова з тонкими пещеними пальцями, з різьбленими тонкими рисами обличчя, напівпрозорою шкірою, втомленим поглядом голубих очей, прикритих пухнастими жіночими віями (од чого Шмулєвича зараз вернуло від самого спогаду); того Балабанова, постава якого прогиналася балеруном, закоханого в музику Моцарта, Баха, Гайдна; він годинами міг розповідати про ту чи іншу фугу та що думав на смертному одрі Байрон; полишив геть усе, – високооплачувану штабну службу, обравши дорожчу роботу ката. Щоправда, Шмулєвич пробував зрозуміти і Балабанова, й навіть зазирався на тих горішніх і нижніх, спинаючись проти вітру крутими, кільцеподібними, аскаридними маршами Республіканського стадіону, де скрізь, де тільки лишалося місце, був наклеєний плакат хазяїна ринку – добродушного по-кролячому еврейчика. І це бовтання для Шмулєвича мало чим відрізнялося від порпання в синіх тельбухах мерців. На превеликий жаль, світ для доктора так і не відкрився, тільки призвичаїв до запахів трупу і формаліну. Йому до пекучої серпневої самоти, до жаги чистої джерельної склянки води подобалися, вабили, притягували випещені до золотушного красуні, зіпсуті подихом власної вроди. Він спостерігав їхні ламкі постаті з грудьми, з литками, од яких віяло чужиною, волошками, мигдалем; вони тим сопухом заманювали горбоносих іранців, що загризали слину жовтогарячими помаранчами; він бачив їхні відбитки в десятках люстер по інтуристах, втомлених і надміру збуджених. Шмулєвич стояв, встромивши руки до кишень: худий і висохлий від нездійснених бажань, тільки булькотіло в горлянці. У першій-ліпшій пивниці він випивав білого вина і, зловтішений, повертався додому. З порога він говорив Саньці: «Любєзнішая… А прінять позу!»; він здирав по живому милиці, не звертаючи уваги на намуляні до зеленого гною кукси, з жовтою прозорою кров'ю, перетопленою тлінням плоті на сукровицю, – лигав її псюгою на підлозі: «Ану бзди, стерво, бзди»; вони вовтузилися двома злиплими клубками, під нестримний регіт сусідів із будинку навпроти, і регіт той зливався з бульканням води, харчанням, шмаканням його і Саньки. У цих диких нападах обридлої втіхи, коли б перспектива могла вільно переміщуватися з деревами, з тумбами, а також містами, цілими країнами, то нам би випадало бачити багато чого з того, що не дозволено, але можна запевнити: це анічогісінько не поміняло б в обертанні наших звичок. Шмулєвич, попискуючи кабанчиком, у такі от хвилини падав навзнак, тріскаючи карком, а Санька глипала поглядом замороженої скумбрії, жмакаючи обличчя, як печене яблуко, проймаючись дивом: звідки дитячий, такий скривджений вираз на обличчі пропеченого циніка; вона багатозначно говорила: «Г-му-у». В такі години Шмулєвич думав про знущання долі, перспектива котрої перекинулася деінде, а не тут, – перекособочено звело, затягнуло в один вузол інтернатські мрії Віталія і Родика, шерепуватої Саньки і доктора Шмулєвича; і картина, дійство якої Шмулєвич приписував собі, виходила доволі-таки геніальна… Проте бували часи, коли Шмулєвич замикався в комірчині, він думав, що якби зійшлися вони десь у холодних вирах, що їх цапобороді мудрагелі називають Космосом, – він без цинічної претензії на вічність, котра справді-таки змусила їх існувати на цьому клаптику землі, де в уяві багатьох не те щоб терновий вінець і пробитий списом бік Мученика, не відомого нікому, з витертим ім'ям легіонера, що мав більше уяви, караючись через заподіяне, – солоденькі, трохи овіяні жахом казочки; навіть безформність уяви не сягала того, котрим усе було повне, потроху в їхньої мавпоподібної сірої юрби відбирало розум… Але… Але ми підемо далі, бо чомусь, за якимось браком, нам не дозволено заглядати у всі – підряд – думки доктора Шмулєвича: як мовити про неіснуююче, – певне, по цій хвилині вони всі, герої і ні, зійшлися, ще не існуючи, небачені, в короткому проміжку часу, дарованого смертю котрогось, в мент подиху свободи і вивільнення, що не дорівнює схлипові амебного, рахітичного існування усієї земної кулі; воно звело в одну страдницьку горизонталь, лишилося трохи, одна крихта, зовсім неможливо, але бажано: зачинити, ось так, зачинити, відіпхнути кістяк, обгризений, з широкими лопатистими кістками – порок. Ним роковане все; у ньому нема крайнощів, бо він кипить солодкуватою масою, виливаючись крізь банькаті очі доктора Шмулєвича, і він бачить високі зелені пагорби, де вітер переламувався, утробно бухнувши, у вітах яворів, полощучи чистоту полудня, розвіваючи – ген далеко – червоні і сірі плащі Рицарів Круглого Столу, – це прийде до Віталія, вгрузне в нього з далеких розповідей, од котрих несло прілістю втраченої чистоти тоді, як над жовтим горбом його містечка озвалися дзвони… І зараз Шмулєвич верещав дитиною, прокручуючи лишень один випадок – це знають усі, напевне, бо доктор полюбляв оповідати цю й ще інші історії, – тож беремося за осуд чи підтвердження тільки з його слів, – він оповідав про те, як його товаришеві по інтернату розбили голову, а все звели чомусь на Йоську, що нипав якраз мочарами, на прогулянці така прикра історія трапилася. Йоська замріяно клав на тремтливі долоні мушлі, котрим мільярди років, а то й більше; він, посапуючи, роздивлявся кожен завиток, плетиво, візерунки скойок, радісно схлипуючи при новій знахідці – сопля, та й годі. Аж неждано, несподівано потягли до виховательки – назвали бездушною худобою, показуючи розпанахану голову Марека. Марек тільки бутів казанською сиротою, тицяв пальцем, куди йому вказували, а Йоська сторопіло давив хрумкі мушлі в долонях… Отака от історія, зовсім непримітна, як на нас. Проте Шмулєвич думав про неї, зачинившись у комірчині, заснованій павутинням, заваленій книжками та хірургічними атласами; а ще частіше, всівшись проти замацаного люстра, він переповідав сам собі довгу заплутану історію, яка не мала початку й кінця: як і в історіях далеких його предків, крапля крові, їхньої крові, ще грала в його жилах. Він переповідав історію про маленьке містечко, коли над жовтими горбами вдарили, бабахнувши разом з гарматами, останні дзвони; коли на паволоці сизого неба хилитнулося дванадцять церков і чорні горбаті постаті все зносили й зносили ящики з вибухівкою. В небі пугукало, лящало птаство. Це все з розповідей; мало хто пам'ятав, як падали церкви, як і балачка про море, що буцімто тут було, а його синяву краяли тонко носі галери, навантажені золотом. І рабин, останній у містечку, сидів на розхитаній до тріску підводі, закислими очима прощаючись із обжитою місциною, більше схожий на Будду, одним вухом злякано слухав просторікування згорбленого діда Юхима, який вечорами витягав з потрісканої скрині товстенький томик Віктора Гюго і читав десь на горбку, сховавшись від баби за кущем глоду. А зараз вони з рабином від'їздили далі й далі, а Юхим рипів у ритм колесам: «Ньо-о-о-о, – періщив батогом поперек хребтини кобили, а як не допомагало, злазив із воза – засмалить носаком знятого чобота під хвоста; кобила лінькувато рушала з місця, а старий продовжував: – Ньо-ньо, ну ні хрєна тут нема нового, даже каміння вистигло тричі… – Старий, наголошуючи, піднімав батіг: —…да, тут каміння тричі з піску на те, що маєте перед очима…» До чого б то воно? Перед очима куці скелі, зовсім низько, кволо переливається кулька сонця, і Шмулєвич, катуючись у комірчині, харкаючи кров'ю, повторював: «Ні-є-нє-ні-нє», геть, до біса, яка справедливість, яка любов, що воно таке? Може, про те все знав рабин, який зараз у далекому містечку катав зеленого возика, а дітвора стягувала з нього, жбурляла до ніг паки паперу, покришки з автомобілів, а він тремтячими руками витягував сріблясті монетки; може, тільки йому залишилося на спомин, на торжество, як повзуть сірі димки по бікфордових шнурах, піднімаються, трусонувши землю, жовті гриби над пагорбами, а потім каміння із шипінням булькало в Шовгениху. Видно, Шмулєвич пам'ятав те від старого рабина, чиє торжество, що палахкотіло в його очах, хотіли вгледіти громадяни, приписуючи чоловікові, гнаному з землі, все заподіяне на його карб, на його совість. І це у місцевого люду зітерлося з пам'яті. Але вилинялий погляд рабина не промовляв нічого. Навіть тоді, коли зеленою горбатою черепахою підкотив танк і двома пострілами продірявив синагогу, «ех, вей!» – хтось вискнув із одноплемінців рабина, а синагога гойднулася велетенським дзбаном, крізь кушпеління вищербивши остюччя лавок і каркаси. Останній постріл із гармати розколов шестикутну зірку Давида, а танк із червоною зіркою розвернувся на теплому згарищі, а під жовтим вітром горбаті постаті солдат гикають і акають; рабин із нежданою для себе тугою подивився на голені голови люду, одягненого в гакі, з лопатами на плечах, а над горбом юрмища, мов більярдні кулі, гралися сонця і пробивався голос із далекого майбутнього, розриваючи перетинки Шмулєвичу: «Потрудимося на славу! На славу попрацюємо!» Ланцюжком, потилиця в потилицю, люд сунув до яруг відкопувати древнє море, що тут буцімто плюскотіло. Що є безглуздіше від людської думки, наразі вигаданої, цієї нетривкої тіні марнославства? – Судомлячись, плюючись, спинаючись на тоненькі криві ніжки, падаючи, Шмулєвич шипів: «Напишу… напишу… напишу…» Знову напливало, – тому рабину було десь під сімдесят, а мо', й більше; він повертався з далеких країв, рятуючи родину від дикого голоду, з цілим кагалом родичів. Це було так давно, так далеко, що про це забули згадувати; але старий єврей, у чорному перештопаному маленькими латочками пальті до самих п'ят, залишок вічної пам'яті, приреченої до блукання, вже щось бачив подібне п'ять тисяч років тому. І про це та інше вони розбалакували з батьком Віталія, – до того з ковтками теплої води поверталася сила; тяжкий на похмілля Вадим баранувато дивився на саманну домівку, де вовтузилася купка недорікуватих дітлахів. Колишній рабин здебільше мовчав, устромлюючи в розмову слова, щоб, бува, не зачепити гоя, який був крутого норову, а ще мав юридичну владу, тож міг запроторити не тільки за ґрати. А Вадим зі сміховищем, потроху прохмелюючись, розказував, як на майдані Калініна, на Михайлівському, значить, туди, знаєте, до Львівської ближче, під регіт і ваш «Інтернаціонал» вішали німців. Хуркали вантажівки, баби наші не знати чого голосили, мужики опускали додолу очі (перед цим вони добряче «закладали», кляли Германію і серед ночі готові були йти пішки, щоб самим передушити гітлерівських байстрюків); водії, зизоокі, червонопикі рязанці, шкилюючи, веселенько і добросердно перематюкувалися між собою, не дивлячись на обісраних полонених, давили на педальку газу, від'їздили, витягували з-під ніг кузови, що слугували ешафотом. Приречені на страту, висмоктані голодом і вошами молоденькі унтери, – спокій з виду, але гірка невдячність за непорозуміння, як і в решти людського роду, коли одбирають насильно життя, провину перед народом, перемішану зі зневагою, кидали погляди на шеренги солдат, що видували «Інтернаціонал»; вони тихо прощалися, майже мовчки, втративши подобу жаху ще задовго до смерті, до Михайлівської, окинувши очима це високе небо, що мало чим відрізнялося від зальцбурзького чи магдебурзького… Розмови, відголоси подій будуть ловити Віталій із Шмулєвичем у трамваях, автобусах, де помоховілі, трухлі ветерани, не без гордості, акаючи в кожному слові, розбазікували, «как ми вєшалі немцев», а сердобольні старушенції, десь з-під Мотовилівки, тільки одмахувалися: «Тю, кацапйо чортове!»