Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Сказання про смерть Ґероґли мало розповсюджені. В одному з варіантів епосу, Ґероґли, вже старий, йде паломником у Мекку і на тому шляху гине в бою з ханами-ворогами; в іншому варіанті – Ґероґли взагалі не помирає, а у віці 120 років йде в гірську печеру. Відома версія, за якою Ґероґли перед смертю мандрує в підземний світ.

Специфіка деяких переказів про Ґероґли дозволяє припустити, що одним із джерел послугували шаманські міфи. Можна також припустити, що в образі епічного Ґероґли відбилися риси реальної історичної особи, яким представляють Ґероґли деякі документи XVI–XVII ст.

* * *

Руїни давнього Мерва. Ворота Байрам-Алі Хан-Каля

Ґероґли вільний, наче птах.Мов срібло, (сяють) груди твої.Наче сокіл, птах ловецький,Як схоплю я здобич, що скажеш ти?Сокіл чи яструб – утілення волі, відваги і сили.Битва соколів ворону відлякує,Вдалину від них вона свій лет спрямує,Сотня качок проти сокола не в залік,Хоч би тисяча їх буде – все одно!Махтумкулі[24]

«Махтумкулі, відмовившись від традиційної «придворної» літератури, звертається у своїй творчості до реального життя народу. Розміром вірша він обрав форму «гошук», – розповсюджений жанр давньої огузької літератури, під тиском арабської і перської літератури ледве не втрачений назавжди. За допомогою художніх засобів поетові вдалося показати життя народу, його мрії і намагання».

Джора Аллаков

«Єдиним тюркським народом, який має свого національного поета, є туркмени; Махтумкулі, що жив у XVIII ст., було визнано туркменами, що жили на території, починаючи від Ставропольської губернії і аж до берегів Амудар'ї».

В. В. Бартольд. Из истории тюрков.Петроград, 1917, с. 12–13.

«Вамбері опублікував 41 поезію популярного, суто національного туркменського поета Махтум-кулі XVIIIcm. …Махтум-кулі, так само, як інші улюблені туркменські поети, складав свої вірші не чистою туркменською мовою, ба мішаною літературщиною, з сильним впливом елементів джагатайських».

Агатангел Кримський* * *ҐероґлиФрагмент туркменського епосу

…Ну добре, то про кого зараз піде мова?

Оговтався Ґероґли від ран, повернув собі милого Овеза і, як і раніше, почав чубити ворогів. Увесь рік Ґероґли воював – і все з Нішапуром. Їхав – рубав, і повертався – рубав.

Про кого зараз піде мова? У Нішапурі правив падишах Бали-бек. Покликав він якось своїх підлеглих і сказав:

– Дайте пораду, джигіти, як тут бути. Цей поганий крадій віслюків, злодій з великої дороги, руйнує країну…

Наближені відповідали:

– Покличте його до себе, тасгире,[25] дайте йому щедрі дари, подаруйте йому коня, гарний одяг. І укладіть з ним перемир'я, тасгире!

У падишаха був старий візир. Покликав його падишах і сказав:

– Премудрий візире! Ось що радять мені мої прибічники. А що скажеш мені на це ти?

– Дурну пораду дають тобі, тасгир. Розбійник прийме твої дарунки, надіне твої халати, візьме коня, а повертаючись додому, твою крану пограбує, і – шукай вітра в полі. Недарма кажуть: вовченя не приручити. Не годиться жити, тасгире, потураючи розбійнику і злодію!

– А якою буде твоя порада, візире?

– Я дам тобі таку пораду, тасгире: кажуть, що у розбійника є кінь, Ґир-ат, названий Меджнун-Делі.[26] Ще кажуть, що розбійник став відомим Ґероґли лише завдяки коневі. Якщо він не на коні, якщо немає під ним Ґир-ата, йому кажуть, не підняти і камінь в десять сірі.[27]

– Але як же ми зможемо заволодіти Ґир-атом, візире?

– Силою ним не заволодієш. І за гроші його не купиш. Але коли не поскупитися на нагороду, в нашій фортеці знайдуться метикуваті люди, які зможуть привести до тебе Ґир-ата. Хитрість допоможе тобі заволодіти конем, тасгире!

Сподобалася падишахові порада, і повелів він глашатаям зараз же оголосити по фортеці: «Хто візьметься привести до мене Ґир-ата, коня розбійника Ґероґли, тому я відразу видам п'ятсот золотих, а коли приведе коня – призначу розпорядником води арика, і він усе життя буде жити за рахунок казни!»

Жили у фортеці чоловік і жінка, було їм по сто вісімдесят років. Чоловіка звали старий Ленгер, а дружину – Шахмамаї-Зулман. Називали її також Хірс-бібі. Стара сказала чоловікові:

– Послухай-но, старий Ленгере! А може, мені вдасться привести коня?

– Ох ти, підла стара! Адже я добуваю собі на прожиття продажем бязі алачі, якути тчеш. Чи з голоду мені пропадати, якщо ти підеш?

– Та ні ж! Кажуть же, що пообіцяв падишах сто золотих. Я і залишу їх тобі. Коли помирати будеш – помреш не голодним.

– Ну, то йди, може що і вийде у тебе, – відповів старий.

Пішла стара до падишаха. Вклонилася і стала, шанобливо схрестивши руки на грудях.

– Кажи, стара, що привело тебе до мене?

– А що казати: потрібен тобі Ґир-ат – відраховуй, тасгире, п'ятсот золотих!

– Як же ти, стара та немічна жінка, роздобудеш коня?

– Що відповісти тобі, тасгире? Ніхто із смертних конем не заволодіє. Зможу лише я привести, навчена хитрощам і заклинанням.

Стару знали всі. І візирі підтвердили:

– Так, тасгире, коли і суджено смертному привести коня, то зробить це лише стара. Не знайти їй рівних у хитрощах та заклинаннях, тасгире! Вона навіть чує, як рухається змія під землею…

Погодився падишах і наказав видати їй п'ятсот золотих. Стара взяла мішок з грішми і анбал[28] відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…[29]

Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.

– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.

Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.

«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».

Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.

…Наступного дня каже Ґероґли:

– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!

– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав

Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.

Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?

– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.

– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.

– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.

– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!

– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку

Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.

Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.

– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?

– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.

– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів відвези і кинь її там! Або ще далі відвези – за велику гору і кинь її за горою! Набий її одяг камінням і кинь її в море. Бридке обличчя у цієї старої, Ґероґли. Загибеллю загрожує вона тобі або твоєму Ґир-ату…

– Так, недарма, видно, кажуть, що у жінки волосся довге, а розум короткий. Ну яке зло може заподіяти ця стара!

– Чини як знаєш, але на жіночу половину я її не пущу. Веди її, Ґероґли, куди хочеш!

Розсердився Ґероґли.

– Добре, можеш не турбуватися про неї, ми самі потурбуємося, – відповів він і повів стару за собою, поселив її в комірчині у мейхані,[30] туди і посилав їй харч.

Коли Ґероґли бенкетував з джигітами, а потім, захмелівши, засинав, стара не гаяла часу – піде в степ, принесе оберемок соковитої трави, кине коневі, а сама хутчіш повертається. Минув місяць – і вона вже без остраху давала траву коневі; минув другий місяць – і кінь дав їй погладити себе; третій місяць пройшов, і вона зовсім приручила коня.

Якось стара розсідлала коня, а потім знову осідлала його. Осміліла, скочила в сідло і, наче відьма, проскакала по стайні… Прив'язала коня, повернулася в свою комірчину і подумала: «Ну ось, я вже можу сісти на коня верхи. Та якщо не придумаю яку-небудь хитрість, мені його не вивести». І почала чаклувати…

Раптом занеміг Ґероґли, а з ним і його джигіти. Хвороба не залишала їх ні на третій день, ні на четвертий.

– Гей, джигіти! Покличте стару. Здається мені, що знається вона на знахарстві – була у неї сумка хейкель,[31] – велів Ґероґли.

Покликали стару.

– Ох, бабуню, здолала нас неміч. Голова болить. Не проходить хвороба. Чи не знаєшся ти на знахарстві?

– Ой, синку! На чому я тільки не знаюся, скажи мені… А ти полишив мене у холодній комірчині.

– Вилікуй якнайшвидше нас, бабуню!

– Зараз я прочитаю вашу долю, сину мій, – відповідала стара і зняла з себе сумку хейкель. Прошепотіла, погортала сторінки книги ворожінь і питає: – Минулого місяця довелося вам проїжджати через кладовище, сину мій?

А Ґероґли постійно проїжджав через кладовище.

– Проїздив, – відповів він.

– Ось ваші голови і вразила тоді хвороба гайсар.[32] Коли на самому початку хворобу лікувати – можна зцілити, сину мій, а не почати – загинете.

– Хворобу ти розпізнала, бабусю. А чи в силах ти зцілити нас від неї?

– Хто хворобу розпізнав, сину мій, той від неї і зцілить. Є у мене одні ліки. Як вип'єте їх, так здорові і будете.

Вирушаючи в дорогу, заховала стара в одязі своєму склянку сонного зілля. Ось цього зілля в піалі вона і подала спочатку Ґероґли, потім Овезу дала і сорока його джигітам на чолі з Сапаром-Косе. Тільки ковтнувши зілля, кожен упав як підкошений. І ось вже всі вони заснули мертвим сном.

Підійшла стара до Агаюнус.

– Агаюнус, дитя моє! Вилікувала я своїм зіллям Ґероґли і сорок джигітів його. Чи не вип'єш і ти?

– Спочатку сама випий його, а потім пригощай.

– Добре, – погодилася стара, взяла піалу і, прикинувшись, наче п'є, вилила собі зілля за яшмак.[33]

Повірила Агаюнус, випила і втратила свідомість. Подала стара піалу Ґюль-Ширін – і та втратила свідомість. Залишилась стара одна. Без остраху зняла вона з Агаюнус золоту егретку і начепила собі на голову, наділа на Ґир-ата позолочену збрую, осідлала його, сіла верхи і під'їхала до мейхани.

– Ну, Ґероґли! Лишаю тобі віслюка замість коня. Так і кажуть: «Взяв одне – віддай інше, хто не дасть, тому ганьба».

Сказавши так, припустила коня до Ніша-пура.

Про кого тепер піде мова? Про Ґероґли та його друзів. Сонне зілля старої діяло три дні – три дні пролежав Ґероґли. На четвертий прийшов до тями, піднявся, чаю випив, кальян покурив.

– Гей, Мятере! Зцілилася голова, їдьмо на полювання, – гукнув Ґероґли.

Прибіг Мятер до стайні – немає Ґир-ата. Прибіг він назад.

– Ой, Ґероґли, Ґир-ата немає!..

– А збруя?

– І збруї немає.

Почув Ґероґли, що збруї немає, і згадав попередження Агаюнус. Занепокоївся.

– А стара на місці? Пошукай!

Прийшов той у комірчину старої, а її і слід загув. Валялися її ічиги, топби,[34] різний дріб'язок. Фиркав, пряв вухами віслюк, три дні голодний.

– Немає ні твоєї старої, ні твого Ґир-ата, Ґероґли. Замість коня залишила вона тобі віслюка, якщо приймеш…

Закричав Ґероґли, упав горілиць. Лиш через три години прийшов він до тями, гірко заплакав.

– Не журись, Ґероґли, – заспокоював його Косе. – Пропав Ґир-ат, так у нас ще є Ховалі-ґир. Та й Боз-Думан!

– Дурна твоя голова! Що розумієш ти, Косе! Сто тисяч коней не варті і цвяха підкови Ґир-ата, – відповів Ґероґли і пішов до Агаюнус.

– О Агаюнус! Немає Ґир-ата…

– Немає на тебе погибелі! Чи не казала я тобі, що ця підступна відьма загубить і тебе, і коня?

– Що каятися тепер? Краще, Агаюнус, дай мені пораду.

– Вже і не знаю, що порадити тобі.

– Не гнівайся на мене, не кажи «не знаю». Дізнайся хоча б, куди вона його повела.

Все, що не відбувалося у цьому підступному світі, все відкривалося Агаюнус, варто лишень їй прочитати закляття і подивитися собі на нігті. Вмилася вона, відправила намаз з двома рікатами,[35] прочитала заклинання і подивилася собі на нігті.

– Та стара, Ґероґли, була з Нішапура. В Нішапур повели Ґир-ата.

Так сказала Агаюнус, і дорікала Ґероґли:

– Так ти, Ґероґли, богатир тільки верхи на Ґир-аті? Коли немає у тебе Ґир-ата, ти собаки не кращий!

«Щось радіє вона, – подумав Ґероґли. – Вирушу я на пошуки коня, а чи повернусь назад – хто знає. І як вона сприйме погану звістку про мене – чи не забуде, що «траур по доброму джигітові – сім років»? Може відразу почне шукати собі іншого, з товстою шиєю?»

– Агаюнус, ось вирушу я за конем, прибуду в Нішапур, а там дізнаються, що я Ґероґли, і вб'ють мене. Коли помру, як будеш ти оплакувати мене? Розкажи, а я послухаю, та і вирушу в путь, – звернувся Ґероґли до Агаюнус і ліг, накрившись халатом.

Агаюнус присіла поруч з Ґероґли і заспівала:

Якщо сили покинуть – погано буде тобі,Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.Багато ворогів прагне крові твоєї,Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.Немає нікого, хто так би напинав лук.Твій скакун – летить, не торкаючись землі,Немає тобі рівних. Тільки ти самотній,Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.Немає синів – їхати поруч з тобою,Немає дочок – ридати на могилі твоїй,Я не можу без тебе, помру без тебе,Удатний джигіт у кольчузі сталевій – Ґероґли.Сльози мої розтоплять сніги вершин,Зсунуть потоком колесо водяного млина.Так я тобі співаю – пері Агаюнус,З оком сокола, з лапою лева – Ґероґли.

Доспівала Агаюнус, і Ґероґли підвівся.

– Догодила ти мені Агаюнус, дякую. Чи доля мені загинути чи ні, але зараз я задоволений…

– Ґероґли, вирушай на пошуки Ґир-ата як каландар. Нехай чоло твоє омиється потом, ноги вкриються пухирями. Настраждаєшся через коня свого, і тоді він принесе тобі користь. Тебе нагородив Аллах Ґир-атом, легко тобі він дістався. А що дається легко, не йде на користь, Ґероґли.

Забрала вона у Ґероґли дорогий халат і шовковий кушак, гострого ножа і сокиру, папаху з хутра видри і чоботи з сагри.[36] Все забрала вона у Ґероґли і обрядила його каландаром. На голову наділа діряву шапку, на плечі накинула лахміття, в руки палицю дала, перекинула через плече «гарбуз нещастя»[37] і мовила:

– Ну, йди! Хай Аллах допоможе тобі!

Зайшов Ґероґли до мейхани. Побачив його Косе і скрикнув:

– Що з тобою, Ґероґли! Що сталося з тобою? Невже надумав ти юродствувати через якусь паршиву шкапу?

– Не юродствую я, Косе. Стара була з Ніша-пура, туди відвела вона Ґир-ата. Треба мені йти розшукувати його. Тому-то я в одязі каландара. Мій наказ: поки мене тут не буде, не здумайте кривдити мою Агаюнус, Овеза милого і Ґюль-Ширін, – відповів Ґероґли і пішов, залишивши у фортеці сорок джигітів.

Два дні він йшов, а на третій Сапар-Косе з джигітами догнав його.

– Ну, Косе, кажи – у чому річ?

– Ти велів нам залишитися, Ґероґли, але у фортеці нам нічого робити без тебе. Ми поїдемо з тобою, Ґероґли.

– Послухайте моєї поради, Косе, залишайтеся! Далеко Ґир-ат, ні сила, ні золото не допоможуть нам повернути його. Ось стану я божим мандрівником, і, може, Аллах знову дасть мені Ґир-ата. Не потрібні ви мені зараз, повертайтеся.

– Ґероґли! Ти занадто часто повторюєш «повертайтеся». Чи серйозно ти це кажеш, чи, може, хочеш перевірити нас?

– Серйозно кажу вам, Косе.

– Ну, якщо не жартуєш, повтори нам свій наказ. Погано це буде чи добре, але настанови твої ми виконаємо.

– Добре, – відповів Ґероґли і звернувся до джигітів з піснею-настановою:

Дам я тобі одну пораду:Не залишай свою країну,Боягузу і підлому рабуНа допомогу не поспішай.Почесне місце – навпроти дверейЗнати своє місце повинен джигіт,Коли не запрошують тебе,Ти приходити не поспішай.Спозирай добрі справи —Це наука душі твоїй.Коли страждає ближній твій,Сміятися з нього не поспішай.Якщо хтось бездітним помре,Залишить пасовиська і стада,І будуть люди грабувати добро,З ними на грабунок не поспішай.Шлях ходжі через гори проліг,Якщо господар полишив дім,Дружина його залишилась одна —її ображати не поспішай.Немає у цьому світі нічогоПрекраснішого, ніж добре обличчя,Боягуз чужою б'ється рукою,Брати його гроші не поспішай.Йди, Ґероґли, битва близько,Рівного доблестю обирай,Якщо боягуз перед тобою біжить,Гнатися за ним не поспішай.

Закінчилася пісня, і Косе сказав:

– Поїхали назад, джигіти, треба повернутися!

Побрів Ґероґли, бурмочучи про себе: «Товариш одинаку – бог». Не доводилося перед тим ступати Ґероґли на сиру землю, хіба коли на коня сідав. І зараз настраждався він, ідучи пішки. Ноги вкрилися пухирями, по лобі піт струмком тече. Які запаси у пішого? Захотілося пити – де взяти чаю? Захотілося курити – де ж тютюн? Захотілося неше – та де його знайти? Йшов Ґероґли безлюдною пустелею, втрачаючи свідомість, розум у нього мало не помутився. Раптом – звідкись узявся – білобородий старець.

– Гей, сину мій! Щасливої дороги тобі!

Знаєте, мабуть, як сердита людина відповідає?

– Чи ти, старий, в дорогу мене посилав, що тепер зичиш щасливої дороги?

– Хоч я і не посилав тебе, та все ж скажи мені, куди прямуєш?

– Ти що послом засилав мене куди-небудь, що я повинен тобі розказувати?

– Не гарячкуй, сину мій, облиш цю дурну звичку. Ти йдеш все далі і далі від своєї країни, немає попереду ні людей, ні поселень!

– Якщо покидаю я свою країну, то хапай мене тут і стягуй борг, якщо я у тебе в боргу!

Сказав Ґероґли і заціпенів – щез старець, пропав – неначе і не було його зовсім, тільки й мовив: «Нехай принесе тобі достаток твоє ремесло!» Підійшов він туди, де стояв старець, а там і слідів ніяких немає… Згадав він бувальщину, що чув колись, і зрозумів, що то був Хизр,[38] мир йому.

– О, Аллах, до чого ж я невезучий! Мені б підійти до нього, отримати благословення. Що ж, хай буде що буде – спробую покликати мого покровителя, Лева божого,[39] – вирішив Ґероґли і заспівав:

Все у руках року, всемогутньої долі,Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан![40]Я один, далеко моя країна,Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!Скільки днів я йду цієї дорогою,Скільки виніс страждань і незгод,Не дай померти мені – джигітові без коня,Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!Карає жорстоко джигіта зла доля,Немає спочинку від мук і жури,Немає кінця піскам безкраїх пустель,Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!Абубекр[41] праведний, сто двадцять чотириТисячі мертвих пророків, хазрет[42] Омар![43]Не залиш у біді Ґероґли, о шейх Хайдар![44]Прийди на допомогу, Алі, Шахімердан!»

Доспівав Ґероґли, та де там – немає ні Алі, немає нікого. Пішов він далі і немало пройшов. Піднявся на пагорб і побачив стільки овець, білих, чорних, що в очах замиготіло.

«Боже, яке щастя, якщо це тільки не сон», – подумав Ґероґли і підійшов ближче. А це були його вівці, його пастухи.

– Що за мандрівник? – дивувалися пастухи, підходячи до нього. Дивляться – так це ж їхній господар Ґероґли. На голові драна шапка, на плечах лахміття, в руках палиця, під рукою «гарбуз нещастя», – ну чистий каландар.

– Що це ти надумав, ага?[45] Чи не жадоба тебе здолала? Чи не жебракувати ти вирішив? Та чи мало тобі твоїх багатств – он скільки худоби пасеться в степу!

– Ні, чабани, не жебракувати я пішов. Стара з Нішапура забрала Ґир-ата. Ось і йду я за ним, одягнувшись каландаром.

Підійшов один із пастухів.

– Чув я, що і велика людина втрачає розум. Мабуть, правду кажуть.

– Про що це ти? – не зрозумів Ґероґли.

– Всі кажуть, що ти просто розгубився, ага. Але ж не на простого коня стара сіла – на Ґир-ата, прозваного Меджнун-Делі, а старій сто вісімдесят років, і сама вона вся з кулак. Та при переході з першої ж гори кінь заграє та скине її і до вечора кінь прискаче до нас. Не ходи, ага, не турбуйся даремно, залишайся тут, заночуй.

Це дурість, звичайно, була. Але Ґероґли повірив пастухові.

– Мабуть що залишусь, – відповів він і вирішив заночувати у пастухів.

А чабанам тільки цього і треба – почали вони ловити, різати і оббілувати його ж баранів, взялися готувати яхну, тамдирлау, ішлеме, гомме…[46] А коли зайнявся наступний день, Ґероґли запитав:

– Ну, чабани, прискакав Ґир-ат?

– О ага, та звідки ж йому знати, що ти тут? Якщо він, граючи, скинув стару, то мабуть пасеться десь у горах. Піднімися на гору, поклич свого Ґир-ата, пісню йому заспівай – він почує твій голос, дивись та й прискаче.

– Що ж, мабуть заспіваю, – вирішив Ґероґли і почав лізти на гору.

А пастухи за його спиною перешіптуються:

– Спритно ми ошукали його! Не можемо до мейхани твоєї прийти, привітати тебе, так хоч тут, в горах, спів твій почуємо, з нас і цього буде досить…

А Ґероґли вибрався на гору і заспівав, викликаючи Ґир-ата:

Мати твоя з авутів, батько твій рід ведеВід білих, могутніх птахів. Будь-який джигітЗабуде багатство і розум заради тебе,Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!Високий твій круп, суха твоя голова,З четвертого року на п'ятий – життя твоє,У день жорстокого бою – товариш мій,Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!Весна цвіла, коли йшов Ґир-ат.Очі твої в сльозах, копита в пилюці,Підла донька Пірси забрала тебе,Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!Щастя було би сісти на тебе верхи,Зла стара баба викрала тебе,Друг твій, Ґероґли, страждає без тебе,Вирощений мною в Чандибілі, Ґир-ат, прийди!

Та де там – не прискакав Ґир-ат!

– Щоб ти пропав, через тебе я цілісінький день втратив, – сказав Ґероґли, спустився з гори і пішов своєю дорогою. Йшов він, ішов та й дійшов до річки Араз. Глянув – стрімка течія.

– О боже, покровителю мій, як тут бути? На Ґир-аті річку перескочити нічого не варто. А зараз, видно, треба шукати брід.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Безоаровий камінь, або камінь безуй – речовина органогенного походження. Його знаходять у нутрощах безоарових козлів, які живуть на гірських територіях Середньоазіатського регіону. У горах ростуть чіпкі колючі рослини, на яких залишається шерсть тварин. Безоарові козли ковтають ту шерсть разом із рослинами, у нутрощах на клубках волосся накопичується гідрофосфат кальцію (мінеральні солі) і утворюється сіро-синій камінь. У середні віки безоаровий камінь був досить дорогим, він поглинав сполуки миш'яку і вважався сильним протиотруйним засобом. У середньовічній Європі безуй добували для високих світських і релігійних сановників, для лікарів, алхіміків, учених.

У руських хроніках описані випадки, коли за допомогою безоарового каменя врятувалися від смерті патріарх Никон (1652 р.)та обраниця руського царя Олексія Михайловича Наталія Кирилівна із роду Наришкіних, яким подавали отруєне вино. У Никона в рукоять патріаршого посоха був вправлений безуй-камінь, який він умочував у чашу, а фаворитка царя за порадою лікаря пила особливу горілку, настояну на безоаровому камені.

«Клянусь життям, це найблагородніший з усіх дорогоцінних каменів, які зберігаються в скарбницях, бо для життя корисний він, а не вони!» (Аль-Біруні).

2

Сеіді (Сеїді, Сейіді) Сеійтназар Хабіп-ходжа-огли (1775–1836). Народився в родині служителя культу. Навчався в медресе Бухари і Хіви. Був значним беком, кермував військом. Відома поетична переписка Сеіді з поетом-полководцем Зелілі, в якій відображені воєнні змагання туркменів із сусідами, учасниками якої були обидва поети. Сеіді прославляв захисників батьківщини, закликав туркменів до єдності.