Шлях Богомола. Імператор повені
Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею,[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.
– Добридень, Тітіро, – видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» – здогадався він.
– І тобі добро, відуне, – відповіла Зміївна. – Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.
– Й що ж казала про мене… неня? – Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.
– Що ти нечемний.
– Через що?
– А навіщо намазався ясеневою витічкою? – Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. – Пхе, яке бридке… Добре, хоч часником не натерся.
– А що ще казала?
– Катма в тобі їжака, каже.
– Їжака?
– Твердості їжачої, – зійшла до пояснень причинна. – І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак – не буде так!»
– І се є зле?
– Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.
– Хіба?
– Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.
– І хто ж тепер у лісі пан?
– А нікого нема, – хитро вищирилась Тітіра. – Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто.[43] Геть всі-всі повтікали.
– Від кого? Від чого?
– Не стомився стояти? – ухилилась відповісти Зміївна. – Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.
Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.
– Ти не їжак, не їжак… – зі зміїним сичанням мовила Тітіра.
А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?
– Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.
– А хіба ж не відаєш?
– Якби відав, то не йшов би сюди.
– То провідай, – за сичанням людської мови вже й годі було почути. – Відкривається його шлях…
– Шлях Богомола? – уточнив двічі народжений. – Він нападе на нас, так?
– На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.
– А як це зробити?
– Жертву… велію жертву… – розібрав Пекич.
– Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. – Скажи мені, чим?
– Закрий один шлях, відкрий інший, – сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. – У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.
– Такого не буває, – недовірливо всміхнувся Пекич. – Жертва без певної втрати не чинна.
– Про те не бійся, про те не хвилюйся, – й собі всміхнулась Зміївна. – Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.
– Світ на тому стоїть відвіку.
– Серединний світ – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспівала Тітіра. – Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.
Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:
– Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.
– Так що саме чинити маю? Повідай…
– Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.
Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.
Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.
Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?
Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.
3.6
Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок – і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.
Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:
– Знахур я і зелійник знатний. Можу її, – кивнув на Риску, – полікувати.
Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась. Але тепер було не до сміху.
– Стій, де стоїш, – озвалась Доброслава. – Скільки вас у городищі?
– Єсм я єдин.
– Якщо збрехав, ми тебе вб’ємо.
– Єсм я єдин, – повторив чорнобородий.
– Сховай нас. Дамо тобі срібла, злата, – запропонувала онука Горана.
Візантієць кивнув, махнув рукою. Мовляв, ідіть за мною.
Спірка і Доброслава перезирнулись. Вони зрозуміли одна одну без слів. Чужинець в жодному разі не заслуговував на довіру. Але вибирати не приходилось. Переслідувачі могли з’явитись тут кожної хвилини.
Дівчата знов підхопили руду попід пахви й понесли за Макарієм. Той зайшов до підкліту надбрамної вежі, відкотив там чималу брилу й пірнув до підземелля. Тут починалась складна система таємних лазів, котрим воїни з городища при потребі могли заходити в тил ворожій облозі. Видовбані у твердій скелі і сполучені з природними печерами, ці переходи опирались руйнуванню вже кілька століть. У вузькому лазі з Рискою виникли складності. Її прийшлось волокти нерівною підлогою, слідкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втікачкам знадобилась допомога Макарія. Утрьох вони затягли руду до великої сухої печери, що одним зі своїх розгалужень виходила на річковий крутояр.
Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською і поліз назад.
– Зрадиш – уб’ю! – крикнула услід йому Спірка. Доброслава заплющила очі й зашепотіла молитву до Берегині.
Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хорів і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.
Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.
– Де вони? – без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.
«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», – подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:
– Я їх сховав.
– Це наша здобич.
– В мене померли дружини, жупаниче, – високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. – Хочу взяти хорваток присяжними наложницями.[45]
– Це наша здобич, жерче, – в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. – Віддай по-доброму.
– Дам за них сто срібляків.
– Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.
– Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. – Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. – Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, – краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46]
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
У битві під Ловраном (799 рік) балканські хорвати розбили війська франків, які послав проти них імператор Карл Великий.
2
Міср – древня назва Єгипту.
3
Екдік – посадова особа у візантійському церковному суді.
4
Послання Св. ап. Якова 2:13.
5
Мізія – візантійська провінція, яка у IX столітті знаходилась на півдні сучасної Болгарії. Феми – прикордонні області Візантійської імперії, керовані військово-феодальною адміністрацією.
6
Феодор неточно цитує Старий Заповіт (2 Сам. 22.30–31) – «Завдяки Тобі пробиваю я вал, завдяки своєму Богові перескакую мур. Шлях Господа непорочний…».
7
Кишкова гноячка – одна з численних середньовічних назв апендициту.
8
Див: Об’явл. 20:6.
9
Мефодій Патарський. Про воскресіння, проти Орігена, 22.
10
Гумори – згідно з уявленнями середньовічної медицини і згідно з ученням давньогрецького лікаря Галена у тілі людини перемішувалися у різних пропорціях чотири гумори: флегма, кров, чорна жовч і жовта жовч.
11
Трава єпископа – буковиця.
12
В грецькій мові слово «евне» має багато значень: лігво, гніздо, шлюбне ложе, якір, могила.
13
Візантійський кентинарій – приблизно 32,7 кілограма. Дорівнював 100 літрам (імперським ваговим одиницям).
14
Царська земля – піденно-східна частина сучасного Керченського півострова.
15
Вогні авестійського бога Атри.
16
Кшайя – у ведичній та авестійській традиціях означає одночасно «мирську насолоду» і «кармічно забруднене задоволення».
17
Кошачий корінь – valeriana officinalis.
18
Коромола (давньослов’янське) – крамола, заколот, змова.
19
Чорні клобуки – тюркське плем’я, що мешкало у степах на схід від Дністра. Держава Ашинів – імперія кочовиків, яка виникла у 552 році, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столітті.
20
Паликопа – слов’янське язичницьке свято, присвячене громовій аватарі Стрибога, пізніше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).
21
Фарнак обіймав трон Боспорського царства у 63–47 роках до нашої ери.
22
В авестійській мові «капаутака» – лазурит, а «сінкаштра» – сердолік.
23
Нав’я (Нав, Навій) – Нижній світ, де перебувають душі предків.
24
В даному випадку «Храм» означає символічний священний простір. Якщо непосвячені язичники (профани) приносили жертви на вівтарі (требищі) без творення Храму, то жерці завжди обумовлювали свої офіри будуванням особливого ритуального простору.
25
Істр – історична назва Дунаю в нижній течії.
26
Рагл (можливо, тотожний Симарглу) – божество, яке захищало від демонів, переможець хтонічних страховиськ.
27
Ремез – різновид синиці; вважався священним птахом, освячене гніздо якого оберігало оселі від пропасниці і правило за сховок для відьомських трав.
28
Електрум – сплав золота і срібла.
29
Еділ – тут: виборний розпорядник, чиновник міського самоврядування.
30
За сучасними уявленнями, причиною Великої зими стало падіння на Землю фрагментів комети у 7640 році до н. е. та спровокована ним вулканічна активність.
31
Тобто від Уральських гір до Гібралтару.
32
Кром – індоєвропейське божество війни. У ведичній традиції – Крурама (Жорстокий). Назва його святилищ – кромлехи, кремлі.
33
Небесний Мисливець – сузір’я Оріона.
34
Єремія 44:15 – 19.
35
Тобто кабалісти. У Кабалі «Йєсод» – містичне Сяйво, Дев’ята Сфіра, найближча до нашого світу Малхуду.
36
Велик ти, Господь, й дивні звершення Твої! (грецьк.)
37
Верба була рослинним атрибутом слов’янської богині скорботи Желі.
38
Вирники – збирачі дані.
39
Верховний небесний бог Хорс у давніх слов’ян виступав у різних подобах-аватарах (Дажбог, Стрибог, Сварог, Громовик і т. п.). Одною з таких аватар важається Ярило (Яро, Юра) – божество життєдайного й грізного літнього Сонця.
40
Здвиження – язичницьке свято осіннього рівнодення (третя декада вересня).
41
Жива – одне із балто-слов’янських аватарних імен Великої Богині. Березовий горб тепер називається Чортовою горою і знаходиться біля села Чесники в Рогатинському районі на Івано-Франківщині. На фундаменті капища Лобаса Пекича тепер церква Св. Миколая (Вознесіння) у Чесниках та старий християнський цвинтар.
42
Ляля (іноді – ляляка) – туго оповита вишиваними рушниками «дитяча» подоба богині.
43
Літній Сварог (Високий Сварог, Ясна Сварга) – свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених.
44
Нижній (Малий) Язижський перевал – тепер Тухольські ворота поряд з м. Сколе у Львівській області.
45
Сини старших волхвів від присяжних наложниць висвячувались у жерці нарівні з синами від законних дружин.
46
Вуж (Уж) – річка в Закарпатті.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги