– Це за каву i пляцки, – сказав комiсар.
Господар кав’ярнi вперше посмiхнувся щиро:
– Я принесу панству решту, – мовив вiн i спробував вiдiйти, проте Вiстович його стримав, а потiм поклав на стiл ще кiлька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавне прохання.
– Можливо, я пригадаю декого i зможу скласти пану список… – невпевнено мовив ресторатор.
Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий раннiй час цi двое – його единi клiенти.
– Ну, гаразд, – господар сховав грошi, – вам пощастило, бо вони лишили менi на зберiгання деякi документи i серед них книгу, де записанi iмена всiх учасникiв за всi роки.
Сказавши це, вiн попросив полiцiянтiв iти слiдом за ним. У вузькiй кiмнатцi, схований подалi вiд чужих очей, серед рiзноманiтного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дiстав усе, що обiцяв.
– Мусите переглянути все тут, я не можу дати iх вам з собою, – рiшуче сказав господар.
Вiстович i Самковський неохоче сiли за старий стiл. Документи свiдчили про купiвлю деяких творiв мистецтва. Зокрема картин, десятка скульптур i кiлькох старовинних пiдсвiчникiв. Записи про учасникiв клубу починалися з 1870 року, тож робота очiкувалась довгою. Нарештi Вiстович радiсно тицьнув пальцем у пожовклу сторiнку. Серед прийнятих до клубу в 1888 роцi значився також iнженер Франц Тепфер. За мить iх чекало ще одне вiдкриття: у 1901 роцi до «Клубу любителiв мистецтв» було прийнято Алоiзу Вольфович.
– Усе сходиться, – радiсно прошепотiв Самковський, – убивця i жертва були в одному клубi, який тiльки на позiр мистецький… Отже, вони обое мали тi самi схильностi. І вже точно були знайомi ранiше, анiж про це говорить Тепфер.
– Мiж записами рiзниця в тринадцять рокiв, – заперечив комiсар, – вони могли й не зустрiтися. У 1888 роцi Тепфер працював над накриттям Полтви i повернувся до Вiдня вже у 1889-му. Не все тут сходиться, Самковський… До того ж, Алоiзi Вольфович у 1888 роцi було всього тринадцять.
– Вiн мiг бути у Львовi й пiзнiше. Наприклад, через три або й п’ять рокiв…
Самковський нервово знизав плечима. Вiн був готовий вiдстоювати свою теорiю до кiнця навiть перед шефом.
Акуратно занотувавши все, що було потрiбно, полiцiянти вiддали документи власнику кав’ярнi i попрощалися з ним, попередивши про те, що можуть невдовзi повернутися. Той, вочевидь не вельми цьому зрадiвши, тiшився, що бодай тепер iх здихався.
У дирекцiю львiвськоi полiцii з деяким запiзненням прибув, як i обiцяв, професор Аркадiуш Тофiль. Доки на нього чекали, Вiстович встиг ще раз допитати Тепфера.
– Якого дiдька ви не зiзнались, що були у Львовi ранiше? – рiзко запитав комiсар.
– Ви не запитували п-п-п-про ц-це, – вiдповiв iнженер.
Йому вже було краще, але чомусь трясло, як у пропасницi. Доктор Фельнер пояснював це нервовим перенапруженням.
– Пiсля 88-го року ви ще сюди навiдувались? – знову запитав Вiстович.
– Ще од-д-дин раз… Здаеться, в 95-му…
– І тодi познайомились з Алоiзою Вольфович?
– Нi, я познай-й-й-йомився з нею в Б-б-баденi!.. – iнженер майже закричав.
– Принесiть йому коца! – гаркнув Вiстович, i капрал з сусiдньоi кiмнати, зайшовши, тицьнув Тепферу якесь дрантя.
Той подякував i накрив ним плечi.
– Уже там, в Австрii, з’ясувалось, що я бачив ii рисунки в «Клубi любителiв мистецтва», – продовжив iнженер, – ви ж i про клуб знаете, правда?
– Знаю, – вiдповiв комiсар, – як i те, чим займаються його учасники.
Тепфер густо почервонiв.
– Ми справдi торкалися делiкатних тем пiд час засiдань. Наприклад, оголенi тiла в живописi… Я не буду бiльше нiчого вiд вас приховувати…
Вiстович сердито загасив цигарку.
– Не клейте дурня, Франце! Я знаю набагато бiльше про цей клуб…
До кiмнати зайшов професор у супроводi Самковського та полiцiйного лiкаря. Оглянувши кiмнату, професор попросив залишити iх наодинцi з Тепфером, i всi вийшли.
Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комiсар спробував зазирнути досередини, проте Тофiль нервовим тоном попросив його зачинити дверi i бiльше не пхатися. Ще за пiвгодини психiатр вийшов й одразу почав збиратися.
– Спiзнююсь, чорт забирай, як же я спiзнююсь, – бурмотiв Тофiль.
– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бiк дверей, за якими лишився Тепфер.
– У нього спостерiгаеться певний девiантний синдром, – вiдповiв професор, поспiхом застiбаючи плащ, – загалом досить цiкавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу. Вiн охоче завдав би болю своiй партнерцi в лiжку i не проти брутальностi щодо себе.
Тофiль узяв у руки свiй капелюх i струсонув з нього пил, хоча той здавався цiлковито чистим.
– Я думаю, в дитинствi вiн зазнавав сексуальних знущань з боку старшоi жiнки, – продовжив професор, – таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвiд у таких справах.
– Отже, вiн може бути вбивцею? – запитав комiсар.
– Я цього не сказав, пане Вiстовичу, я цього не сказав…
Психiатр попрощався i поспiхом вийшов з кабiнету. Полiцiянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.
– Веземо його на Баторiя? – врештi запитав Самковський.
Вiстович зазирнув до кiмнати, в якiй сидiв Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, i його трусило тепер iще гiрше.
– Вiдвезiть його назад до лiкарнi, – розпорядився Вiстович, – нехай спершу оклигае.
Комiсар закурив i сам також вийшов на вулицю. Вiн подався широкою алеею, уздовж якоi густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев i не опираючись раптовим подихам вересневого вiтру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожi, тримаючи сторчака комiри плащiв, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осiнь, яка вже давно поховала всi надii на будь-яке тепло. Тiльки двом кiнним полiцейським нiкуди було подiтись, i вони мовчки мусили терпiти колючий вiтер, грiючись хiба що вiд кiнських тiл. Конi монотонно цокали копитами, несучи своiх господарiв давно завченим патрульним керунком.
Вiстович, минувши вулицю Баторiя, де на перехожих непривiтно зиркав «кримiнал», вийшов на Галицьку i рушив у бiк монастиря бернардинiв. Монахiв пiсля цiсарських реформ тут уже не було, а в декiлькох iхнiх келiях розмiстився архiв. Чималу його частину займали полiцiйнi документи, тож вiзити полiцiянтiв були наперед узгодженi.
В архiвi комiсар попросив дати йому всi полiцiйнi акти, що стосувалися вбивств, починаючи вiд 1850 року. І коли перед ним поклали цiлу гору документiв, той зрозумiв, що залишиться тут до самого вечора.
Робота, однак, несподiвано його захопила, i майже двi години промайнули нечутно. Нарештi, декiлька випадкiв, що сталися у Львовi в 1869 роцi, його зацiкавили. Тодi, восени, як i зараз, у мiстi було вбито п’ять молодих жiнок. У кожноi на тiлi виявили слiди побиття, ймовiрно батогом. Вбивцю не знайшли, i справи залишились нерозкритими.
Комiсар вiдчув, як на його чолi виступив пiт. Захотiлось ковтнути свiжого повiтря, i, розстебнувши сорочку, Вiстович спустився донизу. Трохи так постоявши, вiн викурив цигарку i повернувся до роботи.
Ще за кiлька годин його чекало нове вiдкриття: у 1880 роцi сталася подiбна серiя вбивств. Знову п’ятеро жiнок, i знову на тiлах слiди побиття. Серед документiв були й висновки полiцiйного лiкаря: жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камiнського, якого, щоправда, згодом вiдпустили, бо вину його довести не вдалось. Утiм, далi зазначалось, що вже за пiвроку Камiнський потрапив до божевiльнi, де ним зайнявся доктор Аркадiуш Тофiль. Подальша доля цього чоловiка була невiдомою, але з’ясувати ii, здавалось, зовсiм неважко. Варто було тiльки ще раз навiдати професора.
Чомусь у жодному полiцейському рапортi не значилось про схожiсть убивств 1869 i 1880 року. Мiж ними всього 11 рокiв, отже, iх могла скоiти одна й та сама особа. «Якщо йти далi за такою послiдовнiстю, – мiркував комiсар, – то наступнi злочини мали б статися в 1891 роцi, а потiм – у 1902-му…» Вiд останньоi думки його знову кинуло в пiт.
