Невольник

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович

Невольник

* * *

У нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодаяЗ своїм дитяточком малим.Буває, іноді дивлюся,Дивуюсь дивом, і печальОхватить душу; стане жальМені її, і зажурюся,І перед нею помолюся,Мов перед образом святимТієї матері святої,Що в мир наш Бога принесла… Тепер їй любо, любо жити.Вона серед ночí встає,І стереже добро своє,І дожидає того світу,Щоб знов на його надивитись,Наговоритись. – Це моє!Моє! – І дивиться на його,І молиться за його Богу,І йде на улицю гулятьГордіше самої цариці.Щоб людям, бачте, показатьСвоє добро. – А подивіться!Моє найкраще над всіми! —І ненароком інший гляне.Весела, рада, Боже мій!Несе додому свого Йвана.І їй здається, все селоВесь день дивилося на його,Що тілько й дива там було,А більше не було нічого.Щасливая!..Літа минають.Потроху діти виростають,І виросли, і розійшлисьНа заробітки, в москалі.І ти осталася, небого.І не осталося нікогоЗ тобою дома. НаготиСтарої нічим одягтиІ витопить зимою хату.А ти нездужаєш і встати,Щоб хоч огонь той розвести.В холодній молишся оселіЗа їх, за діточок.А ти,Великомученице! СелаМинаєш, плачучи, вночі.І полем-степом ідучи,Свого ти сина закриваєш.Бо й пташка іноді пізнаєІ защебече: – Он байстряНесе покритка на базар.Безталанная! де діласьКраса твоя тая,Що всі люде дивувались?Пропала, немає!Все забрала дитиночкаІ вигнала з хати,І вийшла ти за царину,З хреста ніби знята.Старці тебе цураються,Мов тії прокази.А воно таке маленьке,Воно ще й не лазить.І коли-то воно будеГратись і промовитьСлово мамо. Великеє,Найкращеє слово!Ти зрадієш; і розкажешДитині правдивоПро панича лукавого,І будеш щаслива.Та не довго. Бо не дійдеДо зросту дитина,Піде собі сліпця водить,А тебе покинеКалікою на розпутті,Щоб собак дражнила,Та ще й вилає. За те, бач,Що на світ родила.І за те ще, що так тяжкоДитину любила.І любитимеш, небого,Поки не загинешМежи псами на морозіДе-небудь під тином.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

На Великдень на соломіПротив сонця дітиГрались собі крашанкамиТа й стали хвалитисьОбновами. Тому к святкамЗ лиштвою пошилиСорочечку. А тій стьожку,Тій стрічку купили.Кому шапочку смушеву,Чобітки шкапові,Кому свитку. Одна тількоСидить без обновиСиріточка, рученятаСховавши в рукава.– Мені мати куповала.– Мені батько справив.– А мені хрещена матиЛиштву вишивала.– А я в попа обідала. —Сирітка сказала.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Було, роблю що, чи гуляю,Чи Богу молюся,Усе думаю про йогоІ чогось боюся.Дурна була, молодая, —Я все виглядала,Чи не шле за рушниками…І не сподівалась,Що він мене, дурну, дурить,А серце боліло,Ніби знало, що так буде,Сказати не вміло.А якби було сказало,То я б не любила,Може, була б до криниціУ гай не ходила,А то вранці і ввечеріХодила, гуляла…Доходилась, осталася,Навіки осталасьДівувати; тяжко меніУ матері в хатіСтарітися. А своєїВже хати не мати!А ще й досі, чи роблю що,Чи то так гуляю,Усе думаю про його,І сама не знаю,Чого думаю! Чого яУ той гай ходила?І за що його так довго,Так тяжко любила![Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Буває, іноді старийНе знає сам, чого зрадіє,Неначе стане молодий,І заспіває… як уміє.І стане ясно перед нимНадія ангелом святим,І зóря, молодость його,Витає весело над ним.Що ж се зробилося з старим,Чого зрадів оце? Того,Що, бачите, старий подумавДобро якесь комусь зробить.А що ж, як зробить? Добре житьТому, чия душа і думаДобро навчилася любить!Не раз такому любо стане,Не раз барвінком зацвіте.Отак, буває, в темну ямуСвятеє сонечко загляне,І в темній ямі, як на те,Зелена травка поросте.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Хіба самóму написатьТаки посланіє до себе,Та все дочи́ста розказать,Усе, що треба, що й не треба.А то не діждешся його,Того Писанія Святого,Святої правди ні од кóго.Та й ждать не маю од когó.Бо вже б, здавалося, пора:Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я «Кобзаря»,А їм неначе рот зашито,Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене.Не похвали собі, громадо!Без неї, може, обійдусь,А ради жду собі, поради!Та, мабуть, в яму перейдуІз москалів, а не діждусь!Мені, було, аж серце мліло,Мій Боже милий! як хотілось,Щоб хто-небýдь мені сказавХоч слово мудре; щоб я знав,Для кого я пишу? для чого?За що я Вкраїну люблю?Чи варт вона огня святого?..Бо хоч зостаріюсь затóго,А ще не знаю, що роблю.Пишу собі, щоб не мінятиЧаса святого так на так,Та іноді старий козакВерзеться грішному, усатий,З своєю волею меніНа чорнім вороні-коні!А більш нічого я не знаю,Хоч я за це і пропадаюТепер в далекій стороні.Чи доля так оце зробила?Чи мати Богу не молилась,Як понесла мене? Що я —Неначе лютая зміяРозтоптана в степу здихає,Захода сонця дожидає.Отак-то я тепер терплюТа смерть із степу виглядаю,А за що, єй-богу, не знаю!А все-таки її люблю,Мою Україну широку,Хоч я по їй і одинокий(Бо, бачте, пари не найшов)Аж до погибелі дійшов. Нічого, друже, не журися!В дулéвину себе закуй,Гарненько Богу помолися,А на громаду хоч наплюй!Вона – капуста головата.А втім, як знаєш, пане-брате.Не дурень, сам собі міркуй.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Дурні та гордії ми людиНа всіх шляхах, по всій усюді,А хвалимось, що ось-то миІ над землею і водою,І од палат та до тюрмиУсе царі, а над собоюАж деспоти – такі царі,І на престолі і в неволі,І все-то те по добрій волі,По волі розуму горить,Як той маяк у син[ім] моріЧи те… в житейськім. Само такУ нас у костяній коморіГорить розумний той маяк,А ми оливи наливаємТа байдуже собі співаєм —Чи то в годину, чи в напасть.Орли, орли ви сизокрилі,Поки вам лихо не приснилось,Хоч невеличке, хоч на час!А там – під лавою в шиночкуСховаєтесь у холодочку.Огонь небесний той погас,І в тую костяну коморуПолізли свині ізнадвору,Мов у калюжу, та й сопýть.І добре роблять, що куютьНа руки добрії кайданиТа чарки в руки не даютьАбо ножа, а то б зараніГарненько з лиха б напились,А потім з жалю заридалиТа батька, матір проклялиІ тих, що до хреста держали.А потім ніж – і потеклаСвиняча кров, як та смола,З печінок ваших поросячих.А потім…[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

І золотої й дорогоїМені, щоб знали ви, не жальМоєї долі молодої;А іноді така печальОступить душу, аж заплачу.А ще до того, як побачуМалого хлопчика в селі.Мов одірвалось од гіллі,Одно-однісіньке під тиномСидить собі в старій ряднині.Мені здається, що се я,Що це ж та молодость моя.Мені здається, що ніколиВоно не бачитиме волі,Святої воленьки. Що такДаремне, марне пролетятьЙого найкращії літа,Що він не знатиме, де дітисьНа сім широкім вольнім світі,І піде в найми, і колись,Щоб він не плакав, не журивсь,Щоб він де-небудь прихиливсь,То оддадуть у москалі.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

........Ми вкупочці колись росли,Маленькими собі любились,А матерí на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх. Не вгадали.Старі зараннє повмирали,А ми малими розійшлисьТа вже й не сходились ніколи.Мене по волі і неволіНосило всюди. ПринеслоНа старість ледве і додому.Веселеє колись селоЧомусь тепер мені, старому,Здавалось темним і німим,Таким, як я тепер, старим.І бачиться, в селі убогім,Мені так бачиться, нічогоНе виросло і не згнило,Таке собі, як і було.І яр, і поле, і тополі,І над криницею верба.Нагнулася, як та журбаДалеко в самотній неволі.Ставок, гребелька, і вітрякЗ-за гаю крилами махає.І дуб зелений, мов козакІз гаю вийшов та й гуляєПопід горою. По горіСадочок темний, а в садочкуЛежать собі у холодочку,Мов у раю, мої старі.Хрести дубові посхилялись,Слова дощем позамивались…І не дощем, і не словаГладесенько Сатурн стирає…Нехай з святими спочиваютьМої старії… – Чи живаОта Оксаночка? – питаюУ брата тихо я. – Якá?– Ота маленька, кучерява,Що з нами гралася колись.Чого ж ти, брате, зажуривсь?– Я не журюсь. ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того. З байстрям вернулась,Острижена. Було, вночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає, або кричить,Або тихесенько співаєТа ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла,Ніхто не знає, де поділась,Занапастилась, одуріла.А що за дівчина була,Так-так що краля! і невбога,Та талану Господь не дав… —А може, й дав, та хтось украв,І одурив святого Бога.[Перша половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Готово! Парус розпустили,Посунули по синій хвиліПомеж кугою в С[ир]д[ар’ю]Байдару та баркас чималий.Прощай, убогий Кос-Арале.Нудьгу заклятую моюТи розважав-таки два літа.Спасибі, друже; похвались,Що люде і тебе знайшлиІ знали, що з тебе зробити.Прощай же, друже! Ні хвали,Ані ганьби я не сплітаюТвоїй пустині; в іншім кр[аю],Не знаю, може, й нагадаюНудьгу колишнюю колись![Друга половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Ми восени таки похожіХоч капельку на образ Божий,Звичайне, що не всі, а так,Хоч деякі.Крутий байрак,Неначе циган чорний, голий,В діброві вбитий або спить.А по долині, по роздолліІз степу перекотиполеРудим ягняточком біжитьДо річечки собі напитись.А річечка його взялаТа в Дніпр широкий понесла,А Дніпр у море, на край світаБилину море покотилоТа й кинуло на чужині. І жаль тобі її стане,Малої билини.Підеш собі зажурившисьГаєм по долині,Гай шепоче, гнуться лозиВ яру при дорозі,Думи душу осідають,І капають сльози.І хочеться сповідатись,Серце розповити,І хочеться… Боже милий!Як хочеться жити,І любити твою правду,І весь світ обняти!Благо тобі, друже-брате,Як є в тебе хата.Благо тобі, як у хатіЄ з ким розмовляти.Хоч дитина немовляща,І воно вгадаєТвої думи веселії…Сам Бог розмовляєНепорочними устами.А тобі, мій одинокий,Мій друже єдиний,Горе тобі на чужиніТа на самотині.Хто з тобою заговорить,Привітає, гляне?..Кругом тебе простягласяТрупом бездиханнимПомарнілая пустиня,Кинутая Богом.[Друга половина 1849,Кос-Арал]

* * *

Лічу в неволі дні і ночіІ лік забуваю.О Господи, як-то тяжкоТії дні минають.А літа пливуть меж ними,Пливуть собі стиха,Забирають за собоюІ добро і лихо!Забирають, не вертаютьНіколи нічóго!І не благай, бо пропадеМолитва за Богом.І четвертий рік минаєТихенько, поволі,І четверту начинаюКнижечку в неволіМережати, – змережаюКров’ю та сльозамиМоє горе на чужині,Бо горе словамиНе розкажеться нікомуНіколи, ніколи,Нігде нá світі! Нема словВ далекій неволі!Немає слов, немає сльоз,Немає нічого.Нема навіть кругом тебеВеликого Бога!Нема на що подивитись,З ким поговорити.Жить не хочеться на світі,А сам мусиш жити.Мушу, мушу, а для чого?Щоб не губить душу?Не варт вона того жалю.Ось для чого мушуЖить на світі, волочитиВ неволі кайдани!Може, ще я подивлюсяНа мою Украйну…Може, ще я поділюсяСловами-сльозамиЗ дібровами зеленими!З темними лугами!Бо немає в мене родуНа всій Украïні,Та все-таки не ті люде,Що на цій чужині!Гуляв би я понад ДніпромПо веселих селахТа співав би свої думи,Тихі, невеселі.Дай дожити, подивитись,О Боже мій милий!На лани́ тії зеленіІ тії могили! А не даси, то донесиНа мою країнуМої сльози; бо я, Боже!Я за неї гину!Може, мені на чужиніЛежать легше буде,Як іноді в УкраїніЗгадувати будуть!Донеси ж, мій Боже милий!Або хоч надіюПошли в душу… бо нічого,Нічого не вдіюУбогою головою,Бо серце холоне,Як подумаю, що, може,Мене похоронятьНа чужині, – і ці думиЗо мною сховають!..І мене на УкраїніНіхто не згадає!А може, тихо за літамиМої мережані сльозамиІ долетять коли-небýдьНа Україну… і падуть,Неначе роси над землею,На щире серце молодеєСльозами тихо упадуть!І покиває головою,І буде плакати зо мною,І може, Господи, менеВ своїй молитві пом’яне!Нехай як буде, так і буде.Чи то плисти, чи то брести.Хоч доведеться розп’ястись!А я таки мережать будуТихенько білії листи.[Перша половина 1850,Оренбург]

* * *

Лічу в неволі дні і ночіІ лік забуваю:О Господи, як-то тяжкоТії дні минають.А літа пливуть за ними,Пливуть собі стиха,Забирають за собоюІ добро і лихо.Забирають, не вертаютьНіколи нічого,І не благай, бо пропадеМолитва за Богом.Каламутними болотами,Меж бур’янами, за годамиТри года сумно протекли.Багато дечого взялиЗ моєї темної комориІ в море нишком однесли.І нишком проковтнуло мореМоє не злато-серебро —Мої літа, моє добро,Мою нудьгу, мої печалі,Тії незримії скрижалі,Незримим писані пером.Нехай гнилими болотамиТечуть собі меж бур’янамиЛіта невольничі. А я!Такая заповідь моя!Посижу трошки, погуляю,На степ, на море подивлюсь,Згадаю дещо, заспіваюТа й знов мережать захожусьДрібненько книжечку. Рушаю.[Перша половина 1850 – 1858,Оренбург–Петербург]

* * *

Ми заспівали, розійшлисьБез сльоз і без розмови.Чи зійдемося ж знову?Чи заспіваємо коли?А може, й те… Та де? Якими?І заспіваємо яку?Не тут, і певне, не такими!І заспіваєм не таку!І тут невесело співали,Бо й тут невесело було,Та все-таки якось жилось,Принаймні вкупі сумували,Згадавши той веселий край,І Дніпр той дужий, крутогорий,І молодеє теє горе!І молодий той грішний рай![Перша половина 1850, Оренбург]

* * *

Не молилася за мене,Поклони не клалаМоя мати; а так собіМене повивала,Співаючи. – Нехай ростеТа здорове буде! —І виріс я, хвалить Бога,Та не виліз в люде.Лучше було б не родитиАбо утопити,Як мав би я у неволіГоспода гнівити.А я так мало, небагатоБлагав у бога, тілько хату,Одну хатиночку в гаю,Та дві тополі коло неї,Та безталанную мою,Мою Оксаночку; щоб з неюУдвох дивитися з гориНа Дніпр широкий, на яри,Та на лани золотополі,Та на високії могили;Дивитись, думати, гадать,Коли-то їх понасипали?Кого там люде поховали?І вдвох тихенько заспіватьТу думу сумную, днедавну,Про лицаря того гетьмана,Що на огні ляхи спекли.А потім би з гори зійшли;Понад Дніпром у темнім гаїГуляли б, поки не смеркає,Поки мир божий не засне,Поки з вечернею зорьоюНе зійде місяць над горою,Туман на лан не прожене.Ми б подивились, помолилисьІ розмовляючи пішли бВечеряти в свою хатину.Даєш ти, Господи єдиний,Сади панам в Твоїм раю,Даєш високії палати.Пани ж неситії, пузаті,На Рай Твій, Господи, плюютьІ нам дивитись не даютьЗ убогої малої хати.Я тілько хаточку в тім раїБлагав, і досі ще благаю,Щоб хоч умерти на Дніпрі,Хоч на малесенькій горі.[Перша половина 1850,Оренбург]

Петрусь

(Поема)Були на хуторі пани,І пан, і пані неба[га]ті.І дочечка у їх росла,Уже чимала піднялась.І генерал її посватав,Бо страх хорошая була,А генерал був страх багатий.От і талан Господь пославНа вбогий хутір, ублагалиЦаря небесного! ВзялиЇї гарненько одяглиТа у неділю й повінчали,І генеральшею назвали,І цугом в Київ повезли.Було на хуторі поганеМале байстря, свиней пасло,Петрусем звалось; на приданеВоно за панною пішлоУ генеральськеє селоСвиней же пасти, безталанне.За балом бал у генерала,За генеральшею чималаОрда панів і паничів,І генеральша уночіТихенько плакать собі стала.«Занапастила мене мати.Зов’яне марне у палатахКраса і молодость моя».«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,У городі тепер армяни,Купи собі, мамуню, шаль».«Мені не треба тії шалі».«Не завдавай же серцю жалю!Купи, голубко! Не печальМого ти серця! А весноюВ Париж поїдемо з тобою,Або поїдемо в село,Як схочеш, серце».Тихо, тихоЗима минала, кралось лихоТа в самім серці й уляглосьУ генеральші молодої.Поїхали в село весною,В селі банкети загули,А генеральша плаче, плаче,А генерал того не бачить,А всі вже бачили в селі.З нудьги із двору погулятиЯкось, задумавшись, пішла,Та аж за царину зайшлаТа й бачить, що пасе ягнятаМале хлоп’яточко в стерні.«О горе, горенько мені!Що я робитиму на світі?Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».«Ходім до мене, будем жити,Як там на хуторі колисьЖили, жили». – Та й похилилась,Очей не зводячи, дивиласьНа Петруся́. Одним-однаІ виростала, й дівувала,І за старого генералаЗанапастили, продали!І вкупі гроші пропили…І тяжко, тяжко заридала.«Ходімо, серце, погулять!Ходім, Петрусю, в сад, в палати».«А хто ж тут буде доглядать,Хто попасе мої ягнята?»«Нехай хто хоче!» – Й повелаЙого в палати. А в палатахПричепурила, одягла,А потім в школу оддала,І любо їй. Нехай радіє,Поки надія серце гріє,Поки росте з того зернаАбо кукіль, або пшениця.Бо ми не знаєм, що творитьсяУ його там. А він хоч зна,Та нам не скаже. Якби зналаМатуся горенько твоє,Чи оддала б за генералаДитя єдинеє своє?Не оддала б… А втім, не знаю…Бо всякі матері бувають.Минають дні собі поволі,Петрусь до школи та із школиЗ книжками ходить та росте.Сама аж ніби мо[ло]діє,І генерал собі радіє,Що діло, бачите, святеУдвох таки вони зробили.Петра на волю одпустили,Зимою в Київ одвезли,І там у школу оддали,І там чимало поповчили.Вернувся з Києва ПетрусьУже Петром і паничем,І кучері аж по плече,І висипався чорний ус,І ще… Та се ще не втече,Розкажем іноді колисьПро те, що снилося Петрові.А генеральші чорнобровійЩо тепер снилося? то миОце й розкажемо.Перед іконою ПречистоїГорить лампада уночі.Поклони тяжкії б’ючи,Ридала, билася… нечистуюОгненную сльозу лила.Вона благала Пресвятую,Щоб та її… щоб та спасла,Щоб одуріть їй не далаПренепорочная! І всує.Молитва їй не помогла.Вона, сердешна, одуріла,Вона, небога, полюбилаСвого Петруся. Тяжко їй!Душі негрішній, молодій!Та що ж робить? Нестало сили,Сердега разом одуріла.Та й як його одній святіїПрожити літа молодії?Вони ж не вернуться! Як хоч,А лихо, кажуть, перескоч,А то задавить. ГенеральшаНе перескочила, бо їйХотілось жити, молодій!Хотілося б… Густенька каша,Та каша, бачте, та не наша,А наш несолений куліш —Як знаєш, так його і їж.«Петрусю! Друже мій єдиний!Моє ти серце! мій ти сину!Рятуй мене, рятуй! рятуй!О Матер Божая! розкуйМою ти душу!» – І ридала,І батька й матір проклинала,І все на світі. А Петрусь,Її єдиная дитина,Гуляв собі пренеповиннийВ саду та арію якусьМугикав стиха. Більш нічогоПетрусь не бачив. А небогаСама не знає, що робить.І що їй діяти з собою?Або сховатись під водою,Або, принамені, розбитьО стіну голову…«Поїду в Київ, помолюся.Молитва, може, проженеДиявола… О! мій Петрусю!Молитва не спасе мене,Я у Дніпрові утоплюся!»Моліте Господа, дівчата,Моліте Господа, щоб матиІ вас отак не завдалаЗа генерала, за палатиІ вас отак не продала.Любітесь, діточки, весною.На світі є кого любитьІ без користі. Молодою,Пренепорочною, святоюВ малій хатині буде житьЛюбов та чистая. І будеСвятий покой ваш стерегтиІ в домовині. Що ж то будеЗ превосходительною? Що тиТепер робитимеш з собою,З своєю божою красою?Хто стерегтиме твій покой,Украдений твоїм Петрусем?Хіба архістратиг? Та й тойНе встереже тепер. Боюся,І вимовить боюсь теперТвоє грядущеє…У Київ їздила, молилась,Аж у Почаєві була.Чудовная не помогла,Не помогла святая сила.А ти аж плакала, молилась —Та й занехаяла. ВезлаНазад гадюку в серці лютуТа трошки в пляшечці отрути.Не їла три дні й не пила,Вернувшись з прощі. І три ночіНе спала; впали карі очі,Засохли губи; і вночіЩось, ходя, шепче, сміючись.Аж тиждень так собі нудила,А потім трути розвелаІ генерала напоїлаТа й спать, упоравшись, лягла.«Тепер старóго поховаю,А молодого привітаю,Та й буду жить собі та жить,Петруся-серденько любить», —Подумала чи то сказала.Хотіла спать, але не спала.І ждала світу, і дожитьДо світу божого боялась. І задзвонили вранці-раноПо генераловій душі;Заговорили щось погане,До генерала ідучиПрощатись, люде. Аж гуде,З усіх усюд народу йде,Та щось шепочуть про отрутуІ судових неначе ждуть,І разом стихли на минуту.Приїхали; ножі беруть,І генерала розчиняють,І яд находять в животі.Громада глухо присягає.Заприсягла. Питає суд:«Тепер скажіте, християни,Хто отруїв його?» Гудуть,Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» —Громада зично загула.Тойді на ґанок вихожаєІ до громади промовляєПетрусь. І каже: «Я зробив,Я генерала отруїв,А ви не знаєте нічого!» —Взяли Петруся молодогоТа в город в путах одвезли.Його недовго мордувалиВ тюрмі, в суді, а в добрий часВ кайдани добре закували,Переголили про запас;Перехрестивсь, отак убраний,І поволік Петрусь кайданиАж у Сибір…[Перша половина 1850,Оренбург]

* * *

Мені здається, я не знаю,А люде справді не вмирають,А перелізе ще живеВ свиню абощо, та й живе,Купається собі в калюжі,Мов перш купалося в гріхах.І справді так. Мені байдужеЗа простих сірих сіромах,Вони і господом забуті.Так що ж мені тут гріти-дути!А де оті?? Невже в сажахГодує хам собі на сало?А може, й так? Добра чималоВони творили на землі,Ріками сльози розлили,А кров морями. Люде знають,Кого годують, доглядають.І що ж ви скажете: за славуЛили вони моря кровавіАбо за себе? Ні, за нас!За нас, сердешних, мир палили!Поки їх в саж не засадили.Якби не те, то, певне, б пасСвинар в толоці. Кляті! кляті!Де ж слава ваша?? На словах!Де ваше золото, палати?Де власть великая? В склепах,В склепах, поваплених ката[ми],Такими ж самими, як виЖили ви лютими звірми,А в свині перейшли!..Де ж ти?Великомучениче святий?Пророче божий? Ти меж нами,Ти, присносущий, всюди з намиВитаєш ангелом святим.Ти, любий друже, заговоришТихенько-тихо… про любовПро безталанную, про горе,Або про Бога, та про море,Або про марне литу кровЗ людей великими катами.Заплачеш тяжко перед нами,І ми заплачемо… ЖиваДуша поетова святая,Жива в святих своїх речах,І ми, читая, оживаємІ чуєм Бога в небесах.Спасибі, друже мій убогий!Ти, знаю, лепту розділивСвою єдину… Перед БогомБагато, брате, заробив!Ти переслав мені в неволюПоета нашого… На волюМені ти двері одчинив!Спасибі, друже! ПрочитаюСобі хоть мало… оживу…Надію в серці привітаю,Тихенько-тихо заспіваюІ Бога Богом назову.[Перша половина 1850,Оренбург]

* * *

Якби ви знали, паничі,Де люде плачуть живучи,То ви б елегій не творилиТа марне Бога б не хвалили,На наші сльози сміючись.За що, не знаю, називаютьХатину в гаї тихим раєм.Я в хаті мучився колись,Мої там сльози пролились,Найперші сльози; я не знаю,Чи єсть у Бога люте зло!Що б у тій хаті не жило?А хату раєм називають!Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаїНад чистим ставом край села.Мене там мати повилаІ, повиваючи, співала,Свою нудьгу переливалаВ свою дитину… В тім гаю́,У тій хатині, у раю́,Я бачив пекло… Там неволя,Робота тяжкая, ніколиІ помолитись не дають.Там матір добрую мою,Ще молодую, у могилуНужда та праця положила.Там батько, плачучи з дітьми(А ми малі були і голі),Не витерпів лихої долі,Умер на панщині!.. А миРозлізлися межи людьми,Мов мишенята. Я до школи —Носити воду школярам.Брати на панщину ходили,Поки лоби їм поголили!А сестри! сестри! Горе вам,Мої голубки молодії,Для кого в світі живете?Ви в наймах виросли чужії,У наймах коси побіліють,У наймах, сестри, й умрете!Мені аж страшно, як згадаюОту хатину край села!Такії, Боже наш, ділаМи творимо у нашім раїНа праведній твоїй землі!Ми в раї пекло розвели,А в тебе другого благаєм,З братами тихо живемо,Лани братами оремоІ їх сльозами поливаєм.А може, й те ще… ні, не знаю,А так здається… сам єси…(Бо без твоєї, Боже, воліМи б не нудились в раї голі).А може, й сам на небесіСмієшся, батечку, над намиТа, може, радишся з панами,Як править ми́ром! Бо дивись,Он гай зелений похиливсь,А он з-за гаю виглядаєСтавок, неначе полотно,А верби геть понад ставóмТихесенько собі купаютьЗелені віти… Правда, рай?А подивися та спитай!Що там твориться, у тім раї!Звичайне, радость та хвала!Тобі, єдиному, святому,За дивнії твої діла?Отим-бо й ба! Хвали нікому,А кров, та сльози, та хула,Хула всьому! Ні, ні, нічогоНема святого на землі…Мені здається, що й самогоТебе вже люди прокляли![Перша половина 1850,Оренбург]

* * *

Буває, в неволі іноді згадаюСвоє стародавнє, шукаю, шукаю,Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,Що й я таки Бога колись-то хвалив!Шукаю, шукаю… Господи, б хотілосьЗгадать хоть що-нéбудь!Та оце й наткну[в]сьНа таке погане, що так і заснув,Богу не молившись!.. От мені приснилось…Свинею заснувши, звичайне, такийІ сон приверзеться… ніби край могилиПасу я ягнята, а я ще мали́й;Дивлюся, могила ніби розвернулась,А з неї виходить неначе козак,Уже й сивоусий собі неборак,Та і йде до мене… Я собі звернулось,Щеня мов під тином, – звичайне, мале,То й перелякалось. От мене береНеначе на руки та несе в могилу,А чорна могила ще гірше розкрилась.Дивлюся, в могилі усе козаки:Який безголовий, який без руки,А хто по коліна неначе одтятий, —Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.– Дивися, дитино, оце козаки(Ніби мені каже), – на всій УкраїніВисокі могили, дивися, дитино,Усі ті могили усі отакі.Начинені нашим благородним трупом,Начинені туго. Оце воля спить!Лягла вона славно, лягла вона вкупіЗ нами, козаками! Бачиш, як лежить —Неначе сповита!.. Тут пана немає,Усі ми однако на волі жили!Усі ми однако за волю лягли,Усі ми і встанем, та бог його знає,Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!Та добре дивися – а я розкажу,За що Україна наша стала гинуть,За що й я меж ними в могилі лежу.Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.Слухай же, дитино. – А потім ягнятаПриснились у житі, лановий біжитьТа б’є мене добре, і ніби, проклятий,Свитину здирає. І досі болить,Як сон той згадаю. А як нагадаюКозака в могилі, то й досі не знаю,Чи то було справді, чи то було так,Мара яка-нéбудь. Мені той козакРозказував ось що…– Не знаю, як тепер ляхи живутьЗ своїми вольними братами.А ми браталися з ляхами!Аж поки третій СигизмондЗ проклятими його ксьондзамиНе роз’єднали нас… ОтакТе лихо діялося з нами!Во ім’я Господа ХристаІ Матері його Святої!Ляхи прийшли на нас войною!Святиє божії міста!Ксьондзи скажені осквернили!Земля козача зайняласьІ кров’ю, сину, полилась,І за могилою могила,Неначе гори, порослиНа нашій, синочку, землі!Я жив на хуторі, з [нрзб.]Я стар був, немощен. ПославЗ табун я коней до обозу,Гармату, гаківниць два вози,Пшона, пшениці, що придбав,Я всю мізерію оддавМоїй Україні-небозі…І трьох синів своїх. – Нехай, —Я думав, грішний перед Богом, —Нехай хоть часточка убогаЗа мене піде, за наш край,За церков Божію, за люде,А я молитись в хаті буду. —Бо вже нездужав, сину, встать,Руки на ворога піднять!Зо мною, слухай же, осталисьДанило, чура мій, та я,Та Пріся, дочечка моя!Воно ще тілько вир[ос]тало,Ще тілько-тілько наливалось,Мов та черешенька!.. За гріх,За тяжкий, мабуть, гріх великийНе дав мені святий владикаОчей нарадувать старихМоїм дитятком!..Не ходилиКсьондзи по селах, а возилиНа людях їх з села в село,Такеє-то у нас було!Якось їх, клятих, і до менеВночі на хутір занесло.А з ними челядь їх скажена,Та ще драгуни… Дай мені!Хоч коли-нéбудь, Боже милий!На світ твій виглянуть з могили —Спряжу всю шляхту на огні!Вони, вони – не бійся, сину! —Вони, ксьондзи, мою дитинуЗ собою в хату завели,Замкнулись п’янії, я бачив.А челядь п’яна полягалаУ клуні на соломі спать,Драгуни теж. А ми з ДаниломСоломи в сіни наносили,А клуню просто запалили…Не встануть, прокляті, оп’ятьДітей козачих мордувать,Усі до одного згоріли!І Пріся бідная мояЗгоріла з клятими! А я…На пожарищі хрест з ДаниломПоставили, та помолились,Заплакали… Та й потягли,На коней сівши, до обозу,Синів всіх трьох моїх найшли,Та в добрий час і поляглиОтут укупі!...........А як ми бились, умирали,За що ми голови складалиВ оці могили? Будеш жить,То, може, й знатимеш, небоже,Бо слава здорово кричитьЗа наші голови… А може,І про могили, і про насЗ старцями божими по селахПравдива дума невеселаМеж людьми ходить…[Перша половина 1850,Оренбург]

1 2 Следующая

Авторизация