Невольник
Тарас Григорьевич Шевченко
Т. Г. Шевченко (1814 —1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii.
До цiеi книжки увiйшли поеми «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофiти», «Вiдьма», «Марiя», «Невольник» та вiрши 1849—1861 рр.
ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович
Невольник
* * *
У нашiм раi на землi
Нiчого кращого немае,
Як тая мати молодая
З своiм дитяточком малим.
Бувае, iнодi дивлюся,
Дивуюсь дивом, i печаль
Охватить душу; стане жаль
Менi ii, i зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тiеi матерi святоi,
Що в мир наш Бога принесла…
Тепер iй любо, любо жити.
Вона серед ноч? встае,
І стереже добро свое,
І дожидае того свiту,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це мое!
Мое! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордiше самоi царицi.
Щоб людям, бачте, показать
Свое добро. – А подивiться!
Мое найкраще над всiми! —
І ненароком iнший гляне.
Весела, рада, Боже мiй!
Несе додому свого Йвана.
І iй здаеться, все село
Весь день дивилося на його,
Що тiлько й дива там було,
А бiльше не було нiчого.
Щасливая!..
Лiта минають.
Потроху дiти виростають,
І виросли, i розiйшлись
На заробiтки, в москалi.
І ти осталася, небого.
І не осталося нiкого
З тобою дома. Наготи
Староi нiчим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаеш i встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холоднiй молишся оселi
За iх, за дiточок.
А ти,
Великомученице! Села
Минаеш, плачучи, вночi.
І полем-степом iдучи,
Свого ти сина закриваеш.
Бо й пташка iнодi пiзнае
І защебече: – Он байстря
Несе покритка на базар.
Безталанная! де дiлась
Краса твоя тая,
Що всi люде дивувались?
Пропала, немае!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста нiби знята.
Старцi тебе цураються,
Мов тii прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись i промовить
Слово мамо. Великее,
Найкращее слово!
Ти зрадiеш; i розкажеш
Дитинi правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дiйде
До зросту дитина,
Пiде собi слiпця водить,
А тебе покине
Калiкою на розпуттi,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилае. За те, бач,
Що на свiт родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
