* * *
І станом гнучим, і красоюПренепорочно-молодоюСтарії очі веселю.Дивлюся іноді, дивлюсь,І чудно, мов перед святою,Перед тобою помолюсь.І жаль мені, старому, станеТвоєї божої краси.Де з нею дінешся єси?Хто коло тебе в світі станеСвятим хранителем твоїм?І хто заступить? хто укриєОд зла людського в час лихий?Хто серце чистеє нагрієОгнем любові, хто такий?Ти сирота, нема нікого,Опріче праведного Бога.Молися ж, серце, помолюсьІ я з тобою. Щось пророчеМені вже зазирає в очі,І я вже Богу не молюсь,Уже й на тебе не дивлюсь.Мені приснилось: ти вже мати,Не в аксамиті, не в палатахТвоє голоднеє дитя…І в’янеш ти, а дні летять,Несуть все добре за собою,Уже й надію понесли,А ти осталась на земліОдна-однісінька; з тобоюЄдинеє добро було —Твоє дитя, поки росло,В колодочки поки вбивалось,Оперилось, і ти осталасьСтара і немощна. Людей,Людей неприязних благаєшІ Христа ради простягаєшКоло зачинених дверейСтарії руки.Отак я іноді тобою,Тобою, серце, молодою,Старії очі веселю.Дивлюся іноді, дивлюсьНа стан твій гнучий і за тебеТихенько Богу помолюсь.Молися й ти, з святого небаНа тебе, серце, не зійшлаТвоя і доля і недоля.[Перша половина 1850,Оренбург]* * *
Огні горять, музи́ка грає,Музи́ка плаче, завиває;Алмазом добрим, дорогимСіяють очі молодії;Витає радость і надіяВ очах веселих, любо їм,Очам негрішним, молодим.І всі регочуться, сміються,І всі танцюють. Тілько я,Неначе заклятий, дивлюсяІ нишком плачу, плачу я.Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,Що без пригоди, мов негода,Минула молодость моя.[Перша половина 1850,Оренбург]* * *
Чи то недоля та неволя,Чи то літá ті, летячи,Розбили душу? Чи ніколиЙ не жив я з нею, живучиЗ людьми в паскуді, опаскудивІ душу чистую?.. А люде!(Звичайне, люде, сміючись)Зовуть її і молодою,І непорочною, святою,І ще якоюсь… Вороги!!І люті! люті! ви ж украли,В багно погане заховалиАлмаз мій чистий, дорогий,Мою колись святую душу!Та й смієтесь. Нехристияне!Чи не меж вами ж я, погані,Так опоганивсь, що й не знать,Чи й був я чистим коли-нéбудь,Бо ви мене з святого небаВзяли меж себе – і писатьПогані вíрші научили.Ви тяжкий камень положилиПосеред шляху… і розбилиО йóго… Бога боячись!Моє малеє, та убоге,Та серце праведне колись!Тепер іду я без дороги,Без шляху битого… а ви!Дивуєтесь, що спотикаюсь,Що вас і долю проклинаю,І плачу тяжко, і, як ви…Душі убогої цураюсь,Своєї грішної душі![Перша половина 1850,Оренбург]* * *
На батька бісового я трачуІ дні, і пера, і папір!А іноді то ще й заплачу,Таки аж надто. Не на мирІ на діла його дивившись,А так, мов іноді упившисьДідусь сивесенький, рида, —Того, бачте, що сирота.[Перша половина 1850,Оренбург]* * *
І досі сниться: під гороюМеж вербами та над водоюБіленька хаточка. СидитьНеначе й досі сивий дідКоло хатиночки і бавитьХорошеє та кучерявеСвоє маленькеє внуча.І досі сниться, вийшла з хатиВеселая, сміючись, мати,Цілує діда і дитяАж тричі весело цілує,Прийма на руки, і годує,І спать несе. А дід сидитьІ усміхається, і стихаПромовить нишком: – Де ж те лихо?Печалі тії, вороги?І нищечком старий читає,Перехрестившись, отче наш.Крізь верби сонечко сіяєІ тихо гасне. День погасІ все почило. Сивий в хатуЙ собі пішов опочивати.[Перша половина 1850,Оренбург]Москалева криниця
(Поема)Я. Кухаренкові.
На пам’ять
7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко,Аж за Уралом, за Елеком,Старий недобиток варнакМені розказував отакПро сю криницю москалеву,А я, сумуючи, списав,Та рифму нищечком додав,Та невеличку і дешеву(Звичайне, крадене) зобгавТобі поему на спомини,Мій друже щирий, мій єдиний!IПісля великої зими,За Катерини за цариці,Москаль ту викопав криницю;А як він викопав, то миОце й розкажемо в пригоді,А ви записуйте, не шкодитьТакую річ і записать.Бо се не казка, а билиця,Або бувальщина, сказать.Отак пишіть. Була криниця,Ні, не криниця, а село,Пишіть, давно колись булоМежи садами, при долині,Таки у нас на УкраїніБуло те божеє село.В селі тому вдова жила,А у вдови дочка рослаІ син малоліток.Добре мати дітокБагатому, хвалить БогаВ розкóшах! А вбогійВдові не до того,Бо залили за шкуру сала,Трохи не пропала.Думала іти в черниціАбо вбитись, утопитись,Так жаль маленьких діток стало.Звичайне, мати, що й казать,Та, може, ждався-таки й зять,Бо вже Катруся підростала(Катрусею вдовівна звалась).Чи вік же їй продівувать?Зносити брівоньки нізащо.Хіба за те, що сирота?А красота-то красота!Мій Боже милий! А трудяще,А чепурне, та роботяще,Та тихе. Бач, і сирота,А всім була навдивовижу.Бувало, вигляне із хижі,Як тая квіточка з роси,Як теє сонечко з-за хмари.Ввесь похолону, неживийСтою, бувало. Ані кара,Ні мýки, кайдани,Ніже літа, сину,Тії сили не втомили…Отак і загину!Так і згину. Бо дивися:Смерті сподіваюсь,А ридаю, мов дитина,Як я нагадаюКатерину. Слухай, сину,Мій друже єдиний!Слухай добре, та записуй,Та на Україні,Як Бог тебе допровадить,То розкажи, сину,Що ти бачив дия́волаСвоїми очима.IIТак, бачиш, дівонька отаРосла собі. І роботящий(Бо всюди сироти – ледащо)У наймах виріс сирота,Неначе батькова дитина.Отож той самий сиротинаУ наймах сяк собі, то такПридбав, сірома, грошенят,Одежу справив, жупанину,Та ні відсіль і ні відтільКупив садочок і хатину;Подякував за хліб і сільІ за науку добрим людям,Та до вдовівни навпростецьШелесть за рушниками!Не торгувались з старостами,Як те бува з багатирями;Не торгувавсь і панотець(На диво людям та на чудо),За три копи звінчав у будень,Без пихи, так, як довелось.Отут-то, голубе мій сизий,Отут-то й лихо почалось!IIIУже, либонь, після ПокровиВертався з Дону я, та знову(Бо я вже двічі посилавДо дівчини за рушниками)Послать і втретє міркував.Та з чумаками, та з воламиЯкраз в неділю на весілляДо удовівни причвалав.Пропало! Все добро пропало!Ані щетинки не осталось.Пропав і я, та не в шинку,А на кобилі. На вікуВсі люде бачать лихо, сину,Але такого, мій єдиний,Такого лютого ніхто,Ніхто і здалека не бачив,Як я, лукавий. А тим часомПросохли очі у вдови.Неначе в бога за дверима,У зятя та в синаСтара собі спочиває,А на Катерину,На дитя своє єдине,Тілько поглядає.А я в шинку з п’яницямиДушу пропиваю!Та й пропив. Запродав душу,І душу і тіло,Тіло катові, а душу!..О Боже мій милий!Хотілося б жить на світі,Та ба! Треба вчитись,Ще змалечку треба вчитись,Як на світі жити,А то битимуть, та й дуже!..Не знаю, мій друже,Чи сатана лихо коїв?Чи я занедужав?Чи то мене злая доляПривела до того.Таки й досі ще не знаю,Не знаю нічого.Знаю тілько, що тверезий.Бо вже ані вина,Ні меди, ні оковитаНе пилися, сину.Отаке-то сподіялось.Вмер батько і мати,Чужі люде поховали…А я, мов проклятийТой Іуда, одринутийІ людьми і Богом,Тиняюся, ховаюся,І дійшло до того,Що я, вночі підкравшися,Максимову хату(Бо його Максимом звали,Вдовиного зятя)Запалив. Згоріла хата.А душа проклятаНе згоріла. Моя душа!Мій друже, мій брате!Не згоріла, а осталась,Тліє, й досі тліє!І коли вона зотліє,Коли одпочине?Святий знає.IVЗ перелякуВмерла Катерина.А Максим на пожарищеТа на попелищеПодивився. Нема ради!Тілько вітер свищеУ димарі та в комині.Що на світі діять?І що тепер йому почати?Подумавши, перехрестивсьТа й знов пішов у наймитиГолодні злидні годувати.Вдова осталась не сама,А з сином-парубком; женитиЙого збиралась восени.Аж гульк! Од матушки-цариці,Таки із самої столиціПрийшов указ лоби голить.Се в перший раз такий указПрийшов з Московщини до нас.Бо на Вкраїні в нас, бувало,У козаки охочі йшли,А в пікінери вербовали,Та теж охочих. На селіЗобралася громада радить,Кого голить у москалі.Порадили громадою,Та скурвого синаВдовиченка-ледащицюЗабили в скрепицюТа й повезли до прийому.Он яке творитьсяНа сім світі! Яка правдаУ людей, мій сину.Така й досі, я думаю,В нас на Україні.Та другої і не будеВ невольниках людях.VЧерез год ото й великаЗима наступила.До зеленої неділіВ байраках білілиСніги білі; тойді ж отоІ Очаков бралиМоскалі. А ЗапорожжяПерше руйновали.Розбрелося товариство.А що то за людеБули тії запорожці —Не було й не будеТаких людей.Під ОчаковПогнали й Максима.Там-то його й скалічено,Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги