Що означае «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повнiй вiдповiдностi до моiх виховних принципiв. Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то вiн на своему мiсцi й залишиться, нiкуди не дiнеться. Чи, може, вважаете, що в повiтрi розчиниться?! Чи я висадженi яблуньки iз собою заберу?.. Отож i не треба.
Що маете на увазi, кажучи, нiбито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсiм нi, аж нiяк. Просто мене на iншу роботу переводять, бо пiонерськими таборами[27 - Пiсля звiльнення з посади директора Мотовилiвського дитбудинку Семен Калабалiн працював директором пiонерського табору Украiнського геологiчного управлiння, починаючи з 19 травня 1956 року.] хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинiвну: вона ж поки що тут залишиться[28 - Галина Калабалiна працювала вихователькою Мотовилiвського дитбудинку до 3 вересня 1956 року.] – ii звiдси ще нiхто не прибирае! Отже, через неi можемо й надалi спiлкуватися, якщо тiльки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишаеться. Зрештою, ви всi грамотнi, листи писати вмiете – пошта у нас справно працюе, пишiть менi листи!..
Хто каже, нiбито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республiканського Мiнiстерства просвiти вирiшило саме так, а не iнакше: «Годi з вас, товаришу Калабалiн! Попрацювали тут, у Мотовилiвцi, – отож i годi! Переходьте на iнше мiсце роботи, передавайте свiй безцiнний педагогiчний досвiд там». Отак от! А ви кажете…
Приблизно в такому дусi вiдбувалася вся прощальна бесiда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано i дуже переконливо. Однак про одне-едине вiн все ж таки промовчав: в переведеннi на iншу посаду зiграло роль також його особисте бажання. Адже через давню iдiотичну iсторiю з шефським подарунком – килимом, який вiн нiбито привласнив, – у вищих iнстанцiях i досi перiодично зчинявся рейвах. Час був неспокiйний: пiсля смертi товариша Сталiна на всiх рiвнях змiнювалися чиновники, i кожен, хто починав труди праведнi на нивi просвiти, вважав своiм святим обов’язком перевiрити «злодiйкуватого» директора дитбудинку, який нiбито «обiкрав» вихованцiв.
Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, i вiн таки попросив начальство про переведення кудись подалi вiд Мотовилiвки – туди, де пiдлеглi не пишуть на свое начальство анонiмки. Тим паче тепер любителi «паперотворчостi» почали додавати до своiх «шедеврiв» ще один мотив: нiбито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але пiсля пам’ятноi всiм розповiдi про подвиги часiв Громадянськоi вiйни Мокiй Кононович настiльки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалi погiршувався повiльно, але невпинно. Скiнчилося тим, що вiн злiг i бiльше не пiднiмався. А потiм i помер…
І хоча любителi анонiмок прекрасно знали, що розповiсти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсiм не директор, а вчитель iсторii Єрохiн, вони з неймовiрним ентузiазмом взялися за нову тему. З Калабалiна i без того вистачало слави «крадiя» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивцi за змовою»?! Нi-нi, пiти з директорськоi посади простiше i спокiйнiше. Так буде краще всiм.
Ще багато часу витратив Семен Опанасович, вiдповiдаючи вихованцям. Коли ж запитання скiнчилися – мовив:
– Ну все, годi. Менi вкрай потрiбно закiнчити деякi справи саме сьогоднi, отож прошу надати менi таку можливiсть.
Сумуючи вiд усвiдомлення марностi докладених зусиль, дiти й пiдлiтки почали залишати директорський кабiнет. Як раптом Калабалiн вiдчув, що на нього хтось дивиться невiдривно i дуже уважно. Наступноi митi iхнi погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрiбно залагодити невiдкладно…
– Гайдамака!
– Так, Семене Опанасовичу?
– Будь ласка, залишся. Нам потрiбно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловiк з чоловiком.
Дехто з хлопцiв пригальмував ходу i занепокоено озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив iм знак, що все гаразд.
– Леонiде, – звернувся до вихованця директор, коли iншi вийшли з його кабiнету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останнiй тиждень i…
– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тiльки мене збиралися всиновлювати, Антон[29 - Антон Калабалiн (1939—2013) – молодший син подружжя Калабалiних, продовжувач справи батька.] саме про це просив…
– Ти дослухай спочатку, а потiм вже запитуй, – доволi стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець знiяковiло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у пiдсумку вийшло зовсiм не те, на що я розраховував. Вийшло так…
Калабалiн подумав трохи, потiм мовив:
– Коротше кажучи, всиновити нi тебе самого, анi разом з твоею сестрою я не можу, бо не маю на те нiякого права.
– Як тобто не маете права?! – здивувався хлопець.
– А так, не маю. Бо при живiй матерi…
– Як тобто при живiй!
– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.
– Що-о-о?!
– Те, що чуеш. Жива вона. Жива i здорова. Бiльше того, живе тут же – в Мотовилiвцi. Та й загалом, у тебе з Любою тут пiвсела родичiв.
– Не може того бути…
– Ще й як може, – зiтхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоiм дядьком розмовляв, вiн усе пiдтвердив. Насправдi ваше з сестрою прiзвище – не Гайдамаки, а Голомозi. Батько ваш кадровим вiйськовим був, вiн загинув, а мати жила всi цi роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця iз спiвчуттям: – Як не шкода менi й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живiй матерi означае йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумiеш. Та й ким ти станеш, подавшись слiдом за мною? Педагогом?.. Це явно не твое покликання, хлопче. Отож раджу тобi залишитися в цьому дитбудинку до повнолiття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакi-то справи.
Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозумiло одне-едине: всi його смiливi плани на майбутне щойно зазнали нищiвного краху.
Дачний кут Микiльськоi слобiдки[30 - Микiльська слобiдка – колишне селище на лiвобережжi Днiпра в районi Киева. Слобiдка складалася з трьох кутiв – Дачного, За кладовищем, Пожарища. Пiсля знесення переважноi частини в 1970—1980-тi роки на колишнiй територii слобiдки зведено житловий масив Лiвобережний.], Киiв, серпень 1956 року
Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Днiпра! Переважно на правому, ясна рiч… І тим не менш це прекрасно по самiй своiй сутi!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долае 30-градусну позначку, повзе дедалi вище й невiдомо, де зупиниться, коли мiський центр майже готовий розплавитися вiд лiтньоi спеки, немовби позабута на столi прямокутна пачка вершкового пломбiру мiж двома вафельками i з бiлим ведмедем на блакитнiй паперовiй обгортцi – в таку погоду iснуе одне-едине спасiння: тiкати на пляж, щоб освiжитися. І як же добре, що потопаючi в обiймах зеленi днiпровськi пляжi з дрiбоньким золотавим пiсочком – вони тут же, поруч…
А ще краще, що на днiпровському лiвобережжi розкинулися цiлi дачнi масиви – Русанiвськi сади та Микiльська слобiдка. Винайняти на лiто хатку, до якоi рукою подати – це ж неоцiненна зручнiсть! Тим паче, якщо дача не проста, а з усiма можливими зручностями. Та й збудована з високоякiсноi цегли… Принаймнi Зiнаiда Євдокимiвна стверджувала саме це, умовляючи чоловiка прийняти вiдомчий «дарунок долi» в довiчне користування. Звiдки вона заздалегiдь, ще до вiдвiдин майбутньоi сiмейноi власностi, знала про такi тонкощi, як матерiал стiн?! Хтозна… Та вже на мiсцi товариш Федосов переконався: дружина мае рацiю – такоi цегли в Киевi давно вже не виробляють, «дарунок долi» треба приймати.
– Інтуiцiя. Жiноча iнтуiцiя спрацювала, мiй любий, – мило усмiхнулася вона у вiдповiдь на здивоване запитання чоловiка. Товариш Федосов лише плечима знизав i про всяк випадок вирiшив не докопуватися до джерел жiночоi iнтуiцii. Вiн просто погодився стати власником сiмейноi дачi.
І добре, що так – бо невдовзi пiсля iсторичного ХХ з’iзду КПРС його спровадили на почесну пенсiю, обгрунтувавши цей крок тим, що всi державнi органи потребують оновлення, й система держбезпеки нiчим не краща. Нiякого особливого кохання мiж чекiстом Федосовим i його благовiрною не було, iхнiй шлюб нагадував швидше дiловий союз. Тому, починаючи з цьогорiчноi весни, чоловiк з шиком розквартирувався на Притисько-Микiльськiй вулицi, тодi як дружина облюбувала собi дачу. Бiльше того, на Микiльськiй слобiдцi вона була згодна жити хоч до самоi смертi!..
Роз’iзд влаштовував обох. Тепер кожен нарештi мав можливiсть жити своiм життям, зустрiчей раз на мiсяць iм вистачало з головою. Як раптом днями в подiльськiй квартирi задзеленчав телефон, i коли товариш Федосов неквапом, пiсля шести «дзень-дзеленикiв» нарештi пiдняв слухавку, то почув у нiй тремтливий i якийсь замогильний голос Зiнаiди Євдокимiвни:
– Приiжджай. З нами бiда.
– З тобою? – спробував уточнити чоловiк. І почув:
– Нi, з нами обома.
* * *
Звiсно, дача – це добре, а дача на Микiльськiй слобiдцi (себто фактично в межах мiста… i не простого мiста, а республiканськоi столицi) – добре i сто разiв, i навiть тисячу! Проте, з другого боку, сiмейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’iжджати в новi хороми, щоб нюхати запахи попереднiх власникiв, якi в’iлися в побiлку, стiнну фарбу, штукатурку i шпалери, – це не зовсiм comme il faut[31 - Як слiд, як треба (фр.).], як колись казали в Інститутi шляхетних дiвиць. Отже, без освiжаючого ремонту було не обiйтися. Та й якщо Зiнаiда Євдокимiвна збиралася жити тут цiлий рiк, дачний будиночок треба було нашпигувати вiдповiдним чином. А це означало новi витрати.
Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й рiзноманiтний коштовний мотлох, дбайливо знесений додому ii першим чоловiком – Пилипом Арсеновичем при арештi в жовтнi 1937 року спочатку конфiскували, але як винагороду за спiвпрацю зi слiдством половину повернули потiм. Увесь дрiб’язок вдалося вивезти iз собою в евакуацiю, а там вберегти. Та й другий ii чоловiк – товариш Федосов – у повоеннi роки старався потiшити дружину чим мiг. Тому принаймнi з меблями проблем не мало виникнути, меблiв у киiвськiй квартирi було навiть з надлишком. Лишалося небагато: якнайвигiднiше продати частину сiмейного «золотого запасу» i цим коштом оплатити ремонт та переiзд – ото й усi проблеми…
Хоча… Як з’ясувалося згодом, не всi. Зовсiм навiть не всi! Бо якщо ранiше Зiнаiда Євдокимiвна переважно скуповувала у надiйних перевiрених ювелiрiв те, що впало в око, то тепер, навпаки, широким жестом викинула на продаж невеличку часточку власноi колекцii. Надiйнi перевiренi ювелiри не могли скупити одразу все, натомiсть вони порекомендували дружинi поважного пенсiонера-чекiста деяких своiх клiентiв.
От саме помiж цих клiентiв, як з’ясувалося згодом, затесалася паршива вiвця на iм’я Ірма. Це була залiзнична провiдниця рокiв 20—25, на вигляд нiбито без особливих прикмет… якщо не враховувати фiолетову газову косинку, яку вона не знiмала з голови, навiть попри лiтню спеку. Але ж хiба можна запiдозрити когось у пiдступних намiрах, тiльки грунтуючись на такiй дрiбницi?! Зiнаiда Євдокимiвна й не запiдозрила…
Хоча якщо розiбратися, то трохи дивним видавався шлях, яким вона потрапила до клiентки. Адже до ювелiра Ірма прийшла зовсiм не для того, щоб купувати: нiбито прибираючи чергове купе, вона знайшла простенькi сережки-пусети[32 - В народi бiльш вiдомi як «цвяшки».] iз «самоварного» золота, очевидно, загубленi якоюсь роззявою-пасажиркою – отож i шукала, кому б iх продати з вигодою. Природно, за всiма правилами коштовну знахiдку треба було здати до мiлiцii… але дiвчина конче потребувала грошей, отож i знехтувала службовою iнструкцiею.
І вже переговоривши з ювелiром про предмет своеi зацiкавленостi, раптом рiзко змiнила поведiнку, побачивши у нього срiбнi сережки-пiдвiски з невеличкими гранатами. Згодом ювелiр пригадав навiть, що Ірма трохи вiдсахнулася, та й очi ii якось дивно звузились. Проте наступноi ж митi дiвчина защебетала соловейком.
Виявляеться, грошi iй таки були потрiбнi… тiльки не зовсiм для себе: наближався день народження найкращоi подружки – от саме iй на подарунок вона i збирала копiечку до копiечки, карбованець до карбованця! Нi-нi, сережки-пiдвiски з гранатами залiзничнiй провiдницi навряд чи по кишенi, але якби ювелiр розповiв, хто здав йому цi прикраси!.. А раптом саме там i подарунок для подружки знайдеться?!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
