Сказавши це, сержант несподiвано згадав ослiплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робiтницею. Якось мама прийшла вiд Рувiнштейнiв дуже засмученою i стурбованою. Андрiй тодi довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пiнхаса Шаулевича щось iз головою не в порядку, бо вiн стверджуе, що ми всi ледь-ледь уникнули Третьоi свiтовоi вiйни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як вiн сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувiнштейни – вони хорошi люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».
Андрiй i забув. Але ж те, що мама почула вiд Пiнхаса Шаулевича, i те, що вiн сам щойно почув вiд майора Осьмiнiна, – воно ж практично збiгалося! То що ж це означае?! Вони ж обидва не просто вояки, але старшi офiцери – полковник i майор. Хоча не генералiтет, а все ж таки знають дещо бiльше вiд цивiльних… То невже можлива Третя свiтова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотiлось докладнiше, однак вiн не наважився. Мiж тим Осьмiнiн продовжив свое:
– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж мiсто таке… Там або десантникiв готують, або ж протиповiтряну оборону. Якщо ж авiацiю нашу брати, то це або Харкiв, або Киiв.
– Нещодавно мама писала, що хоче до Киева повернутися. Власне, ми ще напередоднi та пiд час вiйни в Лiсниках пiд Киевом жили. Тож мама з сестрою Лiдкою хочуть назад перебиратися. Тiльки не в самi Лiсники, а…
– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавiшав. – Скажу тобi по секрету: нiбито е така iдея – на базi КВІРТУ[24 - Киiвське вище iнженерне радiотехнiчне училище Вiйськово-повiтряних сил Радянськоi армii, засноване 1 вересня 1951 року. На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище.] авiанiженерiв готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатiв на навчання собi виглядати. Ти саме службу строкову закiнчиш – отож i поiдеш iз направленням по всiй формi! А якщо виключно про цивiлку мову вести… Також е в Киевi iнститут цивiльного повiтряного флоту[25 - Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет.], якщо тiльки захочеш, зробимо тобi направлення туди. Маючи армiйський досвiд авiатехнiка Ту-16, знаеш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!
– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрiй.
– Вiн подумае! Вiн, бачте, подумае!.. – Осьмiнiн змiряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собi, доки попереду ще маеш рiк служби. На сьогоднi все, завершуемо. Давай приберися тут, пiдрiзану печатку на мiсце налiпи, тодi й пiдемо. Бо менi хоч до жiнки пiд бiк, а тобi ще звiдси по морозу до казарми бiгти. І дивись менi, не патякай про те, що тут говорилося.
– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.
– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевiрений, надiйний.
І Осьмiнiн по-батькiвськи поплескав Андрiя по коротко голенiй потилицi.
1956 Калиновий кулон
Село Княжичi, Киiвщина, 6 травня 1956 року
– Ну от, тепер у нашiй хатi нiби посвiтлiшало навiть!
Жiнка вiдступила на пару крокiв i з любов’ю та благоговiнням оглянула iкону, яку щойно повiсила в красному кутку iхньоi хати в ласкавих обiймах бiлого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до iкони Господа нашого Ісуса Христа, то ii намалював меншенький синок Федько.
Почалася ця iсторiя на Рiздво. Тодi ще тринадцятилiтнiй пiдлiток то до хворого батька шкандибав, то за матiр’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав i промовляв чи то здивовано, чи прохально:
– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…
Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось свое – про дiвоче. Матiр ставилася до слiв меншенького синочка з незмiнною увагою… проте не бiльше: адже вважала себе недостойною давати хоч якiсь поради пiдлiтковi, удостоеному честi бачити Самого Бога!.. Хай навiть пiдлiток цей – ii любий меншенький хлопчик Федько…
Лише батько мовчав, бо мучився через застарiлi, ще на вiйнi з фашистами отриманi рани, що жахливо розболiлися з настанням морозiв. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу вiзьми та й скажи:
– То який вiн? Яким е Бог, Якого ти бачиш?
– Ну-у-у… Вiн такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька вiдчув, що йому бракуе слiв для будь-яких пояснень, в чому й поспiшив вiдверто зiзнатися батьковi.
– А намалювати можеш?
– Що? – сторопiв пiдлiток.
– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.
– А-а-а… хiба так можна?
– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, нiж сотню разiв почути, – Костянтин Кирилович усмiхнувся, спостерiгаючи за розгубленiстю пiдлiтка, i додав: – Я впевнений, що тобi краще намалювати, нiж на словах розказати. Ти ж, бува, майструеш з картоплi, буряка, цибулi та квасолi всякi дивнi штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.
Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому вiн раптом запропонував таке, чоловiк лише плечима пересмикував:
– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, вiн вугликом на припiчку намалюе, а хто ж знав, що воно отак вийде?
У будь-якому разi результат виявився геть неочiкуваним. Малювати Бога вугликом на припiчку Федько не став. Натомiсть для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потiм, дочекавшись свого дня народження[26 - Феодосiй Тетянич народився 17 лютого 1942 року.] i набравшись неабиякого нахабства, хитрун навiдався додому до самого голови колгоспу i прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякi писанi миски, ложки та iнший посуд, що продаеться на ярмарках, а по-друге – чи е щось таке для розпису у них в колгоспi?
Голова довго не мiг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий пiдлiток i чого вiн хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарештi розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за iнших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копнякiв i вигнав з хати… Однак надворi стояв уже лютий мiсяць – «мертвий сезон» на селi. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крiм того, недобре вiдмовляти у проханнi дивакуватому пiдлiтку iз злиденноi сiм’i в самий день його народження…
Отож несподiвано для самого себе голова мовив:
– Пошукай вдома порожнi пляшечки чи там баночки i приходь завтра на госпдвiр, подарую тобi дещо.
Коли ж Федько заявився туди, маючи при собi декiлька порожнiх скляночок з-пiд лiкiв, якi час вiд часу купувалися хворому батьковi, то найбiльшу голова наповнив олiфою, ще в три меншi налив потроху червоноi, жовтоi та синьоi олiйних фарб i сказав на прощання:
– Вiзьмеш у матерi вапна, яким вона хату бiлить, або сам зi стiн нашкрябаеш, розiтреш з олiфою – буде тобi бiла фарба. Розiтреш сажу з печi – буде чорна. Пензлiв не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товстi тобi не згодяться. Як мiшати фарби мiж собою – сам розберешся. Перш нiж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мiшай фарби потроху, обачно, бо бiльше не дам – i не проси навiть. Баночки прикривай – iнакше фарба засохне. Все, дуй звiдси, богомазе нещасний…
Федько вчинив так, як сказав голова: вапна i сажi нашкрябав з печi, розтер з олiфою – у нього побiльшало на двi фарби. Замiсть пензлiв зi скiпок, клаптикiв лляноi тканини й ниток накрутив з десяток «квачикiв». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змiшував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три меншi дощечки.
У перший же день його вправлянь мама поцiкавилася, чим таким дивним тхне в хатi, що аж у носi закладае. Пiдлiток вiдповiв просто:
– Бога я малюю. Як тато сказали, так i роблю.
І продемонстрував головну дощечку, на якiй саморобною чорною фарбою були обведенi нечiткi обриси, всерединi наполовину замазанi саморобною побiлкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пiшов зi своiми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федьковоi затii прихильно i навiть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сiмейство i показала розмальовану дощечку. Останне слово, звiсно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив:
– Що ж, хай собi стараеться. Побачимо, що з того вийде.
А вийшло таке, що за два тижнi на дощечцi постав малюнок чоловiка. Був вiн немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борiдкою i невеличкими вусиками, з пiднятою вгору правою рукою, три пальцi якоi були складенi щiпкою, два притиснутi до долонi. Але найдивнiшими були три речi: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкiра, що немовби свiтилася зсередини, по-друге – проникливi волошково-блакитнi, з влучно пiдмальованими свiтловими блiками очi, що нiбито заглядали тобi в душу, й по-трете – жовтувато-променистий нiмб довкола голови.
Поза сумнiвом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволi здiймалася рука для хресного знамення. Навiть у голови колгоспу, якому схвильованi батьки теж показали Федькове творiння… Втiм, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у пiднесений до рота кулак, мовив стримано:
– Талант. Учитися вашому Феодосiю треба, на маляра вчитися, – i дременув з хати Тетяничiв швиденько, немов чорт вiд ладана.
Втiм, усi вони були, по сутi, малоосвiченими селянами – а от що скаже про все це справжнiй священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матiр сiмейства вiдправилася до Киева. Метою поiздки Тетяни Михайлiвни була Покровська церква на Подолi: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексiй Глаголев, до якого колись возили Федька i який стверджував, що у хлопця мае розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тодi на увазi священнослужитель?..
З далекоi подорожi матiр приiхала вкрай щасливою i просто окриленою. Покровська церква i досi працювала, отець Олексiй правив там службу, як i ранiше. Оглянувши малюнок на дошцi, вiн з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа вiдповiдае майже всiм церковним канонам. Хiба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а свiтло-русявим…
Однак враховуючи, що «раб божий Феодосiй» використовував саморобнi фарби та й загалом малював ними вперше у життi, його досягнення було просто неймовiрним! Тому отець Олександр саморобну iкону пiсля прискiпливого вивчення освятив та передав щасливiй матерi зi словами:
– Ваш син – художник вiд Бога. Зробiть усе можливе, аби тiльки дати йому пристойну освiту, бо погубити такий талант – це великий грiх. Отож допоможiть йому в iм’я Господа нашого Ісуса Христа!..
Що ж, про це належало подбати в майбутньому, а поки що несказанно щаслива i горда за найменшого синочка жiнка повiсила iкону в красному кутку iхньоi хати, прикрасивши власноруч вишитим рушником.
Дитячий будинок, Бiлки, Борова Мотовилiвка, Киiвщина, 18 травня 1956 року
– Семене Опанасовичу, як же ми тепер без вас?! Нащо вам нас кидати? Що ми не так зробили, скажiть! Що?..
Вихованцi дитбудинку оточили директорський стiл щiльним кiльцем i закидали запитаннями, що мали аж надто очевиднi вiдповiдi. Коли Калабалiн нарештi стомився вислуховувати потiк прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька i до того ж трохи сумна посмiшка, й лише потiм почалися вiдповiдi, одна за iншою:
– Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означае «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шiсть рокiв тому, але ж хiба передi мною тут не було iншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то i тепер мене кимсь замiнять. Можете не хвилюватися, держава про це подбае.
