Чорна Рада. 1663
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
XVII сторiччя. Кiнець Хмельниччини. Украiна зазнала чи не найтяжчих часiв: тривала боротьба за вплив на неi мiж Рiччю Посполитою i Московським царством, панував розбрат, запеклi суперечки серед козацькоi верхiвки Вiйська Запорозького. Украiна фактично розпалася на двi частини – Правобережну i Лiвобережну. Остаточний розкол краiни закрiпила Чорна рада, яка вiдбулася у червнi 1663 року в Нiжинi i знаменувала початок занепаду Гетьманщини, держави, створеноi Богданом Хмельницьким.
Ю. Сорока
Чорна Рада
Пролог
У же довгий час деякi вiдомi науковцi стверджують, що людство розвиваеться за спiралеподiбним сценарiем. Тобто всi подii, якi колись i десь вiдбулись, мають властивiсть повторюватись. «Без минулого не може бути майбутнього», – писав видатний нiмецький фiлософ XIX сторiччя Фрiдрiх Нiцше. І не лише Нiцше переймався питаннями про вплив iсторичних подiй на сучаснiсть. Напевне, всiм без винятку добре знайомий вислiв про граблi, на якi ми змушенi наступати знову i знову – як окремо взята особистiсть, так i вся наша багатостраждальна краiна в цiлому.
Не секрет, що результати виборiв Президента Украiни в 2010 роцi багато громадян сприйняли як пряму загрозу iснуванню самого статусу незалежноi Украiнськоi держави. І хоча найгiршi прогнози досi лишаються тiльки прогнозами, варто якнайуважнiше поглянути у минуле, вiдшукуючи подiбнi до сучасних подii, що iх запам'ятала i донесла до нас iсторична наука. Можливо, так ми всi зможемо уникнути повторного удару граблiв, на якi народ Украiни мае цiлком реальнi шанси наступити. А якщо розглянути вищеназванi подii з точки зору, згiдно з якою iсторiя розвиваеться за спiраллю, не буде сумнiву, що iхнiм аналогом у 1663 роцi була Чорна рада, що вiдбувалась у Нiжинi й знаменувала кiнець здобуткiв, за якi вiддали своi життя сотнi тисяч украiнцiв протягом вiйни 1648–1654 рокiв.
Друга половина XVII сторiччя була надзвичайно важкою добою в життi Украiни. І насамперед це пов'язано зi смертю в 1657 роцi Богдана Хмельницького – великого творця Гетьманщини. Напевне, нiхто не буде сперечатися з твердженням, що Хмельницький – одна з найвизначнiших полiтичних фiгур украiнськоi iсторii всiх часiв. І не лише iсторii. Поглядаючи на полiтичнi реалii сьогодення, багато хто з нас iз сумом зiтхае, згодний iз думкою, що доля не дарувала Украiнi полiтичного дiяча, рiвного Богдану Хмельницькому, нi ранiше, нi, тим бiльше, у наш високотехнологiчний швидкiсний час. Здiйнявши прапор боротьби за незалежнiсть козацькоi нацii вiд польського панування, Богдан Хмельницький першим iз цiлоi плеяди козацьких ватажкiв домiгся перемоги й створив нову краiну, ствердивши право украiнського народу на власну державнiсть.
Однак доля була недовго прихильна до здобуткiв великого гетьмана – i вже за кiлька рокiв пiсля смертi Хмельницького Украiну накрила цiла низка буревiiв, що до основи розхитали створену Богданом Гетьманщину. Руйнiвним чинником стало прагнення Московського царства переписати основи договору, закладенi Переяславською радою, змiнити iх на користь Москви, встановивши контроль над украiнською Гетьманщиною. Не минули безслiдно й безвладдя та численнi суперечки в середовищi старшини Запорозького Вiйська, що стали початком Руiни i, нарештi, призвели до розколу Украiни на двi частини – Правобережну i Лiвобережну – за Днiпром. Остаточний розкол, iз подальшим потраплянням послабленоi розбратом Украiни пiд вплив Речi Посполитоi й Московського царства, закрiпила Чорна рада, яку ми спробуемо розглянути з точки зору й впливу на iсторичну долю нашоi держави.
Смерть Богдана Хмельницького i ii наслiдки для Украiни
Полiтичний устрiй, установлений за Хмельниччини
Пiсля блискучоi переможноi вiйни проти Речi Посполитоi, що точилася протягом 1648–1654 рокiв, Богдан Хмельницький, попри значне невдоволення частини козацькоi старшини й рядового козацтва подiями 1654 року, а саме пiдписанням союзу з Московським царством пiд час Переяславськоi ради, перебував на вершинi своеi слави. Поза всякими сумнiвами, можна стверджувати, що й сама створена Хмельницьким украiнська Гетьманщина теж вiдбувала пору найбiльшого пiднесення. Вона вже нiколи не буде незалежною й такою сильною, як наприкiнцi 50-х рокiв XVII сторiччя. І нiколи не зможе звернути з того згубного шляху, яким почала йти саме пiсля Переяславськоi ради, що й зумовило загибель i небуття козацькоi республiки. Вiдтодi владна верхiвка Гетьманщини могла лише спостерiгати за тим, як Московська держава, з якою гетьман Хмельницький пiдписав договiр про вiйськовий союз, поволi збiльшуе свiй вплив на н справи й запускае схожi на метастази щупальця в тiло Украiни, наближаючи кiнець незалежноi козацькоi республiки. Усе це було ще попереду, а поки що рука Хмельницького мiцно тримала булаву, разом з нею утримуючи козацьку старшину. Саме Богдан Хмельницький примушував козацьких ватажкiв передусiм боронити вiдвойовану в польських магнатiв Украiну, забувши на час розбiжностi в поглядах, що споконвiку роздирали неспокiйну й бунтiвну козацьку спiльноту. Усе змiнилося 25 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 року.
Уранцi 6 серпня 1657 року церковнi дзвони чигиринських храмiв та гарматнi залпи з укрiплень фортецi повiдомили про сумну подiю. Помер гетьман Богдан Хмельницький. Причина смертi – крововилив у мозок, який стався пiсля довгоi та важкоi хвороби, яка пiдточувала сили Хмельницького останнi роки владарювання. День похорону покiйного гетьмана на Радi генеральноi вiйськовоi старшини було призначено лише через чотири тижнi, маючи на метi надати якомога бiльшiй кiлькостi людей можливiсть прибути до Чигирина i вiддати гетьману останню шану. Труну з набальзамованим тiлом, зодягненим у парадне вбрання, було виставлено в резиденцii гетьмана пiд нахиленими церковними i козацькими хоругвами.
У недiлю 2 вересня, а за старим стилем – 23 серпня, пiсля скорботних проповiдей пiд передзвiн церковних дзвонiв та гарматнi й мушкетнi залпи вкриту червоною китайкою домовину винесли з гетьманських покоiв i повiльним ходом траурноi процесii рушили до родового маетку гетьмана – хутора Суботiв. Про цю подiю так вiдгукнувся лiтописець XVII сторiччя, вiдомий нам як Самовидець: «Барзо хорим сам Хмелницкiй был, где юже с тоей постелi, албо хоробы не встал, але в скором часi померл о Успенii Пресвятiя Богородици. А похоронен был перед святим Симеоном в неделю, где множество народа, а найболше людей войсковых было, и проважено тiло его з Чигирина до Суботова и там поховано в ринков ой церквi».
У супроводi кiлькох тисяч людей домовину з тiлом Хмельницького везли на похiдному козацькому возi, пiсля чого кiлька верст до Суботова козаки несли ii на руках. На хуторi, згiдно з заповiтом, гетьмана Богдана Хмельницького поховали в збудованiй ним за два роки до смертi Іллiнськiй церквi, поруч iз сином Тимофiем, котрий загинув наприкiнцi 1653 року пiд час оборони молдавськоi фортецi Сучава.
Одразу ж по смертi Хмельницького Украiна опинилась у надзвичайно складному становищi, як з точки зору внутрiшньоi полiтики, так i зовнiшньоi. Насамперед, державнiй владi, яка прийняла булаву з рук Хмельницького, слiд було остаточно вирiшити надзвичайно важливе питання: яким курсом треба йти козацькiй Украiнi? Чи вона залишиться пiд протекторатом московського царя, чи почне шукати для себе iнший шлях, наприклад, повернеться до союзу з Рiччю Посполитою.
Проти першого варiанта розвитку подiй промовляв той факт, що в Москвi вже на той час брутально нехтували попереднiми домовленостями з гетьманським урядом i правами Украiни як суверенноi держави. Це проявлялося, зокрема, в посиленнi полiтичного тиску, призначеннi московських воевод до головних мiст Гетьманщини й розташуваннi вiйськових залог на украiнськiй територii, а також у досить жвавiй роботi з пiдкупу представникiв впливовоi козацькоi старшини для лобiювання в Украiнi вiдверто московських iнтересiв. Мусимо зазначити, що такий стан справ не мiг бути несподiваним для верхiвки керiвництва Гетьманщини: зближення з авторитарною державою, якою, без сумнiву, була Московщина, закономiрно призводило до таких ускладнень. Тож, незважаючи на те, що всього кiлька рокiв до того закiнчилась кривава вiйна з Польщею, у суспiльствi дедалi виразнiшими ставали симпатii до Речi Посполитоi та прагнення до iнтеграцii з нею вже на нових, актуальних для того часу, умовах. А проте певна частина козацтва, головно з лiвобережних полкiв, усе ще симпатизувала Москвi. І якщо за часiв гетьманування Хмельницького будь-якi небажанi тенденцii зупиняти було заведено iнодi досить жорстокими методами, то пiсля того, як гетьмана не стало, соцiальна поляризацiя серед народних мас почала набувати все бiльш виразних форм. На чолi суспiльних течiй стояли представники козацькоi старшини, й досить скоро став очевидним подiл козацтва на два табори – промосковський i пропольський.
Що стосуеться спадку, залишеного Хмельницьким своiм наступникам, смiливо можна стверджувати, що вiн був досить сумнiвним. Вже одне управлiння таким слабко зорганiзованим адмiнiстративно-територiальним утворенням, яким була тогочасна Украiна, вимагало неабиякого таланту справжнього державного дiяча й умiння вiртуозно балансувати серед небезпек, якi зусiбiч загрожували молодiй козацькiй республiцi. І якщо, як вiдзначив М. Грушевський, з одного боку можна лише дивуватись органiзацiйному генiю народу, який експромтом створив i пiдтримував складну органiзацiю велетенського краю, то, з другого боку, варто визнати, що тодiшнi украiнськi можновладцi не мали досить хисту для того, щоб керувати таким надбанням. Звичайно, Грушевський мав рацiю. Украiнське козацьке населення того часу було надто схожим на степову вольницю, як от Запорозька Сiч, щоб дiяти так, як вiд них вимагала державна влада. Координацiя полiтичних сил заради управлiння такою державою вимагала вiд гетьмана того самого таланту, який був у Хмельницького i якого, як покаже час, бракувало його наступникам.
Зовнiшньополiтичнi вiдносини Чигирина з сусiднiми краiнами пiсля 1657 року були не менш простими, нiж взаемодiя всерединi Гетьманщини. І найголовнiшою проблемою було те, що по своiй смертi Богдан Хмельницький залишив нерозв'язаним гордiiв вузол суперечностей з Московським царством. Поволi цей вузол почав переростати в мiждержавний конфлiкт, i якщо дехто з козацькоi старшини, як уже було сказано, спрямовував своi думки в напрямку вiдновлення вiдносин з Польщею, iнша ii частина все бiльше схилялася до залагодження конфлiкту з Москвою дивним чином – шляхом повного пiдкорення московському царю. Пiдтримуючи iдею васальноi залежностi вiд Москви, вони не бачили небезпеки вiд зближення з пiвнiчним сусiдом, натомiсть iнтеграцiю з новою Рiччю Посполитою розглядали як спробу реставрацii феодальних вiдносин, повалених пiд час Хмельниччини.
Центром невдоволення такою полiтикою, як не дивно, стали саме сiчовики, якi в 1654 роцi виступали проти пiдписання Переяславськоi угоди й «Березневих статей». А тепер Сiч стала осередком опору гетьманськiй владi, на весь голос заявляючи, що наступники Хмельницького хочуть повернути Украiну до тих порядкiв, що iснували до 1648 року.
Тут варто, на наш погляд, детальнiше розглянути, чим насправдi вирiзнялася полiтична система Украiни, створена великим гетьманом. Зауважмо, що полiтичний устрiй Гетьманщини, встановлений Хмельницьким, сильно рiзнився вiд того, що дiяв у феодальнiй державi, якою була Рiч Посполита. Створена в екстремальних умовах бойових дiй, козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. Показово, що при ставцi гетьмана Украiни було створено дорадчий орган – Раду генеральноi старшини. Рада повинна була вирiшувати найскладнiшi питання державного життя та поточнi урядовi справи. Водночас на Запорожжi дiяла Рада сiчовоi старшини на чолi з кошовим отаманом, яка приймала рiшення щодо Запорозькоi Сiчi. В умовах полкового й сотенного устрою, що його Хмельницький узяв за основу адмiнiстративно-територiального подiлу держави, Рада генеральноi старшини з ii виборним принципом була значно бiльш демократичною iнституцiею, анiж шляхетський сейм Речi Посполитоi.
Іншим досить важливим органом державного врядування Гетьманщини була полкова Рада старшин, яка, крiм вирiшування поточних питань полкового життя, ще й обирала за участi козакiв полкову старшину й полковника. Богданом Хмельницьким було запроваджено ефективну податкову систему, що допомагала наповнювати державну скарбницю, не накладаючи на селянство значний економiчний тягар. Крiм того, за деякими даними, пiсля перемоги над Рiччю Посполитою гетьман збирався налагодити у своiй столицi, якою тодi став Чигирин, карбування власних, украiнських, грошей. Навiть цей факт промовисто свiдчить про те, чого й досi вперто не визнае iмперськи налаштована частина росiйських полiтичних дiячiв: Гетьманщина стала не просто землею, що позбулася протекцii i завмерла, не розумiючи, що робити з власною самостiйнiстю, – це була незалежна держава з власною владою, кордонами й грошовою одиницею. Гетьман установив i пiдтримував дипломатичнi стосунки з багатьма краiнами Європи, зокрема з Австрiею, Швецiею, Туреччиною, Молдовою, Волощиною, Італiею, Трансiльванiею. Пiсля великоi дипломатичноi роботи, здiйсненоi ставкою Богдана Хмельницького пiд час вiйни проти Речi Посполитоi, цi держави визнали Украiну як суб'ект мiжнародного права.
Окрiм органiв державноi влади, в Гетьманщинi ефективно працювала широко розгалужена служба безпеки. Вiдомий, наприклад, такий факт: великий канцлер литовський Альбрехт Радзивiлл писав у своему щоденнику про «розвiдникiв Хмельницького, котрих вiн мав усюди, навiть у Венецii». Вiдомий украiнський iсторик Іван Крип'якевич також вiдзначав, що Богдан Хмельницький «мав не тiльки дуже точнi вiдомостi про подii в Польщi, Криму, Туреччинi, карпатських князiвствах, але також стежив за полiтикою Швецii, Нiмеччини, Австрii, Італii, збирав потрiбнi вiдомостi через своiх послiв та агентiв, користувався повiдомленнями чужоземних посланцiв. Зiбранi вiдомостi вiн умiв використовувати для полiтичних цiлей – своiми рiшеннями захоплював ворогiв зненацька». Отож можемо вiдзначити, що вказанi полiтичнi заходи, як i продумана, ефективна й гармонiйна органiзацiя адмiнiстративно-територiального, судового та вiйськового устрою, дозволили Хмельницькому утвердити украiнську державнiсть, раз i назавжди вiдокремивши Украiну вiд Речi Посполитоi, вiдкинувши ii кiлькасотрiчний протекторат.
Розвиток i змiцнення державних iнституцiй також був одним з головних напрямкiв дiяльностi Богдана Хмельницького. Вiдомо, що пiд час Переяславськоi ради, розумiючи небезпеку, на яку наражае Гетьманщину боротьба старшинських угруповань, Хмельницький спочатку домiгся вiд Москви пiдписання статтi про свое право гетьманувати довiку. І якщо на перший погляд здаеться, нiби ця iнiцiатива порушувала традицiйний уклад козацькоi Украiни, звиклоi обирати керманича на власний розсуд, то подальшi подii засвiдчили мудрiсть Хмельницького (про що буде сказано в цiй книзi). Крiм того, в останнiй рiк життя Богдан Хмельницький змiг зреалiзувати також iдею монархiчноi тяглостi гетьманськоi влади: у квiтнi 1657 року спадкоемцем гетьманськоi булави було обрано його сина Юрiя.
Перетворення украiнськоi держави на конституцiйну монархiю у формi спадкоемного гетьманату, а також утвердження в нiй династii Хмельницьких мало, без сумнiву, позитивне значення для тогочасноi Украiни. Головно тому, що сприяло згуртуванню суспiльства навколо украiнськоi державноi iдеi. Саме цей захiд мав запобiгти мiжусобнiй боротьбi за булаву, яка загрожувала розпочатись пiсля смертi гетьмана Богдана Хмельницького. І хоч цю iдею Хмельницького, як ми знаемо, втiлити в життя не вдалося, що й призвело до фатальноi для Украiни Чорноi ради 1663 року, сама спроба встановити таку форму державного устрою свiдчить про далекогляднiсть Богдана Хмельницького як полiтика державницького спрямування.
Не зайвим буде зауважити, що украiнська держава епохи Богдана Хмельницького викликала справжне захоплення сучасникiв, серед яких – iноземнi дипломати, мандрiвники, лiтописцi, церковнi та громадськi дiячi. Саме цi люди залишили в спадок нащадкам цiннi згадки про Украiну Наприклад, венецiйський посол Альберто Вiмiна, який на власнi очi бачив Хмельницького в перiод з 1650 по 1656 рiк i мав можливiсть неодноразово розмовляти з козацьким гетьманом, у спогадах стверджував, що украiнський народ зазнав свого найвищого злету за часiв гетьманування Богдана Хмельницького. Посла вразив передусiм демократизм козакiв, а саме – в планi врядування – скликання Ради для обговорення важливих державних питань. Вiдомий польський iсторик XIX–XX сторiч Людовiк Кубаля, котрий присвятив досить багато iсторичних дослiджень вивченню життя й дiяльностi Богдана Хмельницького, порiвнював украiнського гетьмана з його сучасником – вождем англiйськоi буржуазноi революцii середини XVII столiття Олiвером Кромвелем, вiдзначаючи при цьому, що завдання Богдана Хмельницького виявилося значно складнiшим за те, що стояло перед його англiйським колегою: «вiн не мав у своему розпорядженнi вишколеноi iнтелiгенцii й засобiв староi, сильноi держави. Вiйсько, фiнанси, державне господарство, адмiнiстрацiя, зносини з сусiднiми державами – все це треба було створити… Вiн мусив добирати i вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимiрiв, вiн переростав талановитих людей настiльки, що переступав межi збагненного».
Про створену Богданом Хмельницьким Украiнську державу згадано й у подорожнiх нотатках сирiйського архiдиякона Павла Алеппського. Розповiдаючи про мандрiвку патрiарха Антiохii Макарiя по Украiнi в 1654–1656 роках, архiдиякон зафiксував особливостi побуту й звичаiв украiнцiв, якi здивували його тим, що всюди вiтали хлiбом-сiллю. Тим самим хлiбом-сiллю, який у всi часи був символом достатку й добробуту. Побачивши гетьмана Богдана Хмельницького, мандрiвник був так уражений, що захоплено вигукнув: «Так ось вiн, Хмель, якого слава й iм'я рознеслися по всьому свiту!» Багато писав пiлiгрим, очевидно вважаючи цю тему найактуальнiшою, про розвиток освiти в гетьманськiй державi. Описуючи звичайне поспiльство, Павло Алеппський зазначав: «Всi вони, за винятком, можливо, малоi кiлькостi, навiть бiльшiсть дружин i дочок iхнiх, умiють читати i знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збiльшилося з часу появи Хмеля». Вразила Павла Алеппського й велика друкарня, створена за часiв Богдана Хмельницького в Киево-Печерськiй лаврi, де «виходять усi iхнi церковнi книги дивного друку, рiзного кольору й вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначнi мiсця краiн, iкони святих, ученi дослiдження тощо».
Взагалi, в iноземних джерелах знайдено дуже багато свiдчень прогресивностi створеноi Хмельницьким козацькоi держави. Багато хто з володарiв тогочасноi Європи вiдверто захоплювався украiнським гетьманом i його полiтикою. Навiть Рiч Посполита, у якiй усього кiлька рокiв до того Хмельницького вважали бунтiвником i злочинцем, не могла iгнорувати його успiхiв на нивi державотворення. Польське магнатство, сприйнявши змiни в Украiнi як належне, прагнуло тепер спiвпрацювати з новiтнiм козацьким режимом у новому, ранiше не баченому форматi…
Що ж вiдбулося по смертi Богдана-Зиновiя Хмельницького, що всього через шiсть рокiв по тому призвело до Чорноi ради й розкололо ту саму краiну, яка стала взiрцем для таких прогресивних полiтичних лiдерiв, як Олiвер Кромвель, i решти европейських дiячiв? Щоб зрозумiти це, розглянемо гетьманування наступникiв Хмельницького, адже саме воно передувало народному невдоволенню й Нiжинськiй радi в 1663 роцi.
Гетьманування Івана Виговського и спроби послабити вплив Москви
«Гадяцький трактат» i його значення для Украiни
Івана Виговського, якому випало очолити Гетьманщину пiсля Хмельницького, iсторики змальовують у найрiзноманiтнiших барвах. Вiд яскравих, що характеризують його як щирого послiдовника iдей Богдана Хмельницького й прогресивного лiдера, до найтемнiших, демонiчних вiдтiнкiв, що представляють його реставратором Речi Посполитоi в Гетьманщинi й польським шпигуном. Дивлячись iз висоти минулих столiть на тодiшнi подii в Украiнi, ми не можемо погодитися з темними характеристиками Виговського, хоча вважаемо за потрiбне зазначити, що було в його полiтицi багато прорахункiв, що й – сукупно з iншими чинниками – призвели до скликання Чорноi ради 1663 року й здобуткiв Богдана Хмельницького.
Зауважимо, що бiографiя Івана Виговського досить складна й суперечлива. На вiдмiну вiд Хмельницького, Виговський не все життя лобiював iнтереси украiнського козацтва, на противагу польськiй владi. Точнiше буде сказати, що вiн поволi дiйшов до розумiння того, що Украiна мае право стати суверенною державою, позбувшись залежностi вiд Речi Посполитоi. Урештi, гетьман став справжнiм захисником iнтересiв Вiйська Запорозького у Украiни в цiлому. Але про все по порядку…
Точний рiк народження Івана Виговського iсторикам невiдомий. Можна з певнiстю твердити, що вiн народився на початку XVII сторiччя на Киiвщинi i походив iз старовинноi украiнськоi православноi шляхти, родове гнiздо якоi – Вигов, село поблизу Коростеня в Киiвському воеводствi (сучасна Житомирська область). Вiдгалуження шляхетського роду Виговських iменувалося Лучичами й почало зватись Виговськими лише пiсля отримання предками майбутнього гетьмана вищезгаданого села. Батько Івана, Остап Виговський, довгий час перебував на службi в киiвського митрополита Петра Могили – видатного церковного i культурного дiяча Украiни та Молдавського князiвства XVII сторiччя. Численнi iсторичнi джерела свiдчать, що Остап Виговський мав у своiй власностi мiстечко Гоголiв, розташоване на територii сучасноi Полтавськоi областi. Саме там, очевидно, й народився майбутнiй генеральний писар, а потiм i гетьман Вiйська Запорозького Іван.
Вiдомим е також той факт, що Остап Виговський пiдтримував мiцнi зв'язки з Адамом Киселем – православним магнатом i завзятим противником резолюцiй Брестськоi унii 1596 року. Джерела вказують: саме Кисiль був одним з iнiцiаторiв боротьби проти дискримiнацii православноi церкви в Речi Посполитiй. Спираючись на це, можемо стверджувати, що Івана Виговського з дитинства виховувано саме в дусi украiнства, з огляду на прiоритет православноi вiри й старих украiнських традицiй.
Пiзнiше, в роки Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу 1648–1654 рокiв, Остап Виговський осiв у Киевi, де й став намiсником Киiвського замку. Вiн, на вiдмiну вiд тисяч представникiв польського шляхетства, не визнав для себе прийнятною втечу з територiй, охоплених вогнем козацького повстання. Це, в свою чергу, теж може характеризувати рiд Виговських радше як щирих прихильникiв Богдана Хмельницького, анiж як людей, що пiд тиском обставин приедналися до загальноукраiнського повстання.
Тим не менше вiйськову кар'еру Іван Виговський розпочав «вiйськовим товаришем» у кварцяному вiйську.[[i] (#_ednref1)Кварцяне вiйсько – у XVI–XVII сторiччях наймане вiйсько Речi Посполитоi, утримуване на чверть доходiв вiд королiвських маеткiв] Речi Посполитоi. Зауважмо, що саме цi пiдроздiли складали осердя польськоi армii, тож цiлком слушно припустити, що Іван Виговський, до того як стати полiтичним i державним дiячем, був професiйним вiйськовим. Це, з огляду на реалii того часу, було найбiльш прийнятною кар'ерою для шляхтича.
За короля Владислава IV Вази, тобто з 1632 по 1648 рiк, Іван Виговський неодноразово був вiдзначений у боротьбi проти «неприятеля святого Хреста Господня», – iдеться про вiйни проти турецько-татарськоi армii. Вiдомо, що 1638 року майбутнiй гетьман став писарем при Яцьковi Шембергу, якого сейм призначив комiсаром Речi Посполитоi над Вiйськом Запорозьким. Це вiдбулось одразу пiсля сумнозвiсноi Ординацii на Масловому Ставу, до якоi призвела козацько-польська вiйна 1635–1638 рокiв, а найперше виступи гетьманiв Павлюка (Бута) й Остряницi… До початку Хмельниччини залишалося ще довгих десять рокiв, названих в iсторичнiй науцi польською Золотою добою.
Очевидно, пiд час служби в Яцька Шемберга молодий Виговський познайомився та увiйшов у тiснi контакти з Богданом Хмельницьким, який тодi, бувши змiщеним з посади генерального писаря Вiйська Запорозького, перебував на посадi сотника Чигиринськоi сотнi Чигиринського полку. Принаймнi з певнiстю можна стверджувати, що Іван Виговський i Богдан Хмельницький зустрiчалися пiд час Ординацii, коли козацьке вiйсько мало не зазнало розформування. Не виключено, що вони пiдтримували дiловi зв'язки i пiзнiше, аж до самоi нацiонально-визвольноi вiйни.
Як ми знаемо, на початку Хмельниччини, в 1648 роцi, доля привела Івана Виговського у табiр противникiв козацького гетьмана, де украiнський шляхтич був спочатку ротмiстром кварцяного вiйська, авангарду полякiв на чолi зi Стефаном Потоцьким, який вирушив на придушення бунту Хмельницького. Виговський брав участь у битвi при Жовтих Водах, вiдомiй нам завдяки першiй трiумфальнiй перемозi Хмельницького над польською армiею. Пiсля тiеi сутички, 16 травня 1648 року, коли вiйсько Стефана Потоцького потрапило в розставлену татарськими союзниками Хмельницького пастку в урочищi Княжi Байраки, Іван Виговський бився мужньо, але удача зрадила польське воiнство, i вiн потрапив у полон. Історичнi джерела сповiщають нам, що Виговський i не думав миритися з принизливим статусом полоненика й здiйснив кiлька спроб утекти вiд татар, пiсля чого був прикований до гармати. Непокiрного бранця врятував Богдан Хмельницький. Вiдомий цiкавий iсторичний факт: сам Хмельницький не раз дорiкав Виговському пiд час iхнiх суперечок тим фактом, що вимiняв Виговського в хана Іслам-Герая III «за рябу кобилу».
Ставши на службу до Хмельницького, Виговський спочатку обiйняв посаду особистого писаря при ставцi гетьмана. Ймовiрно, вiн супроводжував Хмельницького в переможному походi 1648 року, пiд час якого козацьке вiйсько пройшло маршем через усю Украiну, закiнчивши вiйну облогою Замостя. Пiд час блокади Львова Івану Виговському було доручено очолити посольство до трансiльванського князя Дьердя Ракоцi. Про цей епiзод маемо згадку самого гетьмана, який у листi вiд 27 листопада 1648 року писав, що завдання мiсii Виговського полягало в укладеннi союзу Украiни й Трансiльванii. Варто особливо зазначити, що це було перше украiнське посольство до цiеi краiни, й у подальшому, завдяки старанням Виговського, держави пiдписали угоду про спiвпрацю. Майбутнiй гетьман мав i багато iнших заслуг перед Хмельницьким – як iнакше пояснити той факт, що на посадi особистого писаря Хмельницького Виговський швидко здобув авторитет i змiг зробити блискучу кар'еру?
У наступнiй кампанii нацiонально-визвольноi вiйни, яка розпочалася 1649 року, Іван Виговський теж брав безпосередню участь. Пiд час облоги Збаража вiн став головним пiсля гетьмана укладачем «Реестру Вiйська Запорозького 1649 – початку 1650 рокiв». Саме у цьому документi Івана Виговського згадано вже як генерального писаря – посада, яку в наш час можна порiвняти з посадою начальника Генерального штабу Збройних сил. Перебуваючи на посадi генерального писаря, Виговський брав участь у написаннi деяких важливих унiверсалiв Богдана Хмельницького. Нерiдко вiн сам складав iх, виконуючи наказ гетьмана. Як зауважуе вiдомий iсторiограф Іван Крип'якевич, Виговський був «правою рукою, дорадником i заступником старого гетьмана, мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострi виступи i був посередником мiж ним та старшиною». До того ж – i це надзвичайно важливо, якщо брати до уваги важливiсть родинних зв'язкiв у той час, – Виговському вдалося порiднитися з гетьманом, одруживши свого брата Данила зi старшою донькою Хмельницького Катериною.
Пiсля закiнчення военних кампанiй 1648–1649 рокiв Іван Виговський брав участь у битвi пiд Берестечком, причому вiдомо, що саме генеральний писар супроводив Хмельницького, коли того силомiць забрав з поля бою хан Іслам-Герай III. Вирвавшись iз неволi, Виговський ужив енергiйних заходiв для мобiлiзацii додаткових козацьких полкiв, а потiм громив на Паволочi татарську орду, яка поверталася до Криму, переобтяжена ясиром з наших земель, беззахисних з огляду на тимчасову недiездатнiсть козацького вiйська. Можливо, саме рiшучi дii Виговського змусили ординцiв прискорити вiдновлення союзу з козацькою Украiною, розiрваного пiд час поразки пiд Берестечком. Саме Виговський виконав важливу роль в органiзацii оборони Бiлоi Церкви й укладаннi Бiлоцеркiвського мирного договору, яке вiдбулось 28 листопада 1651 року. І хоч умови цього договору були значно важчими для козакiв, як порiвняти з попередньою, Зборiвською угодою, саме Бiлоцеркiвський мир дозволив Богдану Хмельницькому й козакам оправитись пiсля поразки пiд Берестечком.
Виговський продовжив свою вiйськову дiяльнiсть у походi козацького вiйська пiд командуванням Тимофiя Хмельницького на Молдову в 1652 роцi. Вiдомо, що вiн брав участь у битвi при Батозi, пiд час того самого походу, який закiнчився взяттям столицi Молдавського князiвства – Ясс. Стратегiчною метою походу був шлюб Тимофiя з донькою молдавського господаря Василя Лупула Розандою i згодом – протекцiя, яку Молдова мала дiстати вiд Гетьманщини. Зауважмо, що це одруження таки вiдбулось i Василь Лупул визнав зверхнiсть над собою Гетьманщини, чим сильно роздратував Рiч Посполиту. Той факт, що «весiльний» ескорт до Молдови Хмельницький наказав очолювати саме Івану Виговському, говорить не лише про довiру до нього Хмельницького, а й про непересiчний талант полководця, який мав генеральний писар.
Паралельно з дiяльнiстю у военнiй сферi Іван Виговський провадив колосальну роботу з органiзацii основ гетьманськоi влади в новостворенiй державi. Буквально за кiлька рокiв, перебуваючи поряд iз Хмельницьким, Іван Виговський створив потужну й досить ефективну генеральну канцелярiю козацькоi Гетьманщини. Ця установа стала, по сутi, водночас мiнiстерством закордонних i внутрiшнiх справ, а ii роль в управлiннi державою неможливо применшити, адже саме ця iнституцiя, вийшовши за межi повноважень органу вiйськового врядування, стала тим фундаментом, на якому було створено механiзми державноi влади.
До канцелярii Виговського надходила вiйськово-полiтична iнформацiя з усiх кiнцiв Украiни, а також повiдомлення вiд послiв iноземних держав. У нiй приймалися та з неi вiдправлялися численнi посольства, ухвалювалися важливi рiшення, що, разом iз численними вiйськовими перемогами, визначали долю становлення украiнськоi козацькоi Гетьманщини. Не буде перебiльшенням сказати, що створення такоi потужноi державноi машини й координацiя ii роботи потребували неабиякого таланту адмiнiстратора та полiтика, – i саме тому Богдан Хмельницький високо цiнував працю Івана Виговського, нагадуючи старшинi, невдоволенiй пiднесенням «купленого за рябу кобилу» генерального писаря, його таланти. Не боячись виступiв полковникiв i генеральноi старшини, Хмельницький чiтко давав зрозумiти: Виговський – друга пiсля гетьмана людина в Запорозькому Вiйську й державi.
Іван Виговський, який високо цiнував повагу гетьмана, продовжував роботу зi створення органiв державноi влади та органiзацii iхньоi роботи на благо Украiни, – недарма деякi захiднi iсторичнi джерела називають генерального писаря «канцлером» украiнськоi Гетьманщини. І хоча будова та порядок функцiонування генеральноi канцелярii Івана Виговського й до нашого часу лишаються недостатньо вивченими, iсторична наука донесла iмена найближчих соратникiв майбутнього гетьмана. Це такi вiдомi особистостi, як, примiром, автор «Львiвського лiтопису» М. Гунашевський, знаменитий полковник i дипломат Силуян Мужиловський, шляхтичi Соболь, Ярмолович i П'ясецький, молодший писар Федiр Погорецький та Захар Шуйкевич – майбутнiй генеральний писар при гетьманi Лiвобережноi Украiни. Без перебiльшення можна сказати, що кожен iз цих людей залишив слiд в iсторii нашоi батькiвщини. Крiм того, iсторичнi дослiдження вказують на те, що до генеральноi канцелярii Івана Виговського входило понад десять представникiв вищих кiл польськоi шляхти, котрi, беручи приклад з Виговського, перейшли на бiк козацького гетьмана й служили Украiнi ще пiд час вiйни з Польщею.
До виконання дипломатичних мiсiй у генеральнiй канцелярii Запорозького Вiйська залучали також iноземцiв, прихильних до iдей Богдана Хмельницького. Вiдомо, наприклад, що на службi у вiйськовiй канцелярii Хмельницького виконували дипломатичну роботу грек Іван Мануйлов та серб Василь Данилов. Прилучав Виговський до таких мiсiй i своiх родичiв – батька, а також братiв.
Незважаючи на велику довiру славетного гетьмана й власнi здобутки, пiсля смертi Хмельницького Іван Виговський не одразу дiстав булаву гетьмана. Як уже говорилося, бувши при смертi, Хмельницький волiв зробити своiм спадкоемцем молодшого сина Юрiя, котрий, на вiдмiну вiд загиблого за кiлька рокiв до того Тимофiя, зовсiм не мав жорсткоi батьковоi вдачi й, отже, не був спроможним утримувати булаву мiцною рукою. Але, з огляду на авторитет Хмельницького серед генеральноi та полковоi старшини, його волю слiд було виконати у будь якому випадку. Чому ж Хмельницький не розглядав Івана Виговського як свого спадкоемця? Найбiльш iмовiрно, що з двох причин. З одного боку, як уже було сказано, гетьман вирiшив дати гетьманство власному синовi – вiдповiдно до династичних уявлень про владу, а з другого, харизматична, але суперечлива постать І. Виговського могла зачепити амбiцii деяких представникiв старшини i призвести до можливих мiжусобиць у козацькому вiйську, зруйнувавши здобутки украiнськоi нацii за останнi кiлька рокiв.
