– Поранення навилiт? – запитав Ярослав.
– Що? – Кость нiби вiдiрвався вiд власних думок. – А, куля… як не дивно, але куля була в головi. Хоча стрiляли…
– З пiстолета ТТ, – продовжив патологоанатома Галкiн.
– Саме так. Звiдки ти довiдався?
– Це було просто припущення, але, як бачиш, воно виявилося правильним.
– Ось куля, – Кость протягнув Галкiну пластиковий пакетик, копiю того, у якому Ярослав нещодавно вiддав гiльзу. – Нехай займаеться балiстика.
Опер дiстав iз кишенi гiльзу.
– Знаеш, друже Савицький, – задумливо мовив вiн, розглядаючи прозорий пластик на свiтло. – А от щось пiдказуе менi: з одного поля цi ягоди.
– Цiлком iмовiрно, – Ярослав звiвся на ноги. – Я зателефоную до тебе завтра.
– Що збираешся робити?
– Маю кiлька побачень.
Галкiн звiвся й собi.
– Поки що дякую, Костю, – мовив вiн. – За мною не iржавiе, ти ж знаеш. Таку рибалку органiзуемо, надовго запам'ятаеш!
– Та годi тобi. І так мав його рiзати. До речi, коли буде офiцiйне впiзнання?
– Напевне, завтра. У мене, правду кажучи, ще й заяви немае вiд родичiв покiйного. Це он – приватний сектор займаеться, – Галкiн указав на Ярослава. – Такому як вiдмовиш?
Роздiл 7
– Панi Барбаро? – запитав Ярослав, коли зi слухавки пiсля довгих рiвних гудкiв почулося шарудiння. – Вас турбуе Ярослав Савицький.
– То nie Basia, Basia na Ukrainie, – почув пiсля невеликоi паузи сумний жiночий голос. – U jej biada, duza biada.[1 - То не Бася, Бася на Украiнi. У неi горе, велике горе (пол.).]
Ярослав кiлька секунд помiркував, пiсля чого набрав украiнський номер телефону. Красовська вiдповiла одразу.
– Вiтаю, Барбаро. Ви все ще у Львовi? – запитав Ярослав.
– Я не доiхала до летовища, – голос ii був таким слабким i безбарвним, що Ярослав пожалкував про свiй дзвiнок. Проте вирiшив iти до кiнця.
– Ми могли би зустрiтися з вами? Я маю перед вами певнi обов'язки, тож, спiвчуваючи вашому лиху, мушу узгодити всi питання.
– Тепер ви не маете жодних обов'язкiв. Дякую за вашу працю. Можете вважати себе вiльним вiд нашоi угоди.
– І, не зважаючи на це, прохаю вас про зустрiч.
Важке зiтхання у слухавцi.
– Навiщо? Вони вбили його… Втiм, менi зараз усе одно. Можете приiздити. Я в готелi «Киiв».
– Дякую, панi Барбаро, я буду за пiвгодини.
Вiдповiддю слугували короткi гудки. Ярослав пiдiйшов до краю тротуару й пiдняв руку. Жовтий автомобiль з «шашечками» на даху, ризикуючи зiштовхнутися з мiкроавтобусом, який саме почав вiд'iздити вiд зупинки, привiтно моргнув правим указiвником повороту i сумирно застиг поряд з ним. Хлопчина за кермом, подивившись поглядом утомленого спекою кота, процiдив крiзь зуби:
– Куди?
– Готель «Киiв».
Без зайвих розмов водiй клацнув перемикачем поворотiв i взяв рiзко лiворуч, примушуючи мiкроавтобус, який тiльки тепер оговтався пiсля раптового «пiдрiзу» i почав об'iздити таксi злiва, загальмувати й наповнити повiтря роздратованим виттям клаксона. Ярослав вiдкинувся на спинку i заплющив очi. Навiщо вiн iде до неi? Якби зараз хтось поставив йому таке запитання, вiн навряд чи змiг би знайти вiдповiдь. Так, вiн отримав добрий аванс, що з того? Адже за неписаними правилами приватного розшукового бiзнесу аванс не повертався в будь-якому разi, вважаючись витратними коштами на проведення розслiдування. Щоправда, вiдколи було отримано замовлення i грошi, минуло трохи менше доби. Але, врештi-решт, сама Красовська ясно дала зрозумiти, що не хоче отримувати назад своi грошi. Бондаренка, точнiше, те, що вiд нього залишилося, знайдено. А розслiдування вбивства – то справа Галкiна… Навiщо ж вiн сидить у таксi й мчить, долаючи спекотнi коридори вузьких вуличок старого мiста? Чому поспiшае до вбитоi горем жiнки, котра сидить десь у полонi вкритих портьерами вiкон, така самотня i слабка перед горем, яке так раптово впало на неi? Що йому до ii нещастя? Це робота. Просто частина його брудноi роботи. Чому ж тодi вiн прямуе до неi? Можливо, з тiеi ж причини, яка примусила його залишитися у Грозному пiсля того, як, отримавши грошi, поiхали додому дагестанцi, естонцi i навiть двое з трьох землякiв. Цiею причиною як там, так i тут були мерцi. Вони дивилися на нього невидющими очима i благали про помсту. Помсту вiд нього, найманця. Тому що всiм навколо було байдуже. «Непримиренним» у Чечнi було байдуже все поза межами свого власного «шляху Аллаха», романтикам, якi опинилися в тому пеклi, було байдуже тому, що перед iхнiми очима летiла шкереберть уся свiтобудова, перемiшана за допомогою вогню «Градiв» iз тiлами мирних жителiв та воякiв, чеченцiв i росiян… Та помста коштувала йому двох поранень, мiсяця на межi життя i смертi й ще трьох тижнiв статусу гнаного хортами дикого вовка, коли, невiдомо яким чудом уникнувши переслiдувань ФСБ, вiн крався через простори Росiйськоi Федерацii до кордону Украiни. Тепер мерцi знову були поряд. Яку цiну вiзьмуть вони цього разу?
– Тридцять гривень.
– Що?! – Ярослав розплющив очi й поглянув навколо.
– Приiхали. Три червiнцi, прошу – погляд утомленого спекою кота не змiнився нi на йоту. Його нiчого не турбувало, окрiм виконаноi роботи i плати, яку мав за неi отримати. Таких мерцi не турбують. Ярослав витяг потрiбну суму й поклав на простягнену долоню.
– Дякую.
– Прошу.
Ярослав вийшов на вулицю i притримав дверцята авто.
– Слухай, тебе мерцi не турбують?
– Хто? – кiт пiд сонцем розплющив одне око.
– Мерцi.
– Усе по тарифу, шановний, давайте не будемо! – кiт розплющив друге око i навiть приготувався зашипiти.
– Заспокойся, друже, – Ярославу стало соромно за себе. Навiщо вiн розпочав цю розмову? – Я не про грошi.
– Про що ж тодi?
– Про життя. Не переймайся, удачi тобi.
– І тобi не слабувати.
Легковик, пискнувши гумою, скочив у потiк транспорту i за мить уже прямував геть. Ярослав, не озираючись, покрокував до будiвлi готелю, розташованоi неподалiк.
Барбара Красовська була у номерi сама. Першим, що впало в око Ярославу, було ii блiде, без кровинки, обличчя. На ньому, цього разу без жодного слiду косметики, були добре помiтними зморшки й прожилки, якi залягли в куточках очей i губ. Апартаменти, очевидно однi з найдорожчих у готелi, були напiвтемними, як i уявляв собi Ярослав – вiкна, прикритi важкими гардинами, жовтуватий вогник нiчника на столику бiля зiм'ятого лiжка i невиразна пляма телевiзора на стiнi. Телевiзор показував лише блакитний фон.
– Дозвольте висловити моi спiвчуття, панi Барбаро. Я не змiг вам допомогти, хоча ви й розраховували на мене.
Красовська вiдiйшла вбiк, запрошуючи Ярослава зайти.
– Дякую вам. Заходьте. Для мене зараз будь-чий вiзит кращий, анiж самота, – голос у неi був слабкий, напiвсонний, точнiсiнько такий, яким Ярослав почув його по телефону. – Вибачте, пригощати вас не буду.
