Арахнофобія

Розділ 1

Вибух пролунав гучно й моторошно. Потворна квітка з вогню й темно-сивого диму виросла поряд, викидаючи зненависть розпеченого металу і вбивчої вибухової хвилі. На кілька хвилин цей гуркіт видалив зі свідомості звуки оскаженілих кулеметних черг і людські крики, такі слабкі й немічні на тлі могутніх голосів зброї. Ярослав ще встиг побачити, як за кілька кроків від нього хтось з бійців упав на засипаний купами битої цегли тротуар, після чого швидкі черги «калашникових» змусили його приникнути до землі і шукати порятунку саме там, де щойно снаряд 125-міліметрової танкової гармати розірвав на шматки кількох людей. Смердючий дим пік легені, а руки час від часу наштовхувались на якісь брудні слизькі клапті. Але він ліз усе далі й далі, добре розуміючи, що саме там його порятунок – спецназ, не переймаючись тим, що в руїнах дев'ятиповерхівки могли перебувати цивільні, розпочав такий шалений кулеметний обстріл, що стало зовсім скрутно. Ось і воронка. Її краї з потрісканого асфальту й вапнякового щебеню здалися Ярославу рятівною гаванню серед рукотворного пекла. Він одним кидком перекинув треноване тіло через край воронки й затих, притискаючись спиною до холодної глини, від якої все ще курився смердючий сивий дим. На хвилину можна було перевести подих. Ярослав недбало стер з автоматного ствола багно і звів механізм «підствольника». Прислухавшись, відмітив, що до черг спецназівських автоматів долучилися поважні й басовиті швидкостріли ДШК. Очевидно, стріляли з вікон будинку – саме там напередодні Ярослав бачив два важких кулемети, що їх установлювали моджахеди Іси. На кілька хвилин спецназівці зупинилися. Але тільки на кілька хвилин – невідомо звідки на тлі яскраво-блакитного неба вималювався хижий силует гелікоптера і по позиціях чеченських кулеметників ударили НУРСи. За хвилину все було скінчено. Ярослав зрозумів, що залишився наодинці з кількома десятками озвірілих від власних втрат російських «контрактників». І вони справді не примусили на себе довго очікувати – бігли короткими перебіжками, ховаючись за розбитими автомобілями, поваленими деревами і купами мотлоху, що ним засіяла вулиці Грозного війна. Ярославу було добре видно їхні обвішані кулеметними стрічками і спорядженням постаті у бронежилетах на голе тіло, чорні бандани на головах, вимащені чорною фарбою обличчя. Він видихнув, звівся на повний зріст і, спрямувавши автомат у бік наступаючих, натиснув спусковий гачок. АКМС коротко гавкнув тричі й замовк. Ярослав поглянув на автомат і спересердя вилаявся – затвор безсило застиг у середньому положенні. Він присів на одне коліно і щосили рвонув залізний хоботок затворної рами, намагаючись викинути з магазина несправний патрон. Марно. Навкруги зацвьохкали кулі. Ярослав вихопив з піхов ножа і кілька разів ударив його руків'ям по рамці затвора. Потроху вона почала зміщуватись назад. І саме цієї миті, затуляючи своєю постаттю сонячне світло, над воронкою, що в ній причаївся Ярослав, з'явився російський солдат. Середній на зріст, у брудних камуфльованих штанях, бронежилеті й чорній хустині на голові, з розкритим у крикові кривим ротом і кулеметом ПКМ напереваги. Здавалося, Ярослав за кілька сантиметрів від себе побачив розжарений ствол кулемета, від якого йшов ледь помітний димок, і вкриту подряпинами жерстяну скриньку для кулеметної стрічки. Він у безсилій люті замахнувся автоматом, який з незрозумілої насмішки фортуни перетворився на непотрібний шматок металу й пластику, і… прокинувся.

– Ви себе добре почуваєте? – долетів до Ярослава співчутливий жіночий голос, раптово виносячи його з пекла вуличного бою до затишного салону двоповерхового «Неоплану».

Кілька хвилин він сидів мовчки, відкинувшись на спинку сидіння, після чого перевів погляд на дівчину, котра знаходилась поруч.

– Що з вами? – на її вродливому обличчі читалася турбота.

– Все добре, – Ярослав після таких снів ніколи не відрізнявся бажанням спілкуватися. Особливо з незнайомими людьми. – Не переймайтеся.

– Але…

– Просто не переймайтеся, от і все! – Голос Ярослава став різким і холодним.

Попутниця ображено знизала плечима:

– Я й не переймаюсь. Просто ви стогнали під час сну і… ви спітніли, візьміть ось, – вона протягнула кілька серветок.

Ярослав подякував і взяв серветки. Обличчям у нього дійсно текли рясні струмочки поту.

– Кондиціонер працює погано, – мовив він просто для годиться.

– Може, й ваша правда, – пхикнула супутниця, – але мені досить прохолодно.

Поволі напруження, яке завжди охоплювало його після снів про війну, почало спадати. Він перевів погляд за вікно. Там, за тонованим склом, швидко спливали сільські пейзажі східної Польщі. Рівні ряди кукурудзи на полі, охайні дерева лісосмуги, відділені від гудронованої стрічки автомагістралі червоно-білим відбійником. Трактор якогось фермера біля поля, на причіп якого робітники вантажили сухе гілля дерев, що залишилося, очевидно, після літньої чистки лісосмуги.

– Прошу уваги шановного панства, – ожив над головою Ярослава динамік, умонтований у невеличку панель поряд з решіточкою кондиціонера і білою чашкою світильника. – Вас турбує водій. За десять кілометрів – Корчова і кордон. Прошу підготувати документи, необхідні для проходження митного огляду.

Ярослав перевів погляд з вікна на супутницю, котра почала зосереджено порпатись у своїй невеличкій сумочці. Її личко зі зсунутими докупи бровами й міцно стиснутими вустами, яке виказувало серйозність і значущість моменту, несподівано розсмішило Ярослава. Йому навіть стало дещо прикро за тон, яким він щойно розмовляв із людиною, котра щиро співчувала йому.

– Давно вдома не були? – запитав він задля того, аби хоч якось розпочати розмову.

Дівчина кинула на нього погляд і продовжила пошуки. Незабаром із сумки почали з'являтися мобільний телефон, кілька пляшечок з парфумами, косметичка, пляшка з «пепсі», запальничка, кілька блокнотиків, невелика парасолька, пачка серветок, жувальна гумка і, нарешті, паспорт. Вона з полегшенням перевела подих.

– Надто довго. Близько двох місяців.

– Для вас два місяці – великий термін? – з посмішкою запитав Ярослав.

– Так. Особливо, коли не маєш змоги побачити рідних тобі людей.

– Я хотів би попросити вибачення у вас, – несподівано для себе вимовив Ярослав. – Я був не надто люб'язним.

– Не варто. Я не повинна була надокучати запитаннями.

Автобус почав знижувати швидкість і за хвилину неспішно котився вулицями Корчової – маленького містечка, розташованого на кордоні Польщі й України. Невеличкі, але досить зручні котеджі, окреслені охайними подвір'ями та живоплотом, байдужно поглядали на автобус, котрий, немов пароплав тісним каналом, пропливав вузькими, вимощеними бруківкою вулицями.

– Як щодо пропозиції познайомитися? – поглянув на дівчину Ярослав.

– Наталка, – просто відрекомендувалась вона.

– Дуже приємно, Наталко. А я Ярослав, – відповів він, ледь-ледь потискаючи руку новій знайомій. – Дозвольте поцікавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи від родичів?

– Не вгадали.

– Що ж тоді?

– Я працюю у Польщі.

– Навіть так…

– Саме так. І я воліла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшаві?

– Був у друзів. Користуючись нагодою, вирішив деякі справи.

Несподівано Наталка засміялася.

– Розмова двох шпигунів, вам не здається? Як це схоже на українців, котрі повертаються додому. Там, у Варшаві, ми з вами були б набагато щирішими, адже там ми були б майже рідними – мало того, що українці, ще й львів'яни.

– Але я вам не казав, що живу у Львові! – зробив здивований вигляд Ярослав.

– Це зайве. Я народилась і прожила у Львові двадцять п'ять років. Цілком достатньо для того, аби відчути, що поряд земляк.

– Що ж, мушу зізнатися – ви не помилились.

– Отже, чим ви займаєтесь?

Ярослав удавано зітхнув.

– Буду відвертим. Я… назвемо це – спеціаліст із надання деяких юридичних і оперативних послуг.

– Отже, ви детектив?

– Так, на приватних засадах.

Наталка пхикнула.

– Приватний детектив. Вважала, що ви зустрічаєтесь лише у книгах.

– Як бачите, ні. Я цілком реальний, можете доторкнутись.

– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.

– Тоді відвертість за відвертість! Як підкорюєте Варшаву ви?

Наталка знизала плечима.

– Моя професія, на жаль, значно менш таємнича й екстравагантна. Я журналіст. Працюю в одному з незалежних видань.

Автобус ледь чутно хитнуло. Він пригальмував, пропускаючи повз кілька авто, що мчали назустріч, після чого повернув ліворуч і повільно покотився до митного терміналу пункту перетину кордону Корчова – Краківець. За хвилину зупинився, стомлено зітхнувши пневматикою гальм. Водій відчинив передні двері, впускаючи до салону кількох польських службовців у бездоганних одностроях.

– Ось і кордон, – почув Ярослав легке зітхання сусідки, – кілька годин, і ми будемо у Львові.

– Таки скучили за домівкою, – посміхнувся він.

– Надзвичайно.

Раптом поляки, які повільно прямували салоном, збираючи паспорти туристів для перевірки візового режиму, почали голосно розмовляти, почувся тупіт, після чого водій увімкнув мікрофон, за допомогою якого робив зазвичай оголошення для пасажирів.

– Ярославе Савицький, біля автобуса вас очікують друзі, – долинуло, потріскуючи, з динаміка над головою.

– Щось підказує мені, що Ярослав Савицький – це саме ви, – Наталка подивилася на нього насмішкувато. – До побачення, львівський Джеймсе Бонде!

– А мені щось підказує, що відпочити з дороги не посміхається, – Ярослав устав із сидіння, відчинив дверцята скриньки для ручного багажу, розташовані під стелею, і підхопив свою невелику спортивну валізу. – Дякую за співчуття і серветки, моя прекрасна супутнице. Маю надію, ще зустрінемось.

– Хто знає. Але якщо доведеться, залишаю за собою право отримати від вас матеріал для сенсаційного повідомлення у пресі. Я журналіст, а ми вміємо бути надокучливими!

– Неодмінно, – Ярослав ще раз посміхнувся і простягнув руку для прощання, – за співчуття такої красуні жодна плата не може бути великою. До побачення.

Розділ 2

Федько мало не пританцьовував від нетерплячки неподалік відкритих навстіж дверей автобуса. Коли Ярослав з'явився на сходах, він кинувся до нього, викликаючи підозрілі погляди кількох польських прикордонників, які стояли неподалік.

– Ну, нарешті! – видихнув, майже схлипнув Федько. – Я очікую на тебе мало не від ранку!

Ярослав потиснув тендітну, схожу на дівочу руку колеги і насторожився. Натура справжнього холерика робила Федька Нестеренка нервовим навіть у час, коли для цього не було жодних причин, але зараз він виглядав не просто знервованим. У його вигляді було те нетерпіння, яке з'являлося зазвичай перед великою і складною роботою.

– Тобі було добре відомо, коли я прибуваю, – Ярослав протягнув паспорт, – так розумію, ти про все домовився і все влаштував.

– Що б ти без мене робив, – Федько вдавано зітхнув і змахнув рукою, – ми пройдемо без черги, давай за мною!

Федько Несторенко не був надто вправним у бійці, він панічно боявся зброї і зовсім не вмів стріляти. А за наявності вільного часу міг годинами просиджувати за комп'ютерними іграми, даючи фору прищавому дев'ятикласнику. Але Ярослав чітко знав: без цього кумедного холерика, схожого на лелеку, що надягнув на себе костюм, йому було б значно важче вести свій бізнес. І навіть не тільки тому, що Федько був ходячою енциклопедією всіх можливих законів і кодексів України, Росії й Польщі (хоча такого блискучого юриста мріяла б бачити у своєму штаті фірма зі значно більшим впливом, аніж приватний підприємець Савицький Я. П.), а ще й тому, що був у Федька Несторенка один неймовірний дар – уміння домовлятися з людьми, котрим волею долі було покладено затримувати Ярослава тенетами бюрократичної павутини.

– Нам справді потрібно поспішити! – крикнув Несторенко і розчинився у скляній призмі прикордонного поста.

Все пройшло, як і очікував Ярослав, швидко і без затримок. Польський митник, схожий на картинку з плаката, ту, що демонструє солдатам зразок установленого статутом однострою, швидко переглянув паспорт, кинув прискіпливий погляд на Ярослава, після чого завченим рухом ударив печатку. За кілька хвилин ту саму процедуру повторив одягнений у розхристаний бушлат службовець на українському боці кордону. Коли вийшли на вулицю, ступаючи вже українською землею, Федько недбало кинув Ярославу ключі від авто.

– Ну, тепер я вже на сто відсотків зрозумів, що ми поспішаємо, – зважив Ярослав на долоні в'язку з невеличкою подушечкою електронного ключа. – Якщо «цьому шумахеру навіженому» доручено сісти за кермо твого нового «Ланоса», значить, трапилося щось неординарне.

– Так, Ярику! – Федько майже бігцем подався до правих дверей сріблястого легковика, котрий завмер поряд із кількома могутніми ваговозами на великому паркувальному майданчику. Нетерпляче схопився за ручку. – У неї літак за три години, і вона, я вважаю, зовсім не в тому стані, щоб довго очікувати.

Ярослав стиснув пальцями брелок. Автомобіль, двічі бадьоро відгукнувшись дзвінким співом, підморгнув помаранчевими вогнями, і Федько плигнув у салон. Слідом, неспішно закинувши валізу на заднє сидіння, скочив за кермо Ярослав. За хвилину легковик зірвався з місця, підкотився до виїзду на магістраль і, на мить принишкнувши, пискнув шинами, змушуючи Нестеренка притиснутися до спинки сидіння й болісно зморщити пику. Ярослав, швидко перемикаючи швидкості, розігнав авто до сотні кілометрів на годину, ледь відхилив бічне скло, припалив цигарку і лише після цього подивився на помічника.

– А тепер давай усе по черзі. У кого літак і чим я завдячую такому нетерпінню?

Федько з острахом поглянув на запалену цигарку в руках Ярослава, потім – на оббивку сидіння. Але швидко опанував себе.

– Її звуть Барбара Красовська.

– Гарне ім'я.

– Вона полячка, з Варшави…

– Справді полячка? – Ярослав примружився. – Я вже подумав, що з Аргентини.

– Мені продовжувати? – Федько нервово забарабанив пальцями по пластику «торпеди».

Ярослав кинув на нього погляд і посміхнувся:

– Не ображайся.

– На тебе? Бог милував! Краще слухай. Пані, здається мені, надзвичайно стривожена. Це м'яко кажучи. У неї, якщо вірити її словам, пропала близька людина. Надзвичайно близька.

– Коханець?

– Чоловік.

– Розумію. Федоре, чоловіки іноді пропадають. Затямиш це, коли сам будеш зважувати на шальках терезів своє вільне життя одинака, – пожартував Ярослав.

– Так. Але тут інший випадок.

– Гроші?

– Не знаю. Схоже, він пропав не сам. З ним були двоє друзів дитинства.

– А це вже цікавіше.

– Стривай, далі буде ще цікавіше! – замахав руками Нестеренко.

– Я завжди слухаю тебе уважно.

– Не сказав би. Та зараз не про твоє зверхнє до мене ставлення. Двох друзів зниклого знайдено вчора. Точніше їхні знівечені трупи. їм перерізали горлянки, а автомобіль, у якому вони знаходилися, спалили.

– Це все?

– Майже. Мені залишилося додати, що Барбара Красовська – мільйонерка і вона хоче, щоб цією справою зайнявся саме ти.

Ярослав пожбурив недопалок у вікно і, зручніше вмостившись на сидінні, натиснув педаль акселератора, втопивши її у підлогу. Несторенко зітхнув і похапцем защепив пасок безпеки.

Барбара Красовська була розкішною жінкою років сорока, чиє обличчя несло на собі сліди запеклої боротьби зі старістю, що наставала. Воно було пещене й доглянуте, проте занадто різкий малюнок вилиць, тонкі вуста і підозріло глянцева шкіра виказували кілька пластичних операцій і довгі години перед дзеркалом. Очі пані Барбара приховувала під великими темними окулярами, зачіску мала на зразок тих зачісок ділової жінки, що можна побачити в телевізійній рекламі. До зачіски пасував і дорогий чорний костюм.

Коли Ярослав у супроводі Федька зайшов до кав'ярні «Золотий Дукат», пані Красовська вже була там. Увесь вищенаведений опис вірогідної замовниці його, Ярослава Савицького, послуг склався в голові детектива протягом десятка секунд, поки він крокував крізь приємну напівтемряву знаменитої львівської кав'ярні до столика, за яким розташувалась Барбара. Не заховалося від погляду Ярослава й те, що полячка помітно нервувала. Він уклонився, відсунув стілець і сів навпроти. За своїм звичаєм почав розмову тоном упевненої в собі ділової людини:

– Доброго дня, пані Красовська. Радий познайомитися з вами, хоча й щиро жалкую про обставини, завдяки яким ми сьогодні тут ведемо розмову. Отже, хотів би почути від вас докладніше, якої співпраці ви бажаєте з моєю фірмою. Ну і, зрозуміло, всі деталі того, що трапилося з вашими друзями, – м'яким проникливим голосом вимовив Ярослав, демонструючи добре знання польської мови.

– Дякую, що змогли знайти для мене вільну хвилину, – привітавшись нахилом голови, відповіла Барбара українською. – Я добре знаю українську, і це моя рідна мова. Отже, можемо на час залишити польську, хоча ви, я бачу, знаєте її досконало.

Вона на мить замовкла, очікуючи, поки офіціант у синьому джемпері не розставить перед ними філіжанки з кавою, крихітні чашечки і кришталеву цукерницю. Розставивши все, молодик клацнув запальничкою, запалив ароматичну свічку, котра стояла на столику у вкритому зеленню патини бронзовому канделябрі, побажав доброго настрою і пішов до себе за стійку.

Барбара зітхнула і різким рухом зняла окуляри, поглянувши на Ярослава. Її проникливі зелені очі були повні сліз. У погляді читалося лише одне – благання.

– Допоможіть мені! Допоможіть, благаю, бо я вже не знаю, до кого звертатися! – Вона раптом схлипнула і заховала обличчя в долонях.

– Федоре, – підморгнув Ярослав Несторенкові.

Той лише кивнув головою і бігцем подався до бармена. За хвилину вже повертався зі склянкою води.

– Ось, випийте і заспокойтеся. Ми спробуємо допомогти.

Але Барбара вже опанувала себе.

– Дякую. Зі мною все гаразд. Не звертайте уваги, просто два минулих дні стали, напевне, найгіршими в моєму житті. В загальних рисах я вже оповіла панові Федору стан речей. Що ще ви хотіли би знати?

Ярослав зітхнув, відставив чашечку з кавою і дістав блокнот.

– Усе. Я хотів би знати всі обставини цього зникнення. Прошу вас, розповідайте, а я запишу всі важливі для мене деталі.

– Так-так, звичайно, – вона важко зітхнула і заглибилась у спогади.

Розділ З

Її доля була повною змін, зламів і бурхливих подій, котрі приносили в життя наївної дівчини з невеличкого провінційного Червонограда як світлі й радісні дні, так і сивий сум, а подекуди й чорні моменти важкого горя. Вона рано залишилась одна: батьки загинули в автокатастрофі, а брат, котрий був старшим від неї лише на рік, не міг замінити їй сім'ю, котру вона втратила. Невдовзі він пішов до війська і доля занесла його в далекий російський Мурманськ, де мав служити три роки в екіпажі атомної субмарини. Але навіть ті три роки, які здавалися тоді неймовірно довгим терміном сімнадцятирічній Басі, у котрої доля відбирала єдину рідну людину, не стали остаточними в її розлуці з братом. По закінченні строкової служби той вступив до школи техніків, отримав звання мічмана й довіку оселився серед промерзлих сопок Кольського півострова, одружившись із місцевою дівчиною. Листи, якими Олег засипав Барбару в перші місяці служби, були схожі на бурхливий потік. Потік ностальгії, суму за домівкою і придавлених бездушною машиною Радянської армії емоцій вісімнадцятирічного юнака. Але час минав, і потік почав слабшати. За рік він перетворився на річечку інформації про велич і могутність атомного підводного флоту, про міцну чоловічу дружбу, про красу холодного північного краю. Ще за рік звузився до розмірів дрібного струмочка скупих повідомлень про те, що «все гаразд», листівок до дня народження, Нового року і Восьмого березня. Потім і струмок пересох, наостанок донісши до Басі запрошення на весілля Олега і невідомої Даші. Вона проігнорувала запрошення. І не тому, що образилась на брата, ні. Тоді у неї вже було власне особисте життя і вона вважала за справедливе не відповідати. Бася їхала до Польщі, щоб одружитися там із красенем Мартіном, офіцером війська Польського.

Але не судилося довго жити з коханою людиною: за півроку Мартін загинув під час військових навчань. Тоді Бася не повернулася в Україну. Її батьківщиною стала Польща. Там і жила вона увесь цей час. У її житті були інші чоловіки, але лише нещодавно вона по-справжньому покохала. Покохала так, як може покохати зріла жінка, котра стомилася від того, що змушена сама витримувати всі буревії життя. Її обранцем став львів'янин Євген. Здавалося, життя, яке було неприхильним до неї замолоду, вирішило виплатити Барбарі борг – молодий чоловік, що був на п'ять років молодшим від неї, відповів почуттям на її почуття і дуже скоро запропонував їй одружитися. Майже рік було втрачено на оформлення всіх потрібних документів, і, врешті-решт, вони оселилися в будинку Барбари у передмісті Варшави. Майже півроку все було добре. До того часу, коли Євген вирішив відвідати рідних у Львові. Це сталося тиждень тому. Після того лише кілька разів він телефонував до неї у Варшаву. А пізніше, поїхавши з двома друзями відвідати могилу батьків Барбари, зник. Це таємниче зникнення, тривожне саме по собі, примусило Барбару покинути всі справи і летіти до Львова у стані шоку, коли до звістки про нього долучилася страшна новина – друзів Євгена знайдено мертвими.

Ярослав, який увесь час сповіді пані Красовської сидів тихо, перетворившись на увагу, раптом ожив:

– Прошу, прізвища й імена друзів Євгена, пані Барбаро.

Красовська ніби прокинулась.

– А… Так, звичайно. Антон Сердюк і Павло Мостовий.

– Прізвище Євгена… Красовський?

– Що? Ах, розумію… Ні, Красовський – це прізвище мого першого чоловіка. Під час одруження ми вирішили не змінювати нічого. Його прізвище – Бондаренко.

З цими словами вона дістала з сумочки кілька невеличких фото і протягнула їх Ярославу. Той узяв світлини і з цікавістю поглянув на них. З першого фото посміхалася сама Барбара, зручно вмостившись у шезлонгу під крислатою пальмою в обіймах чорнявого чоловіка років тридцяти п'яти. На інших двох фото той самий чоловік, який щойно посміхався, сидячи серед екзотичних пальм, був у компанії двох парубків приблизно однакового з ним віку. Придивившись до них, Ярослав упіймав себе на тому, що один з чоловіків – кремезний, із голеним черепом і важким поглядом, здався йому знайомим. Де ж він бачив це недоброзичливе, пихате обличчя? Мить поміркувавши, Ярослав вирішив відкласти спроби згадати на майбутнє. Швидко придивився до іншого хлопця. Той, на відміну від першого, був невисокий на зріст і худорлявої статури. Довге смолисте волосся мав прибраним у невеличкий хвостик. Очі ховав за модними темними окулярами. Його Ярослав раніше ніколи не бачив.

– Це ми півроку тому в Таїланді. На інших фото – Євген з Антоном і Павлом.

Ярослав заховав знімки до портмоне, ретельно записав імена до блокнота і дістав з кишені слухавку мобільного телефону.

– Прошу ваш телефонний номер. Український, якщо є, і, звичайно, польський.

Зачекавши, доки Барбара продиктує довгі рядки цифр, Ярослав занотував їх до телефонної книги.

– Де саме знайдено автомобіль з тілами Сердюка і Мостового? – нарешті запитав він.

– Здається, десь у Личаківці.

– Зрозуміло, – Ярослав мить поміркував, намагаючись надати наступному запитанню якомога більш м'якої форми. – Скажіть, Барбаро, а… перед зникненням Євген не мав перед вами ніяких зобов'язань?

Вона знизала плечима з таким виглядом, ніби знаходилась під ударами крижаного вітру і намагалась зігрітися. Цей жест, як і всі її рухи, був якоюсь дивною сумішшю тендітності, беззахисності й еротизму. Помовчавши добрячих півхвилини, Красовська дістала з пачки цигарку і припалила її запальничкою. Ця запальничка привернула увагу Ярослава – виконана зі щирого золота і щедро посилана стразами, посередині корпусу вона мала монограму у вигляді готичної літери «В». У верхню й нижню петельки літери було врізано середніх розмірів сапфіри. Барбара прослідкувала за поглядом Ярослава і недбало кинула запальничку на столик.

– Ви хочете запитати, чи не мав він із собою моїх грошей?

– Саме це я мав на увазі. Зрозумійте, я повинен знати про всі обставини, які могли спонукати його до зникнення.

– Я розумію вас. Ні, пане Савицький, Євген не був альфонсом. Він надзвичайно болісно реагував на мій фінансовий стан ще від початку нашого знайомства. Тому я завжди намагалась обмежити його залежність від моїх грошей. Дещо змогли зібрати його батьки перед тим, як він оселився у Польщі, дещо він отримав за допомогою довгострокового кредитування… У Євгена власний автосервіс там, у Варшаві. Невеличкий, але він приносить достатньо, аби грошове питання не псувало наші з ним відносини. Якщо ви вирішили, що він утік із моїми грошима, ви помиляєтесь і це був би хибний слід.